Лекція №6 Дитяча міфологія

План:

1. Визначеня страшилок

2. Генеза та функціональне призначення жанру

3. Проблема класифікації страшних історій

4. Міфологічна логіка страшилок

5. Правила записування дитячого фольклору

Література:

1. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис / О. Воропай. — Репр. вид. Мюнхен 1958 р. — К.: Оберіг, 1991. — Т.І. – 455с.

2. Дитячий фольклор / Вступ, ст. Г. В. Довженок. — К.: Дніпро, 1986. — 304 с.

3. Зрозуміти дитячий світ (Розшифрування таємниць сучасного дитячого фольклору) //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003 - №5. – С.200-206.

4. Осорина М. Секретный мир детей в пространстве мира взрослых / М7 Осорина. – М., С.-П., 2011.

5. Чередникова М.П. «Голос детства из дальней дали…» // М.П.Чередникова. – М.: «Лабиринт», 2002.

Вивчення дитячої міфології залишається однією із актуальних і досі не розв'язаних вповні проблем, незважаючи на те, що дослідження дитячого побуту й фольклору розпочалося з 20-х років ХХ ст.

Носіями й творцями дитячого фольклору є дорослі й діти. Розмежовують три групи дитячого фольклору: фольклор, створений дорослими спеціально для дітей (колискові, забавлянки, небилиці, скоромовки); твори, що поступово перейшли до дітей із фольклору дорослих (казки про тварин, обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки); та твори, складені самими дітьми (ігрові пісні, лічилки, жарти, звуконаслідування, дражнилки, дитячі пісеньки, віршики та ігри, деякі етикетні формули тощо). В. Анікін [5, с. 83].

Жанрова система дитячого фольклору динамічна: “дорослі” жанри, втрачаючи продуктивність, переходять до дитячого репертуару; окремі жанри дитячого фольклору виходять із активного вжитку.

На наш погляд, твори, складені самими дітьми, у фольклористиці досліджені найменше, хоча вони вводити в обіг важливі для як джерело вивчення дитячої міфології, дитячого світогляду, естетичних запитів дитини та «феномен вільної творчості, в яку не втручалася ідеологічна цензура чи навіть цензура логіки дорослої людини».

Дослідники дитячого фольклору традиційно поділяють його на дві групи: творчість дорослих для дітей та власне дитячу. До групи, що об'єднує оригінальні жанри власне дитячого фольклору, складеного дітьми без допомоги дорослих, зараховують не лише традиційні жанри (ігрові пісні, лічилки, дражнилки, мирилки тощо), а й відносно нові, нетрадиційні, серед яких чільне місце займають страшні історії, що в українській фольклористиці, за аналогією до російської, дістали назву «страшилки». «Страшилки» (на наш погляд, доцільніше було б використовувати не кальку з російської, а український відповідник «настрашки»[1]) – поширений у дитячому середовищі жанр із великою мірою імпровізації. Це короткі розповіді про страшні, неймовірні події з рисами містики та фантастики, які розповідають діти своїм ровесникам або молодшим слухачам із метою викликати в них страх [6, с. 585]. Настрашки належать до оповідального жанру. Окрім казок, які не є власне дитячим фольклором, бо їх розповідають дітям дорослі, настрашки – єдиний на сьогодні жанр дитячого епосу.

Страшилки (настрашки) або страшні історії (ми будемо вживати обидва терміни з метою уникнення тавтології) – це поширений у дитячому середовищі жанр із великою мірою імпровізації. Страшилки – короткі розповіді про страшні неймовірні події з рисами містики та фантастики, які розповідають діти своїм ровесникам або молодшим слухачам із метою викликати в них страх [40, с. 585].

На відміну від жахливих віршиків, страшилки належать до оповідального жанру. Якщо не враховувати казок (які перейшли в дитячу творчість із загальної народної словесності, і не є власне дитячим фольклором, бо їх розповідають дітям дорослі), страшилки — єдиний жанр дитячого епосу. Прагматика твору визначає його тему, образну систему, навіть ритміку й поетику: якщо колискові пісні співають, щоб приспати дитину, чукикалки – щоб дитя не спало; забавлянки, потішки, небилиці – щоб розсмішити, забавити, розвеселити, а функція страшилки – налякати дитину, то так звані «страшилки» - щоб налякати. «Страшні історії», оповідання про «викликання», переробки-пародії, текстографічні загадки, дівочі альбоми-анкети, «жахливі віршики», ігри в країни-мрій – це відносно нові, нетрадиційні жанри фольклору, що складають палітру сучасної дитячої традиції.

На наш погляд, страшилки є текстовим компонентом ритуалу-гри, що використовується старшими дітьми з метою несподівано налякати молодших чи «непосвячених» у сюжет слухачів.

Страшилки передаються з покоління в покоління від старших дітей до молодших усним шляхом і є особливо актуальними від 6 - 7 до 11 - 12 років. Вони задовольняють природну потребу дитини в інформації «страшного» змісту. Практично всі діти цього віку переповідають одне одному численні історії про «чорне простирадло», «червону пляму», «чорну руку» тощо. На думку відомої дослідниці дитячої психіки М. Осоріної, саме на цьому віковому проміжку відбувається опрацювання природних дитячих страхів та їх символічне перероблення на рівні колективної дитячої свідомості, і страшилки як важливий атрибут дитячої субкультури є ефективним інструментом, що уможливлює успішний хід цього важливого процесу [54, с. 2]

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Порівняльне правознавство і зближення правових систем.	\|	ПРАВОЗНАВСТВО

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.