Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

Стародавні греки користувалися словом «етнос» (народ, плем'я, зграя, юрба, група людей), коли прагли позначити інші народи, греками, що не є. У російській мові аналогом терміна «етнос» довгий час був поняття «народ».

Перш ніж говорити про етноси і їхні культури, слід визначити, що ж мається на увазі під словом «етнос». У перекладі із грецької воно має безліч значень, серед яких: народ, плем'я, юрба, група людей, язичники, череда... Що поєднує всі значення? Те, що всі вони мають сенс сукупності істот, чимось схожих. Уже до 5 ст. до н.е. виділяються два основні значення цього терміна – «плем'я» і «народ», і поступово друге витісняє перше. Видалося б, усе зрозуміло: етнос – це народ. Але в такому випадку, чому ж до сьогоднішнього дня вченими накопичено кілька сотень визначень цього поняття й щорічно з'являються все нові?

Саме слово «народ» нерідко вживається як антонім до слова «інтелігенція» або навіть служить повсякденною заміною слову «хлопці/дівчата» («Ну, народ, куди тепер підемо?») Із їх значень найбільше нам підходить те, яке чітко проступає в словосполученні «народи світу». Але ж у цьому сенсі можна говорити й про нації, і про народності, і про племена!

Між усіма цими поняттями є істотні відмінності, мова про які далі. Справа в тому, що в культурологічному аспекті термін «етнос» уживається у вузькому й широкому розумінні. У широкому розумінні «етнос» – поняття збірне, що включає в себе всі типи етнічних спільнот (від невеличкого племені до багатомільйонної нації). Етноси – це основні одиниці етнічної класифікації людства, поряд з якими можна виділити етнічні спільноти більшої або меншої складності. Таке розуміння припускає, що кожна людина належить до певної етнічної спільності й до певної етнічної культури. А у вузькому розумінні слова етнос– це одна з форм етнічної спільності, яка історично склалася на певній території стійка міжпоколінна спільність людей, що мають відносно стабільні особливості культури, психіки й самосвідомості членів, що дозволяють певному етносу відрізняти себе від усіх інших етнічних утворень.

Однак у науковий зворот поняття «етнос» було введено в 1923 р. росіянином ученим С.М. Широкогоровым: «Етнос є група людей, що говорять на одній мові, що визнають своє єдине походження звичаїв, що володіють комплексом, укладом життя, збережених і освячених традицією груп, що й відрізняються нею від таких інших». При такому розумінні етносу враховується спільність культури: походження, побут, традиції, мова. На сьогоднішній день можна позначити два підходи в тлумаченні цього терміна: по-перше, як форми існування самої людину і його культури з урахуванням впливу природних факторів (наприклад, у концепції Л.Н. Гумилева); по-друге, як історико-соціальної системи, що припускає її зародження, розвиток і зміна структури. При такій інтерпретації етносу його розселення може не збігатися із границями держав. Окремі групи (діаспори) росіян, вірменів, євреїв, поляків і ін.; проживаючи за межами своєї національної державності, ставляться до свого етносу. Генезис будь-якого етносу припускає значну напруженість у часі. Формування історико-культурних ареалів найчастіше відбувається навколо певних елементів культури, наприклад, мови або релігії. У цьому змісті ми говоримо: «романська культура», «мир ісламу», «християнська культура».

 


Етногенез тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації.Етногенез (від “етнос” – народ і “генезис” – походження) є сукупністю історичних явищ і процесів, що приводять до складання етносу. В різні часи поняття “етнос” розуміли по-різному. Нині, на думку, Ю.В.Бромлея, етнос можна визначити як спільність людей, котра історично склалася й має самоназву, спільні, відносно стабільні особливості культури (в тому числі й мови) та психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень.

Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов’ян, були праслов’янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший — скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше ми не були б тими, ким є нині. Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом (довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу. Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150-200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішим є можливість дослідити саме генетичність пов’язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років. Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому 1. Серед вчених ХІХ — ХХ ст. побутують два погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Міграціоністи стверджували, що українці — народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов’янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку ХХ ст. зробив ряд унікальних археологічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін. В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів: І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.) ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.) ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.) V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.). 1 Див.: Кухарук Ю. Знахідкам — мільйон років // Наука і суспільство. — 1991. — № 11. — С. 79

 

Серед рис, якими характеризується етнос, першорядною вважається спільна (етнічна) самосвідомість.

Етнічна самосвідомість має цементуюче значення для самого існування етносу та виявляється в почутті національної гідності, в пам’яті про спільних предків, у звичній (рідній) для носіїв цього етносу психології тощо.

Вияв самосвідомості часто супроводжується існуванням або появою самоназви етносу, котра має глибоке історичне коріння й може досить чітко визначати спорідненість її носіїв з іншими етносами. З одного боку, самоназва може змінюватися, а з іншого — через те, що її виникнення звичайно пов'язане з дуже важливими причинами, навіть після зникнення народу його етнонім нерідко залишається в назві території, її окремих частин, річок та ін.

Тому деякі давні самоназви допомагають в етногенетичних дослідженнях. Так, скіфи, ім'я котрих повідомив Геродот, щезли з історичної арени ще до Київської Русі, проте під час існування останньої візантійці називали «Скіфією» територію, яка практично збігається з територією сучасної України. Безумовно, до самоназв зниклих народів, котрі містяться в древніх джерелах, треба підходити з обережністю, бо інформатори внаслідок різних причин могли перекрутити їх.

Існування самосвідомості та самоназви етносів відповідає їхньому специфічному історико-культурному комплексу (рисам житлобудівництва, поховального обряду, орнаментації посуду тощо), тобто тим рисам культури, які для найдавніших часів досліджує археологія, а для ближчих — етнографія.

 

 

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися нанівець. Усі набутки українського народу, зокрема в культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не почутий. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

1) теорія “споконвічності” – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

 

2) теорія автохтонності згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

 

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної древньоруської народності;

 

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

ПРЕДСТАВНИКИ

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів.

Перша з них побудована на визнанні руху(міграції) як керівної засади етногенетичного процесу.

Міграційна ґрунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий.

Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка (1850— 1914 pp.). Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України особливості. У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури. Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров[2]. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[3].

 

На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну "Історію України-Руси" М.Грушевський. Вона висвітлена в "Нарисі історії України" Д.Дорошенка, працях сучасних істориків М.Артамонова, Б.Рибакова, П.Третьякова, О.Удальцова, М.Брайчевського, О.Шахматова, О.Преснякова, В.Грекова, та ін. Численні дослідження дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Одна з найґрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому українському вченому В.Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора.

Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Зазначимо, що "Повість временних літ" виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про "дунайську епоху" в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М.Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М.Грушевський називає добу українського розвитку (IV —IX ст.н.е.) "чорноморсько-дунайською".

 

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі: спільний фізично-етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов'янських і слов'янських народів.

Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова. її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тис. н.е., коли Рим в ім'я панування латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

 

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря

 

 

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали».

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. (етно́нім (від грец. έθνος (ethnos) — плем'я, народ й грец. όνυμα (onyma) — ім'я, назва) — термін для позначення будь-якого етносу або етнічної спільності: роду, племені, племінного союзу, народу, народності, нації.) З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII-XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

Основним джерелом у дослідженні етногенезу часто вважають археологічний матеріал, розглядаючи кожну археологічну культуру як відображення життєдіяльності певного етносу, а етногенетичну лінію намагаються відтворити, простежуючи переростання однієї культури в іншу.

 

Насправді все це не так просто. По-перше, окремі точки зору на визначення, появу, зникнення та датування тих або інших культур далеко не завжди збігаються. По-друге, кожна культура існує лише в межах системи культур, котрі взаємодіють між собою, з'являються й зникають синхронно на зламах епох або їхніх періодів, що зумовлено закономірностями розвитку цілих регіонів. По-третє, кожна нова культура виникає не з однієї, а з кількох культур-попєредниць. По-четверте, чимало археологів твердить: культура є виявом такого соціально-історичного організму, який може бути як етносом, так і його окремою соціальною групою.

Все це означає, що навіть об'єктивно визначена еволюція археологічних культур є не етно-, а культурогенезом, етногенетична ж лінія реалізується в межах саме системи споріднених культур.

Останнім часом звернули увагу, по-перше, на те, що формування етносів пов'язане із впливами на людські спільності природних та соціальних чинників, які зумовлюють істотні зміни поведінки людей ба навіть зміни генотипів, а по-друге, на зв'язок у тій чи іншій мірі етнічних рис із певним генотипом. За допомогою такого підходу, наприклад, визначені кілька хвиль заселень Америки, обгрунтована належність угорців до тюркської, а не угро-фінської етнічної спільності.

 

До таких ідей починають схилятися представники різних напрямів науки,— з одного боку, наприклад, Л. М. Гумильов, а з іншого—В. П. Алексєєв. Останній визначає етногенез насамперед за територією поширення етносу, його мовою, історико-культурним комплексом та антропологічним типом, а у своїх працях з расогенезу доводить безпосередній зв'язок расового, антропологічного типу з генотипом. Отже, так само не повинен викликати сумніву і зв'язок певного етносу з певним генотипом?

 

У такому разі формування нового генотипу можливе після масового змішування представників різних етносів (що реально під час величезних міграцій) або після різких змін природного середовища, котрі супроводжуються мутаціями. Цікаво, що такі міграції та зміни в природі, як правило, відбувалися лише на зламах історичних (або історико-природних) епох. http://ukrhist.at.ua/publ/10-1-0-463

Звичайно використовується мовний принцип. За ним визначають спорідненість мов різних народів, реконструюють мовне дерево, яке відбиває розвиток мов у часі та просторі, а отже, на думку прихильників цього принципу — й етногенез носіїв цих мов. Розроблені навіть цілі системи, котрі об'єднують багато мовних сімей. Зупинимося на характеристиці двох з цих систем .

 

Ностратична теорія (від латинського «nostratis» — місцевий) має багато прихильників і вважається досить глибоко аргументованою. Виникла вона на початку XX ст., коли датський науковець Г. Педерсен звернув увагу на взаємозв'язок мов, що належать до окремих мовних сімей. Цього висновку він дійшов, співставивши з метою виявлення кореневих відповідностей на рівні реконструкції не сучасне зафіксоване знучання коренів, а відношення звукових переходів. Теорія відродплася в 60-х роках, її послідовники обґрунтовують глибоку мовну блізькість індоєвропейських, семіто-хамітських, угро-фінських, дравидських, самодійських, тюркських і монгольських мов, історична спільність носіїв яких мала існувати не пізніше пізнього палеоліту (або, інакше кажучи, лише в пізньому палеоліті, бо саме тоді у всіх людських колективах сформувалася членороздільна мова).

Ностратичну прабатьківщину в цей час локалізують у степах Євразії, на Кавказі, в Малій, Передній і Середній Азії, припускаючи, що предки індоєвропейців жили тоді в Північному Причорномор’ї або в Малій Азії.

Однак ностратична теорія має й деякі істотні недоліки. На сьогодні не може бути доведено перебування в цій групі уральських, алтайських і палеоазіатських мов; до ностратичної групи включені представники різних расових груп; окремі народи ностратичної групи мають очевидні відмінності у своїх господарсько-культурних типах, які ставлять під сумнів думку про їхню колишню єдність.

 

Подібною до ностратичної за своєю популярністю стала теорія палеоєвразійської суперсім'ї, до якої дослідники долучають також кілька груп мовних сімей, в тому числі й індоєвропейську. Основні недоліки цієї гіпотези, на наш погляд, такі ж, як і в ностратичної.

 

Близькою до теорії палеоєвразійської суперсім’ї є точка зору М. Д. Андрєєва, котрий уважає, що наприкінці пізнього палеоліту сформувалася бореальна прамова — спільна основа трьох окремих гілок: ранньоіндоєвропейської (від Дніпра до Рейну; з півдня та півночі вона охоплювала Карпати), уральської (від Уралу до Дніпра) та алтайської (від Алтаю до Уралу).

Значну проблему становить питання зв'язку й поширення мови разом з її носіями. В одних випадках мова може передаватися лише з тим народом (з поширенням того народу), який цю мову «виростив», в інших — шляхом запозичення її іншим народом, котрий при цьому втрачав свою дотеперішню мову.

 

 


Читайте також:

  1. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
  2. Алгоритм формування комплексу маркетингових комунікацій
  3. Алгоритм формування потенціалу Ф2
  4. Алгоритм формування статутного фонду банку
  5. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
  6. Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів
  7. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
  8. Аналіз процесу формування маркетингових комунікацій
  9. Аналіз руху та ефективності формування грошових потоків
  10. Аналіз стратегічних альтернатив та визначення оптимальної стратегії формування фінансових ресурсів
  11. Аналіз структури майна та динаміки джерел його формування
  12. Аналіз формування прибутку.




Переглядів: 4273

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.018 сек.