Поняття «міфологічного мислення».

У сучасній науці міф трактується подвійно: як архаїчний переказ чи оповідання про походження світу, богів, природних і соціальних явищ, живих істот, людини, та як позачасова модель людського мислення (від минулого до сучасності), як першооснова процесу мислення, що аналізує оточуючу дійсність протягом існування людства. Отже, сьогодні ми розглянемо міф у його другому значенні – як сукупність парадигм, в яких відображені всі проблеми людства.

Вивчаючи еволюцію людства, дослідники виокремлювали три типи мислення: міфологічне, релігійне, наукове. Міфосвідомість або міфологічне мислення є історично першим типом суспільної свідомості, від міфу походять релігія, мистецтво, наука, філософія, міф є особливою іпостассю світогляду, інструментом мислення (онтологічний аспект). Релігійний тип мислення народжується з міфопоетичного не лише як його продовження чи новий ступінь, а й як заперечення, протиставлення йому, а наукове мислення виникало на противагу міфологічному та релігійному. Перші спроби філософування народилися із відторгнення міфу.

Міф є найдавнішим інструментом пізнання й світорозуміння, особливим способом функціонування свідомості. Походження міфу корениться у колективному світосприйнятті, відповідно, міф не має автора. Він працює з образами-символами. В історії людства міфосвідомість, породжені нею культура і спосіб буття охоплюють період від пізнього палеоліту до раннього середньовіччя. Історія людства є історією деміфологізації і створення нових міфів.

Дослідження та реконструкція слов'янського міфопростору традиційно спиралися на історичні хроніки, літописні «слова» проти язичництва, апокрифи, мемуарну та мандрівну літератури, археологічні та фольклорно-етнографічні розвідки, лінгвістичні та етнопсихологічні реконструкції (Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981).

Міфологічне мислення як мислення ототожнююче. Міфосвідомості притаманні первинна цілісність світу, відсутність суб'єкт-об'єктної опозиції (первісна людина не виокремлювала себе з навколишнього середовища). Первісне мислення було нерозчленованим, невідділеним від емоційної, афективно-моторної сфери. Унаслідок цього навколишнє середовище сприймалось як олюднене, відбувалося широке «метафоричне» зіставлення природних і соціальних (культурних) об'єктів. Людина переносила на природу власні якості, приписувала їй людські почуття, стани, структуру та спосіб дії.

Міфологічні образи були субстанціональними (самостійно існуючими), сутнісними для свідомості давньої людини, їх форма тотожна змісту, проте не є його алегорією, ілюстрацією. Як зазначає російський філолог С. Аверінцев, усе людське, соціальне, духовне в міфологічному світобаченні дорівнює природному, є його магічним відтворенням. Етика міфосвідомості є етикою космічної рівноваги сил, полюсами етики міфосвідомості є користь і шкода, а не добро і зло.

На думку Потебні, міф народжується як результат подвійної мислительної процедури: спочатку земні предмети та явища слугували відповіддю на питання про устрій небесного світу, і лише після цього виникло питання про самі ці об'єкти. Відповіддю на нього є уявлення про небесний світ. Іншими словами людина спочатку створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою небесного життя. При цьому небесна символіка для Потебні — не єдина (як вважали прихильники солярної теорії міфу — А. Кун, В. Шварц, О. Афанасьєв, О. Міллер), а лише один з декількох рівнів міфологічного тексту. Таке розуміння семантики міфу упритул наближається до сучасних поглядів. Міф є першою формою раціонального осягнення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення. Первісний міф впорядковує хаос, унормовує світ, допомагає людині осягнути його як організоване ціле, відтворювати його у доступних схемах. Міфологічна схема розуміння світу перетворювалася на магічну дію як засіб підкорення незбагненного. Міф був способом зняття соціокультурних, психологічних суперечностей.

Зародившись на стадії панування архаїчної свідомості, міф не відійшов на задній план: антропоморфне бачення дійсності постійно відтворюється в культурі, апелює до масової свідомості, особливо у періоди соціокультурних криз. Існує досить численний клас міфопоетичних текстів з найрізноманітнішими традиціями, в основу яких покладено ототожнення космічного (природного) і людського (плоть — земля, кров — вода, волосся — рослини, очі — сонце, душа — вітер, голова — небо і т. д.).

Співставимо міфологічне та сучасне мислення. Ряд науковців дотримується думки про співіснування в наш час двох типів мислення: логічного та образно-міфологічного, що діють за принципом взаємодоповнення.

Раннє мислення було міфологічним. Це мислення не понятійне, не представляюче. Деякі дослідники стверджують, що при такому мисленні говорить саме суще (К. Юнг). Людина міфологічного мислення, мислення, при якому говорить саме суще, повторює себе саму як істота природна, як така, що не здійснює над собою ніякого насильства. Таке повторення дуже розповсюджене. В університетській системі намагаємося впізнати шкільну, у кураторі – класного керівника або маму, тобто шукаємо аналогій з уже відомими нам образами. Так, наприклад, європейці впізнали в «дикунах», індіанцях часів відкриття Америки самих себе в далекому минулому. Європа дивилась на Америку як на своє власне «відображення», не помічаючи своєрідності та унікальності відкритого світу.Невід'ємна риса первісних уявлень про світ — нерозривний зв'язок діахронії і синхронії. Діахронічний аспект міфу — це розповідь про минуле, а синхронічний — засіб пояснення дійсного, існуючого нині, а іноді й того, що існуватиме в майбутньому. Для первісної свідомості все, що є тепер, — результат розгортання початкового прецеденту, висхідної ситуації в нові умови космологічного буття. В цьому значенні всі події космологічного міфу — лише повторення того, що було в загальному вигляді закладено в акті творення, а всі герої міфу — різні варіації деміургу в цьому ж акті. Так, в середині космологічного міфу створюється досить цільна, наочна і тотальна система ототожнень з правилами переходу від однієї події до іншої, від одного героя до іншого. Тому можна стверджувати, що первісна свідомість найвищою мірою орієнтована на постійне вирішення завдань тотожності.

Міфологічне мислення – це мислення ритуальне.Міф можна розглядати і як певний ритуал. Ритуал, на думку багатьох дослідників, має природну основу. Так, тварини люблять ходити по одному і тому ж шляху, точно повторюючи всі рухи, зроблені вперше. Маленькі діти — також ритуалісти, вони вимагають, щоб все стояло на тому ж місці, примушують десятки разів розповідати одну і ту ж казку, відповідати на одне і те ж запитання. Діти і тварини бояться щось пропустити чи порушити. Вони не шукають причин, а просто запам’ятовують чимось пов’язані між собою події і намагаються повторити їх знову, якщо нічого поганого не трапилось. Оскільки реалізується таке «голе», повторення, а причинно-наслідкові зв’язки не фіксуються і не усвідомлюються, то ті чи інші події пов’язуються з виробленням великої кількості прикмет, табу, ритуалів, таємничих знань, що у підсумку і породжують міфи. Таке повторення нагадує біг по замкненому колу, і час, наприклад, в епоху античності мав характер кола. Уявлення часу з’явилося тільки в епоху християнства. Міфологічне мислення передбачає «голе» повторення.

Міфологічне мислення, з точки зору Потебні, відрізняється від наступних форм тим, що у ньому ще не відбулося виокремлення образа речі від самої речі; об'єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфологічній картині світу у неподільному вигляді містяться ті знання, які пізніше будуть класифікуватися як наукові, релігійні або юридичні (теорія синкретичності О. Веселовського). Разом із тим, міф — акт пізнання. Учений, відкриваючи нове, не творить, не придумує, але спостерігає і намагається найточніше повідомити про свої спостереження. Так само і міфологічний образ не видумка, не свідомо вільна комбінація даних, що містяться в голові, а таке їх сполучення, яке виявилось найвірнішим дійсності.

Характерна ознака міфосвідомості — символізм. Первісне мислення ще не розділяло суб'єкт і об'єкт, предмет і знак, істоту та її ім'я, одиничне і множинне та ін. Намагаючись адаптувати світ до себе, зробити його потенційно зрозумілим, міфосвідомість «працює» із зовнішніми, вторинними якостями предметів. Завдяки цьому конкретні предмети ставали символами інших, допомагаючи через зрозуміле, знайоме збагнути нове, незрозуміле. Символічна уява продукує образи, що сприймаються як частина дійсності, реально існуюча дійсність. Пошуки Потебні у сфері символіки фольклору були безпосередньо пов'язані з теорією міфу. Походження символів, з його точки зору, покликано самою ходою еволюції мови і мислення. Слова поступово втрачають свою внутрішню форму, своє близьке етимологічне значення. На його відтворення і зорієнтовані символи, що використовуються в народній поезії. Ідея прояву початкового змісту у різноманітних родах поетичних формул набуває особливого значення у сучасних пошуках і дослідженнях у сфері етимології.

Як зазначає Е. Мелетинський, нездатність міфологічного мислення побачити відмінності між природним і надприродним, його байдужість до суперечностей, недостатній розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність перетворюють міф на своєрідну символічну (знакову) систему, за допомогою термінів якої сприймали та описували світ давні люди.

Міфологема – це мотив чи образ міфологічної системи, з яким пов’язаний ряд міфологічних уявлень, конкретно-образний, символічний спосіб відображення реальності. Міфологема сонця: жива істота, брат (наречений) Луни, колісниця Фаетона, вогняне колесо, що котиться по небу, обличчя Бога тощо. Це мотиви й образи, що зберігають міфологічний смисл (жива вода, мертва вода, водо Уляно; земля-мати). Міфологеми є своєрідною формулою не лише сприйняття людиною довкілля в усіх його вимірах, але й формулою комунікативного символічного засобу встановлення зв’язку з універсальними цінностями, закодованими у міфотворчих актах, засобу гармонізації людини і природи, способу розуміння міфу як ключа до інтерпретації інших культурних явищ (діалог культур та наук). Втрачаючи яскраво виражені ознаки сакральності, міфологеми сучасності виконують переважно «охоронну» та соціотерапевтичну функції, врятовують людину від тиску способів буття, альтернативності проектів та рішень. Міфологеми міцно вкорінилися у художню, моральну, політичну, історичну, соціальну культуру сучасного суспільства.

Міфологічне мислення – це мислення за допомогою протиставлень (бінарних опозицій). Основною ознакою міфологічного мислення є протиставлення «свого» й «чужого», коли все своє сприймається як безпечне, а чуже – як загадкове й небезпечне незалежно від того, є воно краще чи гірше від свого. Світ «свого» - упорядкований, структурований етично, соціально, розумово, світ космосу, в якому діють закони, а світ чужого асоціюється із хаосом – невідомим, чарівним, потенційно ворожим світом, що знаходиться за межами території обійстя, поселення, країни чи народу: це ліс, море, сусідній народ чи держава, світ богів, країна мертвих, що сприймається як потенційний ворог і чаклун. «Чужий» світ може бути або ж надто прекрасним (ірій), або ж надто потворним, причому крайнощі легко переходять одна в одну і сприймаються як однаково негативні, оскільки єдність протилежностей – основна риса міфологічного мислення.

Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом "позитивний - негативний", в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення "космос - хаос". Аналізуючи залишки архаїчних культур (фольклорні пам'ятки, ритуали, обряди тощо), можна виявити міфологічно-образну структуру етнічного (О. Лосєв, К. Леві-Строс, М. Попович, В. Топоров).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Освітлення доріг і дорожніх споруд.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.