• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Загальні положення про зобов’язання

Зобов’язальнеправо — це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб.

Система зобов’язального права поділяється на загальну та особливу частини. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов’язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (наприклад, норми про поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, відповідальність суб’єктів за порушення зобов’язань та їх припинення). Особлива частина зобов’язального права містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань (наприклад, купівлю-продаж, поставку, майновий найм, підряд, підряд на капітальне будівництво тощо).

Зобов’язання являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.

Суб’єктами зобов’язанняє кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора.

Об’єкти зобов’язань— це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).

Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. При цьому за змістом зобов’язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна.

Зобов’язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.

Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно з Цивільним кодексом України зобов’язання припиняються: виконанням, зарахуванням, передачею відступного; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; за домовленістю сторін; внаслідок зміни плану; неможливістю виконання; смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.

Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов’язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а у разі неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припинення зобов’язання, поки не доведено інше. При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ або відмітити в розписці неможливість його повернення бор­жник вправі затримати виконання. У такому разі кредитор вважається таким, що прострочив зобов’язання.

Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом пред’явлення вимоги. Для зарахування досить заяви однієї сторони. Не допускається зарахування вимог: у разі спливу строку позовної давності; про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті; про довічне утримання; в інших випадках, передбачених законом.

Зобов’язання припиняється:

за згодою сторін внаслідок передачі боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передачі відступного встановлюються сторонами;

внаслідок звільнення (прощення) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;

якщо боржник і кредитор — одна особа. Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов’язання виникає знову;

угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.

Зобов’язання між організаціями підлягає припиненню або зміні сторонами в установленому порядку у випадках, якщо підстави, на яких зобов’язання основане, змінені розпорядженням, обов’язковим для обох сторін;

неможливістю виконання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає;

зі смертю боржника, якщо воно нерозривно пов’язане з його особою, у зв’язку з чим не може бути виконане іншою особою;

зі смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора;

ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора). Законодавством України виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну особу (наприклад, відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті).

4.Правочин. Договір. Поняття , зміст, підстави виникнення правочинів, договорів.

Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків.

Правочин має такі характерні ознаки:

1. Правочином визнається дія, що спрямована на встанов­лення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змі­нюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату - порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з ме­тою встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

2. Правочином визнається така дія, яка не лише була спря­мована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спад­коємців прав та обов´язків. Домовленість між наймодавцем і най­мачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами.

3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівно­правних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалі­зував свої владні повноваження. Не будуть правочином також адміністративні акти органів державного управління, які хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про переда­чу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалеж­но від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-пра­вових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породжен­ня правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покуп­цеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких випадках укладання пра-вочину є недостатнім для породження прав і обов´язків. Напри­клад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбу­вається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (фак­ту смерті).

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є до­сить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виник­нення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потріб­не для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би за відсутності запові­ту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустріч­ні дії двох сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустріч­ну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні право­чину, має бути єдиною.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне воле­виявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

Правочини поділяються на платні й безоплатні.У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчини­ти зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. Дого­вором купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача май­на за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів, договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному винагороди. Безоплатними є односторонні правочи­ни. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюєть­ся законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою; договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального право­чину достатньо погодження волі учасників правочину. З момен­ту узгодження волі стосовно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін виникають від­повідні права й обов´язки. Так, за договором купівлі-продажу по­купець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим догово­ром може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реаль­ного правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійс­нюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позико­давець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується по­вернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі майна.

За значенням підстав для дійсності правочину останні поді­ляються на^- каузальні і абстрактні.Під підставою правочину розуміють його юридичну мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник пере­дає безоплатно іншій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. Право­чин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

У період становлення ринкових відносин все більшого зна­чення набувають біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і прави­лами біржової торгівлі.

До біржових правочинів застосовуються загальні правила ук­ладання відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди сторін.

Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.

Біржові правочини поділяються на такі:

• правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару (наприклад, бартерні пра­вочини);
• ф´ючерсні правочини - це правочини, що передбачають пере­дачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначе­ний строк після його укладання за ціною, встановленою право-чином. Ф´ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;
• правочини з цінними паперами.

Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розгля­даються у біржовому арбітражу, рішення якого може бути ос­каржене в суді або господарському суді.

Договір є основною підставою виникнення зобов’я­зально-правових відносин (зобов’язань), що встановлює певні суб’єк­тивні права i суб’єктивні обов’язки для сторін, які його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, змiну або припинення цивiльних правовiдносин.

Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною. Якщо предметом договору буде неправомiрна дiя, тобто незаконна, то такий договiр визнається не­дiйсним.

Договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законнiсть дiї; волевиявлення сторiн; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатнiсть i дiєздатнiсть сторiн.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону.

Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрiзняти iстотнi, звичайнi i випадковi умови договору.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Такими є умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією із сторін повинно бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Крiм згаданих умов, у договорi можуть бути звичайнi й випадковi умови.

До звичайних умов належать тi, якi вироблені практикою для договорів певного виду та оприлюднені в установленому порядку (наприклад, місце виконання договору). Цi умови не обов’язково повиннi бути включенi до договору. Якщо вони не включенi до договору, то дiє загальна норма Цивiльного кодексу. Якщо ж сторони бажають встановити iнше мiсце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорi.

Випадковими визначаються такi умови договору, якi звичайно в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановленi угодою сторiн. Наприклад, винагорода повiреному в договорi доручення за виконання доручених йому дiй не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повiрений має право вимагати її виплати. Отже, випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана.

У договорі може бути зафіксовано волю двох чи кількох осіб.

Договори, в яких бере участь понад двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про спільну діяльність по спорудженню житла, будівництво шляхів, шкіл і т. п.).

Договори, в яких одна сторона має лише права, а інша — лише обов’язки називають односторонніми. Їх слід відрізняти від односторонніх угод, учасником яких є одна особа. У договорі ж завжди бере участь не менше двох осіб.

Читайте також:

1. II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.
2. Білковий обмін: загальні відомості
3. Білорусь. Характеристика положення та господарства країни.
4. Вальниці ковзання. Загальні відомості
5. Виберіть 2 положення, які треба добавити у визначення елементів наукової проблеми.
6. Визначення положення газорідинних і водо-нафтових контактів
7. Вимір дохідності та загальні підходи до оцінки ефективності управління інвестиційним портфелем.
8. ВИМОГИ ДО ОБ'ЄМНО-ПЛАНУВАЛЬНИХ РІШЕНЬ ГАРАЖІВ Загальні вимоги
9. Випарні апарати з горизонтальним і похилим положенням нагрівальних камер
10. Висвітліть положення України в роки першої світової війни.
11. Вихідні положення до розрахунку вітроенергетичних установок
12. Власні і загальні іменники як лексико-граматичні розряди за специфікою виявлення категорії числа

Переглядів: 1290