• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Мистецтво

— Збагачення музичного мистецтва новими творами С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, братів Ге­оргія Майбороди та Платона Майбороди, А. Што-гаренка та ін.

— Плідна праця композиторів-піснярів О. Білаша, А. Філіпченка, І. Шамо.

— Пошук нових форм творчості українськими худож­никами (М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, Т. Яблонська, В. Зарецький та ін.).

— Нові ідеї у творчості українських скульпторів: спорудження пам'ятника Великому Кобзареві в Москві (М. Грисюк, Ю. Сінкевич, А. Фуженко), відкриття пам'ятника І. Франку у Львові (В. Борисенко, Е. Мисько та ін.) тощо.

— Зростання інтересу до театрального мистецтва (плідна робота режисерів Г. Юри, М. Крушельницького, В. Скляренка та ін.; талановита гра ак­торів А. Бучми, В. Добровольського, Ю. Лаврова, Н. Ужвій та ін.).

— Створення нових кінофільмів (роботи О. Довжен­ка «Антарктида», «Зачарована Десна», «Поема про море», С. Параджанова «Перший хлопець», «Українськарапсодія», В. Денисенка «Сон» таін.).

Зародження дисидентського руху

Дисидентство — це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційній ідеологи та політиці.

Середина 50-х років — зародження дисидентсько­го руху в СРСР, зокрема в УРСР.

Причини виникнення дисидентського руху:

— поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби;

— антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині);

— активний правозахисний рух, спричинений прий­няттям Декларації прав людини (1948 р.);

— монопольна влада партійно-радянської бюрокра­тичної верхівки;

постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя; політика русифікації. Форми боротьби дисидентів: протести, звернення на адресу керівників країни, «відкриті листи» до ООН («Відкритий лист» до ООН українських політв'язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлю­вався рішучий протест проти дискримінації українства);

поширення нелегальної літератури («самвидав»); створення в Україні дисидентських організа­цій.

Найвідоміші дисидентські організації в Україні

Влада переслідувала дисидентські організації.У 1961—1965 рр. було проведено судові процеси про­ти активних їх членів. Репресії були спрямовані проти П. Григоренка, І. Світличного, П. Заливахи, В. Моро­за та ін. У травні 1961 р. у Львові почався закритий судовий процес над УРСС.

Відповіддю на арешти дисидентів стала стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування громадських прав ук­раїнського народу, піддав критиці національну політику КПУ.

УКРАЇНА У ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (середина 60-х — початок 80-х років XX ст.)

Зміна політичного курсу країни після усунення М. Хрущова

— Поворот від лібералізації до консерватизму в усіх сферах життя.

— Розвиток України в умовах неосталінізму.

Неосталінізм — часткова реанімація сталінської адміністративно-командної системи.

— Відмова від критики культу особи Сталіна, ви­сока оцінка його діяльності в соціалістичному будівництві, мудрий та скромний образ вождя в фільмах і художній літературі.

— Згортання гласності, відновлення боротьби з іна­комисленням.

— Відміна рішення про періодичне оновлення скла­ду партійних органів.

— Відновлення посади Генерального секретаря ЦК КПРС (її посів Л. Брежнєв).

— Зміцнення монополії КПРС на владу, підміна дер­жавних органів та інститутів партійними.

— Розростання партійно-державного апарату, бюро­кратизм, формалізм, кар'єризм.

— Розрив між гаслами та реальними справами.

— Зростання корупції, хабарництва, всевладдя «но­менклатури».

Номенклатура — панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства.

— Період брежнєвської політики отримав назву «застій».

Застій — період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спро­би оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу.

Основні заходи політики П.Шелеста

Травень 1972 р. — звільнення П. Шелеста з поса­ди першого секретаря ЦК КПУ й усунення з України під приводом переведення на іншу роботу, а згодом — відправлення на пенсію; обрання першим секретарем КПУ В. Щербицького.

Політика першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького

Основні заходи політики В. Щербицького:

— Жорстка централізація, підпорядкованість республіки центру.

—Орієнтація економіки України на народне господарство СРСР.

— Посилення русифікації (проведення всіх державних і партійних заходів російською мовою тощо).

— Усунення від влади прибічників П. Шелеста.

— Підбір кадрів за принципом особистої відданості («люди Щербицького»: В. Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, О. Ляшко — голова Ради Міністрів УРСР, В. Федорчук — голова КДБ УРСР та ін.).

— Партійна чистка, прихована обміном партійних квитків.

— Нещадна боротьба з будь-якими проявами інако-мислення.

Конституція УРСР 1978 р.

20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР, розробленої на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. її основні положення:

— УРСР — суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;

— УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);

— в УРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, неухильно підвищується добробут і культура народу;

— влада в УРСР належить народу, який здійснює її через ради народних депутатів;

— керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (сумнозвісна 6-та стаття);

— економіка УРСР є складовою частиною єдиного народно-господарчого комплексу СРСР;

— гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання та ін.) громадян; Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР, чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали реаліям суспільного життя.

Косигінська економічна реформа 1965 р.

Позитивні чинники:

— розширення господарчої самостійності підприємств (госпрозрахунок);

Госпрозрахунок — метод господарювання підприємств в умовах соціалістичної економіки, який поєднував централізоване керівництво з певною господарською самостійністю і підприємств.

— посилення економічних стимулів праці залежновід її результатів;— створення фондів матеріального стимулювання на підприємствах;

— оцінка діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією.

Негативні чинники:

— ліквідація раднаргоспів, поновлення галузевих міністерств;

— посилення централізації (прерогативою центру був розподіл виробленої продукції, формування і розміщення виробництва тощо);

— відсутність конкуренції, збільшення обсягів реалізації продукції не завдяки якості та дешевизні товару, а шляхом приписок чи зниження плану. Реформа була спробою вмонтувати елементи економічного стимулювання в існуючу систему, в умовах адміністративно-командного управління економікою зона була приречена на невдачу.

Розвиток промисловості

Досягнення:

— високі темпи розвитку електроенергетики (введено в дію велику кількість електростанцій — Придніпровську, Бурштинську, Зміївську, Запорізьку, Чорнобильську АЕС та ін.); бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії, машинобудування;

— будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів;

— зростання кількісних показників випуску промислової продукції.

Кризові явища:

— переважання виробництва засобів праці над виробництвом предметів споживання;

— низька якість продукції; поступове уповільнення темпів росту;

— зменшення рентабельності підприємств;

— недостатня механізація та автоматизація виробництва;

— спрацьованість засобів виробництва, вичерпання трудових і матеріальних ресурсів;

— неврахування центром економічних можливостей України, безвідповідальне ставлення до її природного середовища (будівництво величезної кількості хімічних та інших екологічно небезпечних підприємств у густонаселених районах;

— створення «штучних морів» на Дніпрі, в результаті чого на дні опинились родючі чорноземи і т. ін.).

Розвиток сільського господарства

Досягнення:

— зростання капіталовкладень в аграрний сектор; зростання цін на сільськогосподарську продукцію при державних закупівлях;

— зведення гарантованої оплати праці колгоспників за тарифними ставками;

— установлення твердих цін для державних закупівель на 6 років і надбавка 50 % до закупівельної ціни на позапланову продукцію;

— зменшення податку з колгоспів;

— механізація сільськогосподарського виробництва (посівні та збиральні машини, автодоїлки тощо);

— зниження цін на сільськогосподарську техніку та запчастини до неї;

— завершення електрифікації колгоспів та радгоспів, зменшення тарифів на електроенергію для виробничих потреб села;

— послаблення адміністративних заходів проти підсобних господарств тощо.

Кризові явища:

— розростання апарату управління сільським господарством;

— жорстка централізація управління, некомпетентне втручання центру в місцеві справи;

— нераціональне використання капіталовкладень; низька віддача від вкладених коштів (на початку 80-х років 40% колгоспів і радгоспів УРСР були нерентабельними або збитковими);

— недостатня кількість і низька якість сільськогосподарської техніки; нестача міндобрив, хімічних засобів захисту рослин тощо;

— низький рівень впровадження в аграрному секторі нових наукових розробок;

— нераціональне використання земельних ресурсів (непродумана меліорація, віддача найкращих чорноземів під забудову, прокладання на родючих землях шляхів, створення водосховищ тощо); скорочення посівних площ;

— недбала переробка та зберігання врожаю; результатом була щорічна втрата третини овочів і фруктів, 10 % зерна;

— недостатній розвиток соціальної сфери села, відтік молоді в міста; поява неперспективних «умираючих» сіл (з 1966 до 1985 р. з мапи УРСР зникло понад 1,5 тис. сіл);

— загалом низькі матеріальні стимули сільськогосподарської праці;

— падіння темпів виробництва (на 1985 р. приріст сільськогосподарської продукції в УРСР складав лише 0,5 %, тобто менше, ніж приріст населення.

Керівництво країни намагалося спинити загрозливі тенденції в економіці (постанови численних пленумів про поліпшення ефективності промисловості та сільського господарства, нові гасла на кшталт «Економіка повинна бути економною », прийняття Продовольчої програми тощо), але колгоспно-радгоспна система й адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе. Необхідні були докорінні соціально-економічні зміни.

Етносоціальний склад населення України

— Зменшення темпів приросту населення України.

— Скорочення тривалості життя.

— Перевищення наприкінці 70-х років у деяких районах України рівня смертності над рівнем народжуваності.

— Урбанізація.

— Зростання чисельності робітничого класу та інтелігенції при зменшенні кількості сільських працівників.

— Зростання кількості росіян, представників національностей Закавказзя, Середньої Азії.

Рівень життя населення

Досягнення:

— зростання життєвого рівня населення України;

— збільшення мінімальної та середньомісячної зарплатні, пенсій, стипендій; призначення пенсій колгоспникам;

— збільшення майже в 5 разів загальної суми виплат та пільг за рахунок громадських фондів;

— введення в експлуатацію великої кількості житлових будинків, шкіл, будинків культури;

— низькі ціни на житло та комунальні послуги;

— безкоштовні медицина та навчання;

— призначення грошової допомоги малозабезпеченим сім'ям із неповнолітніми дітьми;

— можливість безкоштовного користування підручниками у середній школі

— поліпшення транспортного обслуговування населення (дешевий проїзд, нові маршрути, відкриття метрополітену в Харкові тощо).

Кризові явища:

— відставання за якістюжиття від сусідніх європей­ських країн;

— невідповідність обсягів виробництва та реалізації товарів народного споживання потребам населен­ня; дефіцит споживчої продукції;

— недостатні розміри пенсій навіть після їх підви­щення;

— неспроможність ефективно вирішити житлову про­блему: низька якість житла, великі черги на його от­римання, хибна практика розподілу квартир в умо­вах відсутності дійсного громадського контролю;

— великий розрив між рівнями соціального забезпе­чення села та міста;

— залишковий принцип фінансування соціальної сфери;

— низька якість медичних послуг, нестача медика­ментів й обладнання;

— прихована інфляція;

— зростання розриву між життєвими рівнями зви­чайних громадян та «номенклатури»;

— уповільнення темпів зростання прибутків насе­лення.

Опозиційний рух

Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років:

— інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;

— видання у Львові В. Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло кон­солідації дисидентського руху;

— нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав га­рантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;

— ігнорування конституційних прав людини в СРСР;

— репресії проти інакомислячих.

Основні напрямки опозиційного руху в Україні:

1) національно-культурницький

2)право-захисний

3) самостій­ницький

4)релігійний

Форми діяльності дисидентів

— Створення підпільних і легальних груп та ор­ганізацій.

— Розповсюдження нелегальних видань, у яких дру­кувалися заборонені цензурою твори («самвидав»). видання заборонених творів за кордоном.

— Порушення національної проблеми на різно­манітних наукових симпозіумах і конференціях.

— Організація Шевченківських свят, вечорів пам'яті Лесі Українки, Івана Франка тощо.

— Створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді.

— Організація мітингів протесту, демонстрацій, піке­тувань.

— Надсилання письмових заяв (« відкритих листів ») до вищих органів влади СРСР та УРСР, до міжна­родних організацій.

Репресії проти правозахисників

— Залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі тощо).

— Застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи).

— Арешти та ув'язнення.

— Ізоляція у психіатричних лікарнях тощо. Видатні представники українського диси­дентського руху: М. Горинь, В. Марченко, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Руденко, І. Світличний, С. Хмара та ін.

Листопад 1976 р. — створення Української Гельсінської Спілки (УГС).

Лідер — Микола Руденко.

Учасники: О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Мешко, П. Григоренко та ін.

Методи боротьби — легальні (у межах радян­ської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод).

Мета:

— боротьба за дотримання прав людини (встановлен­ня реальної свободи слова, волевиявлення, вільно­го поширення своїх ідей, створення творчих, мис­тецьких, наукових асоціацій тощо);

— досягнення суверенітету України;

— боротьба за звільнення політв'язнів;

— ліквідація цензури.

Влада переслідувала членів УГС та застосовувала до них репресії (з 37 членів групи 23 були засуджені та відправлені у табори на заслання, 6 — позбавлені радянського громадянства, В. Стус, О. Тихий, ІЮ. Лит­вин загинули у таборах).

Релігійне дисидентство

Лідер — Йосип Тереля.

Мета:

— боротьба за свободу совісті та віросповідання;

— реабілітація та легалізація УГКЦ, протестант­ських церков та течій;

— боротьба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим;

— звільнення засуджених за релігійні переконан­ня;

— реабілітація страчених служителів культу;

— створення комітету з захисту УГКЦ.

Культура та духовне життя

Освіта

— Перехід до навчання за новими навчальними про­грамами у 1966-1967 рр. (запровадження нових дисциплін: кібернетики, суспільствознавства, ге­нетики тощо);

— Завершення переходу до обов'язкової загальної середньої освіти (1976 р.).

— Ухвалення Верховною Радою « Основних напрямків реформ загальноосвітньої та професійної школи» (запровадження навчання дітей із 6 років, реор­ганізація 8-річних шкіл у 9-річні, а середніх — в 11 -річні. Згідно з цим документом важливе місце відводилося трудовому вихованню, була зафіксо­вана помітна ідеологізація шкільного навчання).

— Знецінення знань.

— Зменшення кількості шкіл з українською мовою викладання.

— Збільшення кількості навчальних профтехосвітніх закладів.

— Створення на основі педінститутів Донецького, Сімферопольського та Запорізького універси­тетів.

— Відкриття низки нових інститутів.

— Збільшення кількості студентів майже удвічі.

— Зміцнення матеріально-технічної бази вузів (будівництво нових навчальних корпусів, гурто­житків, спортивних комплексів тощо).

— Невисока якість підготовки спеціалістів (особливо на заочних і вечірніх відділеннях).

— Ідеологізація освіти.

Читайте також:

1. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
2. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.
3. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
4. Архітектура та мистецтво
5. Архітектура та образотворче мистецтво
6. Архітектура та образотворче мистецтво
7. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі
8. Архітектура та образотворче мистецтво.
9. Архітектура та образотворче мистецтво.
10. Архітектура. Образотворче мистецтво
11. Архітектура. Образотворче мистецтво.
12. БЕСІДИ ПРО ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Переглядів: 1199