Українська культура в другій половині XIX століття.

Кирило-Мефодіївське братство та його духовні орієнтири.

Кирило-Мефодіївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.Товариство було одним з проявів піднесення національного руху під впливом тогочасної загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г. Андрузький, В. Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

У березні 1847 року діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. У 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності.

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.Кирило-Мефодіївське товариство привернуло увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. На Західній Україні теж було відкрито ряд вузів,

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ).

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється різноманітні стилі. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Постать Тараса Шевченка в українській літературі.	\|	Національне-культурне піднесення в українській культурі 20-х рр. 20 ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.