• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Економічна теорія Адама Сміта.

А. Сміт (1723 – 1790) був сином митного чиновника, народився у Шотландії в містечку Кірколді, розташованому неподалік від її столиці Единбургу. Закінчив Глазгівський і Оксфордський університети. В 1764 р. він стає вихователем пасинка герцога Бакльо. Подорожуючи зі своїм вихованцем по Європі, у Парижі він знайомиться з відомими філософами д’Аламбером, Гельвецієм, Гольбахом і французькими фізіократами Ф. Кене і Ж. Тюрго. Повернувшись до Англії, А. Сміт усамітнившись у рідному Кірколді, Сміт завершує роботу над “Дослідженням про природу і причини багатства народів”, до якої він приступив у Франції. Книга була опублікована 1776 р., мала величезний успіх, чотири рази перевидавалася за життя автора і ще три рази після його смерті і до кінця століття. Поява “Багатства народів”була видатноюподією у розвитку економічної науки. Своєю книгою А. Сміт завершив період становлення політичної економії як особливої галузі знань. У ній ясно окреслено коло питань, що є предметом вивчення економічної теорії.

“Політична економія як галузь знання, потрібного державній людині і законодавцю, - пише Сміт, - має два предмети вивчення: по-перше, вона має на меті забезпечити добробут народу або, краще сказати, вона прагне поставити народ в умови, які б сприяли правильному ходу економічного життя; по-друге, вона вивчає ті засоби, якими держава чи община може добувати потрібні для суспільних підприємств суми, іншими словами, кінцевою метою політичної економії є збагачення і народу, і держави”.

Отже, в уявленні Сміта, політекономія є наукою, яка вивчає закони розвитку багатства і мистецтва виробництва, і розподілу багатства. Це обумовило і двоїстий характер метода Сміта. З одного боку, це метод внутрішній, або езотеричний, а з другого – метод зовнішній, або екзотеричний. Застосовуючи перший метод, Сміт намагається проникнути в суть економічних явищ і категорій. При “зовнішньому” методі він описує явища капіталізму такими, якими вони видаються ззовні.

“Багатство народів” А. Сміта складається з п’яти книг. Перші три книжки присвячені вивченню законів розвитку багатства, або причин, котрі посилюють зростання багатства у цивілізованих країнах. З’ясовуючи закони, автор розглядає і складові частини багатства, їх різноманітні форми, у яких вони проявляються у своєму історичному розвитку.

На відміну від меркантилістів і фізіократів Сміт стверджував, що джерело багатства не варто шукати у певному виді діяльності. Багатство являє собою продукт сукупної праці усіх – землеробів, ремісників, торговців, моряків і ін., тобто представників усіх видів праці і усіх професій. Джерело багатства – “річна праця кожної нації”, направлена для річного споживання. Рівень багатства країни визначається співвідношенням між кількістю спожитої продукції і чисельністю населення. Це співвідношення залежить від таких факторів, як продуктивність праці і пропорції поділу суспільства на продуктивний і непродуктивний клас. Продуктивність праці визначається поділом праці і рівнем нагромадження капіталу.

Аналіз поділу праці є вихідним у дослідженні Сміта. Через поділ праці відбувається співробітництво людей у процесі створення багатства. Ремісник, знімаючи з плечей землероба турботу про виготовлення одягу, сприяє зростанню сільськогосподарського продукту, а землероб, звільняючи ремісника від посіву зерна, сприяє росту промисловості. Завдяки поділу праці в економіці відбуваються:

- зростання вправності робітника;

- збереження часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду

праці до іншого;

- застосування механізмів, які полегшують працю і дають одному

робітникові виконувати працю кількох. В результаті значно зростає продуктивність праці.

Поділ праці, помилково вважав Сміт, породжується схильністю людей до обміну. Суспільство – це міновий союз, де люди обмінюються результатами праці, переслідуючи виключно свої особисті інтереси. “Не від добродійності м’ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від їхньої пристрасті до своїх власних інтересів”.

Розвиваючи цю ідею, Сміт вводить поняття “економічна людина”, яка, керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, оптимізує свої зусилля, що обертається на вигоду для всього суспільства.

З ростом поділу праці і розвитком обміну Сміт пов’язував походження грошей.Тобто, виникнення грошей він розглядає як об’єктивний процес, а не як результат домовленості виробників. Сміт показав, що гроші – це товар, який відокремився від маси інших товарів в результаті розвитку обміну. Серед функцій грошей він особливо виділяє функцію засобу обігу, надаючи меншого значення іншим функціям. В результаті гроші для Сміта є тільки “великим колесом обігу, великим знаряддям обміну і торгівлі”. Ця теза спрямована насамперед проти меркантилізму, представники якого ототожнювали поняття грошей з поняттям багатства. Для здешевлення обігу він вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими грошима, які у обмежених кількостях повинні випускати банки. “Вживання замість золотих і срібних грошей паперових замінює дороге знаряддя обігу значно більш дешевим і нерідко настільки ж зручним”. Сміт не бачив також різниці між паперовими і кредитними грошима – банкнотами. Кредит він розглядає як засіб активізації капіталу, і відводить йому досить скромне місце, явно недооцінюючи вплив грошово-кредитних факторів на виробництво.

Розглянувши питання про гроші, Сміт значну увагу приділяє проблемі вартості. Він чітко розрізняє споживчу вартість і мінову вартість. Перша дозволяє безпосередньо задовольняти потреби людини, друга дає можливість придбавати інші предмети. Ці види вартості не співпадають. Речі, що мають велику користь (вода, повітря), можуть мати низьку мінову вартість або взагалі її не мати. Навпаки, речі низької споживчої вартості можуть мати високу мінову вартість (діамант). Сміт ставить питання: “Яке справжнє мірило цієї мінової вартості, або в чому полягає справжня ціна всіх товарів?”. Відповідаючи на це питання, учений висловлює дві гіпотези.

Перша гіпотеза зводиться до того, що мінова вартість визначається працею, витраченою на виготовлення товару. Це дозволяє порівнювати між собою вартості різних товарів. “Праця є дійсною мірою мінової вартості”, “єдиний засіб для порівняння вартості різних товарів в усі епохи і в усіх країнах”.

Згідно з другою гіпотезою мінова вартість складається з витрат праці, прибутку, земельної ренти, тобто визначається витратами виробництва. Ця трактовка пов’язана зі спробою Сміта перейти від аналізу простого товарного виробництва до розгляду товарно-капіталістичного виробництва.

В умовах простого товарного виробництва засоби праці належали робітникові. У суспільстві, що передувало нагромадженню капіталу і перетворенню землі у приватну власність, пише Сміт, співвідношення між кількостями праці, необхідними для придбання різних предметів, було, мабуть, єдиним мірилом, котре могло служити для їх обміну. Увесь продукт належав робітникові, і кількість витраченої праці являє собою єдине мірило вартості.

По мірі нагромадження капіталу, за умов існування найманої праці, коли безпосередній виробник не одержує створеної ним вартості, а ділиться з іншими особами (капіталістами, які не беруть безпосередньої участі у виробництві), вартість визначається уже не працею, а доходами, тобто зарплатою, прибутком і рентою. Так виникла знаменита “догма Сміта”: вартість товарів складається з доходів. “Заробітна плата, прибуток і рента – писав Сміт, - є трьома первісними джерелами всякого доходу, так само, як і всякої мінової вартості”. Учений сплутав працю, витрачену на виробництво товару, з працею живою, яка справді створює доходи. При визначенні вартості доходами випадає праця уречевлена, тобто затрати засобів виробництва на утворення вартості товару.

Чіткого вибору між цими двома гіпотезами Сміт не зробив. Його послідовники, прибічники і критики могли дотримуватися і першої, і другої концепцій.

Розвиваючи теорію вартості, А. Сміт розділяє природну і ринкову ціну товару. Природна ціна – це, по суті, грошове вираження вартості. Ринкова ціна – та, за якою продається товар. Ситуація на ринку постійно змінюється, і ринкові ціни можуть бути або вищими, або нижчими, або такими ж, як і природні ціни цих товарів. Ринкова ціна товару залежить від співвідношення його пропозиції на ринку і попиту на нього. Якщо попит перевищує пропозицію, то виникає конкуренція між покупцями. Деякі з них, боячись залишитися без потрібного товару, пропонують за нього більшу ціну - ринкова ціна піднімається вище природної. Якщо пропозиція перевищує попит, то виникає конкуренція продавців. Прагнучи збути весь товар, вони знижують ринкову ціну, і вона стає нижчою природної ціни. Коли пропозиція приблизно відповідає попиту, то ринкова ціна стає близькою до її природного рівня. Природна ціна “ніби представляє собою центральну ціну, до якої постійно тяжіють ціни усіх товарів”. Коли ринкова ціна дорівнює природній, то товар продається “саме за те, чого він вартий”.

Природна ціна – це ціна вільної конкуренції, вона може встановлюватися лише при економічній свободі. Порушення цієї свободи людьми шляхом встановлення привілеїв, регламентів, монополії порушує природний стан. “Ціна, призначена монополією... є найвищою, яку тільки можна отримати. Природна ціна, породжена вільною конкуренцією, навпаки, найнижча”. Вільна конкуренція приводить до оптимального розподілу праці і капіталу між галузями, є умовою зростання добробуту нації. Монополія може бути вигідною певній групі чи класу, але вона стримує зростання продуктивності праці і багатства усієї нації. “Монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче від дійсної ціни і підвищують свої доходи...” Тому Сміт засуджує привілеї торгових компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, вважаючи, що вони обмежують масштаби конкурентної боротьби, порушують природний процес розвитку.

На основі аналізу природної ціни Сміт обґрунтовує учення про класи і доходи. “...В ціні хліба, - пише учений, - одна її частка іде на оплату ренти землевласника, друга – на заробітну плату чи утримання робітників... і третя частка є прибутком фермера. Отже, рента є доходом землевласників, заробітна плата – дохід найманих робітників, прибуток – це дохід капіталістів-підприємців. Це основні класи суспільства. Основою такого поділу суспільства на класи є джерело доходу.

Заробітна плата характеризується Смітом як ціна праці. Він обґрунтував необхідність підвищення оплати тих видів праці, які потребують спеціальної підготовки. Вище має оплачуватися важка, неприємна праця і та, до якої суспільство відноситься неприязно. В якості найяскравішого прикладу останнього виду праці він приводить ремесло палача.

Прибуток є прямим відрахуванням з продукту робітника. Це результат неоплаченої праці, привласнення чужої праці капіталістом. Його не слід плутати, на думку Сміта, із заробітною платою, яка нібито встановлюється “відповідно до кількості, складності і важкості... праці щодо нагляду і управління”.

Рента характеризується трояко: 1)рента є відрахуванням від продукту праці робітника, що привласнюється землевласником; 2)рента є результатом дії природних факторів; 3)рента є результатом монополії на сільськогосподарську продукцію.

Сума всієї заробітної плати, всього прибутку і всієї ренти утворює чистий дохід країни. Він є істинним показником багатства народу. Його динаміка залежить від стану економіки. Якщо економіка знаходиться в стані зростання, то чистий дохід буде зростати. При падінні економіки чистий дохід зменшується. За стаціонарного стану (застою) величина чистого доходу є незмінною.

Виходячи з цих трьох можливих станів економіки,Сміт прослідковує довгострокові тенденції поведінки заробітної плати, прибутку і ренти.

Розмір заробітної плати визначається угодою між робітником і капіталістом. Оскільки потреба хазяїна у робітникові менша ніж робітника у хазяїні, то у довгостроковому плані норма оплати праці, тобто її величина в одиницю часу, завжди спрямовується до прожиткового мінімуму. Але, якщо в країні зростають доходи і капітали, то зростає попит на працю, і конкуренція підприємців піднімає норму заробітної плати вище прожиткового мінімуму. В умовах падіння виробництва, попит на працю зменшується, конкуренція між робітниками зростає, що приводить до зниження норми заробітної плати нижче прожиткового мінімуму. А. Сміт, відзначаючи, що “господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну плату робітників вище за її існуючий рівень”, вважає, що “ні одне суспільство не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна і нещасна”... Окрім того, на його думку, висока заробітна плата стимулює працелюбність, старанність і кмітливість робітників.

Норма прибутку, тобто її величина на одиницю капіталу, за зростання багатства країни знижується. Це пояснюється зростанням заробітної плати, загостренням конкуренції між капіталістами, скороченням можливостей вигідного застосування капіталу. Але це не означає, що країна іде до занепаду. Сміт вказує, що норма прибутку “низька у багатих країнах і висока у бідних, а найвища вона у тих країнах, які швидше усього ідуть до розорення і загибелі”.

Що стосується поведінки ренти, то Сміт вважає, що будь-яке зростання справжнього багатства суспільства, будь-яке зростання кількості використовуваної в ньому праці веде опосередковано до підвищення ренти з землі. Протилежна тенденція веде до її зниження.

Рента, на думку Сміта, є різницею між ціною і зарплатою та прибутком. Тому все, що сприяє скороченню витрат виробництва, збільшує ренту. Так, якщо сільськогосподарський продукт в результаті поліпшення техніки землеробства стає дешевшими, то він стає еквівалентним більшій кількості праці інших людей. На заміщення капіталу із звичайного нормою прибутку потребується менша доля продукту. Отже, землевласнику дістається збільшена частка цього продукту. За умови здешевлення промислових товарів зростає цінність ренти, оскільки на неї він може більше купити бажаних речей.

Аналізуючи доходи, Сміт визначає не тільки класову структуру, але і класові інтереси суспільства. На його думку, робітники і землевласники за всіх умов зацікавлені у зростанні суспільного багатства, оскільки воно є основою їхнього власного багатства. Зростання бідності країни завжди призводить до падіння рівня життя обох цих класів. Інтереси капіталістів не так чітко співпадають з інтересами суспільства. Так, їх прагнення до розширення ринку часто відповідає інтересам суспільства, але їх бажання обмежити конкуренцію, завжди суспільству шкодить. Тому пропозиції капіталістів щодо різних державних заходів, прийняття різних законів і постанов повинні сприйматися обережно. “Адже вони виходять від того класу, інтереси якого ніколи повністю не співпадають з інтересами суспільства, який зазвичай зацікавлений у тому, щоб вводити суспільство в оману і навіть гнобити його і який у багатьох випадках дійсно вводив його в оману, і гнобив”.

Заробітна плата, прибуток і рента є первинними доходами. Вони створюються працею з участю капіталу і землі кожного року і утворюють щорічний приріст суспільного багатства. Це багатство розподіляється між робітниками, капіталістами і землевласниками. Потім воно перерозподіляється таким чином, що його частина дістається державним чиновникам, військовим, учителям, пенсіонерам і т.п., котрі одержують жалування, оклади, пенсії і т.п., з джерел, які формуються за рахунок податків, сплачуваних отримувачами трьох первинних доходів. Доходи цих категорій населення є вторинними, похідними від зарплати робітника, прибутку капіталіста, ренти землевласника. Тому Сміт протиставляє працю робітників мануфактури праці служниць. Перші не тільки відшкодовують свою заробітну плату, але й приносять капіталісту прибуток. Хазяїн багатіє, наймаючи більшу кількість робітників, і бідніє, коли утримує багато служниць.

Виходячи з цього, Сміт обґрунтовує вчення про продуктивну і непродуктивну працю. Продуктивною є праця, яка оплачується з капіталу і створює прибуток капіталісту. Іншими словами, він вважав продуктивною працю, яка обмінюється на капітал і додає цінності матеріалам, які використовує робітник. Непродуктивною є праця, яка обмінюється на доход і не додає цінності ні до чого. Такий підхід до визначення продуктивної і непродуктивної праці отримав назву ціннісного.

Згідно з другим підходом, пов’язаним з матеріалізацією праці, її уречевленням, Сміт вважає, що продуктивною є праця, пов’язана з виготовленням товару, а непродуктивна – праця по наданню послуг. Цей підхід був сприйнятий марксистською політекономією. У колишньому СРСР визначення продуктивної праці як уречевленої стало основним критерієм розрахунків національного доходу.

Значна частина вчених критично віднеслась до цієї теорії Сміта. Так, М. Блауг, відзначає, що розмежування продуктивної і непродуктивної праці, зроблене Смітом, є, мабуть, однією з найбільш згубних концепцій в історії економічної думки. Однак, критикуючи Сміта, слід зважувати на особливості тієї доби, за якої жив автор. Відзначаючи, що “володар зі своїми судовими чиновниками і офіцерами, вся армія і флот являють собою непродуктивних робітників...”, Сміт відображав інтереси прогресивної буржуазії, явно опозиційної до державної бюрократії і дворянства, котрі гальмували розвиток капіталістичного виробництва.

Зростання багатства, на думку А. Сміта, насамкінець залежить від рівня нагромадження капіталу. “Щоб збільшити цінність річного виробництва..., немає іншого способу, як збільшення або числа продуктивних робітників, або продуктивної сили колишнього їх числа ... Але як у тому, так і у іншому випадку майже завжди необхідне примноження капіталу”.

Капітал,за Смітом, – це частина запасів суспільства. Усі запаси складаються з двох частин: одна призначена для безпосереднього споживання, інша використовується її власниками для отримання доходу. Ця остання частина називається власне капіталом.

Відзначаючи, що в умовах нестачі капіталів “більша частина капіталів виникаючого суспільства спрямовується перш за все до землеробства, потім до промисловості і, насамкінець, до торгівлі з чужими країнами”, він переборов обмеженість розуміння капіталу фізіократами, які вважали продуктивним тільки капітал, зайнятий у сільському господарстві.

Головним фактором нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість. Схвалюючи ощадливість і засуджуючи марнотратство, він заявляє, що кожен марнотрат стає ворогом суспільного блага, а будь-яка ощадлива людина – суспільним благодійником”.

На відміну від фізіократів А. Сміт поширив категорії основного і оборотного капіталу на всі галузі народного господарства.Під оборотним капіталом він розумів ту його частину, яка знаходиться в обороті. До його складу він відносив гроші, сировину, напівфабрикати, готові вироби. Основним капіталом є та частина, яка не вступає в оборот. Це, на думку Сміта, будівлі, машини, знаряддя праці, кваліфікація працівників (за сучасною термінологією – людський капітал). Як бачимо, вчений помилково поширив категорії основного і оборотного капіталу на капітал обігу. Помилковим є і те, що він вбачав різницю між оборотним і основним капіталом в тому, що перший обертається, а другий – ні. Обертається і той, і інший, але різними способами. Сміт фактично протиставляв один одному не оборотний і основний капітал, а капітал обігу і продуктивний капітал. Сам процес обігу він уявляв неправильно, як переміщення. Тому йому здається, що елементи основного капіталу взагалі не обертаються.

У науковій творчості А.Сміта подальшого розвитку набула теорія відтворення. Більшість учених вважають, що він збагатив цю теорію, розрізнивши валовий дохід і чистий дохід країни. Валовий дохід – це весь річний продукт країни (за сучасною термінологією – сукупний суспільний продукт). Чистий дохід – це знов створена вартість, яка залишається після відшкодування основного й оборотного капіталу, тобто національний дохід. Однак зведення вартості сукупного суспільного продукту до доходів й ігнорування фонду заміщення спожитих засобів виробництва зумовило критичне ставлення до теорії відтворення Сміта багатьох учених, які вважають, що він зробив крок назад у порівнянні з теорією відтворення Кене, і навіть заплутав проблему. Критично оцінював погляди Сміта на цю проблему і К. Маркс. Однак він зазначав, що формула Сміта не має сенсу у короткостроковому періоді, але в процесі аналізу формування вартості продукту у довгостроковому періоді чи за повного абстрагування від фактора часу, вона сенс має. Дійсно, в країнах Заходу “догма Сміта” широко використовується в багатьох видах економічного аналізу.

Присвятивши перші дві книги “Багатства народів” аналізу сутності, факторів і законів суспільного багатства, а третю книгу з’ясуванню історичної наступності різноманітних форм промисловості, у четвертій книзі А. Сміт переходить до питання про практичне їх використання. Він докладно і критично розглядає різні аспекти політики меркантилізму, теорію фізіократів. Відкидаючи учення меркантилістів, Сміт схвалює принцип “lassez faire”, проголошений фізіократами. Природний хід подій приведе народ до багатства. Природне бажання індивіда поліпшити своє становище наведе порядок і реалізує суспільні ідеали спонтанно, незалежно від бажання будь-кого. “Він дбає лише про власну вигоду, причому в цьому випадку, як і у багатьох інших, він невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім і не входила до його намірів; при цьому суспільство не завжди страждає від того, що ця мета не входила до його намірів. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто більш дієвим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне робити це. Мені жодного разу не доводилося чути, щоб багато гарного було зроблено тими, які робили вигляд, ніби ведуть торгівлю заради блага суспільства”, – пише шотландський мудрець. Таким чином, дія об’єктивних законів природи – “природної свободи” людини і “невидимої руки” – здатна забезпечити без зовнішнього втручання економічний прогрес нації.

Виходячи з цього, Сміт рішуче виступає проти державних приписів.Полемізуючи з Кене, він іронізує: “Деякі глибокомислячі лікарі думали, що для здоров’я політичного організму необхідні суворий режим дієти і регламентація”. Насправді ж, вважає Сміт, чим менше держава втручається в економіку, тим краще для господарського розвитку. Однак до крайнього лібералізму він не був схильним, бо розумів, що ринковий механізм встановлює гармонію тільки тоді, коли він є вмонтованим у відповідні правові та інституційні рамки.

Держава, на думку А. Сміта, також є породження природного ходу речей. Люди, проживаючи спільно, повинні мати спільну владу, яка б забезпечувала в суспільстві мир, порядок, справедливість, майно, їхню свободу у досягненні своїх цілей. У держави є “три надто важливі обов’язки: забезпечення воєнної безпеки, здійснення правосуддя і обов’язок створювати і утримувати певні суспільні споруди і суспільні установи, створення і утримання яких не може бути вигідним окремим особам або невеликим групам, тому, що прибуток від них не зможе ніколи відшкодувати витрати окремій особі або невеликій групі, хоча і зможе, часто з надлишком, відшкодувати їх великому суспільству”.

Витрати на виконання цих функцій держава не повинна здійснювати у повному обсязі. Так, оплата праці чиновників юстиції за відправлення правосуддя має здійснюватися за рахунок судових зборів тих людей, що судяться; дороги, мости, канали можуть будуватися і експлуатуватися за кошти, які дає збір з екіпажів, суден, проїзжих, котрі користуються цими спорудами; навчальні заклади – за рахунок плати з учнів. Сміт, таким чином, пропонує звільнити державу від усього, що тільки може бути виконано приватними особами.

Для виконання своїх функцій держава повинна мати кошти. Їх основним джерелом є податки. Податкова система за Смітом повинна ґрунтуватися на таких основних принципах: 1) податки повинні сплачувати всі піддані у пропорційному розмірі до своїх доходів; кожен член суспільства вносить на спільні нужди свою частку; 2) податок має бути точно визначеним, а не довільним. Час платежу, спосіб і розмір – все це має бути точно і ясно визначено; 3) податок стягується у такий час і таким способом, які є найбільш зручними для платників; 4) витрати, пов’язані зі стягненням податків повинні бути мінімальними.

Сміт виступав проти оподаткування капіталу, заробітної плати. Він віддає перевагу опосередкованим податкам, які, будучи добровільними і пропорційними, для платників є менш обов’язковими і справедливими. Від оподаткування треба звільнити предмети першої необхідності і навпаки, збільшити розмір податкових ставок на предмети розкошу.

Досить актуальним для нашого часу є таке зауваження А. Сміта: “Податок, необдумано встановлений, створює сильні спокуси до обману; але зі зростанням цих спокус посилюються і покарання за обман. Таким чином, порушуючи первинні засади справедливості, сам породжує спокуси, а потім карає тих, хто не встояв проти них...”

Значну увагу Сміт приділяє зовнішньоекономічним зв’язкам. Посилаючись на доцільність міжнародного поділу праці, він відстоює свободу торгівлі між народами. Принцип “невидимої руки”, обґрунтований початково стосовно окремої країни, поширюється ним на увесь світ, роблячи всі країни схожими у економічному відношенні “на провінції однієї і тієї ж держави”. Будь-які спроби обмежити свободу міжнародної торгівлі приносять тільки шкоду. Закликаючи до вільної торгівлі, Сміт, водночас, виправдовує протекціоністську політику як спосіб захисту нових, слабких ще галузей і як відповідний захід проти іноземних тарифів. Він захищає навігаційні закони Англії, оскільки “оборона країни значно важливіша, ніж багатство”, а повну свободу торгівлі визнає утопічною мрією, про яку краще забути з огляду корпоративних інтересів промисловців.

Оцінюючи роль і місце А. Сміта в історії політичної економії, М. Блауг писав: “... Сміту немає рівних ні у XVIII, ні навіть у ХІХ ст. за глибиною і точністю проникнення в суть економічного процесу, економічної мудрості ...” Дійсно, тільки завдяки йому політична економія стала системою знань, наукою. Учення Сміта справило величезний вплив на подальший розвиток економічної науки.

2. Економічне учення Давіда Рікардо.

У останній третині XVIII ст. в Англії розпочався промисловий переворот (промислова революція), в результаті якого відбувається перехід від мануфактури до машинного виробництва. Крупна промисловість займає панівне становище у англійському народному господарстві.

Внаслідок застосування машин зростає тривалість робочого дня, підвищується інтенсивність праці, знижується заробітна плата, масовим стає безробіття.

У той же час промислова буржуазія відтісняє на другий план торгівельну та банківську буржуазію. Вона прагне остаточно ліквідувати пережитки феодалізму. Усі ці проблеми прагнув теоретично обґрунтувати Д. Рікардо.

Д. Рікардо(1772 – 1823) народився в Лондоні у сім’ї біржового маклера. З 14 років він активно допомагає батькові. Два роки навчався у торговій школі в Амстердамі, а потім самотужки вивчав математику, фізику, хімію, геологію, теологію, літературу. Розбагатівши на біржових операціях, Рікардо починає займатися наукою. Талант і практичний досвід підприємця допомогли йому зрозуміти учення

Давід Рікардо А. Сміта і зробити гідний внесок в економічну науку.

Він був не тільки послідовником, але й активним опонентом окремих теоретичних положень Адама Сміта.

Приступаючи до вивчення економічних явищ, Рікардо послідовно дотримувався абстрактного методу. Сміт також користувався цим методом, але для нього характерним було постійне вагання між проникненням у суть явища за допомогою абстракції і поверховим описом буржуазних явищ. У Рікардо таких вагань немає. Абстрагуючись від випадкового, він прагне з'ясувати внутрішні зв’язки і закони господарювання.

Якщо А. Сміт досліджує природу зростання багатства, то Д. Рікардо фактором зростання вважає розподіл. Як і Сміт, він виділяє три суспільні класи (власників землі, власників грошей і капіталу, робітників) та три види доходів (ренту, прибуток, заробітну плату). “Визначити закони, які керують цим розподілом – головне завдання політичної економії”.

Саме класові відносини, вважав Рікардо, лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві. Тому американський класик політекономії Г.Ч. Кері назвав учення Д. Рікардо системою незгод і чвар між класами.

Подібно до Сміта, Д. Рікардо активно відстоює концепцію економічного лібералізму. Держава не повинна втручатися ні у виробництво, ні у обмін, ні в розподіл. В цілому державна політика має ґрунтуватися на економічних принципах, а основним способом взаємодії держави з населенням є оподаткування. Але податки не повинні бути надто великими, оскільки якщо держава “замахується” на частину капіталу, то результатом цього стає бідність більшої частини населення, адже єдиним джерелом зростання багатства нації є саме нагромадження. За Рікардо, “кращий податок – менший податок”. Основною умовою примноження багатства нації він вважав вільну конкуренцію, яка найліпше узгоджує інтереси індивіда і цілого, найбільше відповідає інтересам нації.

Такими є основні методологічні засади дослідження Рікардо.

Головна праця Д. Рікардо – “Основи політичної економії та оподаткування”. Вона складається з 32 глав. Перші 6 глав присвячені питанням економічної теорії, останні – практичному використанню теорії.

Економічна концепція Рікардо побудована на трудовій теорії вартості. “Товари, що мають корисність, черпають свою мінову вартість з двох джерел: своєї рідкісності і кількості праці, необхідної для їх виробництва”. Корисність він розглядає як необхідну передумову вартості (те, що не має корисності, не може мати мінової вартості), але не як міру вартості. Рідкісністю визначається вартість досить вузького кола не відтворюваних товарів (наприклад, картини Рафаеля, рідкісні книги). Їхня вартість не залежить від кількості праці. Вартість усіх інших товарів, які щоденно обмінюються на ринку, визначається виключно працею. Він стверджує, що “визначення вартості робочим часом є абсолютний, всезагальний закон”.

Вклад капіталу Д. Рікардо трактує в дусі трудової теорії: на вартість товару впливає не тільки безпосередньо використана у його виробництві праця, але і праця, раніше витрачена на знаряддя, інструменти, споруди, сировину тощо.

Величина вартості, за Рікардо, визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідними. Це, вважав він, не середні витрати, а витрати у найгірших умовах, найменш продуктивні витрати праці, якщо вони потрібні, щоб задовольнити потребу суспільства у даному товарі.

Рікардо сформулював загальний закон вартості – вартість товару прямо пропорційна кількості праці і обернено пропорційна продуктивності праці.

Теорія вартості Рікардо суттєво відрізняється від теорії Сміта. Якщо останній тлумачив вартість як суму доходів (ренти, прибутку і заробітної плати), то Д. Рікардо доводив, що вона з цих компонентів не складається, а розпадається на них. Тобто, він акцентував увагу на первинності вартості відносно до даних форм розподілу.

На відміну від А. Сміта, Д. Рікардо чітко розмежовує поняття “багатство” і “вартість”, споживча вартість і вартість.Розмір багатства, його зростання залежать від наявності “предметів першої необхідності і розкошу”, що знаходяться у розпорядженні людей. Яким би чином не змінювалася вартість цих предметів, вони однаково будуть задовольняти потреби їхніх власників. Вартість суттєво відрізняється від багатства, “оскільки вона залежить не від наддостатку, а від важкості чи легкості їхнього виробництва”. Нові машини, вища кваліфікація працівників, кращий поділ праці, відкриття нових ринків дають можливість збільшувати багатство. Але, що стосується вартості того чи іншого предмета, що складає елемент багатства, то вона змінюється “пропорційно кількості праці, витраченої на його виробництво”.

З позиції трудової теорії вартості Д. Рікардо обгрунтовує і категорію грошей. “Вартість золота і срібла, - писав він, - так само, як і вартість усіх інших товарів, пропорційна кількості праці, необхідної для їх виробництва і доставки на ринок”. Це був значний крок уперед порівняно з Смітом, який у грошах вбачав простий засіб обігу без внутрішнього зв’язку вартості грошей з вартістю товарів. Однак, протиставляючи грошову масу товарній, Рікардо робить висновок, що збільшенням кількості грошей викликає подорожчання товарів, а їх зменшення призводить до їхньої дешевизни. Тобто, Рікардо приходить до кількісної теорії грошей, основні положення якої, як відомо, були раніше сформульовані Д. Юмом. Останній доводив, що металеві гроші знецінюються, коли їх стає багато. При цьому він посилався на різке знецінення грошей у зв’язку з відкриттям Америки і збільшенням кількості золота і срібла. Рікардо ж стояв на позиціях трудової теорії вартості, а з нею виведення вартості золотих і срібних грошей з їхньої кількості ніяк не узгоджується. Тут проявляється суперечність у поглядах Рікардо.

Капітал для Рікардо, як і для Сміта, - це засоби виробництва. “Капітал є та частина багатства країни, яка використовується у виробництві і складається з харчів, одягу, інструментів, сирих матеріалів і т.п., необхідних, щоб привести у рух працю”. Але, якщо Сміт цю категорію пов’язував з капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. Палиця в руках первісної людини, на його думку, була капіталом.

Рікардо як і Сміт поділяв капітал на основний і оборотний. Новим у нього було те, що він зумів довести, що із-за нерівності прибутку на вкладений капітал останній “... переміщується з одного заняття у інше”. Це переміщення відбувається за допомогою грошового ринку. У підсумку “конкуренція встановлює мінову вартість товарів на такому рівні, за якого після виплати заробітної плати... і покриття усіх інших витрат... залишок вартості буде у кожній галузі пропорційним вартості витраченого капіталу”. Однак, фізичне переміщення капіталу є складнішим. “Частина основного капіталу залишається без використання, а може бути, що і зовсім гине, і багато робітників залишаються без роботи”. Відповідно, “у багатих країнах, у яких величезні капітали витрачені на машини, зненацька зміна у торгівлі викликає більші бідування, ніж у більш бідних країнах, у яких пропорційно значно менше основного капіталу і значно більше оборотного і де, таким чином, значна частина роботи виконується людською працею”.

Найважливішими складовими учення Д. Рікардо є теорія ренти, теорія заробітної плати та теорія прибутку.

Розпрацьовуючи теорію ренти, Рікардо доводить, що джерелом ренти є не особлива щедрість природи, як вважали фізіократи та Сміт, а людська праця, праця сільськогосподарських робітників. Аналіз ренти учений розпочинає з твердження, що, коли в країні є наддостаток родючих земель, незначну частину яких треба обробляти, ренти не існує, оскільки ніхто не буде платити за користування землею, якщо вона у необмеженій кількості і однакової якості. Але із зростанням населення виникає потреба у використанні земель гіршої якості, що обумовлює дорожнечу виробництва, і землероб, щоб мати можливість існувати від своєї праці, повинен підвищувати ціну хліба; звичайно, що за такою ж підвищеною ціною буде продавати хліб і землероб, котрий обробляє землю кращої якості, яка дає більшу кількість продукту. Звідси виникає рента, тобто надлишок між ціною продукту і вартістю його виробництва. Отже, рента є результатом не щедрості, а особливої скупості і обмеженості ресурсів. А землевласник, не приймаючи участі у праці, нічим не ризикуючи, і тільки тому, що до виробництва залучаються землі гіршої якості, менш продуктивні, стає усе багатішим і багатішим.

На противагу зростанню ренти заробітна плата і прибуток, доводить Д. Рікардо мають постійну тенденцію до зниження.

Як і Сміт, Рікардо вважав, щозаробітна платазводиться до вартістості засобів існування робітника і його сім’ї. Але, на відміну від Сміта, він дотримується думки, що зарплата утримується в жорстких межах прожиткового мінімуму. “Праця, подібно усім предметам, котрі можна продати і купити, і кількість яких може збільшуватися чи зменшуватися, має своюприродну ціну”. Природною ціною праці є заробітна плата, яка “доставляє робітникам в цілому засоби для підтримки життя і продовження роду без зростання чи зменшення наявного числа робітників”. Щоправда, зростання цін на продукти землеробства, прогрес культури, знецінення грошей збільшують ціну існування, а тому обумовлюють і підвищення заробітної плати; але ця обставина ніяк не є перепоною для того, щоб кількість споживаних продуктів заміщалася попередньою, якщо не меншою. Підвищення заробітної плати буде завжди відбуватися не у тій мірі, “щоб робітник мав можливість купляти стільки ж багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни цих товарів”.

Окрім природної ціни, Рікардо виділяє і ринкову ціну праці як заробітну плату, що формується в залежності від реального співвідношення попиту на працю і її пропозиції. Вражений швидким зростанням чисельності робітничого класу, сприйнявши висновки Мальтуса щодо закону народонаселення, він робить досить песимістичний прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати. “За природного руху суспільства, - пише Д. Рікардо, - заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки вона регулюється пропозицією і попитом, тому що приплив робітників буде постійно зростати в одній і тій же мірі, тоді як попит на них буде збільшуватися повільніше”.

Однак учений зауважував, що тенденція заробітної плати до падіння може мати місце лише в умовах “приватної і вільної ринкової конкуренції”, і коли зарплата не буде “контролюватися втручанням законодавства”.

Однак, як і Сміт, Рікардо вважав, що рівень заробітної плати має регулюватися вільною ринковою конкуренцією, а не контролюватися державою. Попит на працю, як і на будь-який інший товар, регулює виробництво людей, і заробітна плата не буде меншою того рівня, за якого раса робітників вимерла б після першого покоління. Але, якщо заробітна плата зростає зверх фізичного мінімуму, то це сприяє зростанню народжуваності, росту чисельності робітників, що призводить до росту пропозиції на ринку праці і створює умови для зниження заробітної плати до рівня фізичного мінімуму. Це принцип, який пізніше отримав назву “залізного закону” заробітної плати, спираючись на який, відкидалися будь-які пропозиції щодо поліпшення умов життя робітників.

Прибуток Рікардо розглядав як різницю між ціною товару і заробітною платою. “Прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати...” “Підвищення заробітної плати не підвищує ціну товару, але незмінно знижує прибуток”. Він сформулював “закон падіння норми прибутку”. “Норма прибутку поступово падає внаслідок підвищення заробітної плати і зростання труднощів постачання зростаючого населення предметами першої необхідності”.

Учений розумів, що удосконалення машин, розвиток агрономії знижують ціну предметів споживання робітників. Однак, якщо Сміт вважав технічний прогрес найважливішою умовою попередження застою і неухильного економічного росту, то за Рікардо подібні речі лише уповільнюють загальну тенденцію, що веде до віковічної стагнації.

Розпрацьовуючи теорію відтворення, Рікардо, як і А. Сміт, капіталістичний спосіб виробництва розглядав як такий, що не має ніяких меж для свого розвитку. “Не існує меж для попиту, не існує меж для споживання капіталу, доки він приносить який-небудь прибуток”.

Визнаючи закон Сея (“виробництво само створює собі ринок”), Д. Рікардо заперечував неминучість загальних криз перевиробництва. Він писав: “Продукти завжди купуються за продукти або послуги: гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого здійснюється обмін. Який-небудь товар може бути вироблений у надлишковій кількості, і ринок буде до такої міри переповнений, що не буде навіть відшкодований капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статися з усіма товарами”. Тобто, в процесі розширеного виробництва може бути тільки часткове перевиробництво якого-небудь товару чи товарів.

Можливість часткових криз перевиробництва, на думку Рікардо, обумовлюється неправильним розподілом ресурсів: надто мало їх зайнято у секторах, де є великий попит, і надто багато там, де попит малий.

Причинами часткових криз можуть бути також війни та інші потрясіння. “Такі події в значній мірі змінюють характер занять, у яких раніше застосовувалися капітали різних країн. Впродовж проміжку часу, який проходить, доки капітал знайде для себе застосування, найбільш вигідне за нових обставин, значна частина основного капіталу залишається без застосування, і багато робітників залишаються без роботи. Ця біда буде тривати більш менш тривалий час в залежності від того, наскільки сильне небажання більшості людей відмовитися від того використання свого капіталу, з яким вони давно вже звиклися”. Але депресія у будь-якому випадку не може бути нескінченною, оскільки рано чи пізно відбудеться автоматичне коригування надлишкової пропозиції товарів через зміну цін та величину процента.

Надзвичайно популярною і значущою для господарської практики є теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. А. Сміт, аналізуючи сферу зовнішньої торгівлі, розпрацював теорію абсолютних переваг. Він доводив, що кожній країні вигідно вивозити продукти, які відповідають природним (клімат, грунт, географічне положення) і штучним (наприклад, особливі уміння робітників даної країни) перевагам цієї країни перед іншими. Рікардо ж довів, що спеціалізація вигідна навіть країні, у якої немає абсолютних переваг, за умови, що у неї є порівняльні переваги у виробництві певного товару. У кожній країні, вважав учений, завжди знайдеться товар, виробництво якого буде ефективнішим, ніж виробництво останніх за існуючого співвідношення витрат у різних країнах. Тобто, відношення витрат виробництва цього товару до витрат виробництва останніх товарів у даній країні буде нижчим, ніж аналогічне співвідношення у інших країнах. Саме на виробництві такого товару країна повинна спеціалізуватися і експортувати його в обмін на інші товари. Якщо кожна країна буде спеціалізуватися на тих товарах, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, що одна з них може бути більш розвинутою, ніж інша.

“За системи повної міжнародної торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал на такі галузі промисловості, які дають їй найбільші вигоди. Це прагнення індивідуальної вигоди ... приводить до найефективнішого і найбільш економного поділу праці між різними націями. Збільшуючи загальну масу продуктів, він збільшує загальний добробут і пов’язує спільністю вигоди і постійних відносин усі цивілізовані нації в одну всесвітню общину. Саме цей принцип визначає, що вино повинно вироблятися у Франції і Португалії, що хліб повинен вирощуватися у Америці і Польщі, а різні металеві вироби повинні вироблятися у Англії”. Саме праці Д. Рікардо, як пише М. Блауг, “допомогли перетворити вільну торгівлю у популярну мету британської політики. Дійсно, Рікардо представив теоретичне обґрунтування для довгострокового рішення проблеми росту, яке Британія прийняла у ХІХ ст.; вона стала “майстернею світу” і закупляла більшу частину продовольства за рубежем”.

Д. Рікардо – видатний економіст. Він, за словами Дж. Гелбрейта, залишається найскладнішою і суперечливою фігурою в історії політекономії. Його вплив величезний і до кінця не пізнаний, його широкі погляди стимулювали ідеї і залишали широкі можливості для різної трактовки.

Читайте також:

1. E) теорія раціонального вибору.
2. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
3. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
4. Балансова теорія визначення статі. Диференціація статі і роль гормонів у цьому процесі.
5. Біхевіоральна теорія
6. Бюджет як економічна і правова категорія
7. Бюджет як економічна категорія
8. Бюджет як економічна категорія
9. Бюджет як економічна категорія та його складові
10. Бюджет як економічна категорія.
11. В межах наукового підходу існує велика кількість концепцій, але найбільш переконлива – еволюційна теорія.
12. Взаємозв'язок сукупного попиту та сукупної пропозиції. Макроекономічна рівновага

Переглядів: 4894