• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Формальна соціологія Г.Зіммеля та Ф.Тьоніса.

Сучасні соціологічні теорії (теорії мікро- і макрорівня).

Соціологічна спадщина Е. Дюркгайма та М.Вебер.

Виникнення і становлення соціології як самостійної науки (О. Конт, Г.Спенсер, К.Маркс).

Тема: Історія розвитку соціології

5. Основні етапи розвитку української соціології (САМОСТІЙНО ОПРАЦЮВАТИ)

Виникнення і становлення соціології як самостійної науки (О. Конт, Г.Спенсер, К.Маркс. Соціологія як самостійна галузь наукового знання виникла відносно недавно, усередині XIX ст., і є порівняно молодою наукою. Формування і накопичення знань про суспільство та його розвиток і роль у ньому людини почалося значно швидше. Необхідні були певні зусилля для конструювання нової науки і ці зусилля доклали класики соціологічної думки О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс, Е.Дюркейм, М.Вебер та ін.

Найбільш яскраво обґрунтував необхідність і можливість наукового вивчення суспільства О.Конт. У третьому томі своєї п’ятитомної праці «Курс позитивної філософії», що вийшла в світ у 1839 р. він вперше вжив термін соціологія. Саме ця наука повинна вивчати природні закони, за якими розвивається суспільство.

Головний зміст суспільного розвитку, на його думку, становить інтелектуальна еволюція людства, еволюція його свідомості. Акцентує на первинності свідомості людей та її впливі на розвиток суспільства. Він окреслює закон інтелектуальної еволюції людства. Згідно з цим законом пізнавальна діяльність людей і в цілому їхня суспільна свідомість проходить три стадії розвитку: теологічна,метафізична та позитивна.

Також О.Конт вважав, що стадіям інтелектуального розвитку людства відповідають стадії політико-соціальної організації суспільства:

· теологічній – військове панування;

· метафізичній – феодальне панування;

· позитивній – промислова цивілізація.

Ці стадії закономірно слідують одна за одною. Нерівність між соціальними групами пов’язана із певним рівнем розвитку. Рівень розвитку суспільства визначається не матеріальними змінами, а духовно-моральними стосунками між людьми. На думку О. Конта, соціологія повинна протиставити теоріям революцій соціологічну теорію, яка уможливлює зміни в суспільстві еволюційним шляхом, із врахуванням інтересів усіх суспільних груп.

О.Конт був не лише новатором, а й науковим реформатором із хорошими навиками систематизації. Він узагальнив різноманітні ідеї свого часу іна основі синтезу досягнень суспільствознавства вперше обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку.

Чимала заслуга у розвитку соціології належить англійському ученому Г.Спенсеру. Центральним пунктом вчення Г.Спенсера є ідея еволюції – це інтеграція (тобто об'єднання у ціле) речовин, під час якої ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до визначеної зв’язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розрив, з якого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить цикл розвитку й розпаду, а потім і цикл творення нового.

Три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природа, і надорганічний, який відбувається у суспільстві. Суспільство – частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Г.Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем.

Спенсер проводить аналогії між біологічною та соціально еволюцією, між живим організмом і суспільством:

1) суспільство як біологічний організм протягом більшого періоду свого існування росте, збільшужться в об’ємі;

2) у процесі зростання суспільства його структура ускладнюється так само як ускладнюється структура організму в процесі біологічної еволюції;

3) ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що призводить до посилення взаємозалежності ці взаємодії частин цілого.

Принципову відмінність суспільства від біологічного організму Спенсер вбачав у тому, що в живому організмі елементи існують заради цілого, а в суспільстві – навпаки.

Зацікавившись теорією природного відбору Ч.Дарвіна, Спенсер застосував концепцію виживання найсильніших до соціального світу. Він відстоював ідею, що уряд не повинен втручатися у процеси, що протікають у суспільстві природнім чином. Тільки у цьому випадку «пристосовані» люди виживатимуть, а «непристосовані», «баласт» – вимиратимуть. Тому уряд і держава не повинні потурати непристосованим, формуючи соціальну політику захисту і допомоги хворим, бідним, безробітним. Людина – частка природи, дикун і напівтварина, асоціальна істота, а її природний стан — агресивність. В процесі еволюції відбувається її соціалізація за допомогою соціальних інститутів.

Г.Спенсер вважав, що існує два типи суспільств:

1) військове;

2) індустріальне.

Еволюція відбувається від військового до індустріального типу суспільства. В історичну ранішу епоху – у військовому суспільстві – частими воєнні конфлікти, що накладають відбиток на все суспільство. В індустріальному суспільстві боротьба за існування виявляється у формі торгово-промислової конкуренції.

Військовий тип характеризується сильним централізованим контролем та ієрархічним порядком влади. Все життя тут насамперед підпорядковано дисципліні. В індустріальному суспільстві переважаючими є промисловість і торгівля, у ньому з’являється політична свобода, а влада розглядається як вираз волі індивідів.

Думки про те, що вивчати соціальні процеси належить для того, щоб покращити суспільство, притримувався і відомий німецький учений К.Маркс. В основу соціальних змін і соціального життя він покладав реальні життєві процеси і відносини, передовсім економічні. Наголошує, що спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя загалом.

Вихідною основою соціального життя є економіка, а всі інші сфери – мораль, релігія, політика, право – є похідними, вторинними. Їх зміст і функції визначаються економічними інтересами, виробництвом і економічними відносинами, що складаються в суспільстві. Водночас Маркс наголошує на тому, що людський розум, свідомість індивіда і суспільна свідомість не є дзеркально-пасивним відображенням економічних відносин і фактів, а й самі індивіди активно впливають на явища матеріального життя. Таким чином, Маркс розглядає соціальні процеси у двох площинах:

· як на людей впливають матеріально-економічні умови їхнього життя;

· як люди, у свою чергу, впливають на матеріальні умови.

Важливе місце в марксистській соціології належить поняттю «суспільно-економічна формація». Суспільно-економічна формація характеризує певний тип суспільства в його цілісності; охоплює всі структурні елементи даного суспільства і відносини між ними. Водночас Маркс вказує, що визначальним елементом будь-якої формації є єдність продуктивних сил і виробничих відносин, що слугують базисом цієї формації. Всі інші суспільні інститути і відносини є похідними від базису і утворюють надбудову. Ці дві основні сфери суспільно-економічна формації взаємодіють між собою, взаємно впливають одна на одну, але вирішальну роль у житті соціуму відіграє базис (економічне життя).

За Марксом, головним рушієм історичного процесу є розвиток продуктивних сил, що здійснюється за певних виробничих відносин. Діалектика взаємозв’язку між виробничими силами і продуктивними відносинами полягає в тому, що на початковому етапі виробничі відносини сприяють розвитку продуктивних сил. Але на певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність із існуючими виробничими відносинами. І Маркс визнає один єдиний спосіб розв’язання цієї суперечності: революційне знищення застарілих виробничих відносин.

При цьому він безпідставно проголошує революцію єдиним і універсальним способом переходу від однієї формації до іншої, від одного типу суспільства до наступного. Таким чином, революцію він вважає локомотивом історії.

К.Маркс був першим соціологом, який розглядав суспільство як об’єктивну реальність, що здатна до саморозвитку, хоча його погляди містять чимало суперечливих ідей.

Соціологічна спадщина Е. Дюркгайма та М.Вебера.Представником так званого соціологізму, специфічного напрямку в соціології, був Е.Дюркгейм, фундатор французької соціологічної школи, яка розвивалася навколо заснованого ним журналу «Аннали соціології». Його концепція зорієнтована на визначення соціальної реальності як реальності особливого роду. На його думку, суспільство становить особливу надіндивідуальну реальність, що поєднує людей в єдине ціле. Об’єднуючись у групи, люди відразу починають підпорядковуватися правилам і нормам, які Дюркгейм назвав «колективною свідомістю». Ця особлива соціальні реальність диктує свої установки кожному індивідові у вигляді суспільних очікувань, вимог і принципів моралі.

Соціальні явища, породжені колективними діями індивідів, Дюркгейм назвав соціальними фактами. Специфічною особливістю соціальних фактів є їхнє незалежне від індивідів буття і здатність здійснювати на останніх примусовий вплив. Окрема людина не створює мови, якою розмовляє, а повинна вивчити її, вона успадковує форми спілкування між людьми і вчиться ними володіти; не утворює релігійних уявлень і церковних інститутів, а визнає одну із вже існуючих релігій. У ході своєї соціалізації індивід змушений оволодіти культурою суспільства, щоб увійти в суспільне життя. Якщо ж він не пристосовується до існуючої соціальної реальності, то він наштовхується на різного роду негативні реакції суспільства.

Власне соціологія повинна досліджувати причини появи цих фактів, відштовхуючись від наявного стану суспільства. Роль соціальних фактів у поведінці людей учений наочно продемонстрував у своїй книзі «Самогубство». У ній науковець довів, що навіть такий вчинок, як самогубство, що на перший погляд видається зумовленим суто особистими чинниками, насправді є соціальним фактом – продуктом тих значень і очікувань, що виникають у процесі спілкування людей між собою. Дюркгейм доводить, що люди, котрі мають потужнішу сітку соціальних зв’язків, є менше схильними до самогубств, ніж ті, хто слабо пов’язаний із життям груп (самотні частіше вдаються до самогубств, ніж сімейні, військові – частіше, ніж цивільні).

Центральною проблемою у творчості Дюркгейма була проблема соціальної солідарності, тобто з’ясування того, які ж зв’язки об’єднують людей у суспільство? Він виокремлює два типи солідарності, що цементують суспільство: механічну й органічну.

Механічна солідарність властива традиційному суспільству, визначається тим, що особистість ніби поглинається колективом. Для такого суспільства притаманний високий рівень репресивності і насильства, а також низький рівень розподілу праці. Усі займаються тими самими видами діяльності. Спостерігається одноманітність індивідів.

Із розвитком суспільства і поглибленням розподілу праці в індустріальному суспільстві виникає органічна солідарність, яка ґрунтується на співробітництві та кооперації членів суспільства. Обмін продуктами праці передбачає, що партнери беруть на себе взаємні зобов’язання – форма соціальної взаємодії.

Важливе місце в аналізі теоретичних проблем суспільства та особистості посідають поняття «норма» та «патологія», що відображають нормальні та патологічні стани суспільного життя. Нормальними за Дюркгеймом є всі діяння соціального організму, які випливають з умов його існування. Тому злочини та інші соціальні хвороби, що завдають шкоди суспільству і засуджуються ним, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча й хворобливі,але необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізуються системою наказів, покарань, суспільство продовжує існувати та функціонувати. Позаяк злочин має місце в усіх або майже в більшості суспільств, він розглядається як норма.

Якщо суспільство послаблює свій контроль над людьми, то виникає стан аномії – такий суспільний стан, при якому відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда. Це повна протилежність моральному порядку і здоровому нормальному стану суспільства, тобто утворюється, свого роду, моральний вакуум (старі норми й моральні принципи вже не діють, а нові ще не сформувалися і не утвердилися як такі, що визнаються всіма).

Аналіз соціологічної спадщини Дюркгейма дає підстави зазначати, що вона має як певні позитивні аспекти, так і чимало спірних ідей.

Найвпливовішим представником німецької класичної соціології є Макс Вебер, засновник так званої «розуміючої соціології». Він вважав, що закони суспільства є принципово відмінними від законі природи. А тому не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони це роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів, передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи й орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням».

Поведінка і вчинки людини, якщо їх розглядати лише в зовнішніх проявах без врахування внутрішніх мотивів, оцінок та переконань індивіда, не дають нам можливості зрозуміти зміст і смисл людської взаємодії та діяльності, а отже й смисл соціального життя загалом.

Головним інструментом пізнання у Вебера виступають «ідеальні типи». «Ідеальний тип» у даному випадку означає абстрактний, тобто такий, якого в реальному житті не існує. Під ідеальним соціолог розуміє не той тип, до якого суспільство має прагнути, а той, котрий містить найбільш істотні, типові риси соціальної дійсності і може служити еталоном для порівняння із соціальною реальністю.

На відміну від К.Маркса, М.Вебер надавав набагато меншої ваги класовому конфлікту і впливові економіки на суспільне життя. У своїй праці «Протестантська етика і дух капіталізму» він виявив взаємозв’язки між соціальною організацією і релігійними цінностями. Віра спонукала протестантів до самовідданої праці, ощадливості, особистої відповідальності за свій життєвий шлях. Ці якості сприяли розвитку сучасного капіталізму.

Акцентує на об'єктивності соціології як науки. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень, і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.

Сучасні соціологічні теорії (теорії мікро- і макрорівня).Сучасна соціологія базується на розглянутих теоріях. Однак із розвитком соціологічної науки зростає її спеціалізація. Формуються сучасні соціологічні теорії, що репрезентовані теоріями макро- та макрорівня.

Макросоціологічні тоерії вивчають великі соціальні системи, такі як суспільство, цивілізація , їх внутрішні структури і взаємини між структурними елементами.

Структурний функціоналізм. Його засновником є американський учений Т.Парсонс, котрий починав свою кар’єру як економіст у Гарварді. Там познайомився з працями Вебера, Зіммеля, Тьоніса.

Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємоузгоджених частин. Кожна із таких частин має в структурі цілого чітко визначене місце та особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження і самовідтворення системи.

Парсонс зауважує, що попри те, що реальність є неосяжною, логічно й раціонально організованою, завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, в які вкладається усе накопичене знання, а також встановити логічні зв’язки між усіма попередніми теоретичними конструктами соціологів.

З позицій структурного функціоналізму, суспільство – це не сукупність індивідів, груп, класів, а особливий спосіб їх існування. Розглядаючи цей спосіб існування, слід вирізняти в ньому такі елементи, які б у процесі людських взаємодій зберігали відносну сталість свого буття, формуючи своєрідний каркас соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення. Структурні елементи – це певні позиції, які індивіди посідають у певній системі, а функції – їх діяльність стосовно спеціалізації в межах певної системи. Кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. Це означає, що вона повинна пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми.

За Парсонсом, будь-яка соціальні дія вимагає наявності діючої особи, конкретної ситуації, умов дії та нормативних факторів. Соціальну систему вчений розглядає як систему мотивованих поведінок, котра взаємодіє із навколишнім середовищем.

Згідно з основними положеннями структурно-функціональної теорії соціальних систем, суспільство – це соціальна система, яка досягла у відношенні до навколишнього середовища найвищого рівня самодосконалості. Ця точка зору розходилася із загальноприйнятим поглядом на суспільство як сукупність конкретних індивідів. І з 60-х років у США формується загальна критика структурно-функціонального підходу Парсонса, яка стверджує, що йому не вдалося цілком адекватно пояснити процеси соціального розвитку з методичної точки зору.

Удосконалив і модифікував структурний функціоналізм Парсонса Р.Мертон. У його концепції місце соціальної дії займає поняття «функція». Функції Мертон поділяв на явні та латентні. Коли внутрішня смислова мотивація збігається з об’єктивними наслідками, маємо справу з явними, вираженими функціями. Коли наслідки дій не передбачаються дійовими особами і не усвідомлюються ними, – приховані, латентні функції.

Якщо певні наслідки дій ведуть до послаблення саморегуляції системи і зниження її пристосованості до середовища, має місце дисфункція – функціональний розлад.

Соціологія, на думку Мертона, повинна вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, явні та приховані функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію та поведінку людей.

Альтернативою структурно-функціоналістських поглядів є теорія конфлікту. Її фундатор – К.Маркс, котрий наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних класів. Сучасні теоретики конфлікту Ральф Дарендорф, Чальз Райт Мілз, Льюїс Козер не зосереджують всю увагу на конфлікті між суспільними класами, вважаючи не менш важливими й інші види конфліктів.

Л.Козер акцентує на тому, що конфлікт є внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не лише деструктивну, але й стабілізуючу роль. Цінність конфліктів він вбачає ще й у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Сутність теорії конфлікту Р.Дарендорфа: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни відповідно знаменують конфлікти нового зі старим. Конфлікти народжуються внаслідок опору тиску й пануванню одних сил над іншими. Тобто основна причина конфлікту – відносини влади, нерівність різних соціальних груп у соціальній структурі суспільства. Р.Даренфлрф зауважує, що суспільства різняться між собою не наявністю чи відсутністю конфліктів, а різним ставленням до них з боку влади (у демократичному суспільстві переважають раціональні методи їх врегулювання).

Теорії макрорівня: символічний інтеракціонізм та етнометодологія.

Читайте також:

1. Генетична соціологія М. Грушевського.
2. Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія
3. Етносоціологія та предмет її дослідження
4. Етносоціологія – галузь соціології, що досліджує соціальні процеси у різних етнічних середовищах, етнічні процеси у соціальних групах.
5. Етносоціологія: предмет вивчення, специфіка
6. Загалом, у західній і вітчизняній соціології виділилось три основних напрямки, в яких проводить свої дослідження соціологія міста.
7. Загальна характеристика класичної соціології. Протосоціологія
8. Західна соціологія ХХ століття: основні напрями, школи та проблеми.
9. Класична соціологія початку XX ст
10. Лекція 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО
11. Лекція 7. Соціологія праці й управління
12. Лекція 8. Соціологія вільного часу

Переглядів: 1965