Досягнення і складнощі політики українізації.

Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалися впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій і суспільно-політичних угруповань. У кінцевому підсумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

Щоб забезпечити собі підтримку як з боку автономного населення республік, так і з боку неросійських народів, керівництво комуністичної партії пішло на проведення політики коренізації. Це означало посилення увага до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності передусім у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. У нашій республіці політика коренізації здійснювалася шляхом українізації та створення політичних і економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин, які тут проживали.

Внаслідок політики українізації в республіці, 80 % населення якої становили українці, на кінець 1927 р. 4/5 шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів використовували українську мову навчання. Українською мовою видавалося більше половини книжок і газет, випускалися всі або майже всі кінофільми, ставилися вистави в чверті театрів, повністю здійснювалося радіомовлення. Проте досить значною залишалася питома вага службовців республіканських і особливо союзних відомств, які не володіли українською мовою. Чимало таких було й поміж робітників.

І все ж на українську мову було переведено дві третини діловодства. Українська мова перетворилася на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де компактно прожива* ли багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українською мовою навчання, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Все це сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу.

З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати й українізацію . церкви, що призвело до оформлення в 1921 р. Української автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви. В ній релігійна служба відправлялась українською мовою, що приваблювало маси віруючих. У внутрі-церковному житті було здійснено ряд демократичних нововведень. Зростання її авторитету серед населення зумовило з боку держави широкий наступ на матеріальні засади й організаційну діяльність УАПЦ, насамперед її митрополита В. Липківського та багатьох інших священнослужителів. Чимало з них уже в другій половині 20-х рр. було звинувачено в українському націоналізмі й заарештовано. У 1930 р. УАПЦ була офіційно ліквідована — під тиском влади вона саморозпустилася.

Найважливішою конфесією (віросповіданням) на західноукраїнських землях була греко-католицька церква, як відзначив її митрополит А. Шептицький,— суто українська установа. У цих та інших церквах українці знаходили вихід своїм національним почуттям.

Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Хоча й не без вияву волюнтаризму, як це було при утворенні в 1924 р. Молдавської автономної республіки в складі УСРР на території, де молдавани не становили більшості населення. В процесі національно-територіального районування в республіці було виділено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл із німецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами ставилися вистави в театрах, вони використовувалися в бібліотеках, сільбудах, хатах-чи-тальнях і клубах.

У здійсненні такої важливої, складної й делікатної справи, як українізація, безперечно, не могло не бути певних труднощів, а то й помилок. Вони виявлялись у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців тощо. Одначе під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло протистояти спробам зірвати українізацію, які знайшли евій вияв у традиційних звинуваченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного й державного апарату, поміж представників інтелігенції.

Під впливом живучості великодержавного мислення, занедбаності національно-культурного руху чимало людей в Україні, особливо серед городян, зокрема й українці, серйозно навіть і не сприймали українізацію. Вони нігілістично ставилися до неї, як до вигадки галичан.

Справжнє вирішення національного питання в країні! зовсім не відповідало інтересам Сталіна. Більше того, національні відносини він також використовував у своїх корисливих інтересах — для досягнення абсолютної особистої влади. Коренізація в цілому, українізація зокрема були для нього лише тактичним кроком, політичною грою.

Ще перебуваючи на посаді наркома в справах національностей, він дозволяв собі образливі випади на адресу суверенітету України, що викликало різку відсіч з боку таких партійних і державних діячів республіки, як В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, М. О. Скрипник, О. Я. Шумський та ін. Активним і безкомпромісним опонентом сталінського розуміння національних відносин був X. Г. Раковський. Хоча він і сам займав не завжди виважену позицію щодо українізації, але відверто й сміливо виступив проти централізаторської політики Сталіна в національному питанні, полемізував з ним з принципових проблем. X. Г. Раковський поступово, в міру утвердження сталінізму, розширював критику дій генерального секретаря.

В Україні активним провідником національної політики по-сталінському був Каганович. Спираючись на офіційну підтримку "вождя усіх народів", він під виглядом боротьби з націоналізмом шельмував авторитетні, але неугодні йому кадри, вишукував різні націоналістичні ухили, обмежував творчу свободу інтелігенції— носія національної культури.

Однією з перших жертв цієї лиховісної політики з-поміж членів республіканського керівництва став О. Я. Шумський. Він відстоював свою точку зору на темпи здійснення процесу українізації. Не раз, зокре* ма й у бесідах зі Сталіним, він відверто і відкрито ставив питання про заміну Кагановича на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У. У відповідь розпочалася широка кампанія цькування О. Я. Шумського, компрометація його діяльності, і зрештою він був знятий з посади наркома освіти У PCP. Проте навіть це не відкрило йому очей на суть системи, що утверджувалася, її керівного, передусім партійного ядра. О. Я. Шумський сам доклав рук до розвінчування поглядів інших. Зокрема, саме він розпочав цілу низку критичних виступів керівництва республіки проти видатного вченого зі світовим ім'ям — M. С. Грушевського. А система працювала все "справніше". Навіть не зробивши спроби розібратись у суті звинувачень, лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Я. Шумського як "націоналістичний ухил", хоча це й не відповідало дійсності. Тоді ж став помітним і процес згортання українізації, замість чого за режисурою "кремлівського горця" посилилась боротьба проти уявного українського буржуазного націоналізму.

Діяльність Кагановича негативно позначилася на всьому суспільно-політичному житті республіки. У 1928 р. його було відкликано з України, а генеральним секретарем ЦК КП(б)У став С. В. Косіор — відомий партійний і державний діяч, який пройшов складний шлях революціонера, зробив значний внесок у перемогу жовтневого перевороту. Та в процесі того, що іменувалося соціалістичним будівництвом, він був одним із активних провідників сталінської політики в Україні. З одного боку, докладав чимало зусиль до пом'якшення режиму, з другого — утверджував адміністративно-командні методи управління, сприяв пошукам так званих націоналістичних ухилів, розширенню беззаконня, жертвою якого згодом став і сам.

У зв'язку з тям, що адміністративно-командній системі, яка склалася в країні, потрібна була нічим не обмежена централізація влади і всіх її структур, інтереси національного розвитку кожного народу дедалі більше ігнорувалися. А відсутність чіткої, принципової позиції партійного і державного керівництва України, так само ик інших республік, призводила до того, що їхній суверенітет ставав дедалі формальнішим.

Отже, формування й утвердження адміністративно-командної системи відбувалось у формі внутріпартійної боротьби, ідеологічного зіткнення різних точок зору на шляхи й методи соціально-економічного та культурного будівництва, прагнення до особистого лідерства в партії. У процесі цієї боротьби відбувалося поступове відчуження трудящих од влади, обмеження демократії. Перші успіхи у розв'язанні національного питання в республіці, проведенні українізації співіснували з широкими кампаніями пошуків націоналістичних ухилів та інших нібито ворожих діянь різних верств населення України. Саме тоді система набувала досвіду все ширшого використання таких засобів та канонів своєї життєдіяльності як всепроникаюча брехня і фальш, замовчування й утаємниченість, улесливе підтакування своїх емісарів у провінціях, зокрема і в Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поділи Польщі та приєднання Правобережної України до Росіі.	\|	Похід Батия на Русь

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.