• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Історія інтеграційних процесів в Європі

І Радянський Союз, і Сполучені Штати не були європейсь­кими державами. Тобто у світовій політиці закінчився період, коли панував принцип європоцентризму, розмивання якого почалося ще на межі XIX—XX ст.

-2-

Державний лад і державний устрій

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83

ЄС–15: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Швеція, Франція,

1 травня 2004 р. членами ЄС юридично стали Східної Європи, які підписали договір про вступ в Афінах ¹1994 р. : Естонія, Кипр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словакія, Угорщина, Чехія. Ще дві — Болгарія і Румунія вступили в 2007 р. Досягнуто домовленості з Туреччиною, Балканськими країнами.

Джерела європейської інтеграціїпоходять від часів серед­ньовіччя. На той час Європа являла собою певну культурну ці­лісність, об'єднану католицькою церквою і латиною. Вона та­кож мала дуже розвинуту регіональну торгівлю і золото як валю­ту. Бували періоди, коли існувала спільність у зовнішній політи­ці і стратегічних військових цілях, як це мало місце за часів хрес­тових походів¹. У XIV ст. домініканський чернець П. Дюбуа вису­нув ідею про керовану єдиною Радою європейську конфедерацію як найкращу форму існування християнського світу. Напри­кінці XVI ст. М. де Бетюн, герцог Сюллі, перший міністр фран­цузького короля Генріха IV, пропонував створити єдину євро­пейську армію. У 1693 р. англійський громадський діяч У. Пен­ні² у своєму трактаті "Про сьогоденний і майбутній мир в Єв­ропі" писав про доцільність формування єдиного європейсько­го парламенту.

²У. Пенні пізніше став засновником першої англійської колонії у Північній Америці, яка одержала назву Пенсильванія.

У період після Першої світової війни на міжнародній арені відбулося різке посилення позицій Сполучених Штатів Америки. За таких умов міцніло розумін­ня того, що тільки об'єднання надасть можливість Європі зали­шитися серед найбільших акторів світової політики. У 1923 р. побачила світ книга австрійського аристократа Р. Куденхов-Калергі за назвою "Раn-Еuгора", яка поклала початок одно­йменному руху. У 1926 р. з метою формування в рамках Захід­ної Європи зони вільної торгівлі створюється Європейський торговий і митний союз. У 1929 р. у Лізі Націй (Ліга Націй — міжнародна організація, створена у 1919 р. і формально розпущена у 1946 р. Згідно зі статутом, мала за мету розвиток співробітництва між народами, а також гарантію миру і безпеки) міністр закор­донних справ Франції А. Бріан виступив з промовою, у якій закликав до негайного початку здійснення панєвропейського проекту.

В передвоєнні роки здійснювалися спроби до об'єд­нання зусиль Великої Британії і Франції, однак їх не можна назвати успішними.

Після Другої світової війни в ослабілій Єв­ропі ідеї об'єднання знову стали здобувати популярність. Так У. Черчіль у 1946 р. виголосив промову в Цюріху, де закликав до створення Сполучених Штатів Європи.

У 1947 р. Франція і Великобританія підписали договір про оборонний союз. У січні 1948 р. був створений митний союз Бельгії, Нідерландів і Люк­сембургу. У березні підписаний Брюссельський договір про по­ширення франко-англійської угоди на країни Бенілюксу, а у квітні того ж року була створена Організація економічного спів­робітництва і розвитку. У травні 1948 р. у Гаазі зібрався Євро­пейський конгрес, на якому були присутні понад 800 представ­ників практично з усіх країн Західної Європи. Однак досягти реальної єдності в підходах на ньому не вдалося. З одного боку, Європа тоді поділялася на переможців і переможених, і дійти згоди було непросто. З іншого боку, об'єднавчим процесам пе­решкоджала "особлива позиція" Великобританії.

1. У такій ситу­ації логічно було висунути на перший план питання економіч­ної взаємодії. Йдучи таким шляхом, Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург 18 квітня 1951 р. у Парижі підписали договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (Договір вступив в силу з 25 липня 1952 р.). Влітку 1955 р. — нові зусилля до об'єднання. На конференції в Мессіні було прийнято за підсумками роботи комюніке, у якому говорилося, що керівники держав дійшли висновку про необхідність створення Загального європейсько­го ринку, який скасовує мита і всі кількісні обмеження на екс­порт й імпорт.

2. 25 березня 1957 р. у Римі шість держав підписа­ли договір про створення Європейського об'єднання атомної енергії і Європейського економічного співтовариства. У рам­ках цієї угоди були створені більш сприятливіші умови для розвитку економіки країн-учасниць, що принесло свої пози­тивні плоди. Це було значним просуванням по шляху до єдиної Європи.

3. Однак економічне співробітництво не могло автоматично призвести до політичного зближення. На противагу організа­ції, на чолі якої стала Франція, у 1959 р. було створено Євро­пейську асоціацію вільної торгівлі, куди під керівництвом Ве­ликобританії увійшли Норвегія, Швеція, Данія, Австрія Пор­тугалія, Ісландія і Швейцарія. Тільки через десять років, на початку 1970-х років, була досягнута домовленість про вступ у ЄЕС Великобританії, Данії, Ірландії і Норвегії (Підсумки загальнонаціонального референдуму не дозволили Нор­вегії приєднатися до Співтовариства), тобто з 1 січня 1973 р. до складу ЄЕС входило вже 9 держав. У жовтні 1972 р. паризька зустріч на вищому рівні стала початком процесу пе­ретворення Європейських співтовариств у Європейський союз, у якому посилився фактор політичного об'єднання країн-учас­ниць. У 1979 р. громадяни всіх країн ЄЕС вперше брали участь у прямих виборах до Європейського парламенту. Кількість держав-членів поступово збільшувалася, що зробило організацію дійсно загальноєвропейською політичною структурою. У 1981 р. на лондонській зустрічі міністрів закордонних справ було за­явлено, що Співтовариство повинне діяти на світовій арені як єдине ціле, а не тільки як блок дружніх держав. На сесії Євро­пейської ради у Фонтенбло 25—26 червня 1984 р. було виріше­но створити Європейський Союз. Почалася робота зі складання Єдиного європейського акта, що набрав чинності з 1 липня 1987р.

4. У 1992 р. у Маастрихті був підписаний Договір про Європей­ський союз. У цьому документі були закріплені найважливіші принципи організації об'єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильність єдиній політиці в області освіти, Культури й охорони здоров'я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці; сформульовані фундаментальні права громадян ЄС. У зв'язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн, які претендують на участь у Союзі. Зокрема, рівень державного боргу не повинен перевищувати 60 % ВНП, бюджетний дефіцит — у межах 3 % ВНП, а інфляція не має бути вищою, ніж на 1,5 % від середньо­го значення для трьох країн з найменшим ЇЇ показником. У тому ж році країни, які входили в Європейське економічне співтовариство і Європейську зону вільної торгівлі, об'єдналися у єдину Європейську економічну зону, де пізніше було запро­ваджено єдину наднаціональну валюту — євро (3 політичного погляду перехід на єдину валюту демонстрував жителям країн — членів ЄС наочну ознаку європейської єдності; сприяв єднанню національних політичних еліт, доля яких певною мірою залежить від цього проекту; ускладнює, якщо не виключає, можливість виходу держав-учасниць із зони загальноєвропейської валюти).. Тобто Євро­пейський союз — це унікальне наднаціональне економічне і політичне утворення, що значно впливає на сучасні міжнарод­ні відносини.

http://www.mfa.gov.ua/data/upload/publication/eu/ua/30935/eapbig.jpg

У питанні про те, як співвідноситься процес фор­мування єдиної Європи з головними тенденціями світового роз­витку, єдності думок немає. Деякі аналітики наполягають, що європейське об'єднання є найбільш довершеним прикладом прояву глобалізації. Інші ж вважають, що воно виступає мо­гутнім засобом відділення окремо взятого регіону від решти сві­ту. У всякому разі, посилення євроінтеграційних процесів мож­на розглядати як один із проявів сучасного антиамериканізму. Як заявив з цього приводу міністр закордонних справ Франції Ю. Ведрін: "Європа повинна створити противагу домінуванню Сполучених Штатіву багатополюсному світі".

У свою чергу США сторожко ставляться до посилення пози­цій Європи і побоюються її перетворення на справжнього гло­бального суперника. Подібні настрої чітко висловив один з провідних американських аналітиків Ч. Лейн: "Вашингтон не бажає бачити Західну Європу і Японію сильними настільки, щоб дати Західній Європі можливість кинути виклик амери­канському лідерству. Сполучені Штати будуть прагнути збере­гти свою геополітичну перевагу візаві Західної Європи". Тому з боку США починаються зусилля, спрямовані на утримування під контролем процесу європейської інтеграції. Для цього ви користовуються різні шляхи:

- НАТО і військова присутність у Європі;

- активізація американських транснаціональних корпо­рацій;

- формування "проамериканського" мислення європейців задопомогою засобів масової комунікації й інформації (Відомо, що 75 % інформації, яка циркулює по європейських ЗМІ, має американське "походження".)

- й інше аж до комп'ютерно-космічної системи спостереження під на­звою "Ешелон".

Протягом майже всього періоду після закінчення Другої світової війни Сполучені Штати підтримували Європу, розгля­даючи її як союзника в боротьбі проти соціалістичного табору. З розпадом "східного блоку" у "західному блоці" все виразніше виявлялися розбіжності, викликані перетворенням Європей­ського співтовариства, поверненого до американського партне­ра, у Європейський Союз, що усвідомив власні пріоритети.

Як вважають фахівці в області міжнародних відносин, саме взаєм­не позиціонування ЄС і США стане основним фактором, що визначатиме політичну ситуацію у світі в XXI ст. У зв'язку з цим доречно вказати на відмінності у стратегічних геополітичнихпідходах обох сторін.

По-перше, при виникненні міжна­родних конфліктів і проблем європейці воліють діяти через міжнародні організації, а американці — односторонньо.

По-друге, європейці оцінюють міжнародні проблеми з регіональ­ної точки зору, штатівці — з глобальної.

По-третє, при врегулю­ванні конфліктів перші прагнуть використовувати політичні й економічні можливості, другі не виключають для себе військо­вого вирішення проблем.

Тобто наявні дві якісно різні страте­гії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. І два мож­ливих варіанти взаємин між Америкою і Західною Європою.

Перший припускає збереження євроатлантичного союзу.

Дру­гий — відродження біполярної геополітичної моделі, де США і ЄС виступатимуть глобальними партнерами-суперниками. Од­нак втілення в життя другого варіанта пов'язано з багатьма не­простими проблемами.

Одна з найперших — співвідношення військової сили двох сторін. Протягом багатьох років після Другої світової війни європейці не надавали першочергового значення проблемі забезпечення своєї обороноздатності, хоча Постійно відчували "радянську військову загрозу". Впевнено­сті їм додавала участь в НАТО разом із супердержавою, яка витрачала на оборонні потреби грошей в рази більше, ніж її парт­нери. Підраховано, що для створення військової сили, порів­нянної з американською, країнам ЄС потрібно збільшити свої військові витрати в чотири рази. А це спричиняє необхідність перерозподілу фінансових коштів, в результаті чого неминуче постраждає насамперед соціальна сфера. Навряд чи звиклі до високого рівня добробуту європейці підуть на це. Як показали події кінця XX — початку XXI ст., найменші спроби урядів за­хідноєвропейських країн скоротити витрати на соціальні по­треби викликали бурхливу негативну реакцію з боку громадян цих країн. При тому, що останніми роками почалися заходи для зміцнення обороноздатності, створення сил швидкого реа­гування, європейські керівники більш схильні до зовнішньої політики, яку з деяким перебільшенням, але можна назвати політикою нейтралітету і невтручання ⁽Хоча у зв'язку із війною в Іраку американській адміністрації вдалося залучити до участі у військових діях і окупації країни декіль­ка європейських держав. Позицію Сполучених Штатів активно під­тримала Велика Британія, Франція і Німеччина висловилися різко проти.) .

Європейські керівни­ки більш схильні використовувати демократичні моделі балан­су інтересів як у внутрішній, так і в міжнародній політиці. Вті­ленням цієї лінії є діяльність Організації з безпеки і співробіт­ництва в Європі (ОБСЄ). На цей час вона об'єднує у своїх рядах 53 держави, її цілями проголошені: забезпечення миру і безпе­ки в Європі; підтримка розрядки міжнародної напруженості; забезпечення дотримання прав людини; дотримання у відноси­нах між країнами основних принципів міжнародного права.

В Європі окрім культурного протекціонізму все відчутніше дає про себе знати тенденція до заперечення масової культури особливо американського виробництва. Статки, досягнуті ру­тинною працею, вже не ваблять європейців. Для них все біль­ше сенсу і значення набуває те, що соціологи називають "суб'єк­тивним добробутом". Його формуванню сприяють можливість творчої самореалізації, низький рівень соціальної нерівності, повага і дотримання прав людини. Спостерігачі вважають, щ₀ у Європі може початися, а дехто каже, що вже почався процес деструкції суспільства масового споживання, де на перше міс­це виходять постматеріалістичні орієнтири і споживання не "масового", а "унікального". Європейці не хочуть бути схожи­ми на американців. Вони орієнтуються на дещо інші цінності, мають відмінні від американських культуру, стиль життя, очі­кування. Проте це не є фактором, здатним розколоти західну цивілізацію на два ворожих табори.

Західну Європу й Америку можна розглядати як "близьких родичок". Це, по суті, дві гілки однієї лінії розвитку. Вони взаємопов'язані і взаємодіють через партнерство — суперницт­во. Великий американський експеримент у всіх галузях — по­літичній, економічній, соціальній, культурній — і досягнуті результати не можуть не впливати на світ у цілому і на Європу зокрема. Деякі напрацьовані елементи запозичуються, під впливом інших відбуваються трансформації, інші виступають як "виклик" і стимул до самовдосконалення. Одним із при­кладів можна вважати запровадження в системі освіти євро­пейських країн Болонської системи, яка є своєрідною відповід­дю на пріоритетність США в галузі науки і новітніх техноло­гій. Це є віддзеркаленням тієї обставини, що Америка зали­шається зразком динамічного розвитку, в той час як Європа потерпає від свого відставання, бо втратила дух новаторства, який був їй притаманний раніше. Однією з причин є її "постарішання" не тільки у загальноісторичному плані, а й у демо­графічному. Все менше молоді, все вище рівень соціального забезпечення. Якщо хтось хоче більшого — їде до США " "країни необмежених можливостей" реалізувати свої таланти, якщо діяти енергійно.

Орлова. Т.В. Історія сучасного світу: Навч. Посібник. - К.: Знання, 2006.- С. 414.

У сучасному світі на міжнародній арені діє значно більше акторів, ніж це було в умовах біполярного світу. Така конструк­ція є незрівнянно складнішою і потенційно небезпечнішою, ніж світ, що рівняється на один чи два центри. Чим більше число незалежних елементів утворюють систему, тим складні­ше встановити рівновагу між ними і втримати їх у цьому стані. У період після закінчення Другої світової війни на міжнародну арену виступили нові регіони і країни, чимало з них згодом на­брали істотної ваги і впливу. Має місце тенденція до неухиль­ного зростання впливу малих країн, що володіють серйозним науково-технічним, фінансовим чи терористичним потенціа­лами. Багато з них одержали можливість розвитку у зв'язку з процесом деколонізації, що розгорнулася в середині минулого століття.

Орлова. Т.В. Історія сучасного світу :Навч. Посібник. - К.: Знання, 2006.- С. 225-231

-2-

Розпад СРСР мав наступні наслідки для міжнародних відносин:

1. Формування монополярної системи, домінування США, хоча окремі країни можуть ставити питання про перегляд існуючого світоустрою (Китай, Англія, Японія, Австралія, ЄС, Німеччина, Індія).

2. Зникнення ялтинської системи перерозподілу Європи і відмова від доктрини Брежнєва, яка виправдовувала втручання СРСР у внутрішні справи країн світу.

3. Виходу з соціалістичного табору країн Східної Європи, які стали відокремленими від Росії. Відбулася чітка фрагментація простору Центральної та Східної Європи

4. Зміцнення геополітичних позицій об’єднаної Європи внаслідок вступу держав Центральної Європи до ЄС.

5. проблеми захисту європейського кордону переходять до нових держав, в т.ч. до України. Формується східна політика ЄС.

Крім того, в країнах Європи з’явився ряд проблем:

6. Поява нових держав, які спровокували до національно-визвольних рухів та конфліктів.

7. Розрив в рівнях економічного розвитку міжнародних країн Заходу і Сходу, що в умовах перехідного періоду породжувало небезпеку виникнення конфліктів.

8. Найбіднішими регіонами Євросоюзу стають прикордонні території каїн Центральної Європи.

9. Появлялися нові виклики безпеці: наркотики, еміграція населення, тероризм, зброя.

10. Зміцнилося положення США, які стали єдиною глобальною державою і здійснюють політику по забезпеченню міжнародної безпеки.

11. Змінилася роль міжнародних організацій в сфері міжнародної безпеки, які вже не виконують функції стримування, а лише контроль за порядком. Ці наслідки вплинули як на міжнародні відносини в світі та Європі зокрема. Реформування структур безпеки Сходу і Заходу (розпад РЕВ і організації Варшавського договору) і налагодження співробітництва між ними;

12. Об’єднання Німеччини, що викликало побоювання країн-сусідів претензії Німеччини на провідну роль в Європі. Вважають, що саме це зумовило поглиблення інтеграційних процесів ЄС.

Падіння берлінської стіни (жовтень 1990 року) і вже в листопаді в Парижі відбулася Паризька хартія Ради Європи і ОБСЄ, на якій сторони двох блоків домовилися про дружбу і співробітництво на засадах зближення інтересів Заходу і Сходу.

В цих умовах для належного забезпечення безпеки, формування такої системи міжнародних відносин, у функції якої входять:

- узгодження норм і стандартів міжнародних відносин,

- сприяння у формуванні нормативної бази країн-учасників.

- надано повноваження здійснювати контроль над озброєнням в країнах-учасника,

- здійснювати оперативну діяльність по забезпеченню прав людини і

- здійснювати контроль за демократичними перетвореннями в країнах – учасниках.

Це основна організація.

У грудні 1991 року на зустрічі лідерів країн в Маастрихті була схвалена угода про Європейський Союз, яка підписала в лютому 1992 року.

Читайте також:

1. Автоматизація виробничих процесів
2. Безпечність виробничих процесів
3. Біблійні теми та історія раннього християнства у драмах Лесі Українки
4. Валютно-фінансова інтеграція в Європі: історичні, економічні та інституційні засади
5. Взаємодія процесів
6. Взаємозв’язок фінансових потоків та інфляційних процесів
7. Взаємозв’язок фінансових потоків та інфляційних процесів
8. Види соціальних процесів.
9. ВИЗНАЧЕННЯ, ПОНЯТТЯ І КОРОТКА ІСТОРІЯ.
10. Використання особливостей протікання відновних процесів при побудові спортивного тренування
11. Використання процесів псевдозрідження
12. Вимоги IDEF3 до опису процесів бізнесу

Переглядів: 1084