Економічна освіта на сучасному етапі

В університеті викладали видатні історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський - славетний професор української історії, який очолював наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Харківський університет - перший на території України, що входив до складу Російської імперії - був заснований наприкінці січня 1805р. Відносно ліберальна політика, здійснювана в цей час російським урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Університет засновано з ініціативи відомого вченого-винахідника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням - Василя Каразіна. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини. В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, людиною широких поглядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони своєю працею сприяли розвиткові науки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. З діяльністю університету пов'язана діяльність Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненки, вихованцем Харківського університету був Микола Костомаров.

Університетські вчені видавали українські альманахи, етнографічні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв університетський статут (1863р.), згідно з яким університетам Росії нада­валася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р. царя Олександра II з лібералізмом було покінчено. Новий статут (1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих навчальних закладів, які тепер мали повністю підлягати Міністерству освіти. Була заборонена виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університе­тами став чиновник - куратор округу. Водночас обмежувались права професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій, у Росії був підготовлений новий університетський статут. На цей час Харківський університет став осередком українського націонал-демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ра­ди університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання. Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Ака­демію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, яко­му було присвоєно ім'я професора О.Потебні.

Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була вико­ристана матеріальна база Кременецького ліцею, який був закритий в 1831р. у зв'язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному повстанні проти царизму. Спочатку у навчальному закладі функціону­вав усього один факультет - філософський. Він мав два відділення - історичне і фізико-математичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки - викладачі Кременецького ліцею. Ректором Київського університету було призна­чено Михайла Максимовича (1804-1873) - визначного вченого-природознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського універ­ситету. Водночас він був істориком, фольклористом і письменником. Його збірки "Малоросійські пісні"(1827р.), "Українські народні пісні" (1834р.), "Збірник українських пісень"(1849р.) - поклали початок украї­нській фольклористиці. У 1835р. в університеті було відкрито юридич­ний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віленської медичної академії - медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920р. З Київським університетом нерозривно пов'язане ім'я геніально­го українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р Т.Г.Шевченко - студент Петербурзької Академії мистецтва, автор "Ко­бзаря" (1840) - вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, "козачком пана Єнгельгарда". Це було відрядження для малювання етюдів. У травні 1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залишитися в Києві. Поет оселився у Києві, познайомився з письменником Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кирило-Мефодіївського братства - таємної організації, заснованої у Києві у грудні 1845р.-січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затвер­джений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24 березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де ув'язнили в казематі ІІІ відділу.

Становлення Київського університету як навчального закладу відбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому не­одноразово припинявся.

Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду видатних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) - історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Багалій (1857-1932) - видатний історик XX століття вивчав творчість Т.Шевченка і І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) - публіцист, історик, літе­ратурознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і куль­турний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Старицький (1840-1904) - український письменник і культурно-громадський діяч. В університеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними членами Київського університету були І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв, М. Жуковський.

Одеський університет (1865р.) створювався як Новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З по­чатку свого існування університет мав Ісгорико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціатором відкрит­тя Одеського університету був відомий вчений-педагог М.І.Пирогов, а також М.М.Могилянський та генерал-губернатор П.Строганов. Ім'я І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одесь­кого університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) - видат­ний біолог, професор зоології й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі; Данило Заболотний (1866-1929)- видатний украї­нський мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) - видатний український патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.) АН УРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського університету (1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) - видатний хімік, академік ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський університет в Одесі. У 1927р. очолив створений з його ініціативи Український Інститут фізи­чної хімії (тепер Інститут фізхіміі їм. Писаржевського). З цим універси­тетом пов'язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевського, Миколи Зелінського, Євгена Щепкіна, Володимира Філатова (офтальмолога).

Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови і літератури. В 1918-1920р. університет перетворено на румунський, було скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців значно скоротилась. В ньому навчались Іван Франко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР у 1940р. уні­верситет був реорганізований. Кількість факультетів зросла до семи, а з 1995р. - до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.

Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку пройшла наступні етапи: 1804-1917рр. — становлення педагогічної освіти; 1917-1920рр. - активні пошуки змісту, форм і методів будівництва но­вої вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-1934рр. - формування та інтенсивна підготовка національних педагогі­чних кадрів; 1935-1985рр. - утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; насту­пний етап - розбудова нової національної вищої школи на демократи­чних засадах. Проблема педагогічних кадрів в Росії була вперше по­ставлена в 1803-1804рр. у зв'язку зі шкільною реформою. Не зважаю­чи на вимоги духовенства надати йому переважне право на заміщення вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні педагогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями уні­верситетів. Усі студенти університету протягом трьох років слухали певний цикл предметів, після чого переходили в "головне відділення наук відповідно до їх майбутнього стану". Ті, хто готував себе до педа­гогічної діяльності вступали до педагогічного інституту. Студентів готу­вали до викладання всіх предметів у гімназіях. Професори університе­ту мали присвячувати одну годину на тиждень для "особливого наставлення учительських кадрів". Ректор педагогічного інституту керував їхнім навчанням. Такі інститути були організовані у 1811р. при Харків­ському університеті, а в 1834р. - при Київському. В інституті було ви­значено, що досвідчених учителів можна підготувати лише за допомо­гою універсальних лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступа­льний розвиток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички само­стійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливе викладати учням навчальний предмет. Тому особлива увага в Інститутах приді­лялась прищепленню студентам навичок викладання. Професори уні­верситету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності В кожному Інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення зобов'язані були пропрацювати в учи­тельському званні не менше шести років Незважаючи на те, що педа­гогічні інститути готували добре підготовлених учителів, які мали чітко виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала), проіснували ці навчальні заклади лише до кінця 50-х років XIX століття.

Педагогічні інститути замінили курсами В листопаді 1858р при всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту І виявляють бажання присвятити себе пе­дагогічній діяльності

Київський університет готував на курсах учителів фізики, мате­матики, Історії, географи, російської мови для середніх навчальних закладів Для всіх студентів університету на педагогічних курсах обов'язковим було вивчення логіки, психології, історії педагогіки і основ дидактики Кожний, хто закінчив курси, повинен був написати і захис­тити твір на задану тему, а також прочитати лекцію. Випускники, які виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в уні­верситеті, тих , хто мав середні успіхи, призначали до середніх навча­льних закладів, хто виявляв задовільні успіхи — вчителями повітових училищ Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх підготовки була досить високою Учителів І вихователів вищої кваліфі­кації готували на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних Інститу­тах У Києві для жінок з середовища інтелігенції "Товариство друзів юного дитинства" створило Фребелівський дворічний педагогічний університет (вересень 1907р ) До Інституту приймали жінок від 16 до 40 років Першим його директором став професор І. О. Сікорський Слухачки опановували в Інституті вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну Історію, Історію літератури, анатомію, фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби, природознавство з методикою ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію Фребелівської системи і огляд дитячої літерату­ри, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику, практичні знання з дітьми за Фребелівською системою Слід зазначити, що в Інституті працювали курси крою і шиття, рукоділля і домоводства Навчання було платне - 60 карбованців на рік При Інституті працюва­ла річна 'школа нянь" В педагогічних Інститутах, на Вищих курсах ве­лику увагу приділяли психологи, педагогіці, методиці та практичній підготовці слухачів, чого не було при університетах Кількість тих, хто навчався у вищих педагогічних навчальних закладах, була незначною Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу.

Навчання було платним - 20 карбованців на рік. До інституту приймали тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінари 58 сту­дентів навчали 14 фахівців, викладання в університеті велося російсь­кою мовою

Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологічний університет князя Безбородька, створений у 1875р на базі юридичного ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в наступні роки - 40 42 студенти Строк навчання складав чотири роки два роки теоретичного навчання, і два - практичного На навчання приймались особи, які за­кінчили гімназію чи духовну семінарію, склали екзамен з російської і давніх мов і не мали моральних і тілесних вад 3 1877р абітурієнтів з оцінкою "4" з мов звільняли від вступних екзаменів В інституті працю­вали доктор філологи Грот, який викладав психологію, логіку, історію, філософію, професор П В Тихомиров - викладач психології пізнання і курсу морального виховання Практичні заняття проводили в Інститут­ській гімназії на IV курсі Спочатку студенти відвідували уроки настав­ників, а потім шість пробних уроків давали самостійно

Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної форми навчання, проте екстернат був присутній У системі педагогічної освіти в 1872р з'явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців для міських, а з 1912р — для вищих початкових училищ В Україні у 1880р було їх два у Глухові (1874) та Феодосії (1872) Вони вели під­готовку вчителів широкого профілю Прийом на навчання провадився з 16 років для учнів усіх станів і звань Студенти вивчали Закон Божий російську мову, арифметику, геометрію, географію, природознавство, педагогіку з дидактикою, співи, гімнастику Чіткої спеціалізації не було психологія не була включена до навчальних планів, на педагогіку І дидактику відводилось лише по дві години на тиждень Учительські Інститути не давали вищої освіти І права вступу до університету В Україні станом на 1 січня 1917р підготовку вчителів здійснювали сім учительських інститутів Київський, створений 1 червня 1909р, Вінни­цький, створений 1 липня 1912р , Чернігівський, створений 1 липня 1916р, Глухівський, створений у 1874р , Катеринославський, створе­ний у 1910р , Миколаївський, створений у 1913р , Полтавський, ство­рений у 1914р. Проте контингент студентів цих навчальних закладів був невеликим. 1917-1920рр вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України 1917-1920 роках ЯП Ряппо, аналізуючи стан педагогічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька пері­одів першої радянської влади (січень-березень 1918р), Центральної Ради (березень-грудень 1918р), Директорії (грудень1918-січень 1919р), Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р); денікінщини (вересень-грудень 1919р).

С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютневої ре­волюції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережила кілька змін влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.

Українська Центральна Рада у Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прийнятий "Закон про національно-персональну автономію", в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації - це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє націо­нальне життя через відповідні національні органи. Управління націона­льною школою будувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами на­родної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відпові­дних національних радах освіти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретарі­ату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний міністр на­родної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважа­ючи на складні умови життя, в ці часи було проведено два Всеукраїн­ських вчительських з'їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та організації українського вчительства. З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науко­вим товариством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і правового, а також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганицький. Лекції проводилися в університеті св. Володимира.

У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Україн­ський державний університет (у Кам'янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Українське відділення Ки­ївського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф. Русова); крім того, товариство "Просвіта" відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Киє­ві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до університетів України; у всіх університетах створено кафед­ри української мови та літератури, історії України та права. Російські університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський ЗО липня 1918р. були оголошені державними університетами України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію українського університету з двома факультетами (юридичним та Історико-філологічним). У Ніжині було розроблено проект І статут Академії князя Безбородька, де за­значалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магіс­тра з своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістра педагогіки про­водила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповідної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов'язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову І літературу, історію гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природ­ничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві годи­ни на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев'ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді вті­ленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створен­ня національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну Інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положен­нями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецт­ва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними

методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.

21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогіч­них навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф. Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були покладені матеріали Московської нара­ди з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти, вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чер­нігова у зв'язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жов­тень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був сту­пінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогічна підгото­вка.

Певне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднаркому України "Про деякі зміни в складі побудови державних установ і вищих навчальних закладів УРСР", що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і званнями привілеї. В Інститутах запроваджувалося заміщення викладачів кафедр за конкур­сом, створювалися ради для переобрання викладачів.

В Україні, крім 23,2 млн. українців, у той час проживали 5 млн. представників Інших національностей; через те з перших днів Радян­ська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П. Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівни­ків у галузі освіти. У своїй роботі Рада керувалася "Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР".

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогі­чний заклад має організовуватися за функціональною ознакою (соцвих, профосвіта, політосвіта).

У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, ви­щих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій створено нову форму вищого навчального закладу - інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала праців­ників освіти для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Хар­ківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реор­ганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів на­родної освіти.

Цільове призначення інститутів народної освіти - підготовка вчите­лів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, праців­ників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох від­ділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і частково - техні­кумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з галузей господарс­тва і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на дру­гий курс - випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринос­лаві, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними.

Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мо­вами, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факультети: соціального виховання (готував вчителів для семирі­чних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарсь­ке, німецьке і єврейське. Вони забезпечували підготовку вчителів укра­їнської та російської мов та літератури, історії і суспільствознавства, географії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.

На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадських організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє студентів. Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації. Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні організації рекоменду­вали 66 чоловік, комсомольські - 38, комітети незаможних селян - 209, профспілки - 1159, військові організації - 59, профос - 242, без відря­джень - 239, на платні місця - 11. Позитивним було те, що Радам ІНО, викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і пла­нів, у виборі підручників і методів. Рада Харківського ІНО, наприклад, 30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститу­ти не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педаго­гічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувались вони так само, як ІНО. Одночасно створюва­лися робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у вищих закладах освіти. У той час був дуже великий вплив та контроль за ро­ботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів.

У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генера­льної чистки у рядах партії. На основі цього документу проводилась пере­атестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з ВНЗ Укра­їни були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адмі­ністративно-командної системи в країні.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.).

Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту" і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах на­вчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах заняття проводилися українсь­кою мовою, у 1 966 - українською і російською мовами, 3 404 - росій­ською мовою, 119 - єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мова­ми. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі.

На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти, їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчан­ня. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний - перевірка відвідування, періодичний - заліки з обов'язкового мінімуму знань, та Індивідуальний (контроль здійснюва­вся контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми.

Тимчасове положення - це основний документ вищого педагогі­чного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в чер­вні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положення про інститути УРСР.

Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике зна­чення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна конференція з педа­гогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференціях піднімалися питання про поліпшення якісного складу вчительства, перегляд у мережі педаго­гічних навчальних закладів.

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України впли­нули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговори­ла проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної на­ради наркомів освіти з питань узгодження організаційних форм навча­льної діяльності (1924р). У зв'язку з впровадженням обов'язкових по­чаткового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительсь­ких кадрах. У 1927р. мережа педагогічної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніп­ропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні 1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік. Навчання було платним. Великого поширення така форма освіти на­була в Київському ІНО.

Згодом було розроблене "Положення про дворічні курси для під­готовки робітників і селян для вступу в ІНО". Такі курси існували у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, природознавство, фізику, іноземну мову, географію, соціоекономічний мінімум, анатомію, радянську систему освіти, педпракти­ку, клубну роботу. Кожна партійна чи комсомольська організація мала право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені всту­пні норми для різних соціальних категорій. Кожний вищий навчальний заклад мав свої плани І програми. Навчальні плани складали факуль­тетські комісії і затверджувалися на правлінні інституту. Кількість цик­лових комісій визначала факультетська комісія. Основними формами навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, се­мінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою була тематика дипломних робіт: "Чи може школа бути вільною?", "Мис­тецтво у трудшколі", " Економічне становище селян як чинник, що впливає на народну освіту", "Що можна використати в нашій школі з Дальтонівського і лабораторного плану".

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працю­вати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закін­чення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшення підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного І соціального; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаштування студентів на педа­гогічне виробництво; г) підготовка студентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики.

З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація педаго­гічних навчальних закладів Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої українізації (зокрема, для педагогічних Інститутів це 1927-1928 рр. ) Викладачів, які не могли пере­йти на викладання українською мовою, звільняли Інститутів з українсь­кою мовою викладання було у 1923 р - 30,8%, 1924 - 39,0%, 1925 -33,3%, 1926 - 40,7% У вересні 1926р уряд України ухвалив постанову "Про освітню роботу серед українського населення союзних республік", оскільки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Кубань, Сибір, Туркестан) У цих місцях необхідно було організувати кафедри українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни Нарком освіти О Шумський навіть звернувся до Й Сталіна з питанням про те, чому на посту Генсека Компартії України перебуває Л Каганович, а не представник української національності (наприклад, Чубар, Петровський) У зв’язку з цим нарком був звільнений І звинувачений у "націоналі­стичних ухилах" Пошуки "націоналістичних ухилів" набули після цього масового характеру, особливо влітку 1928 року Самогубство М Хвильового І М Скрипника Інтелігенція сприйняла як кінець україніза­ції

У цей період, а саме з 1922 року, в Інститутах були введені сти­пендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом 1 пояс - Харків -27 крб. , 2 пояс - Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя - 24 крб. , З пояс - Одеса, Миколаїв - 23 крб. , всі окружні міста - 21 крб. , 5 пояс - поза окружними центрами - 19 крб. Але стипендію отримували не всі В березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб, плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою при цьому 40% студентів звільнялися від сплати Стипендіальний фонд з 1922 по 1928 рік зріс у 10 разів У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постано­ву «Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл", згідно з якою випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі по­рушення його могли віддати до суду У 1921-1928 рр. в Україні велика увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу

20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культури, періодом національного ренесансу В цей час сформовані найважли­віші компоненти підготовки національних учительських кадрів

З 1928 року починається утвердження адміністративно-командної системи (1928-1941 рр.), формування культу особи Й.Сталіна Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогіка І психологія, генетика і педологія а й творчість ініціатива, педагогічна самостійність Така атмосфера застою призвела до поступового утве­рдження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів учнів та студентів Висока Ідеологізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на слухняний обслуговуючий персонал

Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскіль­ки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів Природно, що діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забезпечити потребу шкіл у кадрах Настав час реформувати освіту У зв’язку з цим був розроблений п’ятирічний план масової комуні­стичної освіти на Україні", що уточнював програму розвитку і вдоскона­лення недосвіти. Перед вищими навчальними закладами постало за­вдання підготувати 52 899 учителів, забезпечити школу педагогами з ви­щою освітою на 50% Вищі навчальні заклади почали створювати підгото­вчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фінансувалися державними, господарськими І громадськими організаціями Усі, хто на­вчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками Поповнення педагогічних закладів такими абітурієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів

У березні 1929р уряд прийняв постанову «Про підготовку викла­дачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів, в якій ви­значалися недоліки педагогічної освіти У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929р), яка у справі педагогіч­ної освіти визначила, що система підготовки педагогічних кадрів по­требує значного поліпшення На конференції встановлено, що ІНО слід визнати єдиним навчальним закладом для підготовки учителів.

У 1929р розпочався наступ соціалізму по всьому фронту", ста­вилося завдання забезпечення суцільної писемності населення до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання дітей, переведення загальноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшення кількості шкіл і відповідно — вчителів Контроль більшовицької партії за освітою і педагогіч­ною діяльністю вчителів посилився У всіх вищих навчальних закладах утвердилася сувора дисципліна, навчальний день студента становив 6 годин, а тривалість навчальної години — 50 хв. Час зимових і літніх канікул максимально скоротили Почали враховувати відвідування лекцій студентами, відмінили всі умовні переведення студентів Другорічництво дозволяли лише в разі тривалої (не менш 6-ти місяців) хвороби. Увесь строк навчання у вищих навчальних закладах технікумах і на робітфаках поділився на семестри, половину навчального часу відвели на виробничу і педагогічну практику Вступні екзамени прово­дилися з 1 по 15 червня з суспільствознавства (усно), російської мови І математики (письмово), фізики (усно) Знання абітурієнтів оцінювали на задовільно" або незадовільно" Централізоване комплектування вищих навчальних закладів було скасоване, запровадили єдиноначалля, вибо­ри ректорів замінили їх призначенням відповідними державними орга­нами Одночасно для прискорення випуску спеціалістів були скорочені терміни навчання до трьох, максимум до чотирьох років Щоб прискори­ти підготовку спеціалістів, у 1929 р було скасоване виконання диплом­них робіт, у липні 1930р союзний уряд ухвалив постанову "Про реорга­нізацію вищих навчальних закладів технікумів І робітфаків", а в серпні - Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні" ЦІ документи передбачали такі типи навчальних закладів вищі педагогічні школи - педагогічні Інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси Основним навчальним закладом ставав Інститут, базою для якого були робітфаки І педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років В Україні почали діяти різні типи Інститутів, які готували педагогічні кадри (Інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути)

Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалі­зації І цільового призначення Із закріпленням їх за відповідними галу­зевими вищими навчальними закладами У зв'язку з цим відкрили ро­бітфаки у Житомирському, Полтавському, Чернігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському Інститутах народної освіти

Тривалість навчання на робітфаках збільшилася до чотирьох ро­ків У лютому 1931р ВУЦВК І РНК УСРР затвердили нове "Положення про робітничі факультети", згідно яким вони підпорядковувалися на­родним комісарам При кожному вищому навчальному закладі створю­вали денний І вечірній робітфаки, що функціонували на великих під­приємствах, у радгоспах, колгоспах Робітфаки поступово перетвори­лись на кузню кадрів.

Прийом І випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі Таким чином, до початку 1930р в Україні діяла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми) А В Луначарський, виступаючи на Всесоюзній нараді з питань народної освіти, позитивно оцінив роботу народного комісара освіти УСРР М А Скрипника Нарада ухвалила, що педагогічні вищі навчальні заклади мають готувати войовничого матеріаліста - діалектика, озброєного марксистсько-ленінською теорією, активного борця з будь-якими ви­явами ворожої Ідеологи в культурній роботі, організатора широких мас трудящих на фронті культурної революції, фахівця, який володіє політехнічними знаннями І практичними навичками в галузі промислової І сільськогосподарської праці

Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів Із задовільною матеріальною базою були реорганізовані в Інститути В Інститутах (1931р ) навчалось 16 000 студентів проти 11 000 у 1930 У квітні 1930 року Нарком освіти України ухвалив постано­ву "Про екстернат за курс вузів" До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не менше п'яти років За навчання сплачували певну суму, що залежала від зарплати до 100 крб. - 2,5%, від 101 до 150 - 3%, від 151 - 4% Екстернати не тільки сприяли збільшенню кіль­кості педагогів з вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати свою кваліфікацію Утримання одного студента в педагогічному навчальному закладі в 1929р коштувало 503 крб., у 1933р планові витрати становили 863 крб. , напередодні Великої Віт­чизняної війни вони зросли до 3300 крб.

Внаслідок запровадження обов'язкового початкового І переходу до семирічного всеобучу значно зросла мережа семирічок (майже в чотири рази) І середніх шкіл (у 92 рази), при цьому розвивалася мере­жа шкіл для національних меншин У 1930-31 н р в Україні навчанням рідною мовою були охоплені німецькою - 96,3%, болгарською - 96,6%, єврейською - 91,6%, польською - 75%, грецькою - 47,6% дітей По­стало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадрами, а їх готували дуже мало Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавському - 203, в шести єврейських секторах ІНО -1 050, у німецькому ІНО - 180 студентів Середні педагогічні навчальні заклади для національних меншин (їх було вісім) готували 1 710 майбутніх вчи­телів (грецький технікум у Маріуполі, єврейський - у Житомирі, болга­рський - вОдесі)

Надалі процес підготовки національних учительських кадрів в Україні гальмувався У квітні 1938р М С Хрущов ухвалив сумнозвісну постанову, в якій навчальні заклади національних меншин вважалися вогнищем "буржуазно-націоналістичних впливів", а їх подальше функ­ціонування оголошувалося недоцільним і шкідливим

Отже, 1931 - 1933 роки - це час утвердження єдиної системи на­ціональної педагогічної освіти У 1933-1934 н.р. частина інститутів со­ціального виховання І професійної освіти реорганізувалися у педагогі­чні Інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин) При Інститутах на базі добре обладнаних педагогічних техніку­мів створювалися вчительські Інститути, що готували кадри для \/-\/ІІ класів Якщо у 1935 р в СРСР функціонував 91 учительський Інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році - 23 І 19 відділень при педвузах

Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літерату­ри, фізико-математичне, географічне і природознавства. Після триріч­ної роботи в школі випускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступати на НІ курс відповідних педагогічних інститутів. В учи­тельський інститут приймали осіб із середньою освітою.

Таким чином, починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педаго­гічної освіти України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. У 1930р. для поліпшення органі­зації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реоргані­зований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. ВУПКП включав сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збільшується кількість вчителів-заочників. Якщо на січень 1933 року їх навчалося 48 000 чол., то у 1941 у 51 педагогічному і вчительських інститутах - 58 561. З цього часу підвищення темпів розвитку стало основною рисою підготовки "інженерів людських душ".

У 1932р вищу педагогічну освіту мали 12,1% вчителів, а серед-ню-56,7%. Як відомо, завдання забезпечення вузів професорсько-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Україні без наукового обґрунтування, у погоні за модою роль університетів у фор­муванні педагогічних кадрів була зведена нанівець. Життя вимагало поновити діяльність цих вищих навчальних закладів. Уряд України в 1933р. ухвалив постанову про організацію діяльності державних уні­верситетів.

У постанові уряду від 19 вересня 1932р. «Про навчальні програ­ми і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації на­вчально-виховного процесу і педпрактики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкрети­зувалися навчальні дисципліни, особлива увага приділялася оволодін­ню новітніми методами навчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.

Цінним було те, що в V,VI,VII семестрах відводили один день, а у VIII - два дні для самостійної роботи студентів. Однак хоча загалом навчальні плани були вдосконалені, все ж вони мали недоліки: мало уваги приділялося підготовці вчителя-вихователя, формуванню його інтелігентності і культури.

На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930рр., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, основним проблемам дидактики, ролі середовища і спадкоємності то­що. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку майбутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань по­ступу школи і вищої педагогічної освіти. Ці питання були розглянуті Українською науковою республіканською конференцією з педагогіки і психології (1940р.), та Всесоюзною конференцією з педагогічних наук (1941р.). Зазначимо, що в Україні в 1940р. вперше рідною мовою поба­чив світ навчальний посібник "Педагогіка" /за ред. С.Х.Чавдарова/. Протягом 1941 року Нарком освіти України разом із Всесоюзним Комі­тетом у справах вищої школи продовжували удосконалювати навчаль­ні плани і програми. Як відомо, навчання і виховання студентів зале­жить від якісного рівня професорсько-викладацького складу. Проаналі­зуємо кадровий потенціал вищих навчальних закладів того часу.

У 1940-41 н.р. у педагогічних вузах республіки працювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. Понад 80% (3 388 чол.) викладачів інститутів не мали вченого ступеня і зван­ня. Рівень викладання у педагогічних інститутах залишав бажати кра­щого. Дещо вищим він був в університетських системах і педвузах Ки­єва і Харкова. Щоб підвищити рівень роботи професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930р. ухвалила "Статут про штатно-окладну систему оплати викладачів вищих шкіл СРСР", який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор - 240 годин, доцент - 360 годин, асистент -480 годин. Було встановлено таку щомісячну заробітну платню: про­фесори - 300 крб., доценти - 250 крб., асистенти - 210 крб. У педагогі­чних вузах працювали в цей час академік Д.І. Багалій; професори -В.М. Арттобольський, Л.А. Булаховський, І.С. Костюк, Д.Ф. Ніколенко, С.Х. Чавдаров та інші.

На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936р "Про підвищення заробітної платні вчителям та Іншім працівникам шкіл" матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу. Приріст зарплатні вчителів V-\/ІІ класів становив 99,1%VІІІ-Х - 136,1%. Отже, 1928-1941рр став періодом, що характе­ризувався пошуком навчального закладу, який би успішно готував вчи­теля школи. В умовах командно-адміністративної системи підготовка педагогічних кадрів здійснювалася у системі (університети, педагогічні і вчительські інститути); відзначалася тенденція нігілістичного став­лення до збереження І розвитку національного багатства - мови і куль­тури; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, німецькою, єврейською та іншими мовами. Про­те, незважаючи на всі помилки, досвід цього часу має неабияке теоре­тичне і практичне значення.

Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов'яни - заявив один з ідеологів фашизму Розенберг - повинні працювати на нас, оскі­льки ми маємо в цьому потребу. Частина педінститутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університе­ти: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одеський - у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).

У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні пла­ни із скороченими строками навчання - три з половиною роки в універ­ситетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був незадовільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчально-методична література то­що), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до під­готовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність - низькою.

На кінець 1943 року у звільнених містах України працювали 25 пе­дагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 учительських інститутів), в яких навчалось 6 966 студентів, в тому числі З 935 на першому курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 чоловік. У зв'язку з нестачею кадрів були відкриті курси: чотириміся­чні - для підготовки вчителів І-І\/ кл. (21 100) і шестимісячні - викладачів \/ - \/ІІ кл. (4 470).

Отже, не дивлячись на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Почали функціонувати чоти­римісячні курси і заочні відділення при всіх педагогічних інститутах. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників університетів педа­гогічних інститутів і вчительських інститутів. Крім того, при управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. Його першим директором був Я.П. Ряппо. У 1944-1945 н.р. відновилася мережа вищих педагогічних навчальних закла­дів, за винятком чотирьох педагогічних і шести вчительських інститутів, матеріальну базу яких повністю знищили фашистські окупанти.

У цей час найбільше було філологічних, фізико-математичних та історичних факультетів; натомість не функціонували факультети підго­товки вчителів естетичного циклу і фізвиховання. Одним із найскладніших завдань виявилося комплектування педагогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.

У 1944-1945 навчальному році у звільнених районах України по­новили роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 17 учительських інсти­тутів, де навчалися 23 792 студентів. Педагогічні вищі навчальні заклади багато зробили для організації навчально-виховного процесу і поліп­шення підготовки педагогічних кадрів, за що, зокрема, Нарком освіти України нагородив 230 працівників вищої освіти, а саме: знаком "Відмін­ник народної освіти" - 95 осіб, грамотами - 10, грошовими преміями - 125 осіб.

1941-1945 роки були часом набуття досвіду, що дав змогу досяг­ти успіхів у розвитку й удосконаленні вищої педагогічної освіти у пово­єнний час. Сформувалася нова вища педагогічна школа, яка після перемоги розгорнула активну підготовку вчителів, здатних у складних умовах навчати і виховувати підростаюче покоління.

Таким чином, у період Великої Вітчизняної війни система вищої педагогічної освіти, що склала в передвоєнні роки незважаючи на не­доліки і проблеми і прорахунки, повною мірою витримала іспит перед історією; через те її діяльність, досвід роботи в складний і героїчний час мають практичне значення для подальшої перебудови і вдоскона­лення справи підготовки вчительських кадрів в Україні.

Після Великої Вітчизняної Війни почався етап відбудови і розви­тку вищої педагогічної освіти України (1945-1961рр). Світова історія не знає аналогів відновлювальних робіт такого масштабу, як у нашій дер­жаві. Прямі збитки, заподіяні нацистами та їх посіпаками в Україні, ста­новили 285 млрд. крб., або 42% загальносоюзних втрат за роки війни і окупації. Комісія, створена Урядом України, підрахувала, що тільки для відбудови педагогічних навчальних закладів України потрібно було 15550 будівельників з 13-15 спеціальностей. Студенти педагогічних і вчительських інститутів України відремонтували 52 навчальних корпу­си і гуртожитки, відробили 300 000 трудоднів, зібрали врожаї на площі 1760 га. Незважаючи на обмежені матеріальні ресурси, уряд постійно збільшував асигнування на народну освіту. Так, якщо в 1941 році вони становили 15,5 млрд. крб., то в 1945 - вже 28,6 млрд. крб., тобто май­же удвічі більше, аніж у довоєнний час.

Програму соціально-економічного і культурного поступу України у післявоєнний період визначив "Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.", прийнятий вось­мою сесією Верховною Ради України в серпні 1946 р. Він передбачав завершення переходу до загального семирічного навчання, подальше впровадження середньої освіти, доведення мережі шкіл до 28 600 із

загальною кількістю учнів 6 120 000 чол. Щоб реалізувати це завдання, потрібна була додаткова армія учителів.

Одночасно було розроблено план розвитку вищої школи на 1946-50рр., згідно з яким уряд виділяв на капітальне будівництво 76 млрд. крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів, 10 пе­дагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш постраждали під час окупації. В цей час Наркомат освіти України уніфікував навчальні плани, надаючи більше уваги вивченню спеціальних і психологічних дисциплін, української, російської мови і літератури, зарубіжної літера­тури, історії СРСР та України!

Отже, в перші післявоєнні роки поновлюється мережа вищих пе­дагогічних навчальних закладів, збільшується контингент студентів, розширюється номенклатура спеціальностей. У зв'язку із запрова­дженням загальної обов'язкової семирічної освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно зросла їх кількість у західних областях України, а отже, збільшився попит на вчителів з вищою освітою.