• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА: Характеристика методів країнознавчого вивчення.

ЛЕКЦІЯ № 3

МЕТА: вивчити методів дослідження ресурсів, положення, їх поняття. Методи дослідження населення та розселення, оцінки за допомогою системного метода.

План

1. Методичні основи вивчення географічного положення країни.

2. Методичні основи оцінки природи в країнознавстві.

3. Методи дослідження мережі розселення країни на населення.

1. Методичні основи вивчення географічного положення країни

Географічне положення — перший пункт плану характеристики країни. Характеризуючи географічне положення країни, необхідно представити той простір, навколишнє середовище, в якому існує держава.

Класичний план характеристики географічного положення запропонував засновник вітчизняної економічної географії М. Баранський. Він писав, що географічне положення має величезне методологічне значення. Місце, яке займає будь-який ареал, наприклад, країна, район, місто і т.д., в системі географічного поділу праці значною мірою визначається географічним положенням.

Для опису й оцінки географічного положення необхідно дати короткі пояснення за основними пунктами плану. Опис положення об’єкта відносно основних ліній і точок на карті чи на материку передбачає визначення власне положення території країни.

При цьому досить виокремити суттєві ознаки положення, вказавши, наприклад, що країна розташована в помірних широтах уздовж східної окраїни певного материка чи вздовж східного узбережжя.

Важливо вказати, чи має країна вихід до вод Світового океану і які можливості з цим пов’язані. Характеризуючи ж положення відносно рік і озер, враховують тільки ті з них, які належать одночасно ще хоча б одній державі.

Підлягають обліку великі форми рельєфу, розташовані одночасно на території декількох держав-сусідів. Тобто йдеться, наприклад, про спільне використання тих гірських систем чи гірських країн, які, знаходячись поза територією тієї чи іншої країни, захищають її від холодних, жарких, вологих, сухих повітряних мас, перешкоджаючи чи сприяючи їхньому проникненню на дану територію. Також необхідно вказати, в яких кліматичних поясах розміщена країна. Називаючи природні зони, у яких розташована територія, треба дати їм коротку оцінку.

Характеризуючи економіко-географічні аспекти положення країни, спочатку треба просто перелічити держави, з якими вона межує. Що стосується ресурсно-географічного положення, то варто звернути увагу на подібність чи розбіжність потенціалів у сусідніх країнах, що відрізняються один від одного розмаїтістю, багатством чи значущістю ресурсів.

Характеризуючи транспортно-географічне положення, варто звернути увагу на те, які види транспорту забезпечують міжнародні перевезення і зв’язки країни, оцінити особливість положення країни щодо системи доріг континенту: центральне, периферійне, окраїнне, віддалене, ізольоване чи інше.

Досить важливою є також характеристика екологічного положення країни, тобто положення відносно екологічно значущих об’єктів, в тому числі країн і регіонів, які визначають екологічну ситуацію або країн і регіонів, на екологічну ситуацію яких може впливати дана країна.

Отже, географічне положення країни можна характеризувати як положення відносно:

1) екватора, нульового меридіана, полюсів, тропіків і полярних кіл;

2) материка, частини материка чи частини світу;

3) океанів, морів, великих заток, проток, морських течій;

4) великих форм рельєфу суходолу;

5) кліматичних поясів, кліматичних областей, центрів високого і низького тиску;

6) великих рік, озер;

7) природних зон;

8) країн-сусідів;

9) ресурсно-географічного;

10) центрів культури, релігій, цивілізацій;

11) промислових, сільськогосподарських, торговельних районів;

12) транспортно-географічного;

13) військово-політичних й економічних блоків чи союзів;

14) вогнищ війн та інших збройних конфліктів;

15) держав з нестабільною економічною і політичною ситуацією;

16) еколого-географічного.

Отже, географічне положення – одна з фундаментальних категорій географічної науки. Воно характеризує просторове відношення певного об’єкта, наприклад, країни, до географічних об’єктів, що розміщені поза ним і впливають чи можуть на нього суттєво впливати.

2. Природа впливає на побут і духовне життя людей, а духовне життя людей, впливає на природу країни. Природа диктує певні параметри розвитку суспільства, а суспільство, розвиваючись, дедалі більше залежить від природи тому, що стикається з нею багатьма сторонами своєї діяльності, усе більше природних компонентів і властивостей залучає у свою діяльність і не може без них розвивати економіку. Первісна людина, наприклад, не залежала від запасів вугілля, урану, рідкісних металів, перед нею не стояли проблеми чистоти повітря, радіації. Суспільство і освоює середовище, і пристосовується до нього. При цьому аксіома полягає в тому, що взаємодія суспільства і природи не буває прямою, а змінюється через спосіб виробництва. І хоча роль природно-сировинного фактора при розміщенні підприємств традиційних галузей промисловості загалом слабшає, однак роль природного середовища зростає при розміщенні галузей новітніх технологій, чуттєвих до забруднення середовища.

У країнознавстві існує своя методика врахування природних чинників. Специфіка обліку результатів поелементних і покомпонентних оцінок природи, отриманих приватними географічними і негеографічними науками, полягає в пошуку узагальнених, синтетичних показників. Спробуємо проілюструвати це на прикладах.

Рельєф для країнознавця відіграє надзвичайно велику роль у господарському житті і розселенні. Без гіпсометричної і геоморфологічної карт практично не можна вивчати країну. При цьому абсолютні і відносні висоти варто аналізувати окремо. Для господарських процесів найчастіше більше значення мають відносні висоти.

Корисні копалини — одна з основ розвитку і розміщення продуктивних сил країни. Рівень розробки цього виду оцінки є дуже високим. Для країнознавця важливими є особливості географії корисних копалин, зумовлені переважно тектонічною будовою території. При цьому оцінюються характер і структура їхніх територіальних поєднань і територіальна концентрація (зосередженість).

При оцінці запасів корисних копалин (за всіма категоріями оцінки) враховуються:

– економічна політика держави відносно їхнього використання, яка також залежить від обсягів цих запасів;

– якість корисних копалин;

– умови експлуатації, які характеризуються особливостями залягання й економіко-географічним положенням.

Щоб виявити зв’язки між природно-ресурсною базою і територіальною структурою продуктивних сил, необхідно знати не тільки технологію, а й економіку видобутку і переробки корисних копалин. Залежно від економічних особливостей експлуатації родовищ окремих видів сировини і їх переробки змінюються методичні прийоми оцінки корисних копалин.

При оцінці водних і кліматичних ресурсів головну роль у країнознавстві відіграють балансові методи, зокрема методи оцінки балансу вологи і тепла, які визначають багато інших зональних компонентів природи, агрокліматичні умови країни.

Забезпеченість теплом і вологою характеризують такі показники, як сума ефективних температур — це характеристика теплового режиму за будь-який період. Її отримують шляхом сумування середніх добових температур цього періоду.

При вивченні гідрографічної сітки в країнознавстві не лише враховуються показники гідроенергетичного потенціалу, судноплавності, можливості використання вод для зрошення та іригації, а й оцінюється історична і сучасна роль гідрографічної сітки у формуванні територіальної структури країни.

Земельні ресурси належать до комплексних ресурсів країни і характеризуються площею, якістю ґрунтів, кліматичними умовами, рельєфом, гідрологічним режимом, рослинністю тощо. Земельні ресурси — просторовий базис для розміщення господарських об’єктів, розселення населення — є головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарствах, де використовується основна виробнича властивість землі — родючість.

Ще в середині ХХ ст. економісти-аграрники сформулювали важливі методичні положення щодо оцінки земельних ресурсів, в яких послідовно враховувалися такі природні умови, як інтенсивність сонячної радіації, вологість, геоморфологічні умови, агровиробничі властивості ґрунтів та ін. Послідовність визначення територіальних одиниць для оцінки приблизно є такою: 1) теплові пояси виділяються за сумою температур; 2) всередині поясів виділяються зони зволоження за коефіцієнтами зволоження; 3) всередині зон виділяються провінції за коефіцієнтами континентальності.

При оцінці біологічної групи ресурсів у країнознавстві важливо спиратися на екологічні принципи. Так, не можна розглядати ліс лише як джерело сировини для лісової і деревообробної промисловості, оскільки роль лісу не вичерпується сировинними функціями. Велику соціально-економічну значущість мають так звані ландшафтотворчі (кліматичні, водоохоронні, ґрунтозахисні та ін.) і соціальні (рекреаційні, естетичні) функції ресурсів. Особливо важливими вони є для районів з високим рівнем освоєння й заселення.

Біотичну складову біологічної групи ресурсів у країнознавстві слід розглядати як стабілізуючий початок у геосистемі (природний), яка забезпечує стійкий розвиток усієї цієї системи.

Для країнознавства надзвичайно важливий комплексний підхід до оцінки природних умов і ресурсів на територіальній основі, згідно з яким, по-перше, слід враховувати межі можливого використання ресурсів (їхню ємність), перевищення яких призводить до втрати здатності природних комплексів до відновлення і до втрати відновлюваних ресурсів; по-друге, оцінка повинна враховувати функції природних комплексів, які формують середовище, бо без цього неможливим є їхнє розумне використання: одержання економічного ефекту за обов’язкового збереження якостей навколишнього середовища, оптимальних для життя і господарювання теперішнього і майбутнього поколінь.

Отже, під раціональним природокористуванням розуміється єдність економічної, соціальної й екологічної ефективності. Вивчення досвіду зарубіжних країн — одне з основних завдань географічного країнознавства.

Підходи до природокористування залежать від моделі економіки країни. Нетоварна економіка, в якій не діє закон вартості і немає плати за природні ресурси, призводить до волюнтаризму у відносинах з природою. Природа країни руйнується, а природні ресурси використовуються по-хижацьки.

Умовно можна виділити дві протилежні моделі економіки: інтенсивну й екстенсивну.

За умов екстенсивної економіки технологічний розвиток переважно йде шляхом нарощування потужності агрегатів, технологічних ліній, транспортних засобів, а також збільшення обсягів перероблених за одиницю часу сировини та напівфабрикатів.

Перш ніж перейти до вивчення окремих компонентів природи країни, потрібно охарактеризувати загальну фізико-географічну структуру країни (така структура виділяється умовно) — зональність, вертикальну поясність, ландшафтне районування, — яка впливає на окремі компоненти.

Зворотний шлях — від часткового до загального — у країнознавчих дослідженнях має менше значення. При цьому особливу роль відіграє цілеспрямоване дослідження контрастності фізико-географічних умов і територіальної диференціації ресурсного потенціалу, що помітно впливає на географічний поділ праці, на територіальну структуру природних ресурсів країни як однієї з підструктур її господарства.

3.Одним з основних методів дослідження мережі розселення країни є дослідження фіксованого на визначений момент часу розподілу населених пунктів по території. Населений пункт (поселення) – це геопросторово цілісна і компактна концентрація населення разом із засобами його життєдіяльності, якими є місця постійного проживання населення, його праці і відпочинку, відтворення, суспільного проживання тощо. Досліджуючи моделі географії міст і розміщення населених пунктів, Б.Дж. Гарнер розглядає населені пункти як складну сукупність взаємозв’язків між людьми, у якій просторовий розподіл людської діяльності відображає упорядковане пристосування до фактора відстані.

Усі поселення поділяють на статичні та динамічні. Статичними є більшість поселень світу. Вони мають незмінне, стабільне географічне розташування. Динамічними є тимчасові поселення кочівних груп населення, морські платформи, космічні станції з екіпажем, підводні судна, де люди живуть протягом декількох місяців.

Населення розміщується дуже нерівномірно: близько 70% усіх людей проживає на 7% суходолу. Практично неосвоєні людьми 15% суходолу. Звичайно, на розміщення населення впливають природні умови. Неосвоєні або слабо освоєні регіони – це насамперед території з екстремальними природними умовами. Проте, в кінцевому підсумку, розміщення населення визначається насамперед розміщенням виробництва.

Протягом усієї історії людської цивілізації на розселення людей дуже впливає тяжіння до транспортних і торгових шляхів.

Нерівномірність розташування населення зумовлена природними умовами, особливостями демографічного розвитку, історичними особливостями заселення території та господарською діяльністю.На розміщення населення, а також на його кількість і склад сильно впливають міграції. Міграції населення (від лат. migratio – переселення) – переміщення людей, пов’язані зі зміною місця проживання, задоволення потреби у праці чи духовних потреб.

Міграції бувають зовнішні і внутрішні. Зовнішні міграції поділяють на еміграцію (від лат. emigro – виселятися) – виїзд громадян зі своєї країни до іншої на постійне проживання або на тривалий термін – та імміграцію (від лат. immigro – вселятися) – в’їзд до країни громадян іншої держави на постійне або тривале проживання. Визначають сальдо зовнішніх міграцій: позитивне, коли еміграція перевищує імміграцію та негативне, коли імміграція більша, ніж еміграція.

Виділяють такі види міграції: постійну (безповоротну), пов’язану зі зміною місця проживання; циклічну та епізодичну. Циклічна (поворотна) міграція має форми: маятникової, або човникової (щоденне просторове переміщення людей між населеними пунктами з обов’язковим поверненням до вихідного поселення) і періодичної (з тижневими, місячними, сезонними, річними чи навіть кількарічними циклами). Епізодична міграція охоплює одноразові поїздки в інші місця (відрядження, експедиції, рекреації тощо).

За причинами виникнення виділяють такі міграції: соціально-економічні, які пов’язані з пошуком роботи, намаганням покращити житлові умови; політичні, зумовлені расовими, релігійними, етнічними проблемами чи політичними переслідуваннями;

військові, зумовлені веденням військових дій і намаганням населення уникнути небезпеки; екологічні, зумовлені екологічними катастрофами, або зміною природних умов і неможливістю вести звичний спосіб життя.

Люди, як писав М.Баранський, – не перелітні птахи, і їхнє переселення пояснюється не біологічними, а суспільними законами. Головна причина міграцій – економічна, але їх зумовлюють також політичні, національні, релігійні та інші причини.

Просторові переміщення людей завжди зумовлені зміною соціального статусу. Отже, міграція є складним соціально-демографічним процесом, що впливає на перерозподіл трудових ресурсів, сприяючи економічному прогресу завдяки більш повному використанню працересурсного потенціалу. Під час еволюційного розвитку міської системи розселення країни одні міста в силу їхнього значного економічного, адміністративно-політичного і культурного потенціалу і ступеня його реалізації зростають швидше за інші. Формується визначена закономірність у розподілі міст за людністю.

Мережа міського розселення має як ієрархічну, чи «вертикальну, так і територіальну, чи «горизонтальну», будову. Особливості територіального розподілу міст характеризує теорія центральних місць, розроблена двома німецькими географами В. Кристаллером і А. Льошем. Американський географ В. Бунге назвав цю теорію великим теоретичним відкриттям у географії. У теорії центральних місць розкривається не тільки «горизонтальна» будова мережі міст, але й подається поєднаний аналіз «вертикальної» і «горизонтальної» компонентів мережі.

У країнознавчих дослідженнях міське і сільське розселення необхідно розглядати у взаємозв’язку. Міста, як відомо, формують територіальну структуру господарства країни і визначають територіальну організацію суспільства загалом. У виділенні основних територіальних систем і структур країни провідну роль відіграють міське розселення і столичні центри з прилеглими до них територіями. Не випадково М.Баранський назвав міста «командним складом» країни.

Згустки міського населення й економіки поляризують соціально-економічний простір країни. У ньому виділяються обмежені за площею урбанізовані ареали, в яких масштаби та наслідки взаємодії населення з економікою і навколишнім природним середовищем швидко зростають. Міста і їхнє безпосереднє оточення займають приблизно 1,5% площі населеного суходолу, проте на них припадає 4/5 виробництва товарів і така ж частка загального забруднення атмосфери і вод. До найбільших агломерацій (мегаміст) світу належать: Токіо (35 млн осіб), Мехіко (18,5 млн осіб), Нью-Йорк (18,3 млн осіб), Сан-Паулу (17,9 млн осіб). У багатьох країнах в результаті територіального розростання і злиття агломерацій та високоурбанізованих районів сформувалися мегаполіси. Найбільший за людністю мегаполіс – Токайдо.

Тривалий час міста і сільські поселення розвивалися окремо одні від одних, але зараз ситуація змінилася. Це пов’язано з тим, що міські функції, міський спосіб і устрій життя дедалі інтенсивніше проникають у сільську місцевість. Це явище найбільш характерне для високорозвинених капіталістичних країн. Про них уже не можна сказати, що там паралельно існують два різних світи – світ великих міст і світ сільської місцевості.

На підходи до дослідження систем розселення в країнознавстві вплинула ідея еволюції розселення, згідно з якою в еволюції розселення країн світу можна виокремити п’ять фаз.

Перша фаза відрізняється значним переважанням сільського населення, а приріст міського населення відстає за темпами від приросту сільського. Країна відрізняється залежно від природних умов порівняно рівномірним освоєнням. Господарський простір країни поляризований слабо. Міста виконують переважно адміністративні і торгові функції. Індустріалізація перебуває на початковій стадії.

В найяскравіше вираженій формі перша фаза характерна для групи найменш розвинених країн, серед яких, наприклад, Сомалі, Ефіопія, Уганда, Руанда та ін. в Африці (всього на континенті країни); Бангладеш, М’янма, Лаос та ін. в Азії (всього 8); Гаїті в Латинській Америці; 5 країн в Океанії. Середньорічні темпи зростання сільського населення тут удвічі вищі, ніж в інших країнах, що розвиваються.

Друга фаза характеризується перевищенням темпів зростання міського населення над сільським, хоча останнє за чисельністю більше за міське. Індустріалізація, яка активно розвивається «відтягує» трудові і матеріальні ресурси із сільської місцевості в міста.

Третя фаза. Частка міського населення сягає половини чи навіть трохи більше всього населення країни, тобто сільське населення починає відносно зменшуватися. Індустріалізація призводить до посилення поліцентричності територіальної структури господарства і поляризації районів за типом «центр периферія».

Четверта фаза — міське населення стрімко зростає, а сільське населення і населення малих міст різко скорочується. Економіка набуває індустріального характеру з окремими вогнищами постіндустріального розвитку. З’являються нові та зазнають структурної трансформації старі промислові райони. Окремі старі райони занепадають, інші відроджуються на новій основі. Окремі міські центри стають осередками інноваційної економіки. В масштабах країни прискорюється зростання агломерацій, а в їхніх межах відбувається деконцентрація у формі перенесення господарської діяльності і місць проживання городян на міжагломераційні території. Розгортається процес субурбанізації. На четвертій фазі перебувають багато країн Латинської Америки, в яких відбувається стрімка урбанізація, а частка сільського населення різко скорочується.

П’ята фаза характерна для економічно високорозвинених країн світу, в яких давно спостерігається не тільки відносне, а й абсолютне зменшення сільського населення. У європейському регіоні активними є процеси депопуляції сільської місцевості.

Найхарактерніша і наймогутніша за кількістю охопленого міського населення — субурбанізація властива четвертій фазі і трактується як зростання ролі в системі розселення прилеглої до міського ядра зони. У цій агломераційній зоні темпи зростання населення вищі, ніж у міському ядрі, хоча в ядрі у визначений момент може проживати більше населення.

Субурбанізація — різновид деконцентрації населення й економічної діяльності — характерна для високорозвинених країн. Причинами субурбанізації є: вузький ринок житла, особливо високоякісного в центрі; зростання потреби в житлових площах у розрахунку на одного члена родини; погіршення екологічної і кримінальної ситуації в центрі. У Японії субурбанізація розвивається, базуючись на громадський транспорт.

Існує також поняття рурбанізації, тобто поширення сільського способу життя в урбанізованих територіях. Часом урбанізація, субурбанізація і рурбанізація просторово збігаються і формують цілі урбанізовані зони, які називають також мегаполісами (класичним

прикладом є урбанізована зона східного узбережжя США: від Вашингтона через Балтімор, Філадельфію, Нью-Йорк до Бостона).

Останнім часом спостерігається переміщення населення з агломераційної зони в історичне ядро. Цей процес позначається терміном «джентрифікація». Всебічна санація історичних центрів сприяє зростанню їхньої привабливості, як наслідок — зростання плати за житло, цін на земельні ділянки, що поступово «вимиває» з центра незаможні прошарки населення.

Комфортабельне житло отримують переважно високооплачувані молоді фахівці. Варто зазначити, що джентрифікація — це «точковий» процес. Так, у Лондоні точки жентрифікації розташовані переважно у Вестенді, а в Парижі — у районі Ейфелевої вежі.

Існує декілька детальних планів характеристики населення, розроблених географами, соціологами й економістами різних шкіл.

Спробуємо з усієї сукупності обрати ті положення, які становлять інтерес з погляду країнознавства. Характеристика населення повинна включати елементи і явища, які дають уявлення про жителів країни. Кожний з елементів характеризується низкою показників.

Вивчення демографії населення починається з демографічних показників.

Перший показник, який подається в будь-яких описах про країну (державу), — чисельність населення, тобто загальна кількість людей, які проживають на даній території. В характеристику країни доцільно включати відомості про статевий склад населення (статеву структуру) та його географічні особливості.

Населення постійно змінюється кількісно і якісно, що пояснюється різним характером його відтворення. Для різних країн характерний різний тип відтворення (природного руху) населення, який не тільки забезпечує зміну людських поколінь, а й визначає особливості вікового складу (структури) населення. Від вікового складу населення певною мірою залежить соціально-політичний клімат країни. У країнах з першим типом відтворення переважають представники похилого віку, для яких зміни, що відбуваються, вимагають великих зусиль, а тому для них не є бажаними. У країнах із другим типом відтворення — висока народжуваність і значний (іноді високий) природний приріст. З цим пов’язаний віковий склад населення, для якого характерна демографічна молодість. Молодь з погляду демографії — найважливіша частина всього населення. Від неї залежить демографічна та, часто, соціально-політична ситуація в країні, соціальний клімат, міграційна рухливість і низка інших процесів. Роки молодості — це пора формування особистості, рішучих змін і досягнень, що певною мірою визначають подальше життя. Тому в молодості людям властиво легше сприймати зміни, нововведення, а у разі виникнення нестандартних ситуацій вони легше адаптуються до незвичних норм поводження і форм спілкування.

Реальна картина розселення є неповторною в кожній країні. Це надзвичайно складний соціально-економічний процес розподілу і перерозподілу населення по території. Розселення включає розміщення населення, функціональні територіальні взаємозв’язки поселень і міграції.

До найважливіших соціально-економічних явищ сучасності належить урбанізація. Урбанізація, тобто збільшення кількості і розмірів міст, а також поширення міського способу життя на сільську місцевість, у наш час стала глобальним процесом, що охопив усі регіони Земної кулі. Міста розвиваються як населені пункти, що виконують промислові, організаційно-господарські, культурні, адміністративні, транспортні, рекреаційні функції. Найвищим рівень урбанізації є в країнах Північної Америки та Європи. Урбанізовані території займають не більше 7% площі земної суші, в них сконцентровано 53% усього населення Землі.

У країнах, в яких основна маса населення сформувалася під впливом такого явища, як міграції, сформувались певні риси характеру, системи цінностей і пріоритетів, типи поведінки і спілкування.

Територію кожної країни населяють маси людей, багато в чому подібні між собою і, водночас, між ними є багато розбіжностей у мові, релігії, традиціях, особливостях матеріальної і духовної культури, зовнішніх антропологічних ознаках. Досить великі і стійкі групи людей, які мають низку подібних ознак, називаються народами. На території країни можуть проживати кілька народів.

Народ(и) — визначена спільнота людей, що проживають на конкретних територіях. Видове поняття «народ» включає характеристики расового, етнічного, релігійного складу, етнокультурних особливостей, менталітету.

Характеристика народів передбачає певну послідовність. Спочатку доцільно звернути увагу на особливості расового складу населення. У зв’язку з особливостями історичного минулого в деяких країнах відносини між представниками різних рас вирізняються складністю та напруженістю. Варто також звернути увагу на особливості розселення місцевих представників різних рас по території країни.

Важливим аспектом характеристики народів є аналіз етнічного складу населення, який в багатьох країнах є досить «строкатим», а ареали розселення етносів часто є мозаїчними. Називаючи народи, які проживають у країні, треба вказати, де вони проживають, дати коротку характеристику кожного етносу, його мови, релігії, форми державної чи культурної автономії, особливостей духовної і матеріальної культури, назвати головні культурно-історичні центри.

Окрім етносів, історичними спільнотами людей є національні меншини, діаспора, клан, каста, рід, тому варто вказати, які з них проживають на території даної країни, звернути увагу на ті з них, які впливають на особливості культурного, соціального і політичного клімату в країні. Якщо таких спільнот декілька, доцільно розглянути кожну з них окремо. Характеристика кожної зі спільнот повинна включати відомості про місце проживання, мову спілкування, соціально-правовий статус, особливості духовної і матеріальної культури, релігійні погляди, традиції, типи господарювання, спадкоємні професії, головні історичні і культурні центри. На особливості етнічного характеру і менталітету варто, по можливості, звертати увагу, характеризуючи будь-яку спільноту.

Релігійний склад населення — важливий елемент характеристики складу населення. Варто вказати, які релігії сповідує населення країни, які з перелічених релігій мають більше прихильників, які особливості географічного поширення головних релігій у країні, навести відомості про чисельність віруючих у країні.

Питання для закріплення:

1. Що таке географічне положення?

2. Як визначається географічне положення?

3. Як характеризується соціально-економічний аспект положення?

4. План характеристики географічного положення.

5. Як характеризуються природні ресурси?

6. Яке місце займають природні ресурси в характеристиці країни?

7. Як характеризується розселення і що треба знати?

ЛІТЕРАТУРА

1. Мальська М. П., Антонюк Н. В., Занько Ю. С., Ганич Н. М. Країнознавство: теорія та практика. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 528 с.

2. Мироненко М.С. Страноведение: Теория и методы: Уч. пособ. для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 268 с.

3. Романов А.А. Зарубежное туристское страноведение. – М.: Сов. спорт, 1999. – 158 с.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
4. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
5. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
6. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
7. Автокореляційна характеристика системи
8. АЛЬТЕРНАТИВНІ ПІДХОДИ ДО ВИДІЛЕННЯ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ
9. Амплітудно-частотна характеристика, смуга пропускання і загасання
10. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
11. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
12. Аплікація як вид образотворчої діяльності дошкільнят, його характеристика.

Переглядів: 944