• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Медичний (біологічний) критерій неосудності має на увазі наявність у особи всіх можливих психічних захворювань, що істотно впливають на свідомість і волю людини.

ВСТУП

Тема № 9: Суб'єкт злочину

Навчальні питання:

1. Поняття та ознаки суб'єкта злочину.

2. Поняття неосудності та її критерії, обмежена осудність.

3. Вік і його вплив на кримінальну відповідальність.

4. Спеціальний суб'єкт злочину.

Суб’єкт злочину в кримінальному законодавстві – це один з обов’язкових елементів складу злочину. У кримінально-правовій теорії суб’єктом злочину визначається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. КК 1960 р. не передбачав законодавчого визначення цього елемента складу злочину. КК 2001 р. не лише визначив поняття суб’єкта злочину, але й передбачив у Загальній частині окремий розділ IV.

Перше питання. Поняття та ознаки суб'єкта злочину.

Питання про суб'єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)»

Частина 1 ст 18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізична осуд­на особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність» Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками:

- це осо­ба фізична,

- осудна,

- яка досягла певного віку

Суб'єкт злочину – фізична, осудна особа, що досягла до моменту вчинення злочину віку кримінальної відповідальності.

Суб'єкт злочину – це джерело суспільно небезпечного впливу на суспільні відносини. Поняття суб'єкта злочину тісно пов’язано з особою злочинця, але поняття «суб’єкт злочину» охоплює тільки вік особи та її осудність.

Факультативна ознака: т.з. спеціальний субъект.

На даний час суб’єктом злочину вважається людина - фізична особа. Однак у ряді країн, протягом багатьох століть, це питання вирішується і вирішувалося неоднозначно, тому що суб’єктом злочину поряд з фізичними особами визнавалися юридичні особи, а також предмети, тварини, комахи.

У древніх Афінах, наприклад, суд розбирав справи про смертельні випадки, які були заподіяні предметами, після чого особливі жреці викидали ці предмети за межі поліса. В Англії майже до середини ХІХ в. існувало положення, яким передбачалося, що предмет, що заподіяв смерть, конфісковувався на користь короля.

У середні століття феодальне кримінальне право суб’єктом злочину часто визнавало тварин. У світських судах ХІ і ХV сторіч, писав відомий російський юрист Н.С. Таганцев, нерідко зустрічалися випадки, коли переслідували тварин, що заподіяли смерть людині, особливо биків – за лють і свиней, які загризли дітей. Цих тварин страчували, як правило, через повішення. В історії канонічного кримінального права зустрічаються процеси проти комах і тварин, що винищували посіви, плодові дерева, виноградники і т.п. Останні подібні процеси відбулися у Франції. У 1710 р. судили пацюків і мишей за нанесення значного збитку хлібним полям, а в 1740 р. – корову. Кримінальна відповідальність тварин, комах і речей була не стільки відповідальністю за винне діяння, скільки покаранням за небезпечні і шкідливі дії, незалежно від кого чи чого вони виходили. Злякане населення в зв’язку з заподіяною шкодою або погрозою заподіяння шкоди зверталося до духівництва, або влаштовувало самосуди проти «правопорушників».

Таким чином, визнання суб'єктами злочинів предметів, тварин, комах у рабовласницькому і феодальному кримінальному праві визначається пануванням містичних поглядів на злочин як на діяння, що ображає бога й охоронюваний їм світ на підставі принципу: відповідальність настає в будь-якому випадку і для всякого, хто спричинив шкоду.

Потрібно відзначити, що кримінальна відповідальність юридичних осіб також була відома феодальному праву, і зокрема кримінальному праву не тільки англо-саксонських країн (Англії, США й ін.), але і державам європейського континенту.

Так, наприклад, у французькому ордонансі 1670 р. спеціальна стаття передбачала відповідальність і покарання за злочини, зроблені громадами і корпораціями, тобто юридичними особами.

Кримінальна відповідальність юридичних осіб у закордонному кримінальному праві існує і в даний час.

Так, по англійському кримінальному законодавству допускається застосування до юридичних осіб штрафів як міри кримінального покарання, але до них не можуть застосовуватися кримінальні покарання, що призначаються фізичній особі за вчинений злочин. Помітимо, однак, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає відповідальності конкретних громадян за ті ж дії.

Кримінальне право в США формувалося і довгий час розвивалося на основі системи англійського загального права. У сучасному кримінальному праві США питання притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб регламентовані як у федеральному кримінальному законодавстві, так і в кримінальних законах штатів.

Так, у ст. 2.07. Кримінального кодексу США (1962 р.) передбачається відповідальність корпорацій, некорпорованих об'єднань і осіб, що діють чи зобов'язаних діяти в їхніх інтересах. У ч. 1 даної статті говориться, що корпорація може бути засуджена за здійснення посягання, що є порушенням і складається в невиконанні покладеної законом на корпорацію спеціального обов'язку робити позитивні дії. Кримінальне законодавство деяких штатів, і зокрема КК штату Огайо, передбачає кримінальну відповідальність організації, під якою розуміється корпорація, створена з метою одержання прибутку або без такої, товариство з обмеженою відповідальністю, спільне ризиковане підприємство, неінкорпорована асоціація і т.д.

На кримінальну відповідальність корпорацій вказує також КК штату Нью-Йорк.

Основним покаранням, загальним для юридичних осіб як на рівні штатів, так і на федеральному, є, як правило, штраф. Так, КК штату Огайо присвячений визначенню розмірів штрафів, що накладаються на організації за здійснення фелоній (злочинів) різних класів, а також місдимінорів (кримінальних злочинців). Однак кримінальне покарання, що накладається на юридичну особу у вигляді штрафу за різні злочини, не виключає можливість застосування до нього цивільних санкцій. Отже, по кримінальному законодавству США караними вважаються не тільки фізичні, але і юридичні особи, відповідальність яких найчастіше використовується в інтересах держави.

У кримінальному законодавстві Франції – батьківщини так званої континентальної системи права, що зберегла багато рис середньовічного французького права, так само як і в кримінальному законодавстві Англії і США, юридична особа визнається суб’єктом злочину. Кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає відповідальності конкретних громадян за винні дії, що пов'язані з порушенням діючого кримінального законодавства.

Проект КК Франції 1989 р. допускав кримінальну відповідальність юридичних осіб, і дане положення знайшло своє законодавче закріплення в новому КК Франції 1992 р., що прийшов на зміну КК 1810 р., прийнятому в період правління Наполеона Бонапарта. Робота над новим КК Франції велася з 1974 р. У ст. 121-2 даного кодексу вказано, що, за винятком держави, юридичні особи несуть кримінальну відповідальність. При цьому кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає кримінальної відповідальності фізичних осіб, що зробили ті ж дії. Система кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до юридичних осіб, досить розроблена. Так, наприклад, ст. 131-39 КК Франції містить перелік видів покарань, що застосовуються до юридичних осіб: ліквідація юридичної особи; заборона – остаточна або на деякий термін професійної чи суспільної діяльності; конфіскація предмета, використаного для здійснення злочину; афішування прийнятої судової постанови; закриття – остаточне чи на термін відповідних підприємств і закладів, і ін. Найчастіше за вчинені злочини до юридичних осіб застосовується кримінальне покарання у вигляді штрафу, що передбачений у ст. 131-37 даного КК. При цьому ст. 131-38 передбачає максимальний розмір штрафу для юридичних осіб, він дорівнює п'ятикратному розміру штрафу, передбаченому законом для фізичних осіб.

Діюче кримінальне законодавство ФРН базується на Німецькому кримінальному кодексі 1871 р., у редакції від 2 січня 1975 р. і також передбачає кримінальну відповідальність юридичних осіб. Правда, ці питання, у порівнянні з кримінальними кодексами США і Франції, менш пророблені; мабуть, позначається відсутність повної кодификації кримінального законодавства ФРН і суперечливість численних кримінальних законів, що діють паралельно з КК. Наприклад, § 75 КК ФРН передбачає особливі розпорядження для органів і їхніх представників, що вчинили дії, що тягнуть застосування норм, встановлених КК.

Японське кримінальне законодавство, а точніше, КК Японії 1907 р. зі змінами, що вносилися в 1921 р., 1941, 1947, 1953, 1954, 1958, 1960, 1964, 1968 і 1980 р., не передбачає відповідальності юридичних осіб.

По швейцарському кримінальному праву суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа. Однак деякі спеціальні закони як фіскального, так і господарського права встановлюють кримінальну відповідальність юридичних осіб за злочинні діяння їхніх органів.

У кримінальному законодавстві Румунії малася спеціальна постанова, у якій були передбачені кримінально-правові санкції у відношенні юридичної особи з наступною ліквідацією її майна. Що ж стосується кримінального законодавства інших колишніх соціалістичних країн – Польщі, Болгарії, Угорщини, Югославії та ін., – то відповідно до принципу особистої відповідальності, суб'єктом злочину в даних державах визнавалася тільки фізична особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, у зв'язку з чим виключалася кримінальна відповідальність юридичних осіб (установ, підприємств, організацій і т.п.). Аналогічно вирішувалося питання про суб'єкта злочину в республіках СРСР, а нині – у кримінальному законодавстві України і країн ближнього зарубіжжя (СНД).

Хоча проблема визнання суб'єктом злочину юридичних осіб у кримінальному законодавстві багатьох держав залишається відкритою, переважна більшість закордонних юристів схиляються до того, що кримінальну відповідальність за злочинні діяння може нести тільки осудна фізична особа – людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т ін ). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил вироб­ництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відпо­відальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін.. Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридич­них осіб, не дістали підтримки законодавця

Ознаки суб'єкта злочину:

1. Фізична особа – КК України відповідальність юридичних осіб не передбачена, хоча в деяких країнах вона існує.

2. Осудність – здатність особи усвідомлювати свої дії, їх суспільне значення і керувати ними, а також здатність відповідати за вчинені дії.

3. Вік – особа повинна досягти передбаченого в законі віку (ст.22 КК України).

ВИСНОВОК:

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці,з якого відповідно до КК може настати кримінальна відповідальність. Це законодавче визначення дає можливість виділити три обов’язкові групи ознак, що характеризують суб’єкта злочину. Він повинний бути: 1) фізичною особою; 2) осудним; 3) досягти віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Друге питання. Поняття неосудності та її критерії, обмежена осудність.

Як зазначено в ч 1 ст 18, обов'язковою ознакою суб'єкта зло­чину є осудність особи. У частині 1 ст 19 вказано, що «осудною ви­знається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними»

Отже,осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Чинне кри­мінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідаль­ності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків) Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинка­ми Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визна­чають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

У ч.2 ст.19 надається поняття неосудності: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру”.

Таким чином, у зв’язку з вчиненням злочину виникає питання щодо осудності особи, коли необхідно з’ясувати, могла особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчинюваної дії, її суспільно небезпечні наслідки та керувати своїми діями (бездіяльністю).

На практиці питання про встановлення осудності виникає тільки тоді, коли є сумніви щодо психічної повноцінності особи, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, іншими словами, у разі присутності у особи психічних розладів.

Відповідно до цього, поняття «осудності» та «неосудності» знаходяться на межі двох наук: кримінального права та психіатрії. У кримінальному праві поняття «осудності» особи пов’язано з поняттям кримінальної відповідальності. Не дивлячись на те що особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, до неї, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 КК. Тому неосудність особи стає центральним питанням в вирішенні важливих проблем кримінального права.

Так, вирішення співвідношення осудності та неосудності дуже важливо для вирішення спірного питання про зменшену (обмежену) осудність, яка може бути констатована у осіб, які мають аномалії психіки.

Поняття «осудність» та «неосудність» також пов’язано судово-психіатричною експертизою, із задачами і компетенцією експерта-психіатра, слідчого та суду під час розслідування та розгляду справ та вирішення питання про кримінальну відповідальність цієї категорії осіб. Особливе значення встановлення осудності особи обумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доказу вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності.

Взагалі осудність — це нормальний стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного здоров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом.

Закон вказує на два критерії, сукупність яких дає підстави для визнання особи неосудною. Як і при визнанні особи осудною ними є медичний (біологічний) і юридичний (психологічний) критерії.

У частині 2 ст. 19 КК України визначено чотири види психічних захворювань:

а) хронічна психічна хвороба;

б) тимчасовий розлад психічної діяльності;

в) недоумство;

г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба— це захворювання, що мають тенденції до прогресування, у тому числі і ті з них, що протікають приступообразно, але під час ослаблення зберігають ознаки повільного плину чи процесу дефекту психічних функцій. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін.

Тимчасовим розладом психічної діяльностівизнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, патологічне сп’яніння, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини.

Існують три форми слабоумства:

- ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку),

- імбецильність (менш глибокий),

- дебільність (найлегша форма).

Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.

Під іншим хворобливим станом психікирозуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань.

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності включає відсутність у особи здатності усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) чи керувати ними (вольова ознака).

Важливість врахування обох критеріїв при визначенні осудності особи, що вчинила злочин, є безапеляційним. Про це свідчить чимала кількість реальних кримінальних справ.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст.19 КК України юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:

1) інтелектуального - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність);

2) вольового - особа не могла керувати ними.

Під «своїми діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв:

- по-перше, в тому, що особа вчинивши те чи інше діяння, небезпечне для суспільства, “не усвідомлювала фактичну сторону, своїх дій або не могла розуміти їх суспільний зміст” (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність.

Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.

- По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки.

Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).

Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою.

Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.

Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч.2 ст.19 КК України) вони розділені між собою сполучником «або». У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи. З іншого боку, нездатність усвідомлювати характер своїх дій завжди свідчить про втрату здатності керувати ними.

Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 КК України закріпити змішану формулу неосудності.

У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль:

1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільне небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними;

2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.

Якщо звернутися до законодавства інших країн, то можна побачити, що критерії осудності та їх використання мають трохи інше трактування. А саме, наприклад, у Франції неосудність визначається медичним критерієм (“наявність психічного чи нервово-психічного розладу”) і психологічним критерієм (“відсутність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії”), тобто включає вольовий критерій (ст. 122).

У Кримінальному кодексі ФРН § 20 визначається, що “безвинно діє той, хто при здійсненні діяння, унаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, чи слабоумства іншого важкого психічного відхилення не здатний усвідомлювати протиправність чи діяння діяти зі свідомістю його протиправності”. Таким чином, неосудна особа не визнається винною і не карається, хоча вольовий критерій (здатність контролювати свої дії) може і не виповнюватися в конкретному випадку.

Таким чином, неосудність, так само, як і осудність, — юридичне поняття.

У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування — орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначається експертиза. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з-висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.

Розглядаючи питання про обмежену осудність треба звернути увагу на те, що законодавчому закріпленню інституту обмеженої осудності передували тривалі спори: дослідники не були одностайні у своїх поглядах на включення останнього до кримінального законодавства України. В неї були свої супротивники, як підкреслює Д. Бараненко, вони використовували такі аргументи:

- важко відшукати будь-яку конкретну міру для визначення критеріїв цього поняття, межі обмеженої осудності на цей час занадто слабко окреслені;

- обліку наявності психічних недоліків достатньо як обставини, що пом'якшує відповідальність;

- наявність категорії обмеженої осудності може призвести до помилок та зловживань; наслідком визнання обмеженої осудності буде зниження покарання злісним злочинцям, які заслуговують на найсуворіше покарання;

- особа, визнана обмежено осудною, може бути поставлена у кращі порівняно зі здоровими злочинцями умови відбуття покарання;

- визнання обмеженої осудності неприйнятне тому, що її можна перенести на будь-яку, навіть здорову людину; обмежена осудність може призвести до механічного тлумачення хворобливих розладів психіки;

- такої осудності не може бути, тому що немає підвищеної осудності для осіб, які особливо добре орієнтуються; обмежена осудність зв'яже руки суду. Звертаючись до законодавчого закріплення “обмеженої осудності” ми бачимо, що ч. 1 ст. 20 КК України передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Зі змісту закону, посилаючись на В.Я. Тація, можна зробити такі висновки:

1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;

2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;

3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

Значення обмеженої осудності, як вказано в ч. 2 ст. 20 КК України, полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Адже ця стаття кримінального кодексу ще не має довершеного вигляду, наукові розробки ще тривають.

Тому, інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства.

Читайте також:

1. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
2. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
7. ReM – модифікований критерій Рейнольда, який визначається за формулою
8. Roboform - Ваш Особистий Зберігач Секретів!
9. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
10. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
11. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
12. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.

Переглядів: 2391