Ранній інституціоналізм.

Зазвичай виділяють три етапи розвитку інституціоналізму.

Перший етап– кінець XIXст. – 30-і роки XXст. Це період виникнення інституціональних ідей та формування самостійного економічного учення. Його засновниками стали американські учені Торстен Веблен, Джон Коммонс, Уеслі Мітчел. Їхній інституціоналізм мав чітко виражену критичну спрямованість проти неокласичної ортодоксії, котра не змогла вписати в свою теоретичну систему таких характерних явищ ринкової економіки як монополізація, глибокі економічні кризи, соціальні конфлікти. Будучи досить популярним в умовах економічної нестабільності рубежу 20-х – 30-х років XXст., з другої половини 30-х рр. інституціоналізм поступається кейнсіанству.

Другий етап – післявоєнний період до 60-70 років XXст. Серед представників цього періоду слід відзначити таких учених як Джон Моріс Кларк, А.Берлі, Г. Мінз, Дж. К. Гелбрейт, Г.Мюрдаль, У.Ростоу, Ф.Перру та ін. Для інституціональних теорій цього часу властивим стає позитивізм. Значну увагу вони приділяють вивченню соціально-економічних наслідків науково-технічної революції, ролі НТП у переході суспільства до якісно нового стану. Поряд з американським з’являється шведський та французький інституціоналізм.

Третій етап – з 80-х років XXст. Він отримав назву “неоінституціоналізму”. До найяскравіших представників цього періоду еволюції інституціоналізму належать американські учені Р.Коуз, лауреат Нобелівської премії з економіки за 1991р. за “Дослідження проблем трансакційних витрат та прав власності”; Дж. Б’юкенен, лауреат Нобелівської премії з економіки у 1986р. за “аналіз фінансової політики”, провідний розробник теорії суспільного вибору; Гарі Беккер, який отримав Премію з економіки А.Нобеля “за розширення сфери використання мікроекономічного аналізу до широкого кола проблем людської поведінки і взаємодії, включаючи поведінку поза ринкової сфери”.

Основоположником інституціоналізму вважають Торстена Веблена (1857- 1929), професора Чиказького університету, автора книги “Теорія бездіяльного класу” (1899). Саме ця робота прославила його на увесь світ.

У центрі дослідження вченого не “раціональна”, а “жива” людина. Він ставить під сумнів основні постулати класичної школи:

- про суверенітет споживача;

- про раціональність його поведінки.

Веблен заявив, що “економічна людина”, котра

Торстен Веблен співставляє корисність благ і труднощі їхнього придбання, -

давно застаріла модель. Поведінка людей у сфері економіки визначається різноманітними і часом суперечливими мотивами. Суспільний та психологічний тиск примушує їх приймати і нерозумні рішення. Окремі індивіди на шкоду задоволенню від безпосереднього споживання схильні до престижного споживання. В економічній теорії поняття “престижного споживання” отримало назву “ефект Веблена”.

Основою престижного споживання є велика власність. Саме вона забезпечує пошану і повагу. Характерною рисою класу великих власників є демонстративна бездіяльність і демонстративне споживання. В “Теорії бездіяльного класу” Веблен формулює своєрідний “закон демонстративного марнотратства” як незмінний елемент грошової цивілізації, у якій предмет отримує естетичну оцінку не за своєю якістю, а за своєю ціною. Чим марнотратнішою стає людина (а не працелюбною), тим більшим є її престиж.

Говорячи про “моральні закони поведінки” сучасного йому суспільства, Веблен зазначає: “Крадіжник або пройдисвіт, котрий отримав шляхом правопорушення велике багатство, має більше можливості уникнути суворого покарання з боку закону, ніж дрібний ворюжка, а від його зрослого багатства і того що він витрачає нечесно надбану власність благочинним способом, на його долю припадає немала добра репутація”.

Тобто, вища шана віддається не тим, хто займається корисною працею, а тим, хто, завдяки контролю над власністю, вилучає з виробництва більше багатства. А коли демонстративне споживання є підтвердженням суспільної значимості і успіху, то це примушує споживачів середнього класу і бідних людей імітувати поведінку багатих.

В результаті учений доходить до висновку, що ринкова економіка характеризується не ефективністю, а демонстративним марнотратством, заздрісним порівнянням, навмисним зниженням продуктивності.

Таким чином, Веблен вважав, що при визначенні економічної поведінки людини треба враховувати і позаекономічні фактори, використовувати дані соціальної психології. Ось чому Т.Веблена вважають засновником соціально-психологічного інституціоналізму.

Аналізуючи економічні явища у їхньому історичному розвитку, Т.Веблен виділяє кілька стадій еволюції людського суспільства:

-дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність

приватної власності, обміну;

- варварство;

-капіталізм, як “машинний процес та інвестиції заради прибутку”. На його

першій стадії і власність, і реальна влада були у підприємців. На другій – відбувається розкол між індустрією та бізнесом.

“Індустрія” – це безпосередній процес виробництва, який здійснюється завдяки праці інженерів та робітників. Тільки вони зацікавлені у зростанні ефективності виробництва і зростанні багатства суспільства.

“Бізнес” – це інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо. Бізнес знаходиться в руках бездіяльного класу (фінансистів та підприємців), який зацікавлений тільки у прибутку на свій капітал. “Психологія бізнесу” заважає розвитку економіки, оскільки капітал у виробництво не вкладається, а надається в кредит. Безпосереднім джерелом доходів бізнесу стає не індустрія, а фінансова сфера. Власність капіталістів перетворюється в абсентеїстську (реально не існуючу) – вона втілюється не у засобах виробництва, а у цінних паперах. Таким чином, “функція цього класу є паразитичною”.

Суперечність між бізнесом та індустрією є основною причиною усіх негараздів капіталізму. Для перебудови суспільства, вважає Веблен, треба передати владу технічній інтелігенції.

В результаті загального страйку інженерів, що означатиме повну зупинку виробничої системи, бездіяльний клас вимушений буде поступитися владою організаторам виробництва. Власність на капітал стане акціонерною і таким чином перестане бути приватною власністю.

Промислово-технічна інтелігенція забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб.

Отже, Веблен став ідеологом радикально налаштованої інтелігенціі. Сповідуючи еволюційну теорію, він пропонував радикально реформувати капіталістичну систему. Веблена вважають основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набула подальшого розвитку у неоінституціоналістів.

Яскравим представником раннього інституціоналізму став учень Веблена Уельсі Клер Мітчелл (1874-1948). Як і його учитель, Мітчелл вважав, що економічна поведінка людей визначається різними звичками та інстинктами і у значній мірі іраціональна. Це проявляється у розриві між динамікою виробництва і динамікою цін, який Мітчелл досліджує, нагромадивши і систематизувавши величезний статистичний матеріал. Він приходить до висновку, що рух грошей обумовлений не змінами в характері і обсягах виробництва, а прагненням до придбання грошей. Гроші відіграють відносно

Уельсі Клер Мітчелл самостійну роль у житті суспільства, суттєво впливаючи на

характер людської поведінки. Тому в центрі уваги дослідників має бути еволюція інститутів грошового господарства. Сам учений захистив докторську дисертацію з проблем паперових грошей часів громадянської війни, так званих грінбеків. У 1903р. він опублікував роботу “Історія грінбеків”, яка була високо оцінена фахівцями.

На відміну від Веблена, Мітчелл вважає прагнення до збільшення багатства у грошовій формі природним і розглядає його як рушійний мотив економічної діяльності. Проблема, на його думку, полягає не в умінні робити гроші, а у мистецтві їхнього раціонального використання. Витрата грошей часто обумовлюється не дійсними потребами, а прагненням придбати імідж, обійти суперника. Це може призвести до коливань економічної кон’юнктури.

Саме як спеціаліст з досліджень циклічних явищ в економіці У.Мітчелл увійшов в історію економічної науки. Термін “криза” він замінив терміном “діловий цикл”. Аналізуючи циклічні процеси, учений використав величезний фактичний матеріал про розвиток народного господарства США за період з 1847 по 1948рр., зібраний у очолюваному ним Національному бюро економічних досліджень. Опрацьовані дані Мітчелл представив у виді динамічних рядів ВНП, інвестицій і грошей. Ці показники використовувалися для характеристики капіталістичної кон’юнктури.

Піднесення і падіння економічної кон’юнктури - характерні риси економіки, підпорядкованої інтересам бізнесу. Це – результат прагнення підприємців до прибутку. Останній залежить від цілого ряду факторів: цін, витрат виробництва, обсягу продажів, розміру кредиту, руху грошової маси і т.п. На взаємодію цих ринкових інститутів, які обумовлюють динаміку господарювання, суттєво впливає асинхронність (“випередження” або “запізнення”). Так, наприклад, за загального підвищення цін на фазі пожвавлення роздрібні ціни на споживацькі товари відстають у своєму рості від оптових, оптові ціни на споживацькі товари відстають у своєму рості від оптових цін на блага виробничого призначення, заробітна плата має тенденцію відставати від продажних цін. На стадії депресії оптові ціни знижуються швидше роздрібних, ціни на сировину падають стрімкіше, ніж оптові ціни на споживацькі блага і т.п.

Циклічність, на думку Мітчелла, випливає з “грошового господарства”. Вона притаманна лише сфері фінансових інститутів підприємництва. Оскільки циклічні коливання мають регулярний характер, “і тривають у країнах, що знаходяться на різних стадіях економічного розвитку, від 3 до 7 років”, то це дає можливість та зумовлює необхідність регулювання капіталістичного виробництва. Найкращим засобом розв’язання суперечностей капіталізму, на його думку, є державне регулювання. Особливо важливе значення має планування, за допомогою якого можна вирішувати складні економічні та соціальні проблеми суспільства. За часів проведення нового курсу Ф.Рузвельта Мітчелл приймав участь у створенні Ради національних ресурсів, яка мала стати центральним плановим органом економіки США.

У.Мітчелл, широко використовуючи у своїй науковій діяльності статистичний матеріал для з’ясування закономірностей циклічних коливань, став засновником кон’юнктурно-статистичного інституціоналізму. Його погляди позитивно оцінювали як економісти, так і соціологи. Проте, розраховані ним індекси (бізнесу, грошового ринку, спекуляції) та побудовані динамічні ряди не були ним використані для теоретичних висновків. Метод Мітчелла носив описовий характер, він не давав оцінки тій чи іншій інституції, про яку говорив, а тільки описував її. Тому багато дослідників називають його економістом без теорії.

Важлива роль у становленні інституціональної теорії належить Джону Роджерсу Коммонсу (1862-1945). Він став засновником соціально-правового інституціоналізму. Досліджуючи такі інститути, як сім’я, профспілки, корпорації, держава, учений основою економічного розвитку суспільства вважав юридичні відносини, правові норми. Його система ідей та теоретичні узагальнення викладені в роботах “Правові основи капіталізму” (1924), “Інституціональна економіка. ЇЇ місце в політичній економії” (1934), “Економічна теорія колективних дій” (1950).

Джон Роджерс Коммонс Теорія Коммонса має міновий характер, а всі явища

економічного характеру є своєрідними угодами. Саме угода, на його думку, є основною категорією економічної науки. Відносини між різними професійними групами (робітниками, капіталістами, фінансистами і т.п.) регулюються угодами, які укладаються на основі законодавства. Суб’єктами цих угод, зазвичай, є не індивіди, а їхні об’єднання, інститути: профспілки, союзи підприємців і т.п. Тому треба вивчати колективні дії, а не дії індивідів, чим традиційно займалася економічна наука. Колективні дії – це єдиний спосіб примирення різних інтересів учасників економічної діяльності.

Якщо законодавство недосконале, то між колективами, що об’єднують різні професійні групи виникає конфлікт. Розв’язання конфліктів, примирення інтересів відбувається в результаті взаємодії учасників угоди. Роль арбітра бере на себе держава. Вона не тільки арбітр, але і сила, яка примушує виконувати обов’язки учасників угоди. Розв’язання конфліктів шляхом удосконалення юридичних норм веде до соціального прогресу. Так, на стадії банківського (фінансового) капіталізму, коли виникають об’єднання підприємців та профспілки та взаємодія між ними, виникає гармонія інтересів. На стадії адміністративного капіталізму, коли держава виконує роль арбітра, гармонія інтересів значно посилюється.

Свої погляди щодо ролі колективних дій та значення удосконалення законодавства Коммонс прагнув реалізувати на практиці. Він приймав активну участь в роботі різних урядових організацій, які займалися питаннями робітничого законодавства, був одним з ідеологів Американської федерації праці. За його участі у 1935р. був прийнятий закон про соціальне страхування, який започаткував основи пенсійного забезпечення в США.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методологічні особливості та етапи розвитку інституціоналізму.	\|	Теорії трансформації капіталізму.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.