• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема: Джерела новинної інформації

1. Робота з джерелами.

2. Дані про джерела.

3. Категорії джерел новинної інформації.

4. Використання імен в новинній журналістиці.

5. Пошук у мережі.

У новинній журналістиці відомості розташовують та подають за пев¬ними правилами. Повідомлення спираються частково (причому здебільшого) на отриманий матеріал, частково на матеріал, здобутий самостійно. Якість цього матеріалу має особливе значення, адже само¬стійне збирання, упорядкування та оцінка інформації становить основу для функціонування журналістики в суспільстві.

Процес збирання інформації називають „журналістським дослі¬дженням”. При цьому йдеться про верифікацію, фальсифікацію або мо¬дифікацію висловлювань і фактів.

Професійне застосування правил журналістського дослідження є важливою передумовою серйозної новинної журналістики. Досліджен¬ня має довести що:

 для повідомлення про подію є переконливі причини (суттєвість, актуальність),

 наявні достовірні відомості з даної теми (надійність, солідність),

 інформація про подію зібрана та перевірена точно й детально, що дозволяє впорядкувати її так, аби вона добре сприймалася (зро¬зумілість).

З огляду на суттєвість та актуальність теми журналісти часто вихо¬дять – хоча часто несвідомо – з інформаційної цінності події . Стосовно надійності інформації діє правило, згідно з яким слід уважно перевіряти як факти, так і джерела; достовірність особливо „гаря¬чих” відомостей найкраще забезпечує використання кількох джерел.

Проблему джерел неможливо розв’язати лише в кількісному пла¬ні. Великого значення набуває достовірність та надійність джерела, можливість довіряти йому. Для цього випадку важливо знати також, чи джерело особливо зацікавлене в оприлюдненні інформації. У принципі достовірність джерела залежить від його дистанції до події.

Коли говорять про надійність та солідність інформації, мають на увазі вивчення відповідей на сім запитань: поряд із джерелами вивчаються „хто?”, „що?”, „коли?” та „де?” події. Особливі проблеми для журналістського дослідження становлять відповіді на за¬питання „як?” та „чому?”. Саме ці відповіді часто виявляються основою для такого викладу повідомлень, щоб він задовольняв вимоги постула¬ту про зрозумілість.

У який саме спосіб проводиться журналістське дослідження, зале¬жить від теми та ресурсів. В одному випадку ведеться більш-менш ці¬леспрямований пошук інформації, в інших – інформацію лише переві¬ряють. Великі й складні події вимагають іншого підходу, ніж порівняно просто структуровані явища. Достатні ресурси часу та коштів дозво¬ляють деяким медіа отримувати солідніші результати журналістських досліджень, ніж іншим.

Отримання інформації

Є широкий спектр форм журналістського дослідження, причому кожна з них передбачає певний спосіб пошуку інформації за влас¬ними правилами:

 дослідження матеріалів: пошук за оригінальними документами;

 дослідження на місці: базу утворюють власні враження;

 дослідження публікацій: вивчається інформація вже опублікована в газетах, журналах і книжках;

 дослідження-розслідування: йдеться про інформацію, яка має сві¬домо приховуватися від громадськості;

 дослідження за допомогою чекової книжки: інформація виявля¬ється доступною лише за гроші;

 дослідження онлайн: розглядається інформація, наявна в Інтернеті (включаючи зазначені там форуми та служби), а також доступна через комерційні онлайн-служби.

Усі ці форми журналістського дослідження, що частково можуть змішуватися, вимагають врахування етичних правил та правових меж, встановлених для захисту особистих прав людей та їхньої інтимної сфе¬ри. Передусім при дослідженні онлайн слід пам’ятати, що достовірність інформації треба дуже ретельно перевіряти.

Особливі правила журналістського дослідження чинні щодо інфор¬мації про діяльність уряду. Часто відомості походять із „залаштункових розмов” з „інформованими колами”. При цьому досягають домовленості про те, чи можна цю інформацію оприлюднювати і в який спосіб вона може бути опублікована. Спілка федеральної прес-конференції (раніше Бонн, тепер Берлін) розробила на такі випадки власну мову. Згідно з та¬ким підходом, політики та їхні речники можуть висловлюватися „під номером один” (інформатор може бути названий повним іменем), „під номером два” (джерело дослівної цитати анонімізується за допомогою виразів „урядові, партійні або фракційні кола”) та „під номером три” (інформація, яка поки що залишається конфіденційною).

У принципі „залаштункова інформація”, зібрана під час розмов з політиками, повинна в будь-якому разі публікуватися лише тоді, коли можна очікувати, що громадськість має виразну зацікавленість у цьо¬му. Перед цим журналіст має докласти неабияких зусиль, аби переві¬рити, наскільки відповідають дійсності відомості, джерела яких він не має права назвати (обмежившись „колами” чи „інформованими дже¬релами”).

Порушення обіцянки зберігати анонімність джерела неприпустиме та несумісне з професійною етикою. Зрозуміло, що конфіденційності інформації, поданої „під номером три”, потрібно суворо додержува¬тись. Окрім цього, обмануте чи розчароване джерело більше ніколи не надасть жодної інформації.

З іншого боку, журналіст не може завжди погоджуватися з тим, щоб інформатори, тобто політики, вирішували, що саме надається до оприлюднення, а що ні. Ось чому парламентським кореспондентам до¬водиться особливо часто „ходити по лезу”. Журналісти також мусять протистояти спокусі надати незначним подіям інформаційної цінності шляхом перебільшення при їхньому відтворенні.

Робота з джерелами

Свої помилки у поданні інформації журналісти часто виправдовують цейтнотом. Справді, важко уникнути помилок у репортерській професії, сповненій поспіху та гонитви за новинами. Тим важливіше не демонструвати певності, якщо маєш лише неповні або недостатньо перевірені відомості.

Тільки сумлінне дотримання професійних стандартів допоможе тримати рівень помилок у медіа в певних межах. Особливо необхідно при цьому намагатися, щоб інформація була точною і щоб її можна було перевірити. В окремих випадках можна навіть рекомендувати детально повідомляти читачів, слухачів або глядачів про виникнення інформа¬ції, щоб вони самі оцінили ступінь її достовірності.

Журналісти повинні перевіряти інформацію на її точність, а джерела – на їхню надійність. „Якщо твоя мати каже, що любить тебе, перевір це”, – так звучить від¬повідна – звичайно, не зовсім серйозна – інструкція в американській журналістиці.

Джерело інформації завжди слід називати в тих випадках, коли жур¬наліст сам не був свідком подій. Винятками з цього правила є загально відомі факти (учорашня погода, столиця ФРН).

Неточну або неймовірну інформацію треба перевіряти особливо ре¬тельно. Особливі труднощі виникають тут з даними про джерела, які неможливо перевірити (неточні, відсутні). Це стосується й так званих „кіл”, які часто постачають медіа інформацією, що подається анонімно. Ясна річ, від такої „милиці” багато журналістів не хочуть або не можуть відмовитися, адже подекуди – наприклад, коли йдеться про кримі¬нальне середовище, – необхідно захищати інформаторів загальним по¬силанням на джерела.

Часто співрозмовники кажуть: „А це я розповім не для запису”. Якщо журналіст не заперечує, вважається, що конфіденцій¬ність гарантована. Інколи журналіст опиняється перед дилемою: з од¬ного боку, він пообіцяв зберігати конфіденційність, а з іншого – змушений притримувати інформацію, придатну для публікації. У такому разі він повинен потурбуватися про отримання додаткового дозволу на оприлюднення інформації. Якщо інформатор на це не погоджується, журналістові треба шукати інше джерело цієї важливої інформації.

Бажання джерела залишатися анонімним треба поважати. Водночас, виникає питання, чи потрібно оприлюднювати таку інформацію вза¬галі. Інформацію, джерело якої ви не маєте права назвати, слід у будь-якому разі перевіряти особливо ретельно. Якщо джерела на бажають бути розкритими, проте зацікавлені в оприлюдненні своєї інформації, треба виявити мотиви такого інтересу.

Якщо йдеться про організації, від імені яких мають право виступати певні особи, вказівки на джерела часто мають загальний характер: „по¬ліція”, „речник фірми X”. Такі джерела – принаймні, коли мова йде про державні установи, – можна вважати надійними або що¬найменше такими, що їх можна цитувати.

Журналісти полегшують собі завдання перевірки джерел, визнача¬ючи наперед, які джерела вважати надійними, а які ні. Такий розподіл спирається на досвід самого журналіста й репутацію джерела. Однак такий підхід призводить до того, що журналісти надто швидко сповню¬ються довіри до ніби то надійних джерел – скажімо, великих організа¬цій політичної чи економічної сфери з професійними прес-службами. А з іншого боку – приділяють менше уваги ніби то ненадійним джере-лам, – наприклад, „пересічному громадянинові”.

Певні сумніви викликає також практика медіа, які отримують інфор¬мацію від інших медіа (журналістів), не перевіряючи її. Недопустимо запозичувати матеріали з інших джерел без дозволу. Однак, як засвід¬чують наукові дослідження, для редакцій новин на багатьох радіостан¬ціях найважливішим джерелом виступає щоденна преса. Опубліковані в такий спосіб невірні повідомлення потрапляють в ефір і внаслідок повторення перетворюються на „факти”.

Факти та висловлювання про факти завжди слід чітко відмежовувати. Завдяки авторитетності джерела висловлювання не стають фактами; на це треба особливо зважати в тих випадках, коли самі джерела висува¬ють припущення щодо певних подій та їх причин. Тому в наступному прикладі достовірність даних поліції виразно обмежується словами „як припускається”.

Колишній мер Флоренції Ландо Конті був застрелений у понеділок увечері невідомими особами. За даними поліції, виконавці замаху, як припускається, належать до терористич¬ної групи „Червоні бригади”. Хоча після злочину на околиці Флоренції ніхто безпосередньо не взяв не себе відповідальності за нього, біля тіла Конті було знайдено листівку „Червоних бригад”. Як припускаєть¬ся, двоє злочинців утекли на автомобілі.

Дані про джерела

Точність та прозорість являють собою головні передумови якісної новинної журналістики. Особливою мірою це стосується даних про джерела. Журналісти повинні завжди чітко показувати, звідки походять факти та думки, про які повідомляється. Тому слід із можливою точніс¬тю вказувати, з яких джерел з’явилася та чи інша інформація. Джерела треба називати так часто, як це здається необхідним.

Одна жінка з Мюнстера (район Дармштадт-Дібург) уночі на понеділок зателефонувала до поліції, тому що в її ліжку лежав чужий чоловік. Після цього їй на допомогу поспішили двоє поліцейських, які розбудили незваного гостя та стали вимагати пояснень, – повідомила поліція міста Дармштадт.

Сюрпризом для поліцейських виявився той факт, що „чужинець” спав під власною ковдрою: це був законний чоловік 18-річної жінки. „Перед сном вона настільки добряче хильнула, що певний час не впіз-навала свого чоловіка”, – говориться в повідомленні поліції.

При описі самого процесу висловлювання теж треба бути обереж¬ним. Синоніми до слова „сказав”, які мають надавати викладу жвавості, не завжди виявляються влучними. В цілому можна зупинитися на ді¬єслові „повідомив”.

Однак слова „висловив думку” або „підкреслив” можна вживати лише тоді, коли дійсно відтворюється якась оцінка або щось, зазна¬чене з наголосом.

В разі існування сумнівів краще залишити дієслово „сказав”.

Слово „сказав” можна без загрози виникнення оцінної інтонації замі¬нити, наприклад, виразами „за даними”, „за словами” тощо.

За словами видавця Руперта Мердока, проф¬спілки, представлені в редакції у видавництві щоденної газети „Тайм”, погодилися на скорочення 100 робочих місць на друкарсько¬му виробництві. У зв’язку з великими збитками „Тайм” та її дочірньої газети „Санді тайм” австралійський видавець хоче зменшити кіль¬кість працівників до двох тисяч осіб. Він загрожував припинити ви¬дання обох газет, якщо цієї мети не буде досягнуто. Мердок сказав, що обидві газети будуть урятовані, „якщо ми зможемо довести до кінця ці неприємні переговори”.

Інколи найкращим виявляється назвати джерело вже на початку, на¬приклад, у випадках, коли особливо важливими є компетентність або надійність джерела.

На думку брокера Ральфа Кестенбаума, подолання світової олов’яної кризи можливе до кінця цього тижня. „У цьому разі торгівля оловом на Лондонській біржі металів зможе відновитися на початку травня”, – сказав Кестенбаум у середу в Лондоні. Брокер, який є співавтором плану санації торгівлі оловом, раніше заявив пар¬ламентській комісії, що у випадку відновлення торгівлі протягом міся¬ця олово буде котируватися з початковою ціною близько 7 500 фунтів за тонну. На вільному ринку ціна на олово зросла майже на 350 фунтів і досягла 6 тисяч фунтів за умови короткотермінової поставки.

Якщо в інформаційному повідомленні використовують відомості з кількох джерел, то ці відомості також слід точно розподіляти за джере¬лами. У наступному прикладі звіт спирається на три різні джерела (уряд, свідки, мешканці Трікомале). Ці джерела наводяться разом із від¬повідною інформацією.

Щонайменше 20 осіб стали жертвами акту помсти y Шрі-Ланці. Як повідомляється урядом та свідками, озброєні та¬міли застрелили або вбили щонайменше 15 сингальських цивільних, які на трьох вантажівках намагалися втекти з охопленого заворушен¬нями району Трікомале на сході Цейлону. За свідченням мешканців, після того, як стало відомо про масове вбивство, у місті Трікомале п’ятеро членів однієї тамільської родини на знак помсти були вбиті та спалені молодими чоловіками.

Точна вказівка на джерела конче потрібна тоді, коли висловлюван¬ня можуть потягти за собою правові наслідки. Якщо, наприклад, у по¬відомленні поліції після нещасного випадку зачіпається питання про винних, то твердження з цього приводу треба чітко визначати як дані поліції; таку відповідальність журналісти не повинні брати на себе.

Точні дані про джерела необхідні й тоді, коли питання про винних здається вирішеним через визнання. Це так само стосується транспортної пригоди, як і масового вбивства. Доки немає висновків суду, підозрювані залишаються „ймовірними злочинцями”. В інформаційних повідомленнях журналіст мусить відмовитися від власних оцінок.

Досліджувати всі можливості

Рішучість – це напевне те, що найбільше відрізняє хорошого ре¬портера від пересічного. Класичним прикладом, особливо важли¬вим завдяки своїй буденності, є історія, яку знайшов Дерек Лемберт, якого тоді взяли на випробувальний термін у «Дейлі Мірор» (Daily Mirror). Спочатку де здавалось ординарним убивством: тіло поляка з колотими ранами знайшли в Манчестері у підвалі пошар¬паного будинку з квартирами на винайм. Лемберта відрядили видати з цього все, що-можна. Випадок не обіцяв нічого особливого. Сусіди не знали (або казали, що не знають) нічого, поліціянт, який охороняв місце вбивства, мовчав, а в поліційному відділку Лемберту сказали, що нічого не можуть додати до попередньої заяви. Саме на цьому етапі звичайний репортер повернувся б у редакцію і доповів би, що в історії немає нічого особливого; справді, колеги Лемберта так і зробили. Та він не був звичайним репортером: сповнений рішучості виконати щось більше, він кружляв довкола, сподіваючись перекинутись словом з поліціянтом, який змінився з чергування. Згодом він побачив, як вийшли слідчі й сіли в машину. Сподіваючись, що вони працюють над цим убивством, він повернувся на місце злочину. Там він побачив двох людей у ділових костюмах, які стукали в двері помешкань. Відрекомендувавшись як репортер, він завів з ними розмову про вбивство, з якої дізнався, що вбитий був поліцейським інформато¬ром, якого переїхали машиною, а потім закололи. Лемберт добув свою історію і невдовзі вже диктував її редакції. Стаття почина¬лась такими словами: „Минулої ночі поліція розслідувала таємни¬цю загибелі людини, вбитої двічі”. Вона стала сенсацією на першу шпальту, а Ламберт дістав посаду в „Мірор”.

Тинятись довкола

Найкращі репортери не мають звички (крім тих випадків, коли це від них не залежить) прибігати на місце події, захекавшись, в останню мить. Вони намагаються прийти завчасно і, якщо є час, не поспішати йти. Так вони починають відчувати подію та дійових осіб, мають змогу щось почути, помітити корисні деталі, поговори¬ти з людьми й порозпитувати. Хоч би яка подія – судове слухання, громадське розслідування, політичні збори, запуск кампанії, опри¬люднення звіту, найкращі історії часто з'являються не з офіційної частини, а з часу, проведеного до і після у балачках з задіяними особами. Зрештою, більшість нежурналістів не мають уявлен¬ня про те, з чого робляться хороші новини. І лише розмовляючи з вами неформально До чи після зборів, інтерв’ю чи хоч би чого, вони можуть згадати про щось значно краще від події, заради якої ви спочатку прийшли.

Самому кувати своє щастя

Щоб пощастило, треба вміти допомагати фортуні. Частково це залежить від завзяття, частково – відчуття на події, а частково, особливо в гучних історіях, де багато репортерів висвітлюють одну й ту ж тему, – від здатності не йти за натовпом. 1981 року стріля¬ли в Папу, і до Рима зібрались журналісти з усього світу. Серед них був і Джон Едвардс із «Дейлі Мейл». Разом з кількома іншими він прибув у Рим за півгодини до півночі, та замість того, щоб, як усі, прямо вирушити в готель, він захотів одразу ж взятися до справи. Але куди йти? На площі Святого Петра було повно черниць, які молилися за видужання Папи. Поліція не говорила нічого поза ко¬роткою заявою, і Едвардс вирішив піти туди, де подія розвивалась далі – у лікарню, в якій Папа боровся за життя.

На диво, коли о першій годині ночі Едвардс дістався до лікарні, він побачив, що був там єдиним репортером. Крім того, не було й поліції, яка перекрила б йому шлях. Тож він увійшов і, поблукавши приміщеннями, знайшов кімнату очікування, де можна було сісти, дивитись і оцінювати ситуацію. Він трохи подрімав, а близько шостої ранку почув звуки відчинюваних дверей, кроки й голоси. Шість хірургів у заляпаних кров’ю халатах увійшли в кімнату очікування й вийшли на балкон. Едвардс бачив, як вони палили, вдихали ранкове повітря і посміхалися. Він підійшов до них і йому пощастило: ці люди врятували Папі життя і кілька з них добре говорили анг¬лійською. Вони були задоволені зробленою вночі роботою і гово¬рили вільно. Вони навіть намалювали в його записнику картинки зроблених розрізів і детально описали кожен крок операції. Нічо¬го дивного, що пізніше Едвардс називав цю історію найкращою з того, що він коли-небудь написав.

Формувати довірливі відносини з джерелами

Хороші репортери підтримують регулярні зв’язки зі своїми інфор¬маційними джерелами і телефонують не .тільки тоді, коли вони їм потрібні. Вони плекають їх, відвідуючи не надто цікаві з інших поглядів зібрання, і принагідне передають їм інформацію. В ре¬зультаті, люди пам’ятають про них, коли в цих з’являється хороша історія. Менш регулярні контакти також пам’ятають репортерів, які довели свою справедливість і правдивість.

Відчувати, коли історія незавершена

Термін „відстеження” (follow-up) у багатьох журналістів не викликає великого ентузіазму, бо наводить на думку, що доведеться підчищати недороблені хвости або витягати з нафталіну вжи¬вану історію і робити з неї щось позірно свіже. У багатьох газетах робиться саме так. Однак є також чимало історій, які внаслідок відстеження дають багатший урожай, ніж початкова. Наприклад, одна старенька непомітно померла у себе в домі в Північній Англії. Коро¬нер, відзначивши, що попри видимі ознаки нещастя (пляшки з мо¬локом на порозі тощо) сусіди залишалися байдужими, зауважив, що, якби вони звертали на неї більше уваги чи завдали собі клопіт відвідати стару жінку, вона могла б іще жити. „Дейлі Мірор” відрядила Дерека Лемберта дослідити, чи мож¬на зробити статтю про жінку, яка померла, не помічена своїми благополучними сусідами. Він ходив із дому в дім, збираючи урив¬ки інформації, та наражався здебільшого на сліпі погляди й знизу¬вання плечима. Зрештою, він натрапив на одного трохи балакучі¬шого сусіда. Коли Лемберт уже обернувся, щоб піти, той сказав: „Як вам подобається цей нахаба-коронер?”. Лемберт запитав, що він має на увазі (завжди хороше запитання). „Адже він живе за нею далі по дорозі,” – відповів чоловік. Коронер належав до тих сусідів небіжчиці, яких він критикував. І Лемберт зрозумів, що має хорошу історію: розповідь про коронера, який, не усвідомлюючи цього, сам себе скритикував у суді.

Встановлювати зв’язки

Встановлення зв’язків – це те, що робить хороший репортер, коли бере декілька доти непов’язаних історій чи фактів і зв’язує їх. Це те, що Віллі Гутман, газетний бібліотекар, утікач із гітлерівсь¬кої Німеччини назвав „сенсацією через інтерпретацію”. Це одна з причин, чому ті, хто критикує газети за те, що вони „годуються одна в одної”, помиляються. Чимало хороших статей з’являються завдяки тому, що журналіст, помітивши в іншій газеті маленьку публікацію, розслідує і виявляє, що тема значно багатша, ніж зда¬валось першій газеті. І багато важливих історій були розкриті до кінця лише тому, що окремі газети працювали над ними незалежно і зібрали окремі деталі мозаїки, які разом дали повну картину. Роз¬слідування скандалу „Вотерґейт” в Америці у 1973 – 1974 pp., який привів до відставки президента Ніксона, було таким класич¬ним прикладом.

Не покладатися на стислий виклад офіційних звітів

Важко стримати позіх, коли бачиш обкладинку більшості офіцій¬них звітів. Але в деяких з них може трапитися справжня історія, закопана десь аж на сторінці 94. Її могли навіть свідомо туди схо¬вати з твердим сподіванням, що більшість журналістів не завда¬дуть собі клопоту прочитати так далеко, або аж так уважно. Надто багато репортерів, наштовхнувшись на грубий звіт, переглянуть лише сторінки змісту. Маючи час, прочитайте увесь звіт; якщо ж ні – перегляньте сторінки, де найімовірніше можна знайти хороший матеріал – заяви критикованих сторін, свідчення постраждалих і розділ „Передісторія”.

Уважне читання звітів може бути надзвичайно корисним. На початку 1990-х років Ейлін Велсам, репортер місцевих новин в „Ельбекекі Трибун” (Albuquerque Tribune), передивлялась роз¬секречений документ про радіаційні експерименти над тваринами наприкінці Другої світової війни. У нерозбірливій примітці на од¬ній зі сторінок вона знайшла згадування про 18 людей, яким було зроблено ін’єкції плутонію, щоб науковці могли дослідити вплив радіації на тіло людини. Вона почала пошуки і в листопаді 1993 року опублікувала серію з трьох статей. Місяць по тому уряд США скликав прес-конференцію і все визнав. Президент Клінтон на¬казав провести дізнання, сім’ї жертв подали позови. Наступного року Велсам здобула Пулітцерівську премію.

Не робити передчасних висновків про людей

Успішні журналісти знають, що судити людей за виглядом і за¬няттям – хороший спосіб помилитися й проґавити історію. Деякі найменш надійні джерела на вигляд найвишуканіші, а деякі най¬кращі скидаються на ланців. Це не означає, що ви мусите про¬водити години з божевільними, параноїками й навіженими, які регулярно обсідають газету зі своїми вигадками про те, як їх висте-жують, вивозять інопланетяни чи переслідує уряд. Це означає ро¬бити висновки на підставі того, що люди говорять, а не з їхнього вигляду. Якось на початку 1930-х років журналіст „Дейлі Мейл” повернувся до відділу новин після розмови у фойє з незнайомцем у пошарпаному одязі. Хлопець сказав, що це був справжній бо¬жевільний, який бубонів щось про передавання рухливих карти¬нок. Через три дні кілька газет-конкурентів надрукували повідом¬лення про винайдення телебачення людиною на ім’я Джон Лоджі Берд. Так звали „божевільного в пошарпаному одязі” з фойє.

Формувати досьє ідей

Потрібно мати папку, куди ви могли б занотовувати ідеї разом з виріз¬ками з газет і журналів для можливої майбутньої історії. Навіть якщо все це й не знадобиться, така папка розвиватиме ще одну звичку успішних журналістів – читати багато газет і журналів. Крім того, що це дозволяє їм бути в курсі й слідкувати за діяльніс¬тю суперників, це також поповнює їхні загальні знання – ще одна річ, яка вирізняє успішних журналістів.

Неочевидні джерела

Більшість журналістів мають дуже вузький погляд на джерела ін¬формації. Та якщо ви поглянете на якісні загальнонаціональні га¬зети, які вміщують усе найкраще щодня, ви побачите, що витоки їхніх публікацій далеко не такі традиційні, як можна собі уявити. Це означає, що половина сюжетів надходить з неофіційних джерел. Якщо до урядових повідомлень відносити лише офіційні оголошення, на відміну від переданих через особисті контакти тем, тоді з неофіційних джерел надходить близько 60 % історій. Це доводить, як важливо налагоджувати контакти і, особливо, бути відкритим до нетрадиційних джерел і тем. Нижче наведено кілька порад щодо менш очевидних місць, де трапляють¬ся хороші історії.

Університети й дослідні інститути

Хоч би що це було– сміливі медичні експерименти, вивчення ди¬кої природи регіону чи розвідка, чому чоловіки віддають перевагу тому чи іншому кольору краватки, науковці провадять такі дослід-ження, які не вигадали б і фантасти. Деякі з них дуже спеціальні, та чимало здатні викликати загальний інтерес. Наприклад, Інсти¬тут космічних досліджень у передмісті Москви багато років вивчає сумісність різних типів особистості, щоб люди, яких відправляють на орбіту, не почали битися відразу ж після того, як залишать Землю. Якщо викласти це для широкого кола читачів і сто¬совно міжлюдських стосунків вдома й на роботі, а не на космічно¬му кораблі, матимете історію, яка зацікавить будь-кого.

Спеціальні й альтернативні видання

Якщо ви підготовлені до читання спеціальних газет, вони можуть дати багату поживу для позащоденникових історій. Альтернативні видання також заслуговують на регулярну увагу. Інформація в них часом незбалансована, натомість вона часто є продуктом спілку¬вання з нетрадиційними джерелами. Деякі найкращі історії вперше з’являються в таких газетах.

Книги

1998 року Мацей Заремба, журналіст польського походження, який працював у найбільшій шведській газеті „Дагенс Нюхетер”, викрив усю історію того, як між 1935 і 1976 рр. у Швеції були насильно стерилізовані понад 60000 жінок. Працюючи з дослідницею на ім’я Майя Рунцис, яка мала доступ до архівів Державної ме¬дичної комісії, Заремба виявив, що попри загальну думку в Швеції стерилізація ніколи не була добровільною. Дівчата, які відставали в школі, відзначились нерозбірливими зв’язками або якось інакше не догодили владі, вважались „небажаними”, їх забирали з домі¬вок державні виконавці й поміщали в установи, з яких випускали тільки в разі стерилізації. Цю історію передрукували по всьому світу, і шведський уряд призначив розслідування. І де ж Заремба вперше надибав цей сюжет? У маловідомій книжці, яку написали два шведи, та надрукували тільки в США.

Спеціальні журнали

Ці журнали видаються не для академічної аудиторії, а для простих людей зі спеціальними інтересами. Читання цих журналів відкри¬ває для вас такі світи (наприклад, шукачів скарбів чи городників), до яких за нормальних умов ви ніколи б не потрапили. І будьте впевнені, що майже в кожному випуску на вас чекає історія, яка за правильної обробки зацікавить читачів газети. У комп’ютерному журналі це може бути історія про новий комп’ютерний вірус, який загрожує комерційним базам даних; в автомобільному –роз¬повідь про новий рекет викрадачів автомобілів; у газеті еротики якесь рекламне оголошення може наштовхнути вас на розслідування випадків дитячої порнографії; а в журналі для садівників ви знайдете рецепт перетворення старих банкнот на добриво за допо¬могою спеціальної обробки.

Міжнародні організації

У світі є тисячі й тисячі міжнародних організацій, які з року в рік друкують звіти, статистичні показники й дані, проводять кон¬ференції й семінари й мають великий штат експертів – однак до них ніколи не звертаються репортери з масової газети. Такі організації – велике незаймане джерело історій. І не лише про глобальні проблеми. Значна частина їхньої роботи присвячена вивченню чи розробці специфічних проблем в окре¬мих країнах. Ідіть до бібліотеки, пошукайте організації, задіяні у сфері ваших інтересів, і зв’яжіться з ними чи відвідайте їхній сайт. Організація Об’єднаних Націй, наприклад, має власні органи у справах жінок, подолання природних лих, охорони здоров’я, доб¬робуту дітей, роззброєння, професійної виучки, економічного роз¬витку, розселення людей, довкілля, океанів, торгівлі, біженців, миротворців, народонаселення, харчової допомоги, вирощування харчових продуктів, атомної енергетики, цивільної авіації, праці, мореплавства, телекомунікацій, промисловості, авторських прав, метеорології – справді, майже в усіх справах, які є під сонцем.

Оголошення

Оголошення – одне з найкращих джерел цікавих історій, і жур¬налістам варто переглядати їх в усіх газетах, які потрапляють їм до рук. Зрештою, саме через них частина людства, яка не належить до журналістів, часто спілкується з незнайомими людьми. Напри¬клад, 2 травня 1962 року така собі місіс Гледіс Юд дала в колонці маленьких рекламних оголошень „Сен Френсіско Ікземінер” (San Francisco Examiner) таке оголошення: „Я не хочу, щоб мій чоловік помер у газовій камері за злочин, яко¬го він не чинив. Тож я готова відпрацювати 10 років куховаркою, служницею чи домогосподаркою в будь-якого з відомих адвокатів, який захищатиме його і доб’ється виправдання”.

Один з найвідоміших у місті адвокатів, Вінсент Холінен побачив це оголошення й зв’язався з місіс Кід. Її чоловіка мали судити за вбивство старого антиквара, бо відбитки його пальців знайшли на забризканому кров’ю пишно оздобленому мечі в крамниці жертви. На суді Холінен довів, що антиквара було вбито не цією зброєю. Він також виявив, що відбитки Кіда й кров з’явились на мечі, бо якось він бавився з ним, поки його друг щось купував. Присяжні визнали Кіда невинним, а Холінен відмовився від пропозиції місіс Юд відслужити. Є безліч прикладів менших історій, знайдених у розділі оголошень: від жінки з Росії, такої нужденної, що вона на¬магалася продати власного сина шайці контрабандистів екзотич¬них тварин, які рекламували рідкісних домашніх тварин і т. п.

Річниці

Вони – невичерпне джерело історій. Це можуть бути просто дні народження й смерті, важливі історичні події або незвичніше – суспільні річниці на кшталт винайдення побутових приладів чи інші віхи щоденного життя. Історії про річниці необов’язково мають бути розважальними. У пошуках матеріалу для історичної статті до п’ятої річниці якоїсь сенсаційної події часто можна на¬трапити на прихований звіт, забутих свідків або щось іще, з чого робиться хороша, глибока стаття.

Інші продуктивні ділянки:

спеціалізовані відділки поліції (особливо з боротьби з шахрайством, комп’ютерними злочинами, крадіжками творів мистецтва й антикваріату) та інші служби з надзвичайних ситуацій; маловідомі урядові установи (наприклад, ті, що мають справу з наданням державі прав на земельну влас¬ність в обмін на зниження податку на спадщину або з управлін¬ням активами психічно хворих тощо); інвестиції, які обіцяють дуже високі прибутки; всяка „миттю стань багатим” або „безпрограш¬на” бізнес-схема; кредитні компанії (особливо орієнтовані на не дуже заможних); щойно оприлюднені урядові документи; і групи тиску чи групи самодопомоги у незвичних сферах.

Джерела новинної інформації науковці часто поділяють на три категорії: онлайнові, друковані й людський фактор.

Людський фактор

Це найвідоміші джерела, які охоплюють усе – від регулярних кон¬тактів з офіційними речниками, урядовцями й політиками до людей, з якими доводиться поспілкуватися, може, один раз у житті. Сюди належать і такі люди, до яких недосвідчений журналіст ніколи й не помислив би звернутись. Якщо й існує золоте правило успішно¬го розслідування, воно звучить так: ніколи не бійтесь запитувати. Щодо використання людського фактору як джерела новинної інформації, доречними будуть такі кроки:

o створення власної бази даних телефонних номерів

Цілком очевидно, що найнеобхіднішим засобом є постійно онов¬лювана детальна адресна книга з адресами, номерами телефонів і факсів. Коли пізно ввечері ви залишитесь в офісі на самоті й вам терміново знадобиться якась інформація, тоді ви усвідомите, яким скарбом є ваша телефонна книжка. За¬носьте в неї кожне ім’я й номер, які вам дали або вдалося дістати, і користуйтесь будь-якою нагодою, щоб дістати більше. Випрошуйте їх у колег, добувайте в конкурентів, а читаючи газети й журнали, занотовуйте імена експертів, які видаються вам корисними, і на¬магайтеся роздобути їхні координати.

o використання з метою отримання інформації людей на відповідних посадах

На цій планеті значно більше, ніж ви можете собі уявити, людей спеціально поставлених, щоб допомагати журналістам. Вони мо¬жуть не знати цього, але це так. Скільки на Україні озер? Яка глибина Чорного моря? Яка висота Говерли? У посольстві, комітеті з туризму чи інформаційному центрі, має бути хтось, хто дасть вам негайну відповідь. Якщо вам швидко потрібна беззаперечна фактична інформація, звертайтесь насамперед до тих, хто за поса¬дою призначений для рекламування або на допомогу людям у цій сфері. До¬поможіть їм відпрацювати їхню зарплатню.

o звертання до експертів

Є дивовижна кількість людей і місць, за допомогою яких ви мо¬жете зв’язатися з фахівцями з найтаємничіших аспектів життя. Фахові установи, професійні асоціації і спеціалізовані музеї час¬то мають власних експертів, якщо ж ні, вони можуть зв’язати вас з ними. Деякі організації підтримують базу даних експертів з найрізноманітніших проблем.

o поміркуйте, чи правильно ви обрали особу, до якої хочете звернутись за інформацією

Поширена помилка в розслідуванні – звернення не до тієї особи. Часто потрібна вам інформація відома кільком джерелам, але де¬які допоможуть вам швидше, ніж інші. Якщо ви хочете довідатись, наприклад, рівень націнки, який магазини накладають на імпор¬тне модельне взуття, не варто телефонувати у відділ у зв’язках з громадськістю магазину. Вони почнуть нервувати, щойно почують слово „націнка”, особливо, якщо вас цікавить саме їхня націнка. Натомість зверніться до гуртовика чи виробника. А потім ідіть у магазин по коментарі.

o звертайтесь за інформацією до інших ЗМІ

Девід Рендол згадує випадок із однією російською професоркою, про яку йому довелось писати. Її затримала імміграційною службою в Сан-Франциско в США, і вона чекала на депортацію. Це скидалось на хорошу іс¬торію. Та проблема полягала в тому, що в нього не було номерів ні її представників, ні американських імміграційних чиновників; по¬сольство США в Москві було зачинене, жодних інших зв’язків не було, а стаття мала бути готова за годину. Після кількох невдалих спроб він роздобув телефон офісу „Асошіейтед Прес” у Сан-Фран¬циско, подзвонив і в ту ж мить отримав усі потрібні телефони, зокрема, номер американського чоловіка професорки, а від нього – телефони тих, хто займався організацією кампанії на її захист.

За подібних обставин завжди варто зв’язатися з місцевими газетами. Ви можете запропонувати купити інформацію чи обміняти на право вільної публікації вашої статті.

Використання імен в новинній журналістиці

o наведення імен та ідентифікація

Багато медіа та журналістів новинами вважають передусім імена. По¬відомлення про осіб, а особиво про відомих, на¬перед має високу інформаційну цінність.

Щоправда, різні медіа мають свої, відмінні підходи до „інформацій¬ного використання” людей. Разом з цим, можна сформулювати деякі обов’язкові правила, чинні в усій новинній журналістиці. Вони спи¬раються на професійні звичаї, особисті права людини та професійно-етичні стандарти.

Якщо можливо, у новинах людей слід називати їхніми повними іме¬нами. Винятки через правові причини допустимі чи навіть необхідні для захисту громадянина, становище якого (випадково) опинилося в центрі уваги громадськості. Як правило, від називання імені треба від¬мовлятися також у тому разі, коли можна очікувати негативних наслід¬ків для особи, згаданої в повідомленні.

Якщо немає жодних правових або професійно-етичних застережень, то в інформаційних повідомленнях називають імена та прізвища осіб, що згадуються. Тут слід особливо зважати на правильність написання власних імен. Гра слів з комічними чи незвичними власними іменами не дозволяється.

На відміну від англосаксонської журналістики, у Німеччині перед іменами не вживають слів „пан” або „пані”. Титули та звання (наприклад, „д-р” чи „проф.”) у деяких медіа подаються, в інших ні. Але в принципі їх варто згадувати лише в тому разі, якщо вони безпосеред¬ньо пов’язані зі змістом повідомлення:

Лікарі та санітари-рятувальники у ФРН у разі катастрофи, подібної до Чорнобильської, були б абсолютно без¬порадні. Ані лікарі, ані санітари не підготовлені до таких ситуацій. Це вчора сказав проф. д-р Петер Лавін із клініки Мюнстерського універ¬ситету з приводу шостого конгресу санітарів та лікарів рятувальної служби, який наприкінці тижня відбудеться в Мюнстері.

Якщо ім’я певної особи невідоме, вистачить прізвища і вказівки на функцію. Проте завжди треба ставити людей, що згадуються, у вираз¬ний зв’язок зі змістом повідомлення. Це називають „ідентифікацією” людини. Ідентифікація повинна бути максимально точною та інформа¬тивною. До неї може належати й згадка про вік.

Однак завжди треба ставити питання про зміст і доречність відо¬мостей. Так, наприклад, не рекомендується називати професію та осо¬бливо національність особи у зв’язку зі злочином.

Людей, яких не знають, слід ідентифікувати точніше, ніж людей ві¬домих. Іноді доцільно подати ідентифікацію перед іменем, тому що, на¬приклад, функція може бути важливішою, ніж сама людина. Якщо імена мають другорядне значення, спочатку варто доклад¬ніше розповісти про те, що зробили чи сказали ці особи:

Два університетські професори з Токіо вирішили ліквідувати відставання японської науки порівняно з іншими промислове розвиненими країнами у досить другорядній спеціальній галузі: вони збираються досліджувати кульову блискавку та мертві душі.

Кульові блискавки з давніх давен вважаються в Японії мертвими ду¬шами, які, з’являючись у подібній формі, віщують свідкам лихо. Кульову блискавку японською мовою називають „хітотама”, мертву душу – „хі-тодама”, але ці два слова практично майже не розрізняють.

Професори фізики Йошихіко Отсукі та Таро Матсуно у своєму „цен¬трі спостереження „хітодамо” хочуть збирати й аналізувати точні пові¬домлення свідків – адже ці феномени наділені неприємною властивіс¬тю ухилятися від прямого спостереження науковців, а чимало фізиків узагалі піддають їхнє існування сумніву.

o особистості сучасної історії

Загальна стриманість у називанні імен в інформаційних повідомлен¬нях у принципі не поширюється на осіб, які постійно знаходяться в центрі уваги громадськості, – тобто, вважаються визначними (політич¬ні діячі, відомі митці, спортсмени). Вони є абсолютними особистостями сучасної історії і мусять змиритися з тим, що їхні імена часто з’являються в новинах, – байдуже, у приємному чи неприємному для них контексті.

Люди, якими особливо цікавиться громадськість, у цілому не мо¬жуть захищатися проти повної ідентифікації в слові та зображенні. Проте це не поширюється автоматично на їхніх рідних і взагалі не по¬ширюється згідно законодавства України – на їхніх дітей. Рідні жертв нещасного випадку мають право на захист своєї ін¬тимної сфери й на те, щоб проти їхньої волі їх не витягали на публічний огляд.

Як „особистостей сучасної історії” можна розглядати й „величини міс¬цевого значення”, тобто людей, які мають певний рівень популярності лише в обмеженому географічному просторі. Тому їхнє повне ім’я може бути назване у зв’язку з підозрою у скоєні злочину:

Власник аукціонної галереї Гус Шіле на вулиці Оттош-трассе, 7, зник і розшукується за допомогою публікацій. 57-річного бізнесмена звинувачують у махінаціях із позиками, причому збитки становлять 148 тисяч марок. Його дружину Габі (21 рік) у зв’язку з обма¬ном зараз попередньо ув’язнено в жіночій тюрмі Айхах. Її звинувачують утому, що деякі експонати з галереї вона заставила в одному з мюнхен¬ських банків для отримання позики, а самі експонати продала.

За пропозицією юриста Горста Нойманна-Дусберга проводиться межа між „абсолютними” та „відносними” особистостями сучасної історії. Ці поняття, які не походять ані з конституції, ані з законів про пресу, він уперше висунув 1960 року. Згідно них „абсолютна особистість сучасної історії” – це „скорочене визначення осіб, зображення яких громадськість вважає вартим уваги заради зображеної особи”. Така особа, наприклад, не повинна за¬перечувати проти публікації її фотографій без попереднього дозволу.

Відносна особистість сучасної історії лише на певний час викликає інформаційний інтерес громадськості (наприклад, переможниці кон¬курсів краси, рятівники життя, жертви злочину та ін.). Якщо подія, з якою пов’язується людина, перестає бути предметом публічного обго¬ворення, то й ця особа здебільшого знову зникає в анонімності та по¬вністю користується особистими правами.

o імена злочинців

Називання імен підозрюваних у скоєні злочину в принципі ви¬правдане лише тоді, коли воно може допомогти розкриттю злочи¬ну. Особливо це стосується великих за розмахом пошуків за підтримки медіа:

Осіб, законно засуджених судом, можна називати повним іменем ли¬ше в тому разі, коли злочин особливо тяжкий. У таких випадках після зважування усіх обставин інтерес громадськості має бути більший, ніж захист особистих прав злочинця.

Про обережність не можна забувати і під час розслідування злочи¬нів, які здаються однозначними. Навіть якщо офіційні інстанції (про¬куратура, міліція) уже виступили зі звинуваченнями, журналіст не має права їх просто повторювати, адже це може призвести до попередньо¬го засудження особи громадськістю. Питання вини остаточно вирішує лише відповідна ухвала суду, яка набрала законної сили. Якщо термін оскарження ще не закінчився, слова треба добирати обережно

Коли мова йде про неповнолітніх підозрюваних або неповнолітніх злочинців, то ситуація має принципово інший вигляд, їх ніколи не на¬зивають по іменах. Це правило зберігає свою чинність і за умови, якщо на момент повідомлення ці люди вже давно досягли повноліття. Так у наступному прикладі імені подвійного вбивці не називають, тому що він відбуває покарання, до якого був засуджений як неповнолітній:

Подвійний убивця, який утік із психіатричної клініки в нижньобаварському місті Майнкофен, після дводенного пе¬реслідування у вівторок здався поліції. 29-річний слюсар утік під час прогулянки на території лікарні разом з іншим пацієнтом, засудженим за численні насильницькі злочини. Другий чоловік здався поліції вже в понеділок. Подвійний убивця, родом з Аугсбурга, відбуває десяти¬літнє покарання за вбивство свого брата і його дружини, причому за¬суджений він був як неповнолітній

Друковані джерела

Є два основних види друкованих джерел: книги й газети та вирізки з них.

o книги й довідники

Часом репортери витрачають години на пошук якогось факту, що невинно сидить усередині якоїсь легкодоступної енциклопедії чи довідника просто на відстані витягнутої руки. Так само, як і з людьми, тут головне знати, що можна знайти і де. Зокрема й те, які бібліотекарі знатимуть на той випадок, коли ви не знатимете. Ви будете здивовані, як часто такі люди готові розшукувати що-небудь для вас лише заради самого задоволення довести, що вони здатні це зробити.

Книги можуть прислужитися журналісту чотирма різними спо¬собами. За допомогою книг можна перевірити написання й дати, отримати базову інформацію, у щорічниках та інших довідниках знайти імена потенційних джерел і вичитати історичні факти чи короткі приповідки, щоб підсилити статтю. Єдина засторога – у перших трьох випадках треба переконатися, що маєш справу з ос¬таннім, актуалізованим виданням.

На практиці часові обмеження часто не залишають часу на відвідування бібліотеки, тож використання друкованих джерел, зазвичай, залежить від того, що у вас є під рукою вдома чи на ро¬боті. Саме тому необхідно зібрати якомога повнішу бібліотеку з книг різних жанрів та стилів.

o публікації в інших газетах як джерело

Це поширена практика, коли тобі дають історію з іншої газети і ти мусиш зробити з неї свою. Треба спробувати написати не гірше, а не просто переказати її. Якщо вам не вдається знайти жодного но¬вого джерела, щоб підсилити сюжет, а редактор наполягає на стат¬ті, тоді цитуйте її з посиланням на першу газету. А ще краще знай¬діть когось підходящого, хто міг би прокоментувати цю статтю.

З особливою обережністю треба користуватись такими друко¬ваними джерелами, як газетні вирізки. Те, що виходить друком, не завжди правильно. Воно могло бути виправлено в наступних випусках або стати предметом судового позову – це стосується й оцифрованих вирізок з преси й інших баз даних.

Остерігайтесь також твердження: „Всі пишуть про це, тож це має бути правдою”. Часто воно справді так, але не можна бути пев¬ним. Восени 1989 року, коли тоді ще Чехословаччшіа була на межі „Оксамитової революції”, як її пізніше назвали, молода дівчина розповіла репортерам, що поліціянти забили на смерть студента на ім’я Мартін Шмід. Цю історію надрукували місцеві ЗМІ, люди почали приходити на місце загибелі Шміда, і незабаром воно поча¬ло набувати аури й статусу священної землі. Історію надрукувало агентство „Рейтерз” (Reuters), а „Едженс Франс Прес” (Agence France Presse) повідомило, що убили трьох молодих людей.

В „Асошіейтед Прес” історію проґавили. Керівництво було невдоволено празьким відділенням і зажадало, щоб вони швидко на¬долужили втрачене. Місцевим кореспондентом був Ондрей Гейма, гітарист, який успішно поєднував рок-музику з журналістикою. Не дійнявши віри жодному з попередніх повідомлень про Шміда, він почав розслідування. Разом з дружиною, лікаркою, вони їздили по місцевих лікарнях і моргах, намагаючись знайти когось, хто прий¬мав Шміда чи його тіло – хоч би щось. Ні найменшого свідчення правдивості цієї історії він не знайшов, і через кілька днів агентства-конкуренти змушені були визнати, що Шмід, хто б і звідки він не був, не вмирав на цьому празькому тротуарі.

Пошук у мережі

o ставтеся до інтернет-сторінок, як до будь-якого іншого джерела інформації

Іншими словами, ставтеся до них з підозрою. Не¬важко помітити на сайтах певні вади трохи схиблених авторів. Так само легко розпізнати безнадійно упереджені пропозиції різно¬манітних активістів і засліплених однією ідеєю. Проблема виникає з сайтами, які оманливо видаються пристойними. Треба виробити своєрідні локатори, які виявляли б їх за допомогою всіх традицій¬них запитань (Хто за цим стоїть? Чому вони це виставляють? Що вони розмістили, а що ні?). Варто насторожитись, якщо матеріали на сайті не датовані в явному вигляді; якщо надмірні посилання змушують гортати забагато сторі¬нок, і якщо в контактній інформації на сайті не вказані чітко пош¬това адреса чи телефонний номер.

o будьте якомога специфічнішими у пошуках

Можна шукати не тільки прості слова, а й цілі фрази: взявши їх у лапки, ви напевно дістанете тільки ті документи, де слова трап¬ляються разом саме в такій послідовності. Можна комбінувати фрази в пошуку, наприклад, додавши „Ющенко„ + „Тимошенко”. Можна також відсіювати слова й фрази. Наприклад, намагаючись знайти інформацію про відносини Президента й Прем’єр-міністра, можна задати на пошук „Ющенко” + „Тимошенко” – „Янукович”.

o ставтесь до пошуку як до розв’язання головоломки

Користуючись пошуковою машиною, ви протиставляєте свій інте¬лект базі з мільярдів даних. Розумний шукач добирає такі слова чи фрази, які дадуть йому керовану кількість посилань, а не всі сайти, де колись побіжно згадано об’єкт пошуку. Зокрема, якщо вам пот¬рібно дізнатися про життя, скажімо, якогось покійного політика, значно краще загадати в пошуку „ім’я” + „некролог” (чи „біогра-фія”), ніж просто ім’я. Ще краще, спробуйте знайти фрази, які можуть траплятися в потрібних вам документах. У разі некролога це може бути „він народився в” чи „в нього залишились”.

o використовуйте переваги вдосконаленого пошуку

Хоч би якому пошукачеві ви віддавали перевагу, на головній сторін¬ці знайдете посилання, що приведе вас до засобів удосконаленого пошуку. Вони дадуть вам змогу уточнити пошук за датою й іншими параметрами.

o використовуйте збережену (кеш) версію сторінки

Іноді, переглядаючи сторінки, знайдені пошукачем, ви виявляє¬те, що на сайті вже немає потрібного вам матеріалу. Бо сторінку відтоді оновили, а вашу інформацію перевели в архів або знищи-ли. Щоб зарадити проблемі, „клікніть” на збереженій версії сторінки. Це сторінка, збережена в тому вигляді, в якому знай¬шов її пошукач, отже, вона міститиме матеріал, який ви шукаєте. Збережені сторінки мають ще й іншу перевагу. Слова, які ви шу¬каєте, виділені на них кольором, тож на довгій сторінці щільного тексту легко знайти потрібну інформацію.

o варто передплатити доступ до онлайнових архівів

Це доволі великі бібліотеки статей, наукових журналів і книг, надзвичайно корисні, якщо ви пишете довгі журнальні статті чи книжки. Найбільшими з них є „eLibrary” та „Questia”. Останній – найбільший у світі архів, що містить ве¬личезну кількість книг, які можна завантажити й переглядати. Є також газетні архіви, які містять базу даних усіх статей. Можна купувати статті окремо чи гуртом.

o пам’ятайте про те, що можливості пошукачів обмежені

Пошукова машина не здатна проникнути далі головних або пошу¬кових сторінок баз даних. Позаяк багато вартісного змісту (зокре¬ма газетні й журнальні статті) заархівовано в базах даних, за допо¬могою пошукача можна знайти тільки останні надходження.

o користуйтесь онлайновими посібниками

Перетворитися з пересічного користувача на майже фахівця мож¬на, присвятивши певний час ознайомленню з онлайновими путів¬никами з пошуку й користування інтернетом. З книг найкраща – „Інтернет для журналістів” Мартіна Гакербая (The Net for Journalists, Martin Huckerby), видана ЮНЕ-СКО; книга продається в комплекті з компакт-диском.

o телеконференції (Newsgroups) або дискусійні форуми

Це інтернет-форуми, відкриті для всіх, їх понад 17000 і вони охоп¬люють усе. Чимало з них легковажні, та серйозних більше, ніж ви можете собі уявити. Є багато форумів, якими постійно користуються науковці й інші достойники. Загалом на спеціалізованих форумах більше шансів натрапити на корисні повідомлення. Листування на форумах може дати вам таке: загаль¬не уявлення про актуальні теми в певній царині; потенційні історії (зокрема від кваліфікованих експертів) і, позаяк за повідомлення¬ми можна знайти електронну адресу, потенційні джерела інформа¬ції, до яких ви можете звернутися з питанням або проханням про розмову.

Архіви форумів можна знайти за допомогою пошуку на „Гуґл Групс” (Google Groups).

o інтернет-журнали – блоги

Їхній спектр простягається від онлайнових щоденників до серйозних публікацій професійних (або непрофесійних) журналістів.

Найчисленніші – особисті жур¬нали з серії „Приватний щоденник” (Dear diary). Вони можуть містити розповіді про події на роботі (відвертість часом коштує деяким авторам звільнення), щоденні переживання, подорожі, вихован¬ня дітей або про те, як жити з хворобою чи бідою.

Читайте також:

1. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
2. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
3. Алфавітний підхід до вимірювання кількості інформації.
4. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
5. Аналіз зовнішньої інформації
6. Аналіз інформації та постановка задачі дослідження
7. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
8. Аналіз співвідношення активів із джерелами їх фінансування
9. Аналіз та інтерпретація інформації
10. Аналіз та узагальнення отриманої інформації.
11. Аналіз якості виробничої інформації
12. Аналітико-синтетична переробка інформації

Переглядів: 1585