Як відомо, з 70-х років ХIX ст. до початку 30-х ХХ ст. в економiчнiй науці панували маржиналiзм та неокласична теорія. Критичному розхитуванню панування цього учення послугували, як ми уже знаємо, ідеї інституціоналістів, котрі запропонували нові підходи до аналізу ринкової економіки. Сумнівним видавався неокласичний принцип невтручання держави в економіку і на фоні успіхів радянської економіки на її першому етапі. Загальне ж розчарування в ефективності ринкового саморегулювання, яке беззастережно відстоювали неокласики, наступило у роки світової економічної кризи 1929-1933рр.
Це була найбільш глибока та тривала криза, особливо для США. До 1933р. промислове виробництво та національний дохід у цій країні знизилися більше ніж на половину. Інвестиційна діяльність у деякі роки кризи повністю припинялася. Без роботи залишилося 25% усієї робочої сили. У 1933р. в капіталістичних країнах налічувалося 33 млн. безробітних.
Неокласики, спираючись на „закон ринків” Ж.Б.Сея, вважали, що криза не може бути тривалою, а існуюча кризова ситуація – очищення економіки від баласту та наполягали на вільному виході з кризи. Але минав час, а виходу з кризи не було видно. Питання щодо причин економічних криз, шляхів їхнього подолання і недопущення в майбутньому залишалися відкритими. За таких умов у США починає реалізовуватися „Новий курс” Ф.Рузвельта, а у Німеччині та Італії – курс фашизму. Практика пішла попереду теорії. Це свідчило про кризу західноєвропейської економічної науки.