• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція №7

Музика

Танець

Подивіться, народні танці з’являються в різних куточках світу: іспанець танцює не так, як швейцарець, шотландець - як теньєрівський німець, росіянин - не так, як француз або азіат... Звідки взялася така різноманітність танців? Вона народилася з характеру народу, його життя і роду занять. Народ, життя якого гордівливе та бранне, виражає ту ж саму гордість у своєму танці; в народу безтурботного і вільного така сама безмежна воля і поетичність.

На даний час перед соціальними працівниками постає завдання по­шуку нових ефективних діагностич­них та психокорекційних методів. Одним із таких методів є танець. На сьогоднішнійденьтрадиційним є ви­користання танцю як засобу ви -раження емоцій, зняття психо­логічної напруги, покращення емоційного стану, стимулюван­ня творчої активності і т. ін;

Танцювальне мистецтво народилося на світанку людства і відтоді стало візитною карткою нас, людей. Адже мало хто з тварин чи птахів уміє танцювати. Танці — гармонія і краса, танці — це вираз душі танцівника, танці — один зі способів спілкування людини... Це жива мова, якою говорить, людина з іншими, людьми, зі світом та з собою самою.

Історія танцювально-рухової терапії походить з найдавніших цивілізацій. Можливо, люди по­чали танцювати і використовувати рух як засіб комунікації задовго до виникнення мови. Тися­чоліття в різних культурах існували ритуальні танці для лікування хворих, оплакування мертвих, святкування весіль, перемог. Наслідуючи тварин, мисливці втілювалися у звіра, у резуль­таті чого з'являлася Впевненість, що допомагала успішному полюванню. А військові танці підно­сили бойовий дух настільки, що воїни сміливо йшли у бій.

У танцях можна побачити духовне життя кож­ного народу. Єгиптяни танцями зображували рух небесних світил, римляни танцювали на честь богів. Відображенням язичницького танцю й куль­ту Сонця є хоровод, учасники якого рухаються в тому самому напрямку, що й Сонце. У Давній Русі були поширені ритуальні танці, що поєдну­ються з катанням по росі, стрибками через ба­гаття, вони були присвячені певній порі року. А, наприклад, підскакування під час танців були наслідувальною магією, танцівники так сприя­ли росту злаків. Давні греки взагалі не сумніва­лися, що людина від танцю кращає, стає доско­налою. Тому не випадково на землі Еллади од­нією з перших муз була Терпсихора — муза танців. Греки навіть могли танцювати філософські трак­тати. А в Африці дотепер у деяких племенах збе­рігся звичай: замість запитання, до якого роду або племені належить людина, запитують, який танець вона танцює.

Танець є поєднанням фізичної, психічної та естетичної діяльності. Наприклад, індійський танець, у якому незначний рух тіла може розповісти цілу історію. Роблячи екскурс в історію, ми бачимо, що танець був одним зі способів життя, спілкування, гармонізації людини. Людську істо­рію можна розглядати не тільки як хронологію подій, а й як історію руху. У Лейпцизі створений «Танц-архів», у якому знаходиться колосальна кількість зібраної друкованої, відео- та образо­творчої продукції, присвяченої історії руху.

Традиційно вважається, що внутрішнє життя людини безпосередньо пов'язане з тілом, з ру­хами. Танцювально-рухова терапія поєднує ро­боту з тілом, рухами й емоціями.

На її розвиток вплинули психоаналітична теорія (В.Райх, 1942; Г.Саліван, 1953), аналітич­на психологія К.Юнга (1961). Однією з головних переваг танцювально-рухової терапії є її на­ступність у традиціях найдавніших культур, з погляду розуміння ролі руху в житті людини і цілісного підходу до тілесного і психічного здо­ров'я. К.Юнг вважав, що взаємне проникнення тілесних і душевних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла ми не тільки можемо зро­бити глибокі висновки про якості душі, а й про відповідні тілесні форми.

У літературі часто визначають 4 основних фак­тори, що сприяють розвитку танцювально-рухової терапії:

1. Після Другої Світової війни багатьом людям була потрібна фізична і духовна реабіліта­ція. Танцювально-рухова терапія сприяла цьо­му. «Першою леді» у цьому типі терапії вважали Меріан Чейс (Chace M.), що працювала в лікарні св. Елізабет у Вашингтоні (округ Колумбія). Вона розвинула танець у терапевтичну мо­дальність. Працюючи з невербальними і психіч­ними хворими, вона досягла великих успіхів. Па­цієнти, яких вважали безнадійними, були здатні до групових взаємин і вираження своїх почуттів.

2. У 50-ті роки було відкрито транквілізато­ри. Танцювально-рухова терапія була альтерна­тивною програмою для лікування психічних роз­ладів.

3. У 60-х роках був поширений «рух тренінгу людських взаємин», що сприяв роботі з групами і розробці методів розвитку самосвідомості.

4. Дослідження невербальної комунікації, зокрема аналіз комунікативної поведінки людсь­кого тіла.

Уявлення про танець як про комунікацію розвинула танцівниця Мері Вігман (Wigman): «Танець — це жива мова, якою говорить люди­на... Танець потребує безпосереднього спілку­вання, адже його носієм і посередником є сама людина, а інструментом вираження—людське тіло».

У 50—60-ті роки теж стали використовувати танець як терапевтичну модальність для ліку­вання емоційних розладів. Цим займалися Труді Шуп і Мері Уайтхаус, Франческо Боус і Ліліан Еспінак. Вони працювали в різних напрямках, але їх загальними терапевтичними завданнями були: інтеграція тіла, що сприяє відчуттю цілісності, поділ групового й індивідуального вираження почуттів, вираження емоційного ма­теріалу, що передбачає конфлікти, спогади й фантазії через символічні дії.

На розвиток танцювально-рухової терапії дуже вплинула аналітична психологія К.Юнга. «Тіло без душі нам ні про що не говорить, так само як — дозволимо собі стати на точку зору душі — душа нічого не може означати без тіла..-.» К.Юнг вважав, що артистичні пережи­вання, які він називав «активною уявою», ви­ражені, наприклад, у танці, можуть витягти неусвідомлені потяги і потреби з несвідомого і зробити їх доступними для катарсичного вив­ільнення й аналізу. «Душа і тіло — не окремі сутності, а те саме життя» (Р.Фрегер, Д.Фейдимен, 1996, стор. 76).

Також на розвиток танцювально-рухової те­рапії вплинула психоаналітична теорія, зокре­ма, погляди Вільгельма Райха на характер люди­ни як захисний панцир, що стримує інстинк­тивні сексуальні або агресивні вияви людини. Райх вважав, що кожен вияв характеру має відпо­відну фізичну позу, що характер індивідуума ви­ражається в його тілі у вигляді м'язової ригід­ності і затисків. За Райхом, людина, звільнив­шись за допомогою спеціальних фізичних вправ від м'язового панцира, пізнає своє тіло, усвідом­лює свої внутрішні спонукання і приймає їх. Це веде до розвитку в людині здатності до саморегу­ляції й гармонійного життя відповідно до її гли­бинних прагнень, інакше кажучи, до фізичного F психологічного зростання.

Людмила Мова, яка вже більше 10 років займається танцювальною терапією виділяє функції техніки.

Діагностична—людина ро­зуміє «засвоєні і незасвоєні» рухи і якості і те, як ця картина пов'я­зана з її життям. Вона може зро­бити усвідомлений вибір — зас­воїти певну зону свого життя, до цього незнайому або навіть «забо­ронену» раніше.

• Тестова — якщо застосувати цю техніку на початку й на­прикінці тренінгу, можна точно оцінити зміни у собі: руховий та емоційний арсенал, усвідомити ступінь і якість цих особистісних змін.

• Психокорекційна — разом з іншими техні­ками усвідомлення і трансформація танцю до­помагає людині знайти способи самовиражен­ня, розширити діапазон реакцій і форм взаємодії. До того ж сам по собі рух, сповнений особистісного змісту, має позитивний психофізіологічний вплив.

Танці корисні для нашого фізичного здоров'я, адже під час ритмічних рухів танцю скорочується кровообіг, поліпшується обмін речовин. Танці сприя­ють зменшенню ваги тіла — так, за одне заняття, наприклад ла­тиноамериканськими танцями, ви можете втратити кілограми ваги. Заняття танцями компенсують усі проблеми, отримані нами в спадок від малорухомого стилю життя. Танці особливо корисні тим, хто довго зат­римується за робочим столом і скаржиться на неприємні від­чуття чи навіть болі у ділянці хребта. Звичайно, танцями за­хоплюються переважно дівчат­ка, і це дуже добре, бо саме такі заняття допомагають правиль­ному формуванню судин мат­ки і доброму кровопостачанню цього органа. Доведено, що майже у всіх жінок, які ходили на танці, пологи проходять на­багато легше і без ускладнень, ніж у тих, хто такими заняття­ми нехтував.

Здавна був відомий гармо­нійний вплив танцю на психіч­не здоров'я. Сьогодні танець використовується для вираження всього діапазону людських емоцій, думок та установок. Існують кілька видів психотерапії, які у своїй основі мають, рухи танцю: танцювальна і так звана рухова терапія, хоча ос­тання включає в себе не тільки танці.

«А чим відрізняється тан­цювальна терапія від танцю?» В танцювальній терапії ми більше цікавимося тим, як ми відчуваємо рух, а не тим, як ми виглядаємо. Танець - це справді естетичний спектакль, що його виконує добре тренований танцівник. А більшість нових людей, які хочуть займатися танцювальною терапією, ствер­джують: «Я не вмію танцюва­ти»... Проте це не так важливо! Танцювальна терапія - демок­ратична, танцювати можуть усі, вміння танцювати, стать чи вік не мають значення... Психотерапевти використовують такі складові танцю, як вагу, простір і час - для того, щоб розшири­ти креативний і чуттєвий світ свого підопічного. Як правило, ми не володіємо однією (чи більше) зі сторін рухового по­тенціалу. Цікаво, що люди, які не відчувають своєї ваги, заз­вичай відчувають труднощі в тому, щоб змусити свого парт­нера вислухати їхню точку зору. Людина, яка завжди по­спішає, може підсвідоме бояти­ся сповільнюватися, щоб не викликати емоцію, яка її тур­бує. Дуже важлива для танцю­вальної терапії присутність людини в теперішньому часі. А ми з вами рідко живемо сьо­годнішнім: ми або переживає­мо минуле, або живемо надією на прекрасне майбутнє...

Танцювальна терапія сприяє особистісному росту людини, переживанню невідомих раніше почуттів, дає можливість учас­никам відчути себе в різних ролях — випробувати різні спо­соби поведінки, осмислити свої особисті проблеми. В нашій культурі ми звикли ставитися до тіла як до речі. В танцю­вальній терапії тіло сприй­мається як процес, а не як об'єкт. Танцювальні рухи тіла супроводжуються зміною об­разів, почуттів, тілесних від­чуттів. Ми навчилися контро­лювати наше тіло (моральні правила суспільства, в якому живемо, виховання в сім'ї, «а що скаже сусідка Марія Петрів­на?»), надавати йому певних форм, якогось вигляду, стриму­вати його — і думаємо, що це залишиться без відповіді. А тіло «кричить» до нас перевтомою, головним болем, різними хро­нічними хворобами! Танцю­вальна ж терапія запрошує тіло до відвертої розмови, дає йому можливість сміливо виговори­ти свої проблеми, те, що «на­кипіло». Як бачите, недарма відомий актор і засновник шко­ли акторської майстерності Михайло Чехов писав, що «...наше тіло є втіленням нашої психіки...». Більшість із нас хибно вважає, що в якийсь момент ми досягнемо успіху і зможемо вискочити із замкненого кола безперервної буденної біганини. Танцювальна терапія працює безпосередньо в тепе­рішньому періоді нашого жит­тя. Ми живемо в тілах, яким властиві розум, гумор і повнота змісту життя. І саме танцюваль­на терапія відновлює наше пра­во жити повноцінним життям і повністю стати самим собою.

Найчастіше люди прихо­дять на заняття з танцювальної терапії тому, що не відчувають свого тіла. Втрата контактуєш своїм тілом відбувається, якщо людина шукає любові й схва­лення від своїх батьків (розви­ваючи при цьому систему «по­винен—не повинен»), коли лю­дина намагається уникнути кари (розвиток базових за­жимів, блоків у тілі та при ру­хах), коли людина намагається самостійно вижити в досить жорстокому світі (так можуть розвинутися різні варіанти де­персоналізації — відторгнення, "неприйняття значимих частин своєї ж особистості). Суть про­цесу танцювальної терапії по­лягає у відновленні відчування й усвідомлення. У ході терапії вивчаються такі базові полярності, як “мало-багато”, “приємний-неприємний”, “добре-погано”, і це дозволяє синтезувати їх по-новому. Пацієнти можуть випробовувати нові можливості і сфери, яких вони раніше уникали. А французькі терапевти дослідили, що юні закохані і подружні пари, які танцюють разом тривалий час, менше сваряться, в їхніх стосунках більше ніжних почуттів та гармонії.[Дзеркало №11(539) 26.03.03, с. 22 “Танцюйте разом із сонцем Роксолана Гнатюк]

Танцювальна терапія почала дуже швидко розвиватися та використовуватися широким колом спеціалістів, психологами, психотерапевтами. До цього методу психопрофілактики почали звертатися люди, пореконавшись в його результативності, впливі.

Танцювальна терапія в гру­пах передбачає вирішення, щонайменше, чотирьох зав­дань. Так вважає Л.М. Сайнюк, практичний психолог із Косівщини.

1 .Одним із них є поглиблення усвідомлення членами групи власного тіла та можливос­тей його використання. Більшості підлітків потрібна лише деяка до­помога в укріпленні м'язів, покра­щанні координації рухів, зарядці енергією.

2. Друге завдання танцювальної терапії, і воно більшою мірою сто­сується до підлітків, полягає в підси­ленні почуття власної гідності в учас­ників шляхом відпрацювання у них більш позитивного образу тіла і підвищення самооцінки особис­тості. Танець дозволяє зробити об­раз свого тіла більш привабливим, що прямо пов'язано з більш пози­тивним образом «Я». Оволодіння новими рухами та позами означає і оволодіння новими почут­тями.

3. Також танцювальна терапія використовується для розвитку соціальних навичок. Танцювальні рухи являють собою своєрідний засіб зв'язку з оточуючими під час вивчення елементарних навичок спілкування. В групах створюють­ся умови для стимуляції творчого потенціалу особистості, також ра­зом із керівником групи та іншими учасниками відбувається пошук власного стилю в спілкуванні та са­мовираженні.

4. Ще одним завданням танцю­вальної терапії є допомога членам групи вступити в контакт із власними почуттями шляхом встанов­лення зв'язку з рухами, що значно покращує фізичний та емоційний стан людини.

Реалізація поставлених завдань у танцювальній терапії досягається за допомогою наступних методич­них прийомів:

1. Використання переважно спонтанного, неструктурованого танцю для самовираження та вира­ження стосунків.

2. Цілеспрямований вибір музики (як терапевтом, так і самими учасниками).

3. Кінестетична емпатія.

4. Ритмічна синхронізація.

5. Експериментування з рухом.

6. Цілеспрямований вибір теми танцювальної вправи.

7. Зворотній зв'язок.

Все вищесказане дозволяє ви­користовувати танець не тільки як спосіб самовираження. Але і як засіб діагностики та корекції відносин в групі.[Пс. № 1 (49) січень 2006, ст. 21-22]

Аналізуючи даний матеріал можна сказати якщо в кого-небудь виникає якась проблема, або існує потреба поліпшити стосунки зі своїм тілом – відвідайте заняття з танцювальної терапії. Так Р.Гнатюк у своїй статті радість. А якщо у вашому місті чи селі немає таких курсів, то... ввімкніть музику, яка подобається, і спробуйте вира­зити в танці свої емоції, те, що давно накипіло на серці, — страх висоти чи страх перед маленькою сірою мишкою, відчуття самотності, сварку з найкращою подругою, непоро­зуміння з батьками чи сварки з коханим.

Рух може привести вас у будь-яку ситуацію, в будь-яку історію, яка так і залишилася незакінченою у вашому житті. Танцювальна терапія допомагає зробити невидимим, незрозуміле – зрозумілим. Ваше тіло саме будує вам танець. Наші тіла відображають наші стосунки з життям відвер­то й точно. Танцювальна тера­пія дозволяє нам завершити ті кроки, які ми відчуваємо все­редині своєї душі, але не може­мо зробити в реальності.

Отже, вмикайте музику, танцюйте самі, зі своїми коха­ними, з дітьми та онуками... і зробіть крок до свого оновле­ного прекрасного життя![Дзеркало № 11 ст. 22]

На завершення, говорячи про ефективність роботи з сім'ями, дітьми і дорослими із застосу­ванням методів танцювально-рухової терапії, хотілося б зазначити, що можливості танцювальнорухового напрямку практичної психології досить широкі. До того ж існує можливість син­тезу з методами інших напрямків, а кожен тера­певт унікальний як особистість і тому привно­сить у свою роботу щось своє, індивідуальне і неповторне. Дуже важливим моментом є також те, що танцювально-рухова терапія допомагає знаходити ресурси у своєму тілі, навчитися їх використовувати й щоразу створювати свій не­повторний Танець — Танець Життя.

Поряд із казкотерпіпією та танцювальною терапією широко використовується і музико терапія як одна із складових арт-терапевтичного процесу.

Музика змушує дитину всередині нас гратися,

ченця — молитися,

паливоду — пуститися в танок

і героя — вирушити на подвиги.

Д.Кемпбелл «Ефект Моцарта»

Один відомий музикант і композитор захворів на гарячку. Він безперервно кричав і плакав, страж­дав на безсоння. На третій день своєї хвороби він виявив бажання послухати у своїй кімнаті кон­церт. Лікар, хоч і без великого бажання, погодився на це. При перших звуках музики обличчя хво­рого стало веселішим, очі заспокоїлись і судоми припинилися, йому стало значно краще.

Цей випадок,, описаний Гес-де-Кальве, можна легко пояснити: ми маємо справу з лікувальним впливом музики на психічне й фізичне здоро­в'я людини.

Історія виникнення музикотерапії як методу лікування сягає третього тисячоріччя до нашої ери. Ще в Пар­фянському царстві за допомогою спеціально підібраних мелодій ліку­вали від туги, нервових розладів і сер­цевого болю. А в Давньому Єгипті за допомогою музики зціляли душев­нохворих, катаючи їх у човнах по Нілу й заспокоюючи при цьому грою на музичних інструментах. Стимулом до використання му­зики як ефективного лікувального засобу слу­гує інстинкт самозбереження первісної люди­ни, що виявляється в бажанні відвернути від себе небезпеку, хворобу і смерть. Адже на по­чатку свого існування музика мала характер ма­гічного керування силами природи і була засо­бом впливу на демонів і богів. Звуки, що вида­вали маг, чаклун або шаман, ударяючи ціпком по каменю або колоді у певному ритмічно монотонному темпі, що поступово пришвидшу­вався або сповільнювався, викликали в хворих певні реакції. А ефективність впливу ритмічних звуків підсилював магічний спів. Форма цього ритуалу поступово ставала різноманітнішою відповідно до характерних симптомів окремих захворювань, а зміст обумовлювався винайден­ням нових музичних інструментів, що сприя­ють розвитку різних способів інструментальної гри. Кожне плем'я через вибір інструментів створило певну оригінальну форму лікувально­го ритуалу, що зберігався як таємний магічний засіб. Існувала віра в те, що спів та інструментальна музика, яка являла собою гру на бараба­нах і брязкальцях, підсилювала вплив на духів, є ефективним способом лікування хвороб і за­гоєння ран.

Так, в одному з племен Східної Африки було прийнято, щоб доктор приходив до хворого з маленьким дзвіночком у руці, у який він час від часу мелодійно дзвонив. Свою розмову з паціє­нтом лікар починав співучим тоном, і хворий теж мав співати йому у відповідь, отже виникав своєрідний дует. А хор одноплемінників водночас тяг пісню біля стін будинку, де оселилася хвороба.

Існують свідчення, що в Індії навіть існували так звані медичні пісні, які давали змогу показати впевненість лікаря в силі свого мистецтва і викликати в такий спосіб у хворого повну довіра до лікаря. А давні китайці вважали, що музика рятує від усіх недуг, які непідвладні лікарям.

Культуру якого народу світу ми б не розгля­дай, скрізь можемо знайти чимало прикладів використання музики для нормалізації душев­ного стану людей, тобто з психотерапевтичною метою.

Одна із семи муз — Евтерпа — була покро­вителькою музики. А образи бога сонця Аполлона, заступника мистецтв, і його сина Асклепія, заступника лікування, були символами зв'язку мистецтва і медицини.

Плутарх розповідає, що приступи гніву в Олександра Македонського зазвичай утихомирювали грою на лірі. Гомер в «Одісеї» розпові­дає про лікування ран воїна звуками музики і про те, як Ахілл знімав емоційне напруження своїм співом і грою на лірі.

Сократ звертав увагу на лікувальну післядію музики, тобто на вплив музики вже після того, Як вона пролунала. Цілющу дію звучання пев­них музичних інструментів помічав і Демокріт. Він радив слухати флейту для лікування смер­тельних інфекцій.

Уже перший загальновизнаний теоретик му­зики Піфагор вважав, що музика сприяє здоро­в'ю, якщо користуватися нею належним чином. Відомо, що Пифагор і сам складав музику, яка не просто лікувала, але «очищувала» людські дії та пристрасті, відновлюючи гармонію душі.

Інший філософ, Платан, казав, що музика може слугувати психогігієнічною профілакти­кою.

Арістотель розробив навчання про міезим — про внутрішній світ людини і способи впливу на нього за допомогою мистецтва. Вважаючи, що звук очищає емоції, Арістотель гадав, що музика може викликати вітальні афективні яви­ща, а тому визнавав її особливу цінність для медицини.

Традиції лікувального використання музи­ки в греків запозичили римляни. Фалес лікував чуму, граючи на лірі, Феофаст і Гален зцілюва­ли від зміїної отрути; Астеній писав, що навіть біль в кістках лікували за допомогою музики. Сенократ звуками труби повертав здоров'я божевільним, а Талет звучанням кіфари виліковував чуму. Ескулап особливо рекомен­дував музику тим, хто страждав від емоційних розладів.

Велику увагу питанням музи­ки приділяв учений Середньовіч­чя Авіцена, який, як відомо, граї на багатьох інструментах і навіть сам їх конструював. Описуючі-безсоння, Ібн Сіна пропонує му зику як заспокійливий засіб і при­писує «приємний ніжний спів у повільному темпі», а також «дзюркіт води або шелест листя». Цікаво, що в епоху Середньовіччя деякі багаті міста спеціально най­мали тих, що грали на волинці і дударів, які своєю грою заспокоювали хворих у випадку несподіваних нервових зривів.

На початку ХІV століття з’являється трактат «Про музику», автор якого Іоанн де Грохео уперше розглядає вплив музичних жанрів на слухачів. Серед лікарів епохи Ренесансу, що досліджували лікувальний вплив музики на хворих, були також, французький лікар Амброз Паре, італієць Джозеффо Царліно, англійський лікар Роберт Бартон.

Рубіж XVIII—XIXстоліть став для музичної терапії другим народженням: до ЇЇ розробки до­лучилися клініцисти й фізіологи. За їхніми спо­стереженнями, музика здатна впливати на ди­хання, впливати на серцевий ритм, пульс і тиск, знімати м'язове напруження, стимулювати трав­лення, а також змінювати темп дихання і тем­пературу тіла, регулювати виділення гормонів, що знижують стрес, активізувати імунну функцію і швидкість реакції... А також змінювати спри­йняття часу й простору.

У роботах російських лікарів XVIII—XIX століть зустрічаються рекомендації про вико­ристання музики для лікування психічних роз­ладів.

Історики пишуть, що в XVIII—ХГХ століттях лікарні для нервово хворих могли обійтися без штатного музиканта. Спочатку музика в психі­атричних лікарнях була винятково засобом відволікання від думок про хворобу, заспокоєн­ня і просто розваги хворих.

На початку XX століття у Петербурзі вчені Психоневрологічного інституту заснували спе­ціальну комісію для вивчення впливу музики на живий організм і людину. У 1914 році академії В.Бехтерєв виступив на засіданні цієї комісії: доповіддю, де вказував, що музичні мелодії до­помагають у боротьбі з підвищеною неврозністю й капризами, яким особливо піддаються діти.

У середині XX століття стали організовувати музично-терапевтичні товариства і центри в США (1950), Австрії (1959). Норвегії, Данії, Швеції, Фінляндії та Ісландії (1968), Франції (1969), Югославії (1970), Швейцарії та Німеччині (1971), Польщі, Румунії (1972), Англії (1975), у Росії, (1997). У 70—80-х pp. було вида­но кілька монографій, присвячених музико­терапії, у яких були розділи про застосування музики з лікувальною метою для дітей, які страждають на неврози (К.Швабі), ранній ди­тячий артизм (Бенензон), органічні захворю­вання головного мозку (Е.Коффер-Ульбріх). Також проводили дослі­дження з об'єктивізації впливу му­зики на дітей (У.Грюс, Ґ.Грюс, З.Мюллер, Ю.Брюкнер, І.Медераке і К. Ульріх).

Популярність музикотерапії у XX столітті сприяла поляризації наукових думок: цей напрямок є панацеєю від багатьох недуг. Інші вважали музикотерапію не більш ніж модною течією.

Нещодавно в концепції музи­котерапії існували дві протилежні точки зору. Прихильники однієї з них вважали, що музикотерапія є лише допоміжним засобом психо­терапії, прихильники іншої нази­вали музикотерапію самостійною дисципліною й намагалися знайти для неї шлях розвитку, що не залежить від інших психотерапевтичних методів.

Сьогодні Всесвітня федерація музикотерапевтів пропонує таке визначення: музична те­рапія пов'язана з використанням музики та її елементів (звуків, ритму, мелодії) музикотерапевтом, клієнтом або групою, що супроводжуються розвитком відносин, самовираженням і з метою розвитку або відновлення функцій індивіда, що до­помагає йому досягти кращої внутрішньо- і міжособистісної інтеграції та якості життя,

Змістом музикотерапії є система диференці­йованих методів, способів і елементів лікуваль­но-виховного впливу, здійснюваного за допомо­гою експресивної (активної) і рецептивної (пасивної) діяльності

У наші дні музичну терапію застосовують практично у всіх країнах Західної Європи, спря­мовуючи її на широке коло не тільки нервово-психічних, а й соматичних захворювань у прак­тиці хірургії, стоматології, геріатрії, тобто скрізь, де є розлади настрою пацієнтів. Засто­сування музикотерапії передбачає широкий діа­пазон психотерапевтичних показань: для анти­соціальної особистості сприйняття музики і музиціювання пов'язані з розвитком самодисцип­ліни; людині скутій музичне самовираження в процесі сеансу музичної терапії може давати переживання творчої свободи; для песиміста це може бути доказом його можливостей; для зам­кнутої людина — стати одним з етапів на шляху до встановлення вербального контакту, для аг­ресивної людини дати вихід її деструктивним тенденціям.

Полякова вважає музикотерапію спосо­бом лікування таких психоневротичних роз­ладів, як порушення самосприйняття, неадек­ватні реакції на переживання, неврози, деп­ресії, істерії, нав'язливі стани, дефекти інтелек­туального, емоційного і фізичного розвитку. Терапія музикою показана також тим пацієн­там, формальний контакт з якими ускладнений. Це хворі з порушеннями мовлення, із затрим­кою психічного розвитку, розумовою відсталі­стю, а також із синдромом раннього дитячого аутизму.

Поряд із інструментальною музикою профілактикою широкого застосування набуває і використання фольклорної пісні з метою попередження емоційно-поведінкових порушень в дітей.

Про діяльність використання української народної пісня яке засобу превентивного впливу в структурі психолого-педагогічних профілактичних програм сьогодні говорять багато вітчизняних психотерапевтів та психологів.

Народна пісня не лише допомагає збагатити акустичне середовище в умовах навчальною закладу, а й здійснює відчутний позитивний вплив на самопочуття учасників педагогічного процесу, сприяє зміцненню стресостійкості дітей, з отже і розвитку їхньої валеологічної культури.

Вплив засобами народної пісні розглядається у двох основних формах:

- прямій (має виразну позитивну дію, оптимізує самопочуття особистості, зміцнює її душевне здоров’я, сприяє розвитку валеологічної культури);

- непрямій (збагачує акустичне середовище як компонент шкільного довкілля).

Музична терапія широко використовується з мстою надання соціально-психоло­гічної допомоги та підтримки тим, хто відчуває самотність, невпевне­ність в собі, закріпачення. Вона допомагає особистості (як свідчить досвід багаточисельних західних шкіл, гуртків, творчих груп) осягнути свої можливості, актуалізувати здібності, що має позитивне значення не лише для окремої людини, а й для суспільства (Евдокимова Ю., Мельниченко В., 1993, 178).

У стислій формі огляд сучасного стану музичної терапії пропону­ється в книзі Б. Карвасарського "Психотерапія" (М, 1985) та колектив­ній монографії за нош редакцією 'Трупова психотерапія" (М, 1990). Учені визначають музичну терапію як вид естето- або арт-терапії і вказують на можливість її використання як в індивідуальній, так і в груповій формі Цей метод може бути представлений у вигляді рецептивної (сприймання музики) й активної музикотерапії (лікування, виконавством вокалотеранія, хоровий спів). У вітчизняних дослідженнях питання теорії і методики музичної терапії ще не дістали належної розробки.[ Л-К. ст. 217]

У дослідженнях А. Андріївського визначаються основні прийоми музичного впливу стосовно до умов навчальної діяльності та здійснюється апробація різних програм функціональної музики для школярів. Цей учений, опираючись на загальновизнану класифікацію функціональної музики за видами впливу ("зустрічна мушка", "музика, яка супроводжує самостійну роботу", "музика відпочинку", "мушка за­ключна"), пропонує найбільш адекватний в умовах навчальної діяльно­сті поділ музики за трьома основними видами, що спрямовані на а) по­силення ефекту представлення дидактичної ситуації; б) підвищення комфортності станів; в) відновлення функціональних станів [Андриевский А., 1990,98].

Фольклорна музика, зокрема народна пісня, ще не стала предме­том зацікавленого аналізу з боку спеціалістів, котрі займаються пробле­мами музикотерапії та музико профілактики. Та вони вважають, що українська народна пісня має значні резерви музикопрофілактичного впливу, котрі використовуються в практиці роботи з дітьми в умовах навчального за­кладу ще недостатньо і несистематично.

Українська народна пісна вражає своєю різноманітністю. Так, опираючись на дані зарубіжний джерел, відомий дослідник історії української музики, Г. Нудьга зазначає, що українська пісня - одна з найбагатших у світі" як за кількісно знаних творів, гак і за поетичною досконалістю. Нині вже зібрано близько 20 тис народних творів із мелодіями; що ж до текстів, то їх сотні тисяч [Нудьга Г , 1989, 6].

Із давніх-давен українцям притаманна любов до піст, їм, як і багатьом народам, були відомі цілющі властивості музики, зокрема пісні1. Зміст багатьох народних прислів'їв і приказок свідчить про те, що пісня супроводжувала українця всюди, від народження і до смерті: "Найдорожча пісня, з якою мата мене колисала", "Де праця, там і пісня", "З піснею дружити - ніколи не тужити", "Легше тобі на дуті стане, як пісня до твого серця загляне", "Хто співає, той журбу проганяє" та ін. Навіть національне світосприймання українців здавалося "маковим цвітом", прекрасною піснею Бога, де місце тільки творенню, а не руйнуванню [Мороз В. 1994.]

Генетично найдавнішим визнається ліро-епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні ( колядки, щедрівки і веснянки, купальські і псфівчані, обжинкові, гребовсцькі, весільні, трудові, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні Наступ ний вид народної творчості - це балади та історичні музично-поетичні твори. Третій - жартівливі та сатиричні пісні. Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх розмежовують за такими тематичними групами: "пісні про кохання, про родинне життя, суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, антикріпосницькі, наймитські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські та солдатські) та пісні літературного походження" [Культура і побут населення України, 1993, 216]. Докладніше зупинимося на аналізі механізмів оздоровчого впливу на особистість українських ліричних пісень.

Сьогодні українську народну пісню люблять не лише на Батьківщині, а й цінують, знають і цікавляться нею як культурним феноменом у всьому світі. Вона, як відзначають навіть іноземці, - “неперевершена своєю мелодією, та ще й без диригента співається хором” [цит. за: Кречко М. 1994] У багатьох країнах (Голландії, Канаді, Німеччині, ШСА та ін.) ряд наших пісень, зокрема їхні мелодії стали народними.

Невипадково, побувавши на концерті, люди стверджували, що, слухаючи українські пісні, "відчуваєш радість". Саме оптимістичний настрій, який відчувається як у веселих, так і сумних піснях, тісний емоційний контакт слухача з ними, ототожнення себе із цим станом, допомагають у процесі спілкування з музикою гармонізувати свою емоційну сферу сприяють підвищенню мотивації людини, викликають життєрадісний настій.

Під час сприймання українських вокально-поетичних творів особистість задовольняє не лише емоційно-контактний рівень своїх музичних потреб. Глибинні особливості народних пісенних перлин сприяють тому, що слухач більш легко переходить від допредметного етапу формування музичної потреби, націленого лише на свої класні настрої, до етапу предметного рівня власне художнього спілкування з піснею, розуміння ідей, образів, символів і відношень, які закладеш в ній.

Тому фольклорний музично-поетичний твір акумулює позитивний вплив на саморегуляцію особистості, окрема сприяє оптимізації актуальних емоційних станів слухача. Унаслідок цього спостерігається послаблення емоційної напруженості, зменшення тривожності тощо.

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вступна лекція
7. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
8. Клітинна селекція рослин.
9. Колекція фонограм з голосами осіб, які анонімно повідомляли про загрозу вибуху
10. ЛЕКЦІЯ (4): Мануфактурний період світової економіки
11. Лекція - Геополітика держави на міжнародній арені
12. Лекція 02.04.2013

Переглядів: 1637