Початки українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця ХУПІ-ХХ ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (наприкінці XVIII — 40-і рр. XIX ст.) 2) українофільський, культурницький етап(40-і рр. XIX ст. — кінець XIX ст.) 3) політичний етап (наприкінці XIX ст. — 1917 р.)

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність – мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими у Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, правда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося у кількох напрямах, серед яких слід визначити етнографічний, літературно-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебньіх украинских простонародних обрядов». 1798 р. побачила світ „Енеїда” І. Котляревського, з якого найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини спричинила інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їхньої історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Поява праць з історії України у свою чергу стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу призвели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х рр. XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея – ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, зі зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільноти. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, але й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів – Кирила і Мефодія), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно складалося з 12 людей та кількох десятків (за деякими даними – до 100) прихильників. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров – професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш – талановитий письменник, автор першого українського історичного, роману «Чорна рада»; М. І. Гулак – вчений-правознавець, співробітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський – викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу», Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка – як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників нерівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва, національне визволення слов'янських народів, поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті панславіму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати усі слов'янські народи у федерацію на зразок Сполучених Штатів Америки, При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на 2 штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на 4 роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на 4 роки.

Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є бог, а її рушійною силою – християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні ніднодили месіанську роль: вона повинна була стати центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях – повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені у заслання до різних губерній Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства у тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.

До 30-х рр. XIX ст. відносяться початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 р.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький – у той час студенти Львівського університету – розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька, публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їхньої літературної діяльності було те, що вона здійснювалася у дусі романтизму. 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв – Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний пра-,вопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь наклад альманаху, а видавців поставив під нагляд поліції.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

§ 4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (наприкінці XVIII—XIX ст.)

У результаті поділів Полі.іці та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775) Галичина і Буковина увійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн людей (з них 2 млн українці), а її площа сягала 70 тис. кв. км. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієїдержави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. У Галичині адміністрацію очолював губернатор, в округах — старости. На місцях адміністративні та судово-поліцейські функції виконували поміщики або призначені старостами мандатори. Містами управляли магістрати. Органами крайового управління були становий сейм у Галичині (1775-1845) та крайові сейми у Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію очолювали жупани, періодично скликали збори дворянства. Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 кв. км і населення 75 тис, 60 % з них були українці.

В 70-80 рр. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою та Иосифом II була проведена низка реформ, в тому числі обмеження і ліквідація панщини, надання селянам елементарних громадських прав (одружуватись без згоди пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи було згорнуто.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, головним чином землеробство, яке через наявність кріпацтва і низької агрокультури знаходилось на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 % від їхньої загальної кількості н Австрії. Лише 1843 р. в Галичині з'явилися дві перші парові машини, тоді як по всій країні їх діяло уже 231. Більшість міст була промислово нерозвиненими. 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці – 18 тис, Тернопіль – 16 тис, Ужгород – 7 тис.

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важкою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й обмеженій формі, як це було у Придніпровської Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій самій Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного відродження у Західній Україні і його відмінність від відродження у Східній Україні.

1830-х рр. на Західній Україні достатньо рельєфно почав кристалізуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання у Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії – Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови у школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах повинно було проводитися на двох мовах, а в сеймі і діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода залишилася нереалізованою. На Слов'янському Конгресі український народ через своїх представників заявив про свої національні вимоги і ввійшов як рівноправний партнер у сім'ю слов'янських народів. Водночас Конгрес показав і розбіжності між самими слов'янськими народами, хоча до цього взаємини між ними зайве романтизувалися.

На початку 1848 р. у багатьох європейських країнах, в тому числі і у Австро-Угорщині почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був відмінити кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. Вона почала видавати першу газету українською мовою – „3орю Галицьку”, символом українського народу проголосила галицький герб, – золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна Руська Рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної Руської Ради об'єднати всі землі, на яких жили українці у межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р. румунська аристократія домоглася відділення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не допустили відділення Закарпаття, де вони панували. Головна Руська Рада змушена була припинити свою діяльність 1851 р.

В листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року. Значення революції виявилося у ліквідації кріпосного права і піднесенні національно-визвольного руху.

Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більше загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворилася на Австро-Угорську, декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сеймами. Офіційно проголошувалась рівноправність у державних установах, судах, школах. Але реально панівне становище на західноукраїнських землях посідали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів із 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 – відносну, А відповідно до перепису населення 1900 р. у Галичині проживало 7 млн 185 тис. людей, із них 42,3 % складали українці. Українці становили більшість населення західноукраїнських земель (з 6,4 млн – 4,6 були українці).

У повітах, де українці складали понад 90 % населення, офіційною мовою була лише польська. Першу українську гімназію удалося відкрити у Львові 1867 р. і за 40 наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищих навчальних заклади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики 1851 р. отримали певну суму 5% облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селяни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для галичан був у 5 разів більшим, ніж для німецьких селян.

Розширювалась і зміцнювалась приватна власність на землю, зменшувалось поміщицьке землеволодіння, зростала ціна землі як товару. Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. 1900 р. 42,6 % селянських господаоств мали меньше ніж 2 га, а наступні 37,5 % від 2 до 5 га. Промисловість західноукраїнських земель розвивалась повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії,занепадали. Але розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини (нафтова, лісообробна). Промисловість мала дрібний, кустарно-ремісничий характер, була маломеханізованою. Почалося будівництво залізниць. 1864 р. залізнична колія була проведена з Кракова до Львова.

В суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінували дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство – мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтованої на Москву. Бони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм ніяких привілеїв і сподівалися дістати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканість існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який вже виявив себе у Західні Європі. Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У своїх виданнях вони використовували так зване «язичіє», що було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їхніми лідерами були: Д. Зубрицький, В. Ділицький. Під їх впливом знаходились низка культурно-освітніх товариств і часописів.

Народовці – політична течія ліберального напряму, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого 1861 р. групою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція у суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напряму. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліотеки. До неї входили 197 тис. людей «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антиникотинову пропаганду.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення 1892 р. Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), яке фактично стало Українською Академією Наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна комісії. НТШ мало й свій музей. Деякий час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. НТШ видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.

В середині 70-х рр. у Галичині розгортається радикальний революційно-демократичний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом. 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі – максимум РУПР висували вимогу здобуття політичної, економічної та культурної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Вачинський опублікував свою працю «Україна іrredentа» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливості її існування. У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується у Східну Галичину («Український П'ємонт»). 1899 р. була створена Українська національно-демократична партія (УНДІІ) і Українська соціал-демократична партія (УСДП), а 1896 р. – Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДП стояли на тих самих позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на Буковині. З виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно в Америку. Першими українськими переселенцями до США у 70-х рр. XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада у США налічувала понад 200 тис. людей Переселялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початок XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій внесок у розвиток цих країн.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільно-політичні рухи в Україні в 20-ті рр. XIX ст.	\|	Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.