Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території,українці — 16 % населення всієї держави. Проте на початку 20-х рр. польський уряд проводить політику «інкорпорації», яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи-«осадники» (200 тис), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему.

Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (корінні польські землі) і Польщу «Б» (східні креси — Західна Україна і Західна Білорусь). Польща «А» знаходилась у привілейованому становищі, сюди йшли основні інвестиції держави.

1923 р. уряд заборонив вживання слів «українець» і «український» — замість них нав'язувались терміни «русин»,, «руський». Вживання української мови було заборонено в усіх державних уста-новах. Це означало дискримінацію українців.

З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського «прометеїзму», яка означала, що історична місія Польщі допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілорусь-ких земель від влади Москви і об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

1930 р. відносини між українським селянством і польськими «осадниками» різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «пацифікацією»(заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. 1934 р. у Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому тримали 2 тис. політв'язнів,

переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Українці у Польщі ділилися на дві етнокультурні групи. Перша (З млн) жила в Галичині — колишній частині Австро-Угорщини. Галичани були переважно греко-католиками. Друга — 2 млн проживали на Західній Волині, Холмщині, Підляшші — колишній частині Російської імперії. Близько 80 % українців належало до селян, які страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль у громадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1% українського населення.

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її поступу. Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У ньому працювало понад 200 науковців. У Львові існував таємний Український університет (1921-1925), в якому навчалося до 1500 тис. студентів.

Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася з політичною. Письменники відповідно до своїх Ідеологічних уподобань розділялись на три напрями:

1) націоналістичний (Д. Донцов, Олег Ольжич, О. Теліга);

2) пролетарський — прорадянський (Я. Галан, П. Козллиюк, С. Тудор);

3) ліберальний (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева). Суспільно-політичний рух теж розділявся на три течії:

1) легальні партії;

2) націоналістична (підпільна);

3) комуністична.

Найбільшою та найвпливовІшою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО, з 1925 р.). Лідери Дмитро Левицький, Василь Мудрий. Програма передбачала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами. Виступала за автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин.

Неп і українізація у Східній Україні призвели до зростання про-радянських симпатій на Західній Україні. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка 1923 р. була перейменована у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою Компартії Польщі (КПП). Програма передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УРСР. КПЗУ діяла у підпіллі. Голод 1932-1933 рр. і масові репресії у СРСР зменшили прорадянські настрої. Керівники КПЗУ були розстріляні у СРСР. 1938 р. Комінтерн (об'єднання комуністичних партій) розпустило КПП і КПЗУ, затаврувавши керівництво партій як фашистську агентуру.

1929 р. було утворено Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою став Євген Коновалець. їхня ідеологія базувалась на «інтегральному націоналізмі», розробленому Дмитром Донцовим. Згідно цієї доктрини в історії є один закон — «закон боротьби і вічного суперництва націй». Українська нація є винятковою і абсолютною цінністю; незалежна Україна — найвища мета, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під керівництвом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з абсолютною владою. ОУН проголосила опозицію соціалізму і демократизму, протиставляючи їм національний солідаризм. Націоналісти міфологізували історію України, виховуючи культ боротьби, самопожертви, національного героїзму. Особливе значення надавалося соборності (національній єдності). Передбачалось, що соціальна — економічна організація Української держави повинна базуватись на розвитку аграрної сфери, опиратися, на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику «перманентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера (1909-1959). ОУН нараховувала до 40 тис. Посиленню ОУН сприяло розчарування у легальних методах, західних демократіях, радянській системі, піднесення національної свідомості. Це все призвело до радикалізації політичного руху, зростання політичного екстремізму, отже посилення його динамізму. 1938 р. Євген Коновалець був убитий радянським агентом, а його наступником став Андрій Мельник, який почав орієнтуватись на гітлерівську Німеччину, сподіваючись, що вона допоможе здобути незалежність Україні.

1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорсь-кої імперії, частину українських земель (Ізмаїльський, Акерман-ський, Хотинський повіти Бесарабії, Північну Буковину) окупувала Румунія. Режим тут був жорстокіший, ніж у Польщі. До 1928 р. існував воєнний стан. Українців (500 тис.) проголосили «зукраїнізованими румунами» і намагалися насильно їх асимілювати. Українські школи були закриті або румунізовані, українська преса заборонена. На румунський взірець змінювалися прізвища.

1927 р. почалася деяка лібералізація режиму, що дало змогу активізувати громадське життя. Як і у Польщі, тут діяли три напрями у суспільно-політичному русі:

1) легальний;

2) комуністичний;

3) націоналістичний.

Найважливішою серед легальних була Українська національна партія (УНП) на чолі з Володимиром Залозецьким. Завдяки її діяльності українці дістали кілька місць у парламенті, в уряді створили відомство у справах національних меншин. Комуністи Буковини приєдналися 1926 р. до Компартії Румунії і діяли нелегально. Закликали до приєднання Буковини до УРСР.

Націоналісти не були організаційно оформлені, використовуючи для своєї діяльності спортивне товариство «Мазепа» і студентське «Залізняк». 1938 р. у Румунії була встановлена військова диктатура, партії і організації розігнано.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехословаччині. Закарпаття у чехословацькій державі мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (згодом Підкарпатський край). Край займав 9 % площі Чехословаччини, а його населення — 5 % населення країни. У 20-ті рр. тут була проведена аграрна реформа. 2/3 земель отримали чеські військові колоністи. 29 тис. га було розподілено між 32 тис. господарств. Зарплата робітників була у 1,5-2 рази менше, ніж у центрі країни.

Певні успіхи були у сфері освіти. Наприкінці 30-х рр. у Закарпатті існувало 483 початкові школи, у містах 21 чотирирічна міська. Проте через відсутність вищих навчальних закладів українська культура не могла повністю розвиватись.

Суспільно-політичні течії у Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією:

1) русофіли («общество Духновича») розглядали русинів як частину єдиного російського народу;

2) «мадьярони» — доводили, що карпатороси — це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини;

3) народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним. Пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і «мадяронами». Вимагали автономії Закарпаття, але Чехословацький уряд відмовлявся;

4) комуністи, які входили до легальної Компартії Чехо-Словаччини; визнавали український характер Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УРСР.

Наприкінці 30-х рр. центр західноукраїнського національного життя тимчасово перемістився до Закарпатської України. Українське Закарпатське питання стало епіцентром європейської політики, за альтернативи його вирішення змагалися впливові зовнішньополітичні сили. Варіантів було три: 1) чехо-словацький; 2) угорський; 3) український — створення окремої держави «Карпатська Україна». Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехо-словацької території була передана Німеччині, празький уряд 11 жовтня 1938 р. надав автономію Карпаторуській державі, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став А Волошин, Претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачево, Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України переноситься з Ужгорода до Хуста. Проводиться українізація освіти і державних установ, забороняються всі партії, крім урядової — Українського національного об'єднання (УНО).

12 лютого 1939 р. проводяться вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобуває близько

90 % голосів.

15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалась українська, барви державного прапору — синя і жовта. Президентом обрали А. Волошина. Була створена організація національної оборони — «Карпатська Січ». Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, порадивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україну. 40-тисячна угорська армія тиждень воювала з вдесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську державність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становище у сфері культури у 30-ті рр.	\|	Приєднання Західної України до УРСР у складі СРСР

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.