Поняття та предмет римського приватного права

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. З нерозвинутої, переважно архаїчної системи патріархального права, що носило вузько національний характер, воно перетворилося на загальне право усього стародавнього світу. Причому окремі його інститути застосовуються і в найсучаснішому праві, наприклад, ним розроблена і втілена в життя збалансована система спадкового права, яка в рівній мірі задовольняє інтереси кровних родичів, з однієї сторони, і прагнення до заповідальної свободи - з іншої.

На перших ступенях свого розвитку римське право характеризується станом злиття публічного і приватного права, виокремлення яких – поступовий історичний процес. Підставою такого виокремлення вважають: вивільнення особистості від зв’язків її з суспільними союзами (рід, сім’я тощо); посилення державної влади і зосередження в її руках функцій публічного права; перехід натурального господарства в грошове.

Право Стародавнього Риму вже поділяється на публічне та приватне. Ульпіан визначив цей поділ наступним чином: «Публічне право - це те, що належить до положення Римської держави, приватне, що відноситься до користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні» (D. 1.1.1.2). Таким чином, критерієм розмежування публічного і приватного права за Ульпіаном є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, суспільні інтереси - публічне право, а право, яке захищає інтереси приватних осіб, - приватне право.

Публічне право визначає устрій суспільної організації Риму, встановлює положення магістратів, жерців, правовий режим святинь тощо. Норми публічного права носять імперативний характер, а звідси застосовуються державою (в особі уповноважених органів) за власною ініціативою, коли цього вимагає захист загальних суспільних інтересів (покарання злочинців, стягування податків, штрафів тощо). Імперативний характер норм публічного права знайшов своє відбиття і в його принципах, зокрема в принципі, що забороняв можливість надання приватних привілеїв (privilegiy ne inroganto), а також в принципі, сформульованому римським юристом Папініаном: публічне право не може змінюватися договорами приватних осіб (D. 2.14.38). Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації.

Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов’язані з державними або суспільними інтересами.

Приватним правом в Стародавньому Римі регулювалися майнові відносини, що складалися між громадянами Риму за їх власним розсудом і могли захищатися останніми самостійно (самозахист) або за допомогою держави. Захист за допомогою норм приватного права здійснювався державою тільки за вимогою заінтересованої особи, права якої були порушені, в межах заявлених вимог. Норми приватного права на відміну від норм публічного права носили диспозитивний характер. Приватне (цивільне) право – система юридичної децентралізації.

Таким чином, приватне право – це сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.

Для приватного права Стародавнього Риму була притаманна ознака еластичності, тобто здібність пристосовуватися до тих чи інших умов, що знайшло своє відбиття в існуванні систем приватного права, до яких входило: цивільне право (jus сіvilе); право народів (jus gentium); преторське право (jus practorium). Вказані системи існували і розвивалися паралельно, все більше проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись.

Цивільне право – це право, яке народ Риму сам для себе встановив і яке поширювало свою дію тільки на римських громадян – квіритів (jus Quiritium), тому і отримало ще одну назву - квіритське право.

З поширенням італійської влади на інші народи, цивільне право, що було засноване на Законах ХП таблиць та збірниках формул, навіть з тими доповненнями, які містили сенатусконсульти та інші джерела права, не могло задовольнити потреби центру світового торгового обороту, яким став згодом Рим. Цивільне право, як право формальне, на той час не знало багатьох інститутів, що були необхідні для здійснення торговельних операцій, зокрема таких як, представництво, товариства, договори страхування та інші види договорів тощо. Звідси численні ділові відносини, в яких брали участь представники різних країн, потребували впровадження норм нового права, яке було б вільним від місцевих та національних особливостей, і могло в рівній мірі задовольняти як інтереси громадян Риму, так і інтереси іноземців - перегринів.

Вирішення цієї проблеми здійснювалося поступово. Спочатку до перегринів почали застосовуватися цивільні позови на підставі фікції, яка включалася у формулу позову: „si civis romanus esset”, тобто суддя повинен був відноситися до перегрина так само, якби той був римським громадянином. В подальшому поряд з нормами цивільного права почали застосовуватися норми іноземного права (jus peregrinum). Наприклад, звичай давати завдаток при укладенні купівлі-продажу, страхування майна (у формі позики) при перевезенні його морем і таке інше взято з грецького права. Вважається, що таке запозичення відбувалися через юрисдикцію перегринського претора. Діяльністю претора, яка втілювалася в едиктах (постановах), було запроваджено особливий правовий порядок, що отримав назву загальнонародного права або права народів (jus gentіum). Саме завдяки цьому праву торгівельні угоди і торгівельне право отримали свій розвиток. Замість урочистості та формалізму при укладенні угод було започатковано вільний вибір їх форми і тлумачення за дійсним змістом, а поведінка контрагентів оцінювалася з точки зору вірності даному слову (fides), добросовісності (bona fides) та справедливості (aeguitas).

Право народів перевершувало цивільне право більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості. Між тим ще тривалий час названі системи - jus сіvilе та jus gentium існували й розвивалися паралельно, впливаючи одна на одну, що призвело до виникнення такої системи правових норм як преторське право (jus practorium).

Як і будь-яка система права, римське приватне право мало і свої принципи (principium), тобто основні вихідні положення, які змінювалися залежно від періодів його існування. Якщо взяти Стародавній Рим доби Законів ХП таблиць, то слід відмітити такий головний принцип римського приватного права як його формалізм і урочистість. Р.Ієринг підкреслював, що для римського права формалізм - це та ж сама школа дисципліни і порядку, яку народ знаходив у таборі (військовому).

Формалізм – це порядок юридичної оцінки актів, в якому приписується юридичне значення тільки їх певній визначеній формі. Це означало, що будь-який акт повинен був здійснюватися тільки по тій формі, яка для нього розроблена і встановлена, а зміст кожної проголошеної формули повинен був тлумачитись безпосередньо, виходячи з загальноприйнятого змісту слів. Будь-яка помилка у слові, жесті, кількості свідок робило акт недійсним в цілому. Яскравим прикладом цьому слугує фрагмент з Законів ХП таблиць, в якому вказується, що при судовій оцінці угод слід суворо дотримуватися їх форми, а саме того, що було сказано при їх укладенні угод.

Урочистість форми акту підкорена в римському праві цілому ряду правил, які витікають одне з одного. Так, укладення угоди складається з декількох урочистих дій, кожне з яких виражає певну, чітко окреслену думку. Мета цих дій - здійснення найсильнішого враження на оточуючих, а тому угода, якщо вона почалася, не може бути перервана і має своїм предметом породження тільки одного відношення.

До принципів римського права слід віднести консерватизм, і як це не парадоксально, прогресивність. Відомо, що консерватизм - це прихильність до старого, обстоювання його. Причому, це – одна з найголовніших його ознак, що пов’язано, перш за все, з бажанням підкреслити непорушність права рабовласницької держави, яким був Рим, незмінність існуючого ладу, а звідси неприпустимість будь-яких новел, які б були загрозою для цього ладу. Римський народ виховувався в дусі беззаперечного вшанування закону, віри в його вічність і непохитність.

Між тим, якщо норми існуючого права відставали від розвитку економічних відносин, і в зв’язку з цим вже не захищали інтересів рабовласників, то завданням права було розробити нові положення, які б заповнили існуючу прогалину в праві, тобто мова йшла про вдосконалення законодавства. У цьому полягала прогресивність римського приватного права. При цьому римські юристи не знали, а краще сказати, не бажали вносити зміни або відміняти положення старого законодавства, щоб не посіяти думку про можливість зміни права. Вони приймали новий закон, який існував поруч із старим. Як влучно відмічається в літературі „життя починало текти по новому руслу, хоча старе русло не засипалось – воно просто висихало.

На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права - формальна рівність в всіх вільних осіб, хоча він зумовлювався рядом істотних застережень.

Між тим формальна рівність приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, який наклав свій відбиток на всю систему римського приватного права, яка ставила на перший план інтереси рабовласників та їх захист. Принцип індивідуалізму проявлявся і в необмеженій правовій владі голови родини (раtег іатіііаа), а саме, безмежній владі батька над дітьми, чоловіка над дружиною тощо.

Відомо, що право отримало свою назву від слова „справедливість”, в Римі право розглядалося як інструмент справедливості. Справедливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить. За влучним визначенням Цельса право слід розглядати як мистецтво доброго і справедливого (D. 1.1.1.2). Загальним принципом римського приватного права є принцип справедливості (aeguitas), тобто здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах. З цього приводу Павел писав, що “коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості” (D. 3.9.3.2.), а Ульпіан вважаючи, „що знання права є вмінням відрізняти справедливе від несправедливого”, наполягав на тому, що “коли право суперечить справедливості, повинно зволіти останнє” (D.15.1.32).

Слід відмітити, що коли певний з фундаментальних принципів римського приватного права входив в очевидне протиріччя з доброю совістю і справедливістю, воно прибігало до теорії фікції, яка слугувала корегуванню права. Розповсюдженим прикладом застосування вказаної теорії є ситуація з римським громадянином, який попадає в полон, а значить стає рабом у подальшому. Для того, щоб його нащадки мали легальну можливість отримати його майно, римські юристи застосували фікцію, за словами Ієринга „юридичну неправду”, освячену необхідністю визнати римського громадянина мертвим у момент його полонення.

До принципів римського приватного права можна віднести і такі як: вірність слову, совість, довіру, особливо у справах, що ґрунтуються на чесності, свободу договору, юридичну рівність сторін при укладенні договорів, вільне волевиявлення і майнову незалежність сторін, неприпустимість позбавлення права власності, самозахист поряд з судовим захистом цивільних прав та інтересів; добросовісність та розумність.

2. Значення римського приватного права для виникнення і розвитку правових систем країн Європи

Рецепція (лат. receptio – прийняття) – це відродження шляхом впливу високорозвиненої системи права, яка існувала раніше, на менш розвинуту правову систему. Рецепції права відбувалися у минулому і відбуваються в умовах сьогодення, що пов’язано з циклічністю цивілізаційного розвитку суспільства.

Існують різні види, типи та форми рецепцій. Так, за видами виокремлюють прямі (первинні) та похідні (вторинні); явні та приховані рецепції; до форм рецепцій відносять – вивчення, коментування, засвоєння, безпосереднє застосування норм та положень тієї чи іншої системи права. Залежно від того, яка система права реципується і в яку, виокремлюються і окремі її типи.

Історія права свідчить про те, що саме римське приватне право ставало предметом неодноразових рецепцій, наприклад, в Україні це відбулося при кодифікації цивільного законодавства на початку ХХI століття. Між тим у процесі свого зародження та становлення римське приватне право теж реципувало норми та положення інших систем права, зокрема положення грецького права.

Рецепція римського приватного права – це процес відродження та пристосування загальних положень та засад цього права окремими правовими системами в умовах певних суспільно-економічних відносин.

Найхарактернішим для рецепції римського права є те, що існують різні її типи, які мають суттєві розбіжності, а саме: східноєвропейський (візантійський) – та західноєвропейський. Причому рецепція у Західній Європі торкалась двох систем права – континентального та англосаксонського.

В контексті нашого питання зупинимося на розгляді особливостей західноєвропейського типу рецепції римського приватного права. Слід відмітити, що, по-перше, їх було декілька, по-друге, вони були різного виду, по-третє, відбувалися у різних формах.

В юридичній літературі існує декілька поглядів на етапи західноєвропейської рецепції римського права, але найбільш розповсюдженим являється наступний:

I-й етап - раннє та пізнє середньовіччя (V - початок ХII ст.).

II-й етап – формування права „нової Європи” (ХII-ХVIII ст.).

III-й етап – кодифікація законодавства Франції та Німеччини у ХІХ ст.

Новітня рецепція – вдосконалення національно-правових систем і створення нового права Європи (кінець ХХ початок ХХІ ст.).

I-й етап. В епоху раннього середньовіччя на місці підкореної Західної римської імперії утворюються варварські королівства, характерною особливістю законодавства яких являється принцип особистого права (jus personale), коли кожну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона відносилися. В силу вказаного принципу римлянам було залишено їхнє право, а враховуючи, що судам варварів були маловідомі чисельні джерела римського права, необхідно було створити особливі збірники римського права, що і було зроблено на початку VІ ст. Збірники отримали назву Leges romanae (Закони римлян). До їх складу входили Codex або Edictum Theodorici, Breviarium Alarici та Breviarium Alarici. При створенні цих збірників переслідувались різні цілі. Якщо перший з них розглядався як акт, що буде запроваджуватися до всіх жителів остготського королівства, то вже при створенні наступних переслідувалась мета збереження принципу особистого права.

Codex або Edictum Theodorici – збірник, створений за наказом остготського короля Теодоріка для Італії (500р.). Він містив 154 статті і розповсюджував свою дію не тільки на римлян, але й на остготів, бо сам король Теодорік був васалом Візантійського імператора і мав у своїх руках тільки владу військового начальника. Цей Кодекс діяв лише до перемоги Юстиніана, який ввів в Італії своє законодавство;

Breviarium Alarici або Les romana Visigothorum – збірник, створений за наказом короля вестготів Аларих П (506р.), призначений для регламентації становища римлян, що опинилися під владою вестготів (південна Франція, північна Іспанія, частина Італії). В цей збірник увійшли фрагменти із постанов римських імператорів, із творів римських юристів, частина інституцій Гая, фрагменти з Кодексів Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія;

Les romana Burgundionum або Gundobada – збірник, створений для жителів римського походження в Бургундськом королівстві (517р.). Він містив в собі джерела римського права, що були доволі вільно інтерпретовані розробниками. Він з завоюванням у 534 році бургундського королівства був замінений на збірник Breviarium Alarici.

Рецепція – це не тільки законодавча діяльність, а й діяльність професійних юристів спрямована на розповсюдження права, формування правосвідомості жителів цих країн. Тому саме на цьому етапі рецепції продовжується вивчення права і виникає центр відродження римського приватного права - Болонський університет (ХІ ст.). Перші викладачі цього університету відомі як глосатори. Свою назву вони отримали внаслідок тих поміток (роз’яснень) - глос, які робились ними між строчок текстів, а потім на полях оригіналів Юстиніанівських збірників при підготовки до лекцій. Поступово глоси перетворилися на коментарі, зокрема найбільш відома Туринська глоса до Інституцій Юстиніана, а збірник глос „Glossa orbinaria”, який з’явився у ХIII ст., зіграв вирішальну роль в рецепції римського права, яка привела до формування права «Нової Європи», бо тільки глоси через практичну судову діяльність почали набувати силу закону.

Пізніше (у другій половині ХII ст.) на зміну глосаторам прийшли коментатори (постглосатори), які коментували вже не Юстиніанівське законодавство, а глоси своїх попередників. Їх метою стало пристосування окремих положень, що містили глоси, до умов і потреб свого часу. Вважається, що постглосатори разом з глосаторами виробили ті визначення, якими почали користуватися в ХП столітті і користуються донині.

II-й етап – формування права „нової Європи”, яке відбувалося шляхом запозичення положень римського приватного права. Це особливо яскраво проявилося в законодавстві Середньовічної Германії. Після розпаду імперії Карла Великого Leges Romanae втратили свою силу. На протязі Х-ХII ст. в Германії застосовувався принцип територіальних прав, що знайшло своє втілення у таких збірниках права, як Саксонське Зерцало і Швабське Зерцало, які мали силу закону. Між тим існували і закони окремих міст, які мали велике значення, зокрема у Ганзейському союзі. Вказані закони були архаїчними і не враховували зміни, що відбулися в суспільстві. Для того щоб утворити загальне національне право саме на цьому етапі в Германії почало поруч з місцевим застосовуватися римське та канонічне право, яке сприймалося практикою. Шляхами запровадження цього вважають трансформацію судів та надання університетам фактичного права „офіційних консультацій”.

Подібні процеси відбувалися і в інших країнах Західної Європи, зокрема у Франції, де, починаючи з II половини ХV ст. виникають збірники звичаєвого права (coutumes), на створення яких суттєво впливає римське право. При цьому навіть там, де діяло звичаєве право, і римське право не мало значення писаного права, його положення, особливо ті, що стосувалися зобов’язань, договорів, застосовувалися судами як ratio scripta (писаний розум).

III-й етап – кодифікація законодавства Франції та Німеччини у ХІХ столітті. Поштовхом до проведення кодифікації законодавства вказаних країн, по-перше, стала Велика Французька революція 1789р., а, по-друге, ті зміни, що відбулися в економічній сфері тих же країн. Результатом кодифікацій стало прийняття у Франції - Торгового кодексу (1807р.), Цивільного кодексу (Кодекс Наполеона) (1803-1804рр.), чим була запроваджена єдність в галузі торгового та цивільного права Франції; у Германії - Загального вексельного статуту (1848р.), Загального Торгового Уложення (1861р.), Германського Цивільного кодексу (1900р.), чим була запроваджена єдність в сфері вексельного, торгового та цивільного права Германії.

Якщо коротко охарактеризувати головні з вказаних джерел, то слід відмітити наступне. Система розташування правового матеріалу в Кодексі Наполеону запозичена з Інституцій Юстиніана, а тому в її основі лежить відома римському праву юридична тріада: особи (personae), речі (res), позови (actiones), відповідно з чим і здійснюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Цивільного кодексу. Що стосується Германського Цивільного кодексу, який називався деякими з німецьких романістів „класичною будівлею з готичними деталями”, то він побудований за пандектною системою розміщення приватноправових норм. Назва вказаної системи не пов’язана з Пандектами Юстиніана, а пов’язана з системою, яка була висунута німецькими юристами у ХVI ст. і складалася з загального розділу і чотирьох спеціальних – речове право; зобов’язальне право; сімейне право; спадкове право. Загальний розділ містить правила, які застосовуються до усіх спеціальних розділів: особи, об’єкти, тощо. Вважається, що перевагою цієї системи являється те, що наявність загального розділу (частини) звільняла від повторів спеціальні розділи.

Вказаний етап рецепції поклав основу для створення різних правових сімей, зокрема романської, до якої відноситься Франція, і германської, до якої відноситься Германія. Підґрунтям романської родини є ідеї природного права, складовими – положення римського та місцевого звичаєвого права. Джерелами права являються кодифіковані акти, зокрема кодекси, які побудовані за інституційною основою, що було характерним і для самого Римського права. Для германської родини особливістю є зовсім інший підхід до структури цивільного права – пандектної, а також поява абстрактних формулювань, нових правових категорій тощо.

Новітня рецепція – це вдосконалення національно-правових систем і створення нового права Європи (кінець ХХ початок ХХІ ст.). Безумовно, Кодекс Наполеона та Германське цивільне Уложення не діяли б в сучасних умовах, якби вони у необхідних випадках не змінювались, не доповнювались, тобто не вдосконалювались до відповідно умов суспільно-економічного ладу країн. Хотілось би, щоб долю вказаних законів, прийняття яких співпало з початком ХIХ та ХХ століття, успадкував Цивільний кодекс України, прийняття якого співпало з початком ХХI століття.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній царинах суспільного буття України, що відбулися після проголошення її незалежності і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплення нових засад правового регулювання відносин за участю фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі засадах приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності і розумності. Це принципово важливо, бо приватне (цивільне) право складає основу, стрижень правопорядку, який ґрунтується на ринковій організації суспільства.

Новий ЦК має традиційну для України пандектну систему і складається із 6 книг: Кн. 1 – Зальні положення; Кн. 2 – Особисті немайнові і майнові права фізичної особи; Кн. 3 – Право власності та інші речові права; Кн. 4 – Право інтелектуальної власності; Кн. 5 – Зобов’язальне право; Кн. 6 Спадкове право.

Римське право - найважливіше і найяскравіше явище в праві всіх часів. Воно суттєвим чином вплинуло на розвиток цивільного права багатьох країн світу, а також на формування і розвиток правових систем країн Європи, зокрема романо-германської системи права.

* * * * *

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Радіаційний канцерогенез у людини	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.