Жрецька структура державного управління

Для того, щоб детальніше розібратися в суті управління Глобальним історичним процесом, слід звернутися до первісних суспільних систем. Саме в них, як в об’єктах управління, відбулося виділення ядра системи управління — старійшин (жерців, православних старців), яке завжди існувало при зміні поколінь. До складу ядра входили ті, хто довго й праведно жив, багато пам’ятав, був досвідчений і мудрий. Вони були свого роду суспільною пам’яттю й могли на основі минулого досвіду сформувати концепцію вирішення назрілих проблем, саме тому вони й ставали старійшинами. Крім них до ядра входили ті, хто мав здатність пророкувати майбутнє й управляти ним, а на основі наявного свого особистого й минулого досвіду. Жерцем ставав далеко не кожен, а тільки той, хто міг практично довести суспільству свою здатність до цього, нині "містичного" виду суспільно-корисної діяльності. На додаток до ядра системи управління існували стійкі звичаї, ритуали, орієнтовані на виявлення провидців з метою подальшого їхнього спеціального виховання.

Через те, що суспільство було безкласовим, жрецька структура служила інтересам усіх його членів й була відкрита для вступу в неї представників усіх родин і кланів залежно від реальних, а не уявних заслуг перед суспільством кожного з них. У процесі класового розшарування суспільства жрецька структура розпалася:

1. На власне жрецтво, що має свої структури, у тому числі й латентні.

2. Клас управлінців, що трансформувалися в "еліту", яка стала соціальною базою структур державного апарату управління.

3. Увесь народ (натовп), чи ту частину суспільства, яка знаходилася у сфері сільськогосподарського й ремісничого виробництва.

Цей поділ відбувся в першу чергу за сукупністю знань управління суспільними системами.

1. Жрецтво — воно зберегло фактологічні знання й методологію одержання нового знання. На певному етапі розвитку суспільних систем жрецтво перестало мати потребу в натовпі як своїй кадровій базі. Саме тоді жерці почали створювати різні віровчення й відповідні їм культи, використовуючи містику, обрядовість, утаємничуючи свої знання від доступу до них усіх бажаючих, насамперед представників натовпу. Цей процес, поступово прогресуючи, все більше стимулював прагнення жерців зберегти свої знання, розвиваючи в представників жрецької еліти егоїзм, усвідомлення своєї зверхності.

2. Еліта — отримала від жерців тільки частину знань, що давали їй можливість управляти суспільством. Фактично це певні навички менеджерів, які перетворили еліту в чиновників державного апарату. Еліта не мала методології отримання нових знань.

3. Натовп — народ з мінімальним рівнем знань, необхідних для обслуговування матеріального виробництва поза сферою управління суспільними системами.

"Взаємини жрецтва й еліти яскраво показав Плутарх, описуючи обурення Олександра Македонського із приводу опублікування Арістотелем деяких філософських трактатів. Плутарх приводить цікавий лист полководця: "Ти поступив неправильно, оприлюднивши вчення, призначені тільки для усного викладання. Чим же ми будемо відрізнятися від інших людей, якщо ті самі знання, на яких ми були виховані, зробляться загальним надбанням? Я хотів би перевершувати інших не стільки могутністю, скільки знаннями про вищі предмети".

Заспокоюючи вражене честолюбство Олександра, Арістотель у своїй відповіді йому пояснив, що "хоча ці знання й оприлюднені, але разом з тим як би й не оприлюднені". З цього прикладу добре видно, що Олександр Македонський — лідер "еліти" — стурбований тим, що Арістотель — представник монополії жрецтва на Знання — порушив основи влади над неосвіченим суспільством. Але тут же й добре видно, що Арістотель стурбований збереженням тієї ж монополії на Знання ще більше, ніж Олександр, оскільки натякає йому, що викладені ним Знання в певному змісті дефектні й опанувати їх неможливо повною мірою при прочитанні. Для цього потрібно мати додаткову інформацію, що пояснює суть цих Знань. Якщо Олександр не зрозумів цього сам, то тільки тому, що не виділяв жрецтво з "еліти". Але з його запитання випливає, що жерці ознайомили його тільки з тим, що вважали необхідним для здійснення Олександром, покладеної на нього місії. Так що, з погляду жрецтва, Олександр Великий — такий самий представник "натовпу", як і всі інші, що не належать до їхнього стану. Цей історичний факт, описаний Плутархом (не слід забувати, що той був верховним жерцем Дельфійського оракула), показує, що "еліта" і жрецтво, кожен у міру свого розуміння, охороняли монополію на Знання й співробітничали в сфері управління"[68].

Варто до цього додати, що перший великий "розподіл праці" у сфері пізнання відбувся в античній Греції, коли філософія вийшла за стіни храмів. Цей незвичайний для тих часів поворот був пов’язаний з тим, що саме суспільне життя грецьких міст-держав формувалося за моделями не кастового ладу, а відкритих соціальних структур. В античному світі люди були розділені на соціальні страти (рабовласників, вільних, рабів) не на основі традицій і заповітів, що чітко визначали нішу людини в суспільстві, а за волею долі — воїн-переможець ставав володарем рабів і багатства, підіймаючись на верхні сходинки суспільного життя. Переможений втрачав свободу і ставав рабом. Цей рух вгору і вниз соціальними сходами відбувався безперервно.

Відкритість соціальних структур зробила відкритим і сам процес пізнання. Цивілізації Стародавнього Сходу ділили знання на закриті—езотеричні й відкриті—екзотеричні. Всі фундаментальні знання трактувалися як езотеричні, священні, які можуть передаватися тільки жрецям, котрі пройшли одержали посвячення. Вони записувалися в зашифрованій формі, доступній для істинного розуміння лише тим, кому було передано ключ для прочитання текстів.

І лише екзотеричні, прикладні знання виносилися за стіни храмів. Єгипетські жерці, за словами грецьких авторів, володіли трьома способами пояснення своєї думки. Перший був ясний і простий, другий — символічний і образний, третій — священний. Ієрогліфічно одне і те саме слово приймало, за їхнім бажанням, або своє звичне значення, або образне, або трансцендентне (духовне). Геракліт чудово виразив ці відмінності, визначивши їх мову як розмовну, образну й утаємничену.

Античні греки трактували світ у ширших категоріях, ніж їхні попередники. Сини Еллади, які вчилися в храмах Давнього Єгипту та Ірану, повертаючись додому, прагнули передати співвітчизникам ту частину одержаних знань, яку вони вже не вважали священною. До певної міри це було порушенням обітниці втаємничення знань від непосвячених. Воно зіграло значну роль у розвитку культури — наука вийшла за стіни храмів, формуючись як самостійна гілка пізнання.

Греція дала світу блискучу плеяду філософів і вчених: Піфагора, Протагора, Сократа, Платона, Зенона, Арістотеля, Архімеда.

Розділення процесу пізнання на дві гілки в античному світі не носило антагонізму — філософи не заперечували істинність теологічних знань, а жерці — істинність філософського пізнання. Цю традицію успадкував й арабський світ.

А ось друге велике розділення процесу пізнання на дві гілки — дослідне знання і духовний досвід, що відбулося в кінці пізнього Середньовіччя, — вилилося в непримиренне протистояння. Головною причиною такої нехарактерної ситуації слід визнати розрив культурної традиції. З V століття, коли впала Велика Римська цивілізація, до XV-го, початку епохи Відродження, тобто впродовж тисячоліття, Європа була занурена у пітьму глухого лихоліття. Про великі культури минулого практично нічого не знали, а культура середньовічних міст розвивалась дуже поволі.

Час ішов, виникали держави. Природно, що в умовах низького рівня виробництва й сформованого натовпо-елітарного суспільства однією з функцій державних структур стала організація професійного пограбування сусідів і захист свого суспільства від аналогічних намірів сусідів. Професіоналізм, накопичений у державних структурах, забезпечував більш високу "якість" відносин з сусідами.

Після становлення центрів регіональних цивілізацій почалася епоха воєн між ними, що мали об’єктивною метою в далекій історичній перспективі побудувати єдину глобальну цивілізацію силами тієї регіональної цивілізації, що переможе у фіналі воєн із іншими претендентами на світове панування. У ході цієї епохи Єгипет раніше всіх своїх конкурентів на світове панування перейшов від воєн "гарячих" до війни "холодної" — інформаційної, здійснюваної методом "культурного співробітництва" з сусідами.

Жрецтво Єгипту за три тисячі років своєї історії, першим переконалося: для того, щоб захопити сусідню державу і забезпечити стійке розширення сфери свого управління, не обов’язково скидати військовим шляхом правлячу верхівку сусідньої держави, руйнувати її державність і насаджувати окупаційний або маріонетковий режим, який через двісті-триста років буде обов’язково скинутий місцевим народом. Для невидимого "захоплення" сусідньої території надійніше внести інверсії й антагонізми певної спрямованості в інформаційне середовище суспільства, що підлягає поневоленню. Після такої "інформаційної агресії" місцева правляча верхівка буде керувати своїми виробничими силами в інтересах країни-агресора, а народ цього навіть не помітить, тому що для нього існує тільки своя правляча верхівка.

Для ефективного поневолення, при здійсненні "культурної агресії", необхідно поступово спотворити, перекрутити чи змінити, що історично склалась, культуру іншою, цілеспрямовано сформованою агресором.

Уважні спостереження показують, що жрецтво відрізняється від духівництва. Духівництво тільки тлумачить священні писання, а жрецтво лише відгороджується ними від духівництва й від народу, зберігаючи для себе таємні знання, їхню повноту, які ніколи не канонізуються, а лише безупинно оновлюються життєвим змістом.

Розмаїття ідеологій — іллюмінізм, комунізм, соціалізм, сіонізм, лібералізм — агресивні інформаційно-психологічні системи, що є результатом колективної праці професіоналів у сфері теорії й практики управління суспільними системами натовпо-елітарного типу. У професіоналів-розробників дуже високий світоглядний рівень, глибокі знання в галузі економіки, індивідуальної й колективної соціальної психології. Найімовірнішим джерелом цілеспрямованої інтерпретації цих знань у формі біблійних сказань було жрецтво Єгипту. Сам Єгипет як регіональна цивілізація майже помер при народженні цієї доктрини й перебуває в коматозному стані й до сьогодні.

Але для здійснення агресії методом культурного співробітництва, як і у звичайній війні, необхідні солдати, ціла армія, особливі люди, але такі, котрі можуть самостійно відтворюватись у наступних поколіннях і нести штучну, цілеспрямовано спотворену культуру.

Наукові розробки останніх років дають можливість стверджувати, що, використовуючи знання генетики й теорії спадковості, можна "вирощувати" спеціальних, програмованих людей — "біороботів", якими легко керувати. А якщо висловити припущення, що ці знання були відомими уже в сивій давнині, але утаємничені обмеженим колом людей з метою управління світом? Тоді таке твердження отримує міцне підґрунтя. Тому відкидати повністю теорію змови тепер уже неможливо, а керованість Глобальним історичним процесом не визиває сумніву.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Структура управління в натовпо-елітарному суспільстві	\|	Ситуація в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.