Правова держава: ґенеза та сучасні варіанти розуміння

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ, СВОБОД ТА ОБОВ'ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

ТЕМА 4. ПРАВОВА ДЕРЖАВА — ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ І

Конституція України у ст. 1 проголосила, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Правова держава як певна ідея, теорія і концепція, а потім і відповідна практична модель влаштування держави і навіть суспільства, має історичну ґенезу і сучасні варіанти її розуміння. Що стосується ознак та принципів, які їй притаманні, то їх пошук здебільшого опосередковувався з'ясуванням взаємозв'язку і погодженості взаємодії права і влади.

Так, Платон своїм політичним ідеалом називає закон, який є відображенням загальної думки, всеохопленим переконанням, у тому числі й держави, що допомагає забезпечувати її єдність і згоду людей, які у ній проживають. Лише за умови існування такої держави забезпечується справедливість.

Учень Платона Аристотель обґрунтовує думку, що той, «... хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум». Безумовним є те, що Аристотель має на увазі правовий закон, тобто практично йдеться про становлення принципу верховенства права і верховенства закону в правовій державі. Підтвердженням цього є також те, що, розвиваючи свою думку про взаємозв'язок права і держави, що є надзвичайно істотним для правової держави, Аристотель стверджував: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що є критерієм справедливості, є регулятивною нормою політичного спілкування».

Навіть критерієм для визначення правильних і неправильних форм правління Аристотель визнавав здатність форми правління задовольняти суспільні інтереси. Розглядаючи принципи побудови і функціонування механізму держави, Аристотель стверджував, що у всякій, а особливо у правовій державі, є три види органів: перший - законодорадчий орган про справи держави, другий - магістратури, третій - судові органи. Ці три види органів є основою держави. Цицерон вперше тлумачить державу як політико-правову спільність, і робить це з точки зору теорії природного права. Аналогічно до того, як право має своїм джерелом розумну природу людини і навколишнього світу, а тому створюється вищим (божим) розумом, передує писаним законам і державі, так і остання є правовою не через те, що дотримується своїх же законів, а тому, що держава за джерелом свого походження, за своєю сутністю - це природне право народу жити у спокої, впорядковано і під захистом. «Таким чином, держава є надбанням народу, а народ - не будь-яке поєднання людей, що зібрані разом яким би то не було чином, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і загальністю інтересів. Право повинно бути всеохопленим і рівним масштабом поведінки; це випливає з думки Цицерона про те, що «... під дію законів повинні підпадати усі».

Ці принципи співвідношення права і влади пізніше розвивають римські юристи, найбільш відомі серед яких були Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і Модестін. Саме завдяки юридичній думці римських юристів формулюється принципово важливе положення про розподіл права на публічне і приватне. З цього часу і почали вважати, що приватне право в свою чергу містить три частини: природне право, право народів і цивільне право. Природне право, право народів і цивільне право діалектично єдині і мають одні джерела походження. Вони втілюють вимогу справедливості і в цілому виражають ту головну ідею, що право загалом справедливе.

Звідси римські юристи виводять головну сутність права, яка, на їхню думку, полягає в приписові, адресованому людям: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному відплачувати тим, що йому належить; а також головний принцип права (не тільки природного, але і права взагалі) про рівність, який передбачає і виражає рівну справедливість і справедливу рівність.

Теорії та ідеї античних юристів з проблем формування правової держави поступово стали центральними у концепціях представників юридичної думки середньовіччя і Нового часу. Про це свідчить творчість Ф. Аквінського, Джона Уікліфа, М. Падуансь-кого, Г. Бректона та ін. Так, останній писав: «... силу закону має те, що по справедливості встановлено і схвалено вищою владою короля або ж князя, за порадою і зі згоди магнатів, з загального схвалення держави».

Услід за Аристотелем Г. Гроцій вважає, що справедливість є необхідною ознакою права. При цьому справедливість тлумачиться ним як вимога розуму, веління самої природи розумної істоти. «Тому що право, підкреслює він, тут означає не що інше, як те, що справедливо, при цьому перевага в заперечувальному, а не в затверджувальному значенні, бо право є те, що не суперечить справедливості. Суперечить справедливості те, що огидне природі істот, які мають розум». Ф. Бекон проблему справедливості трактує в юридичному розумінні, в площині певних якостей позитивного права, відрізняє право і закон, розробляє послідовну теорію щодо останнього. Дж. Локк доповнює етичний принцип права принципом рівності людей у суспільстві і державі, обґрунтовує принципове положення про право народу на повстання. Саме Дж. Локку належить теорія свободи особистості, розробляючи яку він доводить, що свобода людей яка перебуває під владою держави, полягає в тому, щоб дотримуватись власних бажань у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, а також не бути залежним від невизначеної, невідомої волі іншої людини. Актуальним і прогресивним і до цього часу є висунення і теоретичне осмислення ним принципу розподілу влад. При цьому законодавча влада наділяється особливим правом видавати обов'язкові для інших закони, а тому за Дж. Локком, є верховною, а інші види влади підпорядковані їй.

Нові уявлення про розподіл влад були систематично розроблені у працях французького вченого-юриста Ш. Монтеск'є. Основним предметом його юридичних досліджень була політична свобода, а необхідними умовами її забезпечення визнавались справедливі закони і належна організація державності. У розумінні Ш. Монтеск'є позитивний (людський) закон передбачає об'єктивний характер справедливості і справедливих відносин. Найбільш істотно впливають на закони природа і принципи управління суспільними справами. Ось чому, за Ш. Монтеск'є, політична свобода загалом можлива лише при поміркованому правлінні, де виключена можливість зловживати владою, для чого необхідно запровадити в державі розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, забезпечуючи їх взаємне стримування і контроль.

Політична свобода, за III. Монтеск'є, полягає не в тому, щоб робити те, що хочеться, а тільки те, що дозволене законом. У протилежному випадку це не буде свободою, бо те саме щодо громадянина могли б робити й інші. Досліджуючи співвідношення закону і свободи, ПІ. Монтеск'є розрізняє два види законів про політичну свободу: 1) закони, що встановлюють політичну свободу щодо державного устрою; 2) закони, що встановлюють політичну свободу щодо громадян. Тобто політична свобода, як політико-правове явище, розглядається в інституціональному і особистому аспектах. У подальшому ПІ. Монтеск'є особливо детально займається розробкою теорії законів.

Ж.-Ж. Руссо висуває свій оригінальний проект «виправлення» історії, яку можна вдосконалити за допомогою визнання і практичного використання теорії суспільного договору, згідно з яким кожний громадянин, що передає в загальне надбання і ставить під єдине вище керівництво загальної волі свою особистість і всі свої сили; перетворюється у неподільну частину цього цілого, тобто суспільства! держави, а тому наділяється усією повнотою влади, прав, свобод і обов'язків, відповідальності і розглядається як рівний усім іншим соціальним суб'єктам. Це приводить його до дослідження проблеми громадянського суспільства і його співвідношення з державою, яке відбивається у пануванні в державі загальної волі, а отже, до розробки концепції народного суверенітету, який за Ж.-Ж. Руссо, може реалізуватися тільки через політичний організм (державу). Формою вираження народного суверенітету є видання законів. Ж.-Ж. Руссо наголошує на тому, що найважливішим предметом його дослідження є політичні закони, принципи політичного права, що випливають із суспільного договору, тобто знову ж таки, саме аспекти співвідношення влади, насамперед держави і права. Мета будь-якої системи законів, проголошує Ж.-Ж. Руссо, свобода і рівність.

Особливий інтерес з точки зору дослідження теорії правової держави є вивчення праць німецького класика І. Канта. Держава, на його думку, повинна забезпечувати тріумф права. При цьому право оцінюється з точки зору моралі, оскільки у нього вводиться категоричний імператив, який стосовно права вимагає: «;.. Поводься зовні так, щоб вільне виявлення твого свавілля було сумісне з волею кожного, відповідно до всезагальним законом». А відповідно до цього: «Право - це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) сумісне зі свавіллям іншого, з точки зору загального закону свободи».

За І. Кантом, право як держава у Ж.-Ж. Руссо виникає в результаті розумної домовленості між людьми; воно ніби є взаємним договором про найбільш: оптимальну і справедливу (моральну) організацію життя, що на рівні організації суспільства і влади передбачає існування демократичної республіки, тобто того, що називають «правовою державою». Звідси можна дійти висновку, що саме І. Канту належить велика заслуга продовження розвитку ідей правової держави. Адже останню він визначає, як «... об'єднання багатьох людей,_що підпорядковані правовим законам, що дає можливість йому стверджувати, що благо держави полягає у вищому ступені погодженості державного устрою з правовими принципами.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності, за Д. Кантом є правовим існуванням і функціонуванням держави з розподілом влад (законодавчої, виконавчої і судової). За принципом розподілу влад він диференціює і протиставляє дві форми правління: республіку, під якою розуміє правову державу, і деспотію, що є еквівалентом монархії, аристократії і т. ін. L Кант особливо відстоює верховенство законодавчої влади як виразника народної волі і підкреслює її пріоритет щодо іншої влади.

Загалом кантівська концепція правової держави не є емпіричною реальністю, а є ідеально-теоретичною конструкцією (моделлю), якою слід керуватися як вимогою оптимальної доцільності певних зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Інший видатний німецький вчений Г. Гегель вживає категорію «право» в трьох значеннях: 1) право як загальну ідею свободи; 2) право як певний ступінь і форму свободи; 3) право як закон (позитивне право). Але всі ці розуміння права є складовими елементами об'єктивного духу, в який, окрім права, входять мораль і моральність. Об'єктивний дух діалектично існує поряд із суб'єктивним духом (антропологія, феноменологія, психологія) і абсолютним духом (мистецтво, релігія, філософія). Роль об'єктивного духу щодо права полягає в тому, що це той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли свобода вперше набуває форми реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових інституцій. У цьому розумінні всю філософію права Г. Гегеля можна було б назвати «філософією правової свободи». Адже саме через цю філософію Г. Гегель розглядає правові проблеми єдності поняття права і його здійснення, форм держави, права приватної власності, форм неправди, до яких відносить простодушну неправду, одурювання, примус і злочин, розподілу і єдності влади, внутрішнього і зовнішнього суверенітету держави, війни і миру, розрізнення права і закону та багато ін. Найбільшим досягненням Г. Гегеля щодо теорії правової держави є ствердження і дослідження ідеї існування і функціонування громадянського суспільства.

До основоположників теорії правової держави слід віднести також Р. Моля, який основні положення своєї теорії виклав в праці «Наука поліції у відповідності із принципами правової держави». Виокремлюючи певні види держав, він доводить, що одним з них є такі, які засновані на ідеї права. Форма правління таких держав може бути різною, але вона завжди повинна гарантувати досягнення таких цілей: «... по-перше, охорону юридичного порядку, як умову усього подальшого; по-друге, сприяння розумним людським цілям, ... оскільки власних засобів окремих особистостей для досягнення цих цілей недостатньо».

Проблемами поняття, ознак, принципів правової держави займалися не тільки зарубіжні, а й вітчизняні вчені. Серед них професора Київського університету К. Неволіна, який в своїй праці «Энциклопедия законоведения» вперше в Україні підійшов до вивчення філософсько-методологічних проблем правової держави через дослідження теорії права. Перебуваючи під впливом вчення Г. Гегеля, лекції якого К. Неволін слухав у Берлінському університеті, він тлумачить проблему свободи в її зв'язку з правом через категорії сутності і явища, закономірності і випадковості, об'єктивного і суб'єктивного, історичного і логічного стосовно тематики енциклопедії законодавства. Це зумовлює необхідність висвітлення проблеми співвідношення права і моралі, права і політики, права і закону, влади і прав.

Перший ректор, Київського університету М. Максимович теоретично відпрацьовує оригінальну ідею про виховання людини і громадянина, захисника справедливості, особливу увагу звертаю чи при цьому на політико-правовий взаємозв'язок держави і особи, їх взаємні права і обов'язки, взаємну відповідальність. Він доводить, що людина від природи здатна самовдосконалюватися, тому суспільний прогрес за допомогою виховання необхідно розглядати не тільки як загальний закон розвитку суспільства, але і як обов'язковий наслідок потреби особистості.

У праці «Держава і особистість», яка є доопрацьованою статтею «Держави правової і соціалістичної», Б. Кістяковський характеризує правову державу як «вищу форму державного буття, що відпрацьована людством, але твердить, що в ідеалі можуть існувати й інші, навіть найдосконаліші форми державності, до яких відносить соціально-справедливу або соціалістичну державу. На його думку, соціалістична держава теж має бути правовою. Характеризуючи правову державу, Б. Кістяковський вважає, що найбільш важливою ознакою такої держави є те, що в ній закладені певні межі її влади, тобто остання обмежена і підзаконна. Крім того, в правовій державі як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організовуються за допомогою самого народу, влада в ній є безособовою у тому розумінні, що керують не персонали, а загальні правила чи правові норми.

Юридичними засобами існування і функціонування правової держави Б. Кістяковський визнавав недоторканність особи, «народне представництво, яке забезпечується народом» та солідарність влади і солідарність націй. Гарантіями цих солідарностей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Аналізуючи взаємозв'язок держави і права, Б. Кістяковський наголошує на тому, що: «Держава та право - це дві сторони одного і того ж складного явища, а більш детально право є той початок., з якого складається держава».

Загалом слід зазначити, що теоретичні розробки великих вчених минулого з повною впевненістю можна назвати геніальними в площині державно-правових проблем, що розглядаються нами.

Адже і на сьогодні абсолютна більшість з цих принципових положень, що стосуються ідей правової державності, не втратила своєї актуальності як у теорії, так і на практиці. Вони лише доповнились, осучаснились, інколи дістали іншу мовну інтерпретацію.

Таким чином, правова держава - така суверенна, політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому, де держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з правовим законодавством.

Слід відразу зазначити, що правова держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів, який у юридичній науці набув вигляду теоретичної конструкції. Тому теорія, під якою загалом розуміють сукупність загальних положень, що створюють науку або її розділ, втому числі і правової держави, не є догмою і має різні форми вираження, повноту змісту. Різні автори, що займаються цією проблемою, розглядають її у неоднакових аспектах, включають у теорію правової держави неодноманітну кількість і якість ознак, елементів, принципів, критеріїв оцінки і диференціації і т. ін. Але безумовним визнається те, що тільки держава здатна надати юридичної загальнообов'язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її прав і свобод. І якщо держава максимально реалізовуватиме таку здатність, зробить це основною своєю функцією, то вона може вважатися правовою, або ж такою, що прагне стати нею.

Для формування правової держави необхідний високий рівень розвитку суспільних відносин, проте не слід цей процес прив'язувати до конкретної епохи, соціально-економічної формації, суспільного устрою, типу або форми держави. Правова держава - це загальнолюдське поняття і цінність її в тому, що це питання про панування справедливого права в суспільстві, верховенство закону і т. ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Громадянське суспільство— середовище формування прав, свободта обов'язків людини і громадянина в світі та Україні	\|	Принципи правової держави. Принцип верховенства права у правовій державі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.