• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Економічна освіта на сучасному етапі

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українського народу. У розвитку української культури і освіти особливу роль відігра­ли братства, відомі як організації релігійного характеру. Історія їх дав­ня. Початок заснування братств деякі джерела пов'язують ще із XI століттям, коли члени ремісничих гільдій та цехів почали об'єднуватися з метою взаємодопомоги та згуртування парафіян. Ґрунт для утворення двох явищ - релігійної полеміки і національної школи був створений напередодні та після унії 1596 року, коли виник конфлікт між православ'ям та католицизмом. Народна школа, що повстала й поширилась зусиллями релігійно-національних організацій -братств, привела до організації вищої освіти з релігійним забарвлен­ням. (Д. Чижевський).

Першим вищим навчальним закладом в Україні вважають Острозьку академію. Князь Острозький одним із перших "завів у своєму місті Острозьку вищу школу". Людина з державницькими устремліннями, князь К.К.Острозький, за словами Івана Огієнка, виробив і почав провадити в життя план поширення освіти в Україні. Він сприяв створенню церковних братств у містах України, організації при них шкіл, а то й друкарень. В Острозі він заснував Острозьку академію. Дата за­снування у різних джерелах різна (1576, 1580, 1578).

На сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мацька, який встановив, що Острозька академія була заснована наприкінці 1576 року, і стала невдовзі першою у східних слов'ян школою вищого типу.

Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним закладом, де готували не тільки вчених-богословів, а й, насамперед, це була навчальна установа вищого типу. Питання про тип школи тривалий час залишалося дискусійним. Чи була Острозька академія вищим навча­льним закладом? "Вища школа", "вища освіта" - історично зумовлені по­няття, їх треба розглядати з урахуванням історичного часу (йдеться про останню чверть XVI століття).

Для того, щоб встановити тип школи, треба виходити з таких позицій: мета цього закладу, його устрій чи організація, склад викладачів, коло навчальних дисциплін, рівень їх викладання, рівень освіти, приче­тність викладачів до науково-дослідної роботи, оцінка роботи закладу громадськістю. За цими показниками Острозька академія була вищою школою.

Перший ректор Острозької академії - Герасим Смотрицький, який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії, (син Герасима - Мелентій був автором знаменитої граматики старослов'янської мови(1618р.). Василь Суразький - відомий вчений, понад 10 років очолював Острозьку друкарню. Дем'ян Наливайко - рідний брат Северина Наливайка, відомого керівника повстання в Україні проти поляків - за­хоплений і страчений в Варшаві. Дем'ян Наливайко — високоосвічена людина, придворний священик, настоятель церкви святого Миколая, автор антиуніатських церковних творів, зокрема "Проповіді про Івана Златоуста".

Характерною особливістю педагогічних творів (лекцій, навчаль­них посібників) були паралельні тексти, написані старослов'янською і близькою до розмовної тодішньої української мовою. В Академії пра­цював колектив перекладачів, науково-літературний гурток, були підібрані видавці, підготовлені необхідні приміщення, тобто в технічному і кадровому відношенні налагоджено видавничий процес.

Серед острозьких стародруків особливий успіх мали "Буквар", ви­даний у 1578році, на основі Львівського Букваря 1574 року, "Новий запо­віт" із "Псалтирем", "Книжка собрание вещей нужнейших" (1580), "Хро­нологія Андрія", "Листівка" церковнослов'янською, староєврейською і українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581), "Біблія" (1588). Після унії 1596р. в Острозі знову активізувалася видавнича діяльність, опублікували "Буквар", "Часослов", "Псалтир". Академія, завдяки відповідній організації, була пов'язана із культурними закладами країн Півдня Європи і Близького Сходу. Академія проіснува­ла 60 років. Після смерті князя К.Острозького (1608р.) розпочався зане­пад Академії. Під тиском польсько-католицьких сил Острозька академія в 1636р. припинила своє існування.

Другим вищим навчальним закладом була Києво-Могилянська академія (1615-1817). Київська академія як вища школа формувалася упродовж кількох десятиліть.

У 1632 році київська громада домоглася об'єднання Лаврської та Братської шкіл.Новий навчальний заклад, що дістав назву Києво-Могилянської колегії, невдовзі став справжнім університетом, який виховав сотні представників української інтелігенції за зразком західної культури.

Опікуном-проректором новоствореного закладу стає Петро Могила (1596-1647) - син молдавського господаря, на якого чекав мол­давський трон. Він навчався в Сорбонні, у Парижі разом з французь­ким філософом Рене Декартом.Петро Могила порвав зі світським життям і постригся у ченці Києво-Печерської Лаври. Всі кошти і знання він віддав на справи освіти в Україні. Під протекторатом П. Могили, не­зважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська Академія стає відо­мим в Європі центром освіти, науки і культури. За обсягом і змістом навчальних предметів вона відповідала вимогам Європейської вищої школи.

На початку XVIII ст. у Київський академії навчались понад дві ти­сячі студентів, у тому числі із зарубіжних країн.

Київська академія була справді демократичним і водночас еліт­ним вищим навчальним закладом. Тут вчилися представники різних народів і різних станів. Серед вихованців академії були видатні вчені, письменники, композитори, державні і релігійні діячі, просто освічені люди. Шість гетьманів України здобули освіту в Києво-Могилянській колегії-академії: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич-Сагайдачний (1614-1622) був її засновником і водночас навчався в ній. Випускниками академії стали: Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березовський, Пилип Козацький, Дмитро Бортнянський, Йов Борецький - перший ректор Київської братської школи, Митрополит Київський.

Дослідники засвідчують, що з початку XVIII ст. латинська мова по­ступово витіснялася в школах українською. Такі відомі професори Ака­демії, як Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та ін., у своїх літе­ратурно-публіцистичних творах, промовах поряд із латинською широко користувалися українською і польською мовами. Слід також пам'ятати, що переважна більшість студентів і професорів Києво-Могилянської академії були українцями і щоденною мовою їх була розмовна українсь­ка мова.

Навчання "спудеїв" Києво-Могилянської академії організовува­лось на демократичних засадах. Новоприбулих приймали протягом всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Термін навчання становив 12 років. Навчальний рік розбивався на три семестри, кожний семестр закінчувався екзаменами. Тричі - протягом року встановлю­валися короткі перепочинки-рекреації. Частина студентів (2/3) екзамен не складала. В кінці кожного семестру вони писали, так звані, великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Вчився кожен стільки, скільки бажав. Після закінчення повного навчального курсу чи будь-якого старшого класу студент отримував атестат за підписом ректора чи префекта, завірених печаткою Академії. До послуг студен­тів була лікарня, бурса, книжна лавка.

З 1701р. Київська колегія отримала офіційний статус Академії. З 1710 року ректором Академії став Феофан Прокопович - випускник Київської Академії, професор риторики. Києво-Могилянська Академія проіснувала з 1632-1817рік. На зорі становлення Російської Академії з двадцяти академіків - тринадцять були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії'.

У XVII-XVIII століттях розвиток вищої школи в Україні гальмувався, головним чином, двома чинниками, а саме: розвиток вищої школи в тій частині, що входила до складу Росії, відбувався в жорстких умовах аб­солютної русифікації, а в регіонах, що входили до складу Польщі, Авст­ро-Угорщини та Румунії, здійснювалися відповідно полонізація, оніме­чення та румунізація населення.

Визначальну роль у розвитку освіти на західноукраїнських зем­лях відіграв Львівський університет, хоча цей навчальний заклад був заснований (1661р.) з метою посилення полонізації українського насе­лення.

Львівський університет - найдавніший з класичних університети, в України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує думка, що час заснування відноситься до 1661р. За іншою точкою зо­ру, Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом від 21 жовтня 1784р. Його структуру в 1661р. складали чотири факуль­\тети: теологічний, юридичний, медичний, філософський, а також повна гімназія. Університет наділявся такими ж правами, як і інші університети Австрійської' держави. Спеціальним декретом 1787р. при університеті було засновано Руський інститут (Студіум Руштенум) з якому окремі навчальні предмети (богослов'я та філософії) викладалися українською мовою. Руський інститут призначався для підготовки освічених священиків з числа молодих людей, що не володіли латинською мовою.

Історична доля Львівського університету склалася так, що ви­\кладання в ньому велося спочатку латинською, а згодом, понад 80 років, німецькою мовою. Українські впливи, на той час, в університеті були малопомітними. У липні 1871р. цісарським розпорядженням було скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською мовами. Проте реально склалося так, що університет швидко полонізовувався. Уже з 1879р. тут введено польську мову для внутрішнього управління, а габілітації (іспити, що дають право викладати в університеті) українців, які висували свої кандидатури на доцентуру, складалися з великими труднощами. Все ж у 1894р. в університеті було створено кафедру історії, а в 1900р. - другу кафедру української літерату­ри. В 1914р. в університеті діяло вісім українських кафедр (з 80-ти) і чотири доцентури.

Визначну роль у розвитку української науки відіграло наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке очолював М.Грушевський. Публікації ж Львівського університету виходили польською мовою. До пер­шої світової війни Львівський університет мав чотири факультети: бо­гословський, філософський (у 20-х роках перетворений на гуманітар­ний і математико-природничий), правовий і медичний. З кінця XIX століття розпочалася боротьба за створення самостійного окремого українського університету.

В університеті викладали видатні історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський - славетний професор української історії, який очолював наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Харківський університет - перший на території України, що входив до складу Російської імперії - був заснований наприкінці січня 1805р. Відносно ліберальна політика, здійснювана в цей час російським урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Університет засновано з ініціативи відомого вченого-винахідника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням - Василя Каразіна. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини. В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, людиною широких поглядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони своєю працею сприяли розвиткові науки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. З діяльністю університету пов'язана діяльність Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненки, вихованцем Харківського університету був Микола Костомаров.

Університетські вчені видавали українські альманахи, етнографічні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв університетський статут (1863р.), згідно з яким університетам Росії нада­валася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р. царя Олександра II з лібералізмом було покінчено. Новий статут (1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих навчальних закладів, які тепер мали повністю підлягати Міністерству освіти. Була заборонена виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університе­тами став чиновник - куратор округу. Водночас обмежувались права професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій, у Росії був підготовлений новий університетський статут. На цей час Харківський університет став осередком українського націонал-демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ра­ди університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання. Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Ака­демію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, яко­му було присвоєно ім'я професора О.Потебні.

Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була вико­ристана матеріальна база Кременецького ліцею, який був закритий в 1831р. у зв'язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному повстанні проти царизму. Спочатку у навчальному закладі функціону­вав усього один факультет - філософський. Він мав два відділення - історичне і фізико-математичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки - викладачі Кременецького ліцею. Ректором Київського університету було призна­чено Михайла Максимовича (1804-1873) - визначного вченого-природознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського універ­ситету. Водночас він був істориком, фольклористом і письменником. Його збірки "Малоросійські пісні"(1827р.), "Українські народні пісні" (1834р.), "Збірник українських пісень"(1849р.) - поклали початок украї­нській фольклористиці. У 1835р. в університеті було відкрито юридич­ний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віленської медичної академії - медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920р. З Київським університетом нерозривно пов'язане ім'я геніально­го українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р Т.Г.Шевченко - студент Петербурзької Академії мистецтва, автор "Ко­бзаря" (1840) - вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, "козачком пана Єнгельгарда". Це було відрядження для малювання етюдів. У травні 1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залишитися в Києві. Поет оселився у Києві, познайомився з письменником Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кирило-Мефодіївського братства - таємної організації, заснованої у Києві у грудні 1845р.-січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затвер­джений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24 березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де ув'язнили в казематі ІІІ відділу.

Становлення Київського університету як навчального закладу відбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому не­одноразово припинявся.

Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду видатних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) - історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Багалій (1857-1932) - видатний історик XX століття вивчав творчість Т.Шевченка і І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) - публіцист, історик, літе­ратурознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і куль­турний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Старицький (1840-1904) - український письменник і культурно-громадський діяч. В університеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними членами Київського університету були І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв, М. Жуковський.

Одеський університет (1865р.) створювався як Новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З по­чатку свого існування університет мав Ісгорико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціатором відкрит­тя Одеського університету був відомий вчений-педагог М.І.Пирогов, а також М.М.Могилянський та генерал-губернатор П.Строганов. Ім'я І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одесь­кого університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) - видат­ний біолог, професор зоології й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі; Данило Заболотний (1866-1929)- видатний украї­нський мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) - видатний український патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.) АН УРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського університету (1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) - видатний хімік, академік ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський університет в Одесі. У 1927р. очолив створений з його ініціативи Український Інститут фізи­чної хімії (тепер Інститут фізхіміі їм. Писаржевського). З цим універси­тетом пов'язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевського, Миколи Зелінського, Євгена Щепкіна, Володимира Філатова (офтальмолога).

Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови і літератури. В 1918-1920р. університет перетворено на румунський, було скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців значно скоротилась. В ньому навчались Іван Франко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР у 1940р. уні­верситет був реорганізований. Кількість факультетів зросла до семи, а з 1995р. - до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.

Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку пройшла наступні етапи: 1804-1917рр. — становлення педагогічної освіти; 1917-1920рр. - активні пошуки змісту, форм і методів будівництва но­вої вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-1934рр. - формування та інтенсивна підготовка національних педагогі­чних кадрів; 1935-1985рр. - утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; насту­пний етап - розбудова нової національної вищої школи на демократи­чних засадах. Проблема педагогічних кадрів в Росії була вперше по­ставлена в 1803-1804рр. у зв'язку зі шкільною реформою. Не зважаю­чи на вимоги духовенства надати йому переважне право на заміщення вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні педагогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями уні­верситетів. Усі студенти університету протягом трьох років слухали певний цикл предметів, після чого переходили в "головне відділення наук відповідно до їх майбутнього стану". Ті, хто готував себе до педа­гогічної діяльності вступали до педагогічного інституту. Студентів готу­вали до викладання всіх предметів у гімназіях. Професори університе­ту мали присвячувати одну годину на тиждень для "особливого наставлення учительських кадрів". Ректор педагогічного інституту керував їхнім навчанням. Такі інститути були організовані у 1811р. при Харків­ському університеті, а в 1834р. - при Київському. В інституті було ви­значено, що досвідчених учителів можна підготувати лише за допомо­гою універсальних лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступа­льний розвиток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички само­стійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливе викладати учням навчальний предмет. Тому особлива увага в Інститутах приді­лялась прищепленню студентам навичок викладання. Професори уні­верситету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності В кожному Інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення зобов'язані були пропрацювати в учи­тельському званні не менше шести років Незважаючи на те, що педа­гогічні інститути готували добре підготовлених учителів, які мали чітко виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала), проіснували ці навчальні заклади лише до кінця 50-х років XIX століття.

Педагогічні інститути замінили курсами В листопаді 1858р при всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту І виявляють бажання присвятити себе пе­дагогічній діяльності

Київський університет готував на курсах учителів фізики, мате­матики, Історії, географи, російської мови для середніх навчальних закладів Для всіх студентів університету на педагогічних курсах обов'язковим було вивчення логіки, психології, історії педагогіки і основ дидактики Кожний, хто закінчив курси, повинен був написати і захис­тити твір на задану тему, а також прочитати лекцію. Випускники, які виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в уні­верситеті, тих , хто мав середні успіхи, призначали до середніх навча­льних закладів, хто виявляв задовільні успіхи — вчителями повітових училищ Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх підготовки була досить високою Учителів І вихователів вищої кваліфі­кації готували на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних Інститу­тах У Києві для жінок з середовища інтелігенції "Товариство друзів юного дитинства" створило Фребелівський дворічний педагогічний університет (вересень 1907р ) До Інституту приймали жінок від 16 до 40 років Першим його директором став професор І. О. Сікорський Слухачки опановували в Інституті вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну Історію, Історію літератури, анатомію, фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби, природознавство з методикою ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію Фребелівської системи і огляд дитячої літерату­ри, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику, практичні знання з дітьми за Фребелівською системою Слід зазначити, що в Інституті працювали курси крою і шиття, рукоділля і домоводства Навчання було платне - 60 карбованців на рік При Інституті працюва­ла річна 'школа нянь" В педагогічних Інститутах, на Вищих курсах ве­лику увагу приділяли психологи, педагогіці, методиці та практичній підготовці слухачів, чого не було при університетах Кількість тих, хто навчався у вищих педагогічних навчальних закладах, була незначною Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу.

Навчання було платним - 20 карбованців на рік. До інституту приймали тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінари 58 сту­дентів навчали 14 фахівців, викладання в університеті велося російсь­кою мовою

Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологічний університет князя Безбородька, створений у 1875р на базі юридичного ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в наступні роки - 40 42 студенти Строк навчання складав чотири роки два роки теоретичного навчання, і два - практичного На навчання приймались особи, які за­кінчили гімназію чи духовну семінарію, склали екзамен з російської і давніх мов і не мали моральних і тілесних вад 3 1877р абітурієнтів з оцінкою "4" з мов звільняли від вступних екзаменів В інституті працю­вали доктор філологи Грот, який викладав психологію, логіку, історію, філософію, професор П В Тихомиров - викладач психології пізнання і курсу морального виховання Практичні заняття проводили в Інститут­ській гімназії на IV курсі Спочатку студенти відвідували уроки настав­ників, а потім шість пробних уроків давали самостійно

Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної форми навчання, проте екстернат був присутній У системі педагогічної освіти в 1872р з'явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців для міських, а з 1912р — для вищих початкових училищ В Україні у 1880р було їх два у Глухові (1874) та Феодосії (1872) Вони вели під­готовку вчителів широкого профілю Прийом на навчання провадився з 16 років для учнів усіх станів і звань Студенти вивчали Закон Божий російську мову, арифметику, геометрію, географію, природознавство, педагогіку з дидактикою, співи, гімнастику Чіткої спеціалізації не було психологія не була включена до навчальних планів, на педагогіку І дидактику відводилось лише по дві години на тиждень Учительські Інститути не давали вищої освіти І права вступу до університету В Україні станом на 1 січня 1917р підготовку вчителів здійснювали сім учительських інститутів Київський, створений 1 червня 1909р, Вінни­цький, створений 1 липня 1912р , Чернігівський, створений 1 липня 1916р, Глухівський, створений у 1874р , Катеринославський, створе­ний у 1910р , Миколаївський, створений у 1913р , Полтавський, ство­рений у 1914р. Проте контингент студентів цих навчальних закладів був невеликим. 1917-1920рр вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України 1917-1920 роках ЯП Ряппо, аналізуючи стан педагогічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька пері­одів першої радянської влади (січень-березень 1918р), Центральної Ради (березень-грудень 1918р), Директорії (грудень1918-січень 1919р), Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р); денікінщини (вересень-грудень 1919р).

С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютневої ре­волюції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережила кілька змін влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.

Українська Центральна Рада у Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прийнятий "Закон про національно-персональну автономію", в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації - це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє націо­нальне життя через відповідні національні органи. Управління націона­льною школою будувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами на­родної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відпові­дних національних радах освіти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретарі­ату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний міністр на­родної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважа­ючи на складні умови життя, в ці часи було проведено два Всеукраїн­ських вчительських з'їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та організації українського вчительства. З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науко­вим товариством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і правового, а також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганицький. Лекції проводилися в університеті св. Володимира.

У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Україн­ський державний університет (у Кам'янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Українське відділення Ки­ївського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф. Русова); крім того, товариство "Просвіта" відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Киє­ві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до університетів України; у всіх університетах створено кафед­ри української мови та літератури, історії України та права. Російські університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський ЗО липня 1918р. були оголошені державними університетами України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію українського університету з двома факультетами (юридичним та Історико-філологічним). У Ніжині було розроблено проект І статут Академії князя Безбородька, де за­значалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магіс­тра з своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістра педагогіки про­водила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповідної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов'язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову І літературу, історію гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природ­ничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві годи­ни на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев'ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді вті­ленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створен­ня національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну Інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положен­нями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецт­ва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними

методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.

21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогіч­них навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф. Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були покладені матеріали Московської нара­ди з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти, вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чер­нігова у зв'язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жов­тень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був сту­пінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогічна підгото­вка.

Певне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднаркому України "Про деякі зміни в складі побудови державних установ і вищих навчальних закладів УРСР", що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і званнями привілеї. В Інститутах запроваджувалося заміщення викладачів кафедр за конкур­сом, створювалися ради для переобрання викладачів.

В Україні, крім 23,2 млн. українців, у той час проживали 5 млн. представників Інших національностей; через те з перших днів Радян­ська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П. Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівни­ків у галузі освіти. У своїй роботі Рада керувалася "Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР".

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогі­чний заклад має організовуватися за функціональною ознакою (соцвих, профосвіта, політосвіта).

У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, ви­щих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій створено нову форму вищого навчального закладу - інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала праців­ників освіти для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Хар­ківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реор­ганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів на­родної освіти.

Цільове призначення інститутів народної освіти - підготовка вчите­лів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, праців­ників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох від­ділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і частково - техні­кумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з галузей господарс­тва і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на дру­гий курс - випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринос­лаві, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними.

Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мо­вами, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факультети: соціального виховання (готував вчителів для семирі­чних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарсь­ке, німецьке і єврейське. Вони забезпечували підготовку вчителів укра­їнської та російської мов та літератури, історії і суспільствознавства, географії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.

На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадських організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє студентів. Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації. Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні організації рекоменду­вали 66 чоловік, комсомольські - 38, комітети незаможних селян - 209, профспілки - 1159, військові організації - 59, профос - 242, без відря­джень - 239, на платні місця - 11. Позитивним було те, що Радам ІНО, викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і пла­нів, у виборі підручників і методів. Рада Харківського ІНО, наприклад, 30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститу­ти не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педаго­гічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувались вони так само, як ІНО. Одночасно створюва­лися робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у вищих закладах освіти. У той час був дуже великий вплив та контроль за ро­ботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів.

У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генера­льної чистки у рядах партії. На основі цього документу проводилась пере­атестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з ВНЗ Укра­їни були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адмі­ністративно-командної системи в країні.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.).

Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту" і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах на­вчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах заняття проводилися українсь­кою мовою, у 1 966 - українською і російською мовами, 3 404 - росій­ською мовою, 119 - єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мова­ми. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі.

На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти, їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчан­ня. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний - перевірка відвідування, періодичний - заліки з обов'язкового мінімуму знань, та Індивідуальний (контроль здійснюва­вся контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми.

Тимчасове положення - це основний документ вищого педагогі­чного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в чер­вні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положення про інститути УРСР.

Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике зна­чення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна конференція з педа­гогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференціях піднімалися питання про поліпшення якісного складу вчительства, перегляд у мережі педаго­гічних навчальних закладів.

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України впли­нули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговори­ла проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної на­ради наркомів освіти з питань узгодження організаційних форм навча­льної діяльності (1924р). У зв'язку з впровадженням обов'язкових по­чаткового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительсь­ких кадрах. У 1927р. мережа педагогічної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніп­ропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні 1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік. Навчання було платним. Великого поширення така форма освіти на­була в Київському ІНО.

Згодом було розроблене "Положення про дворічні курси для під­готовки робітників і селян для вступу в ІНО". Такі курси існували у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, природознавство, фізику, іноземну мову, географію, соціоекономічний мінімум, анатомію, радянську систему освіти, педпракти­ку, клубну роботу. Кожна партійна чи комсомольська організація мала право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені всту­пні норми для різних соціальних категорій. Кожний вищий навчальний заклад мав свої плани І програми. Навчальні плани складали факуль­тетські комісії і затверджувалися на правлінні інституту. Кількість цик­лових комісій визначала факультетська комісія. Основними формами навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, се­мінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою була тематика дипломних робіт: "Чи може школа бути вільною?", "Мис­тецтво у трудшколі", " Економічне становище селян як чинник, що впливає на народну освіту", "Що можна використати в нашій школі з Дальтонівського і лабораторного плану".

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працю­вати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закін­чення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшення підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного І соціального; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаштування студентів на педа­гогічне виробництво; г) підготовка студентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики.

З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація педаго­гічних навчальних закладів Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої українізації (зокрема, для педагогічних Інститутів це 1927-1928 рр. ) Викладачів, які не могли пере­йти на викладання українською мовою, звільняли Інститутів з українсь­кою мовою викладання було у 1923 р - 30,8%, 1924 - 39,0%, 1925 -33,3%, 1926 - 40,7% У вересні 1926р уряд України ухвалив постанову "Про освітню роботу серед українського населення союзних республік", оскільки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Кубань, Сибір, Туркестан) У цих місцях необхідно було організувати кафедри українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни Нарком освіти О Шумський навіть звернувся до Й Сталіна з питанням про те, чому на посту Генсека Компартії України перебуває Л Каганович, а не представник української національності (наприклад, Чубар, Петровський) У зв’язку з цим нарком був звільнений І звинувачений у "націоналі­стичних ухилах" Пошуки "націоналістичних ухилів" набули після цього масового характеру, особливо влітку 1928 року Самогубство М Хвильового І М Скрипника Інтелігенція сприйняла як кінець україніза­ції

У цей період, а саме з 1922 року, в Інститутах були введені сти­пендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом 1 пояс - Харків -27 крб. , 2 пояс - Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя - 24 крб. , З пояс - Одеса, Миколаїв - 23 крб. , всі окружні міста - 21 крб. , 5 пояс - поза окружними центрами - 19 крб. Але стипендію отримували не всі В березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб, плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою при цьому 40% студентів звільнялися від сплати Стипендіальний фонд з 1922 по 1928 рік зріс у 10 разів У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постано­ву «Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл", згідно з якою випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі по­рушення його могли віддати до суду У 1921-1928 рр. в Україні велика увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу

20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культури, періодом національного ренесансу В цей час сформовані найважли­віші компоненти підготовки національних учительських кадрів

З 1928 року починається утвердження адміністративно-командної системи (1928-1941 рр.), формування культу особи Й.Сталіна Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогіка І психологія, генетика і педологія а й творчість ініціатива, педагогічна самостійність Така атмосфера застою призвела до поступового утве­рдження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів учнів та студентів Висока Ідеологізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на слухняний обслуговуючий персонал

Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскіль­ки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів Природно, що діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забезпечити потребу шкіл у кадрах Настав час реформувати освіту У зв’язку з цим був розроблений п’ятирічний план масової комуні­стичної освіти на Україні", що уточнював програму розвитку і вдоскона­лення недосвіти. Перед вищими навчальними закладами постало за­вдання підготувати 52 899 учителів, забезпечити школу педагогами з ви­щою освітою на 50% Вищі навчальні заклади почали створювати підгото­вчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фінансувалися державними, господарськими І громадськими організаціями Усі, хто на­вчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками Поповнення педагогічних закладів такими абітурієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів

У березні 1929р уряд прийняв постанову «Про підготовку викла­дачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів, в якій ви­значалися недоліки педагогічної освіти У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929р), яка у справі педагогіч­ної освіти визначила, що система підготовки педагогічних кадрів по­требує значного поліпшення На конференції встановлено, що ІНО слід визнати єдиним навчальним закладом для підготовки учителів.

У 1929р розпочався наступ соціалізму по всьому фронту", ста­вилося завдання забезпечення суцільної писемності населення до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання дітей, переведення загальноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшення кількості шкіл і відповідно — вчителів Контроль більшовицької партії за освітою і педагогіч­ною діяльністю вчителів посилився У всіх вищих навчальних закладах утвердилася сувора дисципліна, навчальний день студента становив 6 годин, а тривалість навчальної години — 50 хв. Час зимових і літніх канікул максимально скоротили Почали враховувати відвідування лекцій студентами, відмінили всі умовні переведення студентів Другорічництво дозволяли лише в разі тривалої (не менш 6-ти місяців) хвороби. Увесь строк навчання у вищих навчальних закладах технікумах і на робітфаках поділився на семестри, половину навчального часу відвели на виробничу і педагогічну практику Вступні екзамени прово­дилися з 1 по 15 червня з суспільствознавства (усно), російської мови І математики (письмово), фізики (усно) Знання абітурієнтів оцінювали на задовільно" або незадовільно" Централізоване комплектування вищих навчальних закладів було скасоване, запровадили єдиноначалля, вибо­ри ректорів замінили їх призначенням відповідними державними орга­нами Одночасно для прискорення випуску спеціалістів були скорочені терміни навчання до трьох, максимум до чотирьох років Щоб прискори­ти підготовку спеціалістів, у 1929 р було скасоване виконання диплом­них робіт, у липні 1930р союзний уряд ухвалив постанову "Про реорга­нізацію вищих навчальних закладів технікумів І робітфаків", а в серпні - Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні" ЦІ документи передбачали такі типи навчальних закладів вищі педагогічні школи - педагогічні Інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси Основним навчальним закладом ставав Інститут, базою для якого були робітфаки І педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років В Україні почали діяти різні типи Інститутів, які готували педагогічні кадри (Інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути)

Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалі­зації І цільового призначення Із закріпленням їх за відповідними галу­зевими вищими навчальними закладами У зв'язку з цим відкрили ро­бітфаки у Житомирському, Полтавському, Чернігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському Інститутах народної освіти

Тривалість навчання на робітфаках збільшилася до чотирьох ро­ків У лютому 1931р ВУЦВК І РНК УСРР затвердили нове "Положення про робітничі факультети", згідно яким вони підпорядковувалися на­родним комісарам При кожному вищому навчальному закладі створю­вали денний І вечірній робітфаки, що функціонували на великих під­приємствах, у радгоспах, колгоспах Робітфаки поступово перетвори­лись на кузню кадрів.

Прийом І випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі Таким чином, до початку 1930р в Україні діяла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми) А В Луначарський, виступаючи на Всесоюзній нараді з питань народної освіти, позитивно оцінив роботу народного комісара освіти УСРР М А Скрипника Нарада ухвалила, що педагогічні вищі навчальні заклади мають готувати войовничого матеріаліста - діалектика, озброєного марксистсько-ленінською теорією, активного борця з будь-якими ви­явами ворожої Ідеологи в культурній роботі, організатора широких мас трудящих на фронті культурної революції, фахівця, який володіє політехнічними знаннями І практичними навичками в галузі промислової І сільськогосподарської праці

Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів Із задовільною матеріальною базою були реорганізовані в Інститути В Інститутах (1931р ) навчалось 16 000 студентів проти 11 000 у 1930 У квітні 1930 року Нарком освіти України ухвалив постано­ву "Про екстернат за курс вузів" До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не менше п'яти років За навчання сплачували певну суму, що залежала від зарплати до 100 крб. - 2,5%, від 101 до 150 - 3%, від 151 - 4% Екстернати не тільки сприяли збільшенню кіль­кості педагогів з вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати свою кваліфікацію Утримання одного студента в педагогічному навчальному закладі в 1929р коштувало 503 крб., у 1933р планові витрати становили 863 крб. , напередодні Великої Віт­чизняної війни вони зросли до 3300 крб.

Внаслідок запровадження обов'язкового початкового І переходу до семирічного всеобучу значно зросла мережа семирічок (майже в чотири рази) І середніх шкіл (у 92 рази), при цьому розвивалася мере­жа шкіл для національних меншин У 1930-31 н р в Україні навчанням рідною мовою були охоплені німецькою - 96,3%, болгарською - 96,6%, єврейською - 91,6%, польською - 75%, грецькою - 47,6% дітей По­стало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадрами, а їх готували дуже мало Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавському - 203, в шести єврейських секторах ІНО -1 050, у німецькому ІНО - 180 студентів Середні педагогічні навчальні заклади для національних меншин (їх було вісім) готували 1 710 майбутніх вчи­телів (грецький технікум у Маріуполі, єврейський - у Житомирі, болга­рський - вОдесі)

Надалі процес підготовки національних учительських кадрів в Україні гальмувався У квітні 1938р М С Хрущов ухвалив сумнозвісну постанову, в якій навчальні заклади національних меншин вважалися вогнищем "буржуазно-націоналістичних впливів", а їх подальше функ­ціонування оголошувалося недоцільним і шкідливим

Отже, 1931 - 1933 роки - це час утвердження єдиної системи на­ціональної педагогічної освіти У 1933-1934 н.р. частина інститутів со­ціального виховання І професійної освіти реорганізувалися у педагогі­чні Інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин) При Інститутах на базі добре обладнаних педагогічних техніку­мів створювалися вчительські Інститути, що готували кадри для \/-\/ІІ класів Якщо у 1935 р в СРСР функціонував 91 учительський Інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році - 23 І 19 відділень при педвузах

Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літерату­ри, фізико-математичне, географічне і природознавства. Після триріч­ної роботи в школі випускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступати на НІ курс відповідних педагогічних інститутів. В учи­тельський інститут приймали осіб із середньою освітою.

Таким чином, починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педаго­гічної освіти України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. У 1930р. для поліпшення органі­зації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реоргані­зований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. ВУПКП включав сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збільшується кількість вчителів-заочників. Якщо на січень 1933 року їх навчалося 48 000 чол., то у 1941 у 51 педагогічному і вчительських інститутах - 58 561. З цього часу підвищення темпів розвитку стало основною рисою підготовки "інженерів людських душ".

У 1932р вищу педагогічну освіту мали 12,1% вчителів, а серед-ню-56,7%. Як відомо, завдання забезпечення вузів професорсько-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Україні без наукового обґрунтування, у погоні за модою роль університетів у фор­муванні педагогічних кадрів була зведена нанівець. Життя вимагало поновити діяльність цих вищих навчальних закладів. Уряд України в 1933р. ухвалив постанову про організацію діяльності державних уні­верситетів.

У постанові уряду від 19 вересня 1932р. «Про навчальні програ­ми і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації на­вчально-виховного процесу і педпрактики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкрети­зувалися навчальні дисципліни, особлива увага приділялася оволодін­ню новітніми методами навчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.

Цінним було те, що в V,VI,VII семестрах відводили один день, а у VIII - два дні для самостійної роботи студентів. Однак хоча загалом навчальні плани були вдосконалені, все ж вони мали недоліки: мало уваги приділялося підготовці вчителя-вихователя, формуванню його інтелігентності і культури.

На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930рр., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, основним проблемам дидактики, ролі середовища і спадкоємності то­що. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку майбутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань по­ступу школи і вищої педагогічної освіти. Ці питання були розглянуті Українською науковою республіканською конференцією з педагогіки і психології (1940р.), та Всесоюзною конференцією з педагогічних наук (1941р.). Зазначимо, що в Україні в 1940р. вперше рідною мовою поба­чив світ навчальний посібник "Педагогіка" /за ред. С.Х.Чавдарова/. Протягом 1941 року Нарком освіти України разом із Всесоюзним Комі­тетом у справах вищої школи продовжували удосконалювати навчаль­ні плани і програми. Як відомо, навчання і виховання студентів зале­жить від якісного рівня професорсько-викладацького складу. Проаналі­зуємо кадровий потенціал вищих навчальних закладів того часу.

У 1940-41 н.р. у педагогічних вузах республіки працювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. Понад 80% (3 388 чол.) викладачів інститутів не мали вченого ступеня і зван­ня. Рівень викладання у педагогічних інститутах залишав бажати кра­щого. Дещо вищим він був в університетських системах і педвузах Ки­єва і Харкова. Щоб підвищити рівень роботи професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930р. ухвалила "Статут про штатно-окладну систему оплати викладачів вищих шкіл СРСР", який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор - 240 годин, доцент - 360 годин, асистент -480 годин. Було встановлено таку щомісячну заробітну платню: про­фесори - 300 крб., доценти - 250 крб., асистенти - 210 крб. У педагогі­чних вузах працювали в цей час академік Д.І. Багалій; професори -В.М. Арттобольський, Л.А. Булаховський, І.С. Костюк, Д.Ф. Ніколенко, С.Х. Чавдаров та інші.

На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936р "Про підвищення заробітної платні вчителям та Іншім працівникам шкіл" матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу. Приріст зарплатні вчителів V-\/ІІ класів становив 99,1%VІІІ-Х - 136,1%. Отже, 1928-1941рр став періодом, що характе­ризувався пошуком навчального закладу, який би успішно готував вчи­теля школи. В умовах командно-адміністративної системи підготовка педагогічних кадрів здійснювалася у системі (університети, педагогічні і вчительські інститути); відзначалася тенденція нігілістичного став­лення до збереження І розвитку національного багатства - мови і куль­тури; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, німецькою, єврейською та іншими мовами. Про­те, незважаючи на всі помилки, досвід цього часу має неабияке теоре­тичне і практичне значення.

Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов'яни - заявив один з ідеологів фашизму Розенберг - повинні працювати на нас, оскі­льки ми маємо в цьому потребу. Частина педінститутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університе­ти: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одеський - у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).

У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні пла­ни із скороченими строками навчання - три з половиною роки в універ­ситетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був незадовільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчально-методична література то­що), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до під­готовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність - низькою.

На кінець 1943 року у звільнених містах України працювали 25 пе­дагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 учительських інститутів), в яких навчалось 6 966 студентів, в тому числі З 935 на першому курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 чоловік. У зв'язку з нестачею кадрів були відкриті курси: чотириміся­чні - для підготовки вчителів І-І\/ кл. (21 100) і шестимісячні - викладачів \/ - \/ІІ кл. (4 470).

Отже, не дивлячись на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Почали функціонувати чоти­римісячні курси і заочні відділення при всіх педагогічних інститутах. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників університетів педа­гогічних інститутів і вчительських інститутів. Крім того, при управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. Його першим директором був Я.П. Ряппо. У 1944-1945 н.р. відновилася мережа вищих педагогічних навчальних закла­дів, за винятком чотирьох педагогічних і шести вчительських інститутів, матеріальну базу яких повністю знищили фашистські окупанти.

У цей час найбільше було філологічних, фізико-математичних та історичних факультетів; натомість не функціонували факультети підго­товки вчителів естетичного циклу і фізвиховання. Одним із найскладніших завдань виявилося комплектування педагогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.

У 1944-1945 навчальному році у звільнених районах України по­новили роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 17 учительських інсти­тутів, де навчалися 23 792 студентів. Педагогічні вищі навчальні заклади багато зробили для організації навчально-виховного процесу і поліп­шення підготовки педагогічних кадрів, за що, зокрема, Нарком освіти України нагородив 230 працівників вищої освіти, а саме: знаком "Відмін­ник народної освіти" - 95 осіб, грамотами - 10, грошовими преміями - 125 осіб.

1941-1945 роки були часом набуття досвіду, що дав змогу досяг­ти успіхів у розвитку й удосконаленні вищої педагогічної освіти у пово­єнний час. Сформувалася нова вища педагогічна школа, яка після перемоги розгорнула активну підготовку вчителів, здатних у складних умовах навчати і виховувати підростаюче покоління.

Таким чином, у період Великої Вітчизняної війни система вищої педагогічної освіти, що склала в передвоєнні роки незважаючи на не­доліки і проблеми і прорахунки, повною мірою витримала іспит перед історією; через те її діяльність, досвід роботи в складний і героїчний час мають практичне значення для подальшої перебудови і вдоскона­лення справи підготовки вчительських кадрів в Україні.

Після Великої Вітчизняної Війни почався етап відбудови і розви­тку вищої педагогічної освіти України (1945-1961рр). Світова історія не знає аналогів відновлювальних робіт такого масштабу, як у нашій дер­жаві. Прямі збитки, заподіяні нацистами та їх посіпаками в Україні, ста­новили 285 млрд. крб., або 42% загальносоюзних втрат за роки війни і окупації. Комісія, створена Урядом України, підрахувала, що тільки для відбудови педагогічних навчальних закладів України потрібно було 15550 будівельників з 13-15 спеціальностей. Студенти педагогічних і вчительських інститутів України відремонтували 52 навчальних корпу­си і гуртожитки, відробили 300 000 трудоднів, зібрали врожаї на площі 1760 га. Незважаючи на обмежені матеріальні ресурси, уряд постійно збільшував асигнування на народну освіту. Так, якщо в 1941 році вони становили 15,5 млрд. крб., то в 1945 - вже 28,6 млрд. крб., тобто май­же удвічі більше, аніж у довоєнний час.

Програму соціально-економічного і культурного поступу України у післявоєнний період визначив "Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.", прийнятий вось­мою сесією Верховною Ради України в серпні 1946 р. Він передбачав завершення переходу до загального семирічного навчання, подальше впровадження середньої освіти, доведення мережі шкіл до 28 600 із

загальною кількістю учнів 6 120 000 чол. Щоб реалізувати це завдання, потрібна була додаткова армія учителів.

Одночасно було розроблено план розвитку вищої школи на 1946-50рр., згідно з яким уряд виділяв на капітальне будівництво 76 млрд. крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів, 10 пе­дагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш постраждали під час окупації. В цей час Наркомат освіти України уніфікував навчальні плани, надаючи більше уваги вивченню спеціальних і психологічних дисциплін, української, російської мови і літератури, зарубіжної літера­тури, історії СРСР та України!

Отже, в перші післявоєнні роки поновлюється мережа вищих пе­дагогічних навчальних закладів, збільшується контингент студентів, розширюється номенклатура спеціальностей. У зв'язку із запрова­дженням загальної обов'язкової семирічної освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно зросла їх кількість у західних областях України, а отже, збільшився попит на вчителів з вищою освітою.

Вищі педагогічні навчальні заклади, однак, не виконували планів випуску. Схвалений у травні 1949р. план передбачав щорічне збільшення прийому абітурієнтів. Крім того, для підвищення якості підготовки вчите­лів, поліпшення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального використання кваліфікованих кадрів викладачів був ухва­лений план реорганізації вищої педагогічн

Читайте також:

1. IV. На четвертому етапі, виходячи із позиції кожної СОБ на матриці АДЛ, вибирають для неї відповідну стратегію.
2. Аграрна освіта
3. Аналіз програм на етапі їх експлуатації
4. Бюджет як економічна і правова категорія
5. Бюджет як економічна категорія
6. Бюджет як економічна категорія
7. Бюджет як економічна категорія та його складові
8. Бюджет як економічна категорія.
9. Вдосконалення нормативно-правової бази міста на етапі переходу до інформаційного суспільства
10. Взаємозв'язок сукупного попиту та сукупної пропозиції. Макроекономічна рівновага
11. Визначення поняття системи. Економічна система як особливий клас систем
12. Вимоги до особистості тренера: освіта, особистісні якості, рівень знань

Переглядів: 1024