Прогрес як активний соціальний розвиток

Сутність суспільного прогресу і його критерії, і регрес

Розгляд історії в її динаміці вимагає з’ясування суті таких феноменів, як прогрес і регрес суспільства. Будучи двома різновидами соціального розвитку, тобто якісного перетворення суспільства, останні протилежні за своїм спрямуванням: прогрес є поступальне сходження від низькоорганізованих соціальних систем до високоорганізованих,а регрес є тенденцією спрощення суспільної організації, розпаду і деградації соціального устрою, що склався.

Для більшості мислителів Давнього Сходу і античності історія була простою послідовністю подій, за якими слідує щось незмінне. У цілому ж вона зображалася або як циклічний кругообіг, що повторює одні і ті ж стадії (Конфуцій, Арістотель, Полібій), або як регресивний процес, розвиток суспільства по низхідній від «кращого» до «гіршого» (Платон, Сенека).

Ідея історичного прогресу оформилася у західноєвропейських соціально-філософських навчаннях Нового часу, які у протилежність песимізму христиансько-есхатологичних уявлень про швидкий і неминучий «кінець світу» відбивали реальне прискорення громадського розвитку і спочатку були овіяні оптимізмом, упевненістю в тому, що «царство розуму» лежить не у минулому, а у майбутньому.

Ідея про те, що людство розвивається шляхом все більшого політичного і соціального прогресу, з’являється в Епоху Просвітництва (правда, у Вольтера і Монтеск`є вона ще відсутня, а популярна стала у пізніх просвітників). Першим, хто виклав послідовну теорію прогресу, був абат Сен-П`єр у своїй книзі «Зауваження про безперервний прогрес загального розуму» (1737).

Велика французька філософія історії другої половини XVIII століття, що розпочалася з «Міркувань про послідовний прогрес людського розуму» Тюрго (1750) і та, що увінчалася «Нарисами історичної картини прогресу людського розуму» Кондорсе (1794) вписується в ідейну передісторію позитивізму. При цьому прибічник освіченого деспотизму Тюрго збережуть віру в провидіння Боже як джерело загального ходу історії, тоді як в працях його антиклерикального налагодженого учня Кондорсе набув чинності чистий природний закон прогресу, який, як з певною обережністю помітив автор, «майже так само надійний, як і закон природи».

Він визнається родоначальником теорії «прогресу», одним з творців філософії історії. Дві ідеї проходять червоною ниткою через увесь твір: про необхідність рівняння громадянських і політичних прав усіх людей і про нескінченне вдосконалення роду людського. «Картина успіхів людського розуму» складається з двох частин: перша містить в собі усю картину прогресу, в найзагальніших рисах; у другій частині і що йдуть за нею Кондорсе припускав викласти факти, які могли б служити для розвитку і підтвердження думок, висловлених у введенні. У першій книзі Кондорсе ділить усю історію людства на десять епох, причому до останньої відносить час з основи французької республіки.

Одна з перших наукових концепцій соціального розвитку як послідовного просування суспільств по висхідних рівнях прогресу, яке визначається приростом знання, належить А. Сен-Симону. Його ідеї розвинув основоположник соціології О. Конт. Контовский закон інтелектуальної еволюції людства прямо вказує на напрям і критерій соціального прогресу – міра просування до вищої у його концепції, науковій (позитивною) стадії розвитку. У позитивістській філософії О. Конта прогрес зв’язується передусім з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів світогляду, або «стани людських умів»: теологічний, метафізичний і позитивний (наукового). Цим трьом станам (стадіям) мислення відповідає розвиток економічних, політичних і правових стосунків і інститутів, усього соціально-політичного життя.

На третій, вищій стадії затверджується «науковий», «позитивний» стиль мислення, і «анархічну республіку» змінює «позитивна», строго іерархична соціально-політична система – «соціократія». Основний закон соціократії виражається формулою: «Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета». Головне завдання соціократії Конт бачив у тому, щоб встановити міцний «порядок» шляхом встановлення, за його власним виразом, «диктатури» патриціату, що ідеалізується, здолати на цій антидемократичній основі революційний рух, стабілізувати суспільство і забезпечити «прогрес», тобто розвиток індустріальної системи.

Герберт Спенсер, розділяючи уявлення про нелінійний характер еволюції, припускав вимірювати соціальний прогрес досягнутою мірою складності суспільств. Соціальна еволюція аналогічна біологічній і призводить поступово до того, що світ стає кращий.

Еволюція по думці Спенсера – це «загальний процес», що характеризується трьома істотними рисами: інтеграцією, диференціацією і впорядковуванням. Для пояснення своєї думки він наводить різноманітні приклади. Так організм у процесі росту вимушений живитися, тобто інтегрувати матерію з довкілля. Так само феоди складаються в області, а ті у королівства, які прагнуть до загальноєвропейської федерації. У процесі розвитку також всюди спостерігається диференціація органів і видів. Однорідне яйце еволюціонує у складний організм курчати. І, нарешті, зростає впорядкованість.

Спенсер не згоден з тими, хто зводить прогрес або до росту числа пізнаних фактів і зрозумілих законів, або до виробництва як можна більшої кількості найрізноманітніших товарів, що служать задоволенню таких же різноманітних людських потреб, або до тих змін, які ведуть до підвищення людського щастя й інших подібних речей. Насправді, наполягає англійський філософ, прогрес криється у суті або внутрішньому характері тих змін, зовнішнім, супутнім, «тіньовим» вираженням яких і служать усі названі явища.

Матрицею, або моделлю, будь-якого прогресу являється, по Спенсеру, прогрес органічний – зміна і ріст індивідуального організму, рослинного або тварини. Суть його бачиться Спенсеру в переході «від однорідного до різнорідного», і він робить таке універсальне узагальнення: «Починаючи від перших скільки-небудь помітних космічних змін і до останніх результатів цивілізації, ми знаходимо, що перетворення однорідного в різнорідне є саме те явище, в якому полягає суть прогресу».

Загальний закон, закон ускладнення, наростання різнорідності з визначеністю проявляється також у соціальній історії людства. Наростання різнорідності і на цій основі інтегрованості спостерігається в усіх проявах людської життєдіяльності : мові, живописі, скульптурі, поезії, музиці, танці, історії одягу. Закон переходу від однорідного до різнорідного, вважає Спенсер, залишається емпіричним узагальненням до тих пір, поки не виявлена передбачувана ним загальна причина, поки він не представлений в якості наслідку якого-небудь загального початку. Таким початком, по Спенсеру, виявляється характерна або єдина властивість змін, що становлять початковий матеріал всякого прогресу.

Зміни збільшують різноманітність суспільства, множать його прогрес. Чим різноманітніше і прогресивніше ситуація, в якій діє та або інша сила, тим складніше, численніше і у цілому благотворніше її результати. Отже, робить висновок Спенсер, «прогрес не є ні справа випадку, ні справа, підпорядкована волі людській, а благотворна необхідність». Словом, хоче людина або ні, а прогрес є і буде, він об’єктивний.

У теорії К. Маркса питання соціального прогресу вирішувалося практично однозначно. Досягнення вищого ступеня людського розвитку – побудови безкласового комуністичного суспільства, де володарюватиме вільна праця вільних людей, — неминуче, хоча і віддалено у часі.

У якості найбільш загальних критеріїв історичного прогресу виступають міра оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається в рості продуктивності праці, і міра звільнення людей з-під гніту стихійних громадських сил, соціально-політичної нерівності і духовної нерозвиненості. У світлі вказаних критеріїв зміна суспільно-економічних формацій є зміною закономірних стадій прогресивного розвитку людства.

Проте процес цей неоднозначний, суперечливий, а типи і темпи його різні. У цьому відношенні неодноразова згадка Марксом так званого "азіатського способу виробництва" примушує засумніватися в правомірності деяких інтерпретацій його навчання, згідно з якими нібито усьому історичному прогресу людства властива послідовна зміна п’яти суспільно-економічних формацій (первіснообщинною, рабовласницькою, феодальною, капіталістичною і комуністичною).

Сам Маркс відмічав, що його формаційний підхід ґрунтується тільки на досвіді Європи. Йому був властивий і загальніший підхід до аналізу історичного прогресу. К. Маркс виділяв три основні суспільно-економічні формації: первинну (архаїчну), вторинну (економічну, включаючи усі антагоністичні суспільства, незалежно від відмінності способів виробництва і форм експлуатації) і майбутню третинну (комуністичну).

У другій половині ХХ ст. ідеї прогресу знайшли відображення у теоріях постіндустріального та інформаційного суспільств. Реальною основою цих концепцій стала та, що сталася у ряді розвинених країн під впливом науково-технічної революції структурна перебудова господарського механізму, яка висунула на перші позиції нові наукомісткі галузі замість важкої промисловості і супроводжувалася бурхливим розвитком «індустрії знань».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Еволюційний і революційний способи розвитку суспільства.	\|	Конценції постіндустріального суспільства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.