• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття як форма мислення.

ВСТУП

Людське пізнання, якої б його галузі ми не торкнулися, насамперед має на меті здобуття знань, які б сприймалися за істину якомога ширшим людським загалом. Істина як гносеологічна чи епістемологічна категорія упродовж усієї пізнавальної діяльності завжди була оточена в свідомості людей певним ореолом святості і вважалася нескороминущою цінністю. Вочевидь, сутність такого шанобливого ставлення до істини полягає в тому, що володіння нею робить можливим для людини забезпечення упевненого й успішного здійснення різноманітних практичних дій.

На кожному кроці – у будь якій галузі діяльності – наміром людини є відшукання істинного знання, прагнення ним керуватися. У будь-якому випадку, чи хочуть люди опанувати природними силами або прагнуть встановити найбільш розумні, досконалі відносини в суспільстві, вони повинні знати закони природи і суть суспільних явищ.

За час ґенези людського пізнання (природничого та суспільного) було створено і використовуються в процесі аналізу явищ особливі методи відшукання нових законів: математичний метод, що розкриває кількісні закономірності; метод моделювання; експериментальний метод. Крім того, існує безліч спеціальних методів, вживаних лише в окремих науках або тільки в одній галузі досліджень, наприклад метод матричного синтезу в молекулярній біології, метод молекулярних орбіт в хімії, спеціальні методи криміналістики тощо. Проте, людина задля надійності й упевненості в істинності здобутих знань повинна потурбуватися і про бездоганність свого вищого інструменту пізнання – мислення. Мислення, як усвідомлення світу, підпорядковується певним законам, які називають логічними законами. Роль логічних законів в пізнанні важко переоцінити. За різних ситуацій розмірковування, у людей виникає безліч думок, здогадок і припущень, підставою для яких слугують знання набуті раніше і які ми намагаємося узгодити чи зіставити з досліджуваним предметом. Тут для досягнення знання, яке б викликало довіру у інших, необхідно правильно погоджувати одну з одною різні думки, відсікти усе зайве, відібравши те, що веде до розвитку знань. Саме тут і вступають в силу вимоги логічного мислення.

Отже логічність є найпершою умовою правильного мислення. Закони мислення і логічні засоби пізнання істини є загалом однаковими для усіх людей не залежно від галузі їхньої діяльності, мовної чи етнокультурної приналежності. Зрозуміло, що вивчення законів мислення і оволодіння ними значно підвищують рівень осягнення сутності предметів та явищ довкілля.

У пізнанні істини зустрічаються двоє основних труднощів: 1) невичерпна складність і нескінченне різноманіття світу; 2) зіткнення між собою різних інтересів людей як суб’єктів пізнання. Щодо другого, то варто зазначити, що історія людського пізнання налічує чимало свідоцтв про те, як одна і та ж істина буває вигідною одним людям і не вигідною іншим і як окремі особи або групи прагнуть не стільки розкрити істину, скільки, навпаки, приховати або перекрутити її з якоюсь корисливою метою. Про це говорять, наприклад, такі вислови: «Царські вуха не виносять правди» (Еразм Роттердамський); «Істина по цю сторону Піренеїв стає помилкою по ту» (Б.Паскаль); «Правда часом народжує ненависть» (Теренцій). Тут йдеться насамперед про оцінку істинності знань, що стосуються суспільного життя. Природно чекати, що і особа, яка порушила певні суспільні норми, прагнутиме приховати або спотворити правду про свій вчинок задля уникнення чи пом’якшення відповідальності. Неупередженість же полягає, у прагненні встановити істину щодо певних подій чи явищ. У випадку, скажімо протиправних вчинків неупередженість є підґрунтям об’єктивності і справедливості присуду. Зіткнення інтересів людей набуває грандіозних масштабів в геополітичних антагонізмах, де замість логічної аргументації вдаються до сили, шантажу та ін.

***

Логіка започаткувалася в межах єдиної нерозчленованої науки – філософії, наприклад, в античній філософії, яка на тоді об’єднувала усю сукупність знань про довкілля, про саму людину і її мислення. У ту епоху логіка мала переважно онтологічний характер, тобто ототожнювала закони мислення із законами буття (онтологія – від грецького ontos та logos, що у перекладі означає „вчення про буття”). Так, логічний закон тотожності давньогрецьким філософом Парменідом (др. пол. VI — поч. V ст. до Р.Х.) характеризується, як закон самого буття, у зв’язку з чим заперечується можливість мислення про зміну речей. Логічний закон достатньої підстави в тлумаченні старогрецького філософа Демокрита (близько 460—370 до Р.Х.) виражає те положення, що нічого в світі не відбувається безпричинно і без підстави. Демокрит також встановлює первинні елементи мислення: данні чуттєвого сприйняття із поєднання яуих виникають найпростіші судженя, що складаються з двох елементів: суб’єкта і предиката: дальі більш складні судження, що складаються із поєднань суджень.¹

У IV ст. до Р.Х логіка починає розвиватися під впливом зростання інтересу до ораторського мистецтва. Це характерно не лише для античної Греції. Як свідчить А. О. Маковельський, такий характер носять засади логіки також в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї, Стародавньому Римі, тощо. Так, у першому творі Аристотеля (384—322 до н. э.) з логіки «Топіка» проблеми логіки розглядалися у зв’язку з теорією ораторського мистецтва

___________________________

1. Маковельский А.О. История логики. – М.: Кучково поле, 2004. С.54

(топіка — один з розділів риторики). Але вже в подальших творах Аристотеля логіка і все більше починає виступати не як один із засобів впливу оратора на аудиторію, але як знання, що вказує шлях до досягнення істини. Цього, з одного боку, вимагав швидкий розвиток науки, а з іншого, боротьба з софістикою, яка мала тоді досить значне поширення і яку сам Аристотель називав „уявною мудрістю”. Софісти, особливо пізні (IV в. до Р.Х.), свідомо застосовували в дискусіях різного роду прийоми, замасковані зовнішньою, формальною правильністю, з метою видати помилкове за істинне. Софісти намагалися запевнити, що ніякої об'єктивної істини не немає, що з будь-якого питання, узятого в один і той же час і в одному і тому ж відношенні, можна сказати і „так і ні”. Небезпеку софістики для науки побачив ще Демокрит і почав боротьбу проти неї. Але перший серйозний удар по софістиці наніс Аристотель. Глибоко, як на той час, вивчивши закономірності мислення, він в ході боротьби з софістикою заклав основи науки про мислення, яку назвав „аналітикою”. Засадничим принципом цієї науки Аристотель назвав принцип несуперечності мислення: дві протилежні думки, узяті в одно і тому ж часі, в одному і тому ж сенсі, в одному і тому ж відношенні разом не можуть бути істинними. Так було започатковано логіку як науку про мислення, що веде до пізнання істини як відповідності думці відображуваному предмету.

Вперше термін „логіка” для позначення самостійної науки став уживатися, мабуть, стоїками. Правда, цей термін, як зазначає А. О. Мако-вельський,¹ вони вживали в ширшому сенсі, ніж той, в якому він став використуватися пізніше. Під логікою вони розуміли і науку про мислення і науку про мову (граматику). Тому предметом логіки стоїки вважали вивчення і словесних знаків, і думок, що позначаються ними. А. С. Ахманов вважає, що назва „логіка” стала зміцнюватися лише з XIII в., а остаточно утвердилась в XVII ст. «Вперше термін логічне для вчення про критерії істини і правилах пізнання, – пише А. З. Ахманов, – увів Демокріт, що озаглавив твір, присвячений цим питанням, «Про логічне або про правила»... Проте Аристотель логічними, або діалектичними, називав лише такі міркування, в яких виходять лише з імовірно істинного без аналітичного встановлення підстав істинності і які тому носять умовний, гіпотетичний характер; дослідження ж, присвячені науці про доказ, тобто науці про засоби встановлення об’єктивних істин, він назвав «Аналітиками»». ²

У середні віки логіка функціонувала в межах університетської схоластики і щільно пов’язана з так званою суперечкою про універсалії. У схоластичний період досліджуються здебільшого філософські підстави

__________________________________

1. Маковельский А.О. Цит. роб. – С.171.

2. Ахманов А.С. Формы мысли и законы формальной логики // Вопросы логики. Сб. науч. Трудов. – М., 1955. – С.34.

логіки, а проблеми логічного вивідного знання та прийомів логічного доведення не виходять за межі аристотелівської силогістики. Схоластику цікавила насамперед можливість поєднання ідеалізму й раціоналізму, синтезу релігійних постулатів і принципів раціонального мислення. Так, на думку відомого середньовічного філософа і теолога Томи Аквінського (1225 – 1274), існує два різновиди знань: раціональне знання, що набувається за допомогою розуму, раціонального мислення, і надраціональне знання, здобуте через надраціональну інтуїцію, містичне одкровення. Відповідно до цього схоластична логіка тлумачилась як наука виключно про раціональне знання.

Інший середньовічний схоластик і коментатор Аристотеля Іоанн Дунс Скотт (1265 – 1308) вважав логіку наукою про поняття і розділяв її на дві частитни: теоретичну і прикладну. Він поділяв думку арабського філософа Ібн-Сіни (Авіцени), що універсалії існують до речей у вигляді прообразів у божественному розумі, потім в одиничних речах як їхні сутності і потім як поняття у людському мисленні як результат абстрагування. За Дунс Скоттом, логіка не є наукою про словесні вирази та способи мовлення, у центрі її стоїть поняття як щось середнє між річчю і мовленням. Ще один відомий філософ-схоластик і теолог Уільям Оккам (бл. 1281 – бл. 1348/9/50) вважав, що логіка в одному ряду з граматикою та риторикою є дійсно пізнавальним засобом, що керує інтелектом у його діяльності. Оккам, окрім прийнятих у формальній логіці двох значень („істинно – хибно”), вводить третє значання „невизначено”.

Упродовж багатовікової історії розуміння предмету логіки зазнавало серйозних змін. На початку XVII ст., коли розвиток емпіричних наук і виробництва почав вимагати створення досконаліших методів пізнання, англійський філософ Фр. Бекон (1561—1626) опублікував свою працю «Новий Органон» (1620), який він протиставив як знаряддя нової науки логічним творам Арістотеля, що носять загальну назву «Органон». Якщо раніше в логіці бачили засіб перевірки і обґрунтування істинності, то Бекон в «Новому Органоні» запропонував бачити в логіці знаряддя, за допомогою якого робляться нові наукові відкриття. Завдання логіки, на його думку, повинно полягати у відшуканні форм і видів руху, число яких є скінченим. Запропонована ним індуктивна логіка представляла, на його думку, сукупність прийомів, за допомогою яких відшукуються форми, відкриваються нові істини. Якщо Аристотель своєю головною заслугою вважав розробку вчення про силогізм, в якому центральне місце належить дедукції, тобто хід думки від загального до окремого, то Бекон головну увагу зосередив на індукції, тобто на логічних процесах висновку від окремого до загального. Пізніше індуктивна логіка була систематизована Дж.Ст. Мілем (1806 – 1873) у його трактаті «Система логіки силогістичної та індуктивної», що мало великий вплив на розвиток наукового пізнання.

Дедуктивний метод наукового пізнання найбільш повно обґрунтував Р.Декарт (1596 – 1950) у своїй праці «Розмірковування про метод...». На підставах своїх математичних досліджень Декарт зосереджує увагу на значенні раціональної дедукції. Послідовниками Декарта стали А.Арно і П.Ніколь, які створили славетну працю «Логіка Пор-Рояля» (за назвою монастиря). Ця праця довго слугувала підручником з логіки. Тут автори виходять за межі традиційної логіки, і головну увагу приділяють методам наукового пізнання, логіці відкриттів. Це був своєрідний поштовх до створення так званих „розширених логік”, що зазнали розвитку у ХІХ – ХХ ст..

У XVIII ст. німецький філософ І. Кант (1724—1804) виступає із заявою, що аристотелівська традиційна, формальна логіка за 2000 років не зробила жодного кроку вперед. Ця звичайна, або загальна логіка, на його думку, вивчає форми поняття, думки і висновки, цілком відволікаючись від змісту і від їх пізнавальної цінності. Важливішою він вважає трансцендентальну логіку, яка досліджує у формах мислення те, що забезпечує нашим знанням апріорний (доемпіричний) характер.

З історії логіки відомі спроби звести предмет логіки до вивчення психології мислення (Р. Ліппс, Н. Грот та ін.).

На початку XIX ст. німецький філософ Г. Гегель (1770— 1831) піддав критиці спроби оголосити закони формальної логіки загальним методом пізнання, з чим не можна не погодитися. Закони формальної логіки – це закони вивідного знання, а не загальні закони пізнання. Але піддавши критиці необґрунтовані претензії деяких формальних логіків видати формальну логіку за загальний філософський метод, Гегель помилково намагався поставити під сумнів і раціональне зерно формальної логіки – закони вивідного знання.

З середини XIX ст. починає розвиватися математична логіка, яка є логікою, що застосовує спеціальні математичні методи i апарат символів і яка досліджує змістовне мислення за допомогою числень (формалізованих мов). Особливо сильний інтерес до математичної логіки виявився в зв'язку з потребою дати точне і адекватне визначенні поняття „математичне доведення”, що вважається деякими логіками головною метою математичної логіки. Цей інтерес до математичної логіки ще більш загострився під впливом відкриття неевклідових геометрій і необхідністю знайти строге обґрунтування аналізу. Досить серйозно це питання постало під кінець XIX ст., математичний світ був приголомшений відкриттям парадоксів, тобто міркувань, що призводять до суперечності.

Математична логіка створила і безперервно удосконалює логічний апарат числення, який знайшов широке застосування на практиці не тільки в області математики, кібернетики, обчислювальної техніки, але і в лінгвістиці, біології і низки інших наук. За допомогою логічного апарату і відшуканих законів логічного слідування математична логіка дала можливість по-новому осмислити закони і правила традиційної логіки і вирішити такі проблеми, які залишалися невирішеними протягом сторіч. Це відноситься перш за все до теорії виведення, тобто до найістотнішого в предметі формальної логіки, оскільки і традиційна і математична логіки є науками про вивідне знання.

Першим, хто висловив думку про залучення математичної символіки в логіці, був Г. В. Лейбниць (1646— 1716). Але ця ідея за життя Лейбниця не була втілена. Першу систему математичної логіки створив Дж. Буль {1815—1864). Логіку Дж. Буля удосконалили У. С. Джевонс (1835—1882) і Е. Шредер (1841—1902). Досягнення Буля, Джевонса і Шредера узагальнив і розвинув далі російський логік П. С. Порецький (1846— 1907). В кінці XIX початку XX ст... з’являються праці Г. Фреге (1848—1925), Дж. Пеано (1858—1932), Б. Рассела (1872—1970). Велику роль в розвитку математичної логіки зіграв Д. Гільберт (1862—1943). Особливо слід зазначити роль у розвитку логіки німецького вченого Готлоба Фреге (1848 – 1925). У праці «Числення понять» він вибудував аксіоматичне числення предикатів, де містились уже усі головні елементи сучасних логічних числень. У багатьох логіко-філософських статтях Фреге висунув низку важливих проблем „сенсу” та „значення” позначаючих виразів, заклав основи логічної семантики. Англійські дослідники Б. Рассел (1872 – 1970) і А. Уайтхед (1861- 1947) узагальнили досвід створення алгебри та, ґрунтуючись на ідеях Г.Фреге, з метою логічного обґрунтування математики у трактаті «Principia Mathematica» викладають один із найповніших варіантів формальної мови символічної логіки.

У сучасній американській логічній літературі у слово „логіка” вкладаються такі три сенси:

1) логіка як аналіз і критика мислення; предметом цієї логіки, яка називається філософською логікою, є норми, тобто принципи правильного міркування;

2) застосування математичних методів при вивченні філософської логіки, тобто побудова математичних систем, певним чином, пов’язаних з логікою; предметом цієї логіки, яка називається математичною логікою і визначається як галузь математики, є розробка прийомів строгого доведення, пояснення природи математичної строгості і вивчення підстав математики;

3) логіка – будь-яка з конкретних систем (або теорій), що є предметом вивчення математичною і філософською логік (напр., модальні логіки, матричні логіки, аристотелівська логіка, кантональна логіка тощо).¹

До двадцятих років XX ст. логіка розглядалася як двозначна система, яка виходить з визнання тільки двох значень істинності – „істинно” і „хибно”. Думці або висловленню приписувалося одне і лише одне з цих двох

______________________________________

1. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – М.:Наука,1975. – С. 289

можливих значень істинності. Правда, вже Аристотель аналізував так звані модальні думки, в яких відображалася можливість наявності або відсутності ознаки у предмета, тобто малося на увазі третє значення істинності – „можливо”. На початку двадцятих років XX ст. польський логік Я. Лукасевич (1878—1956) розробив тризначну логіку, в якій як третє значення істинності ввів значення, що висловлюється „можливо”, „нейтрально”. У другій половині ХХ ст. розробляються багатозначні логіки, в яких висловам приписується будь-яка кінцева або нескінченна безліч значень істинності.

***

У даному посібнику викладено зміст головних питань з курсу логіки, передбачених вимогами навчальної програми. Розглядається сутність основних форм мислення (поняття, судження, умовивід), та логічних прийомів і операцій щодо них, форми отримання вивідного знання та умови його демонстративності. Розкривається сутність аргументації та її значення в комунікативному процесі, представлені правила та помилки щодо доведення й спростування. Також розглядаються питання щодо побудови та перевірки гіпотетичного знання

ЧАСТИНА І.

ЛОГІКА ЯК НАУКА. ЛОГІКА ІМЕН ТА ВИСЛОВЛЮВАНЬ.

РОЗДІЛ 1.Логіка як наука.

Логіка як властивість абстрактного мислення. Логіка серед інших наук про мислення.. Предмет та задачі логіки. Види логік Логіка і мова. Мова логіки (знаковий характер логіки). Принципи формалізації. Місце логіки у підготовці юриста.

1.Логіка як властивість абстрактного мислення. Логіка серед інших наук про мислення.

Передусім варто звернутися до етимології терміна “логіка”. Слово це походить від грецького λογος (logos, логос), що означає “думка”, “мислення”, “розум”, “слово” та ін. На разі слово “логіка” вживається здебільшого у двох основних значеннях: 1) властивість абстрактного мислення (“раціональне мислення”); 2) галузь наукового знання. У першому випадку йдеться про такий зв'язок думок, що робить можливим вірний висновок як наслідок міркування, а також робить зрозумілими й переконливими конкретні думки. У другому випадку під терміном “логіка” розуміють науку про закони й форми правильного мислення.

Потрібно мати на увазі, що головним підґрунтям діяльності людини є пізнавальна діяльність. Пізнання– процес відбиття світу у свідомості людини – являє собою єдність чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання здійснюється у трьох основних формах:

Відчуття – відображення окремих властивостей предмета, сприйнятих за допомогою органів чуття (колір, смак, форма тощо).

Сприйняття– цілісний образ предмета, що виникає на основі його безпосередньої дії на органи чуття.

Уявлення – чуттєво-наочний образ предмета чи явища об'єктивної дійсності, що сприймались нами раніше і зберігаються у пам’яті, хоча даний предмет безпосередньо на наші органи чуття не діє. Уявлення можуть формуватися у свідомості й опосередковано на підставі почутого, прочитаного чи власної фантазії.

Мислення відрізняється від чуттєвого пізнання. Воно відображає світ в абстракціях, відволікаючись від конкретного у предметах та явищах, абстрактне мислення узагальнює численні однорідні об'єкти, виділяє найбільш важливі властивості, розкриває істотні зв'язки. Як особливості абстрактного мислення можна зазначити такі:

1. Мислення відображає дійсність в узагальнених образах. Воно абстрагується (відволікається) від одиничного і виділяє у предметах повторюване, спільне, істотне (так, наприклад, в основі такого узагальнюючого поняття, як “правопорушення” лежить спільна, повторювана й істотна властивість – “протиправність певної дії”).

2. Мислення – процес опосередкованого відображення дійсності. Чуттєве пізнання робить можливим пізнати лиш те, що дано безпосередньо у відчуттях (те що ми бачимо, чуємо тощо). Завдяки абстрактному мисленню ми можемо отримувати знання опосередковано, на підставі уже наявних знань. Так, не спостерігаючи безпосередньо самого злочину, можна на підставі наявних знань (прямих та непрямих доказів) відтворити його картину та виявити злочинця. Знання, отримане на підставі уже наявних знань, називається вивідним а процес його отримання – виведенням.

3. Мислення – процес активного відображення дійсності. Саме пізнання навколишньої дійсності є процесом активним. Особливо це стосується абстрактного мислення. Створюючи ті чи інші мисленнєві абстракції, ми також змінюємо власні знання про предмети довкілля, а також способи передачі цих знань (наприклад, створення формалізованих мов тощо).

Мисленню притаманні певні закони, котрі прийнято називати логічними законами. Дотримання основних законів мислення є необхідною передумовою одержання вірного результату у процесі міркування. Для з’ясування цього питання необхідно розрізняти дві необхідних умови досягнення вірогідності умовиводу: по-перше – це істинність думок щодо змісту тобто відповідність думки дійсності (стану речей у дійсному чи можливому світі або здоровому глузду); по-друге – логічна правильність міркування.

У складному процесі пізнання дійсності мислення використовує різні форми, що забезпечують адекватне її відбиття. Основні форми абстрактного мислення – поняття, судження, умовивід (детальніше про них у подальших розділах). Загалом же – логічна форма чи форма мислення – це спосіб зв'язку між елементами думки, її структура, завдяки якій формується зміст й відображається дійсність.

Логіка людського міркування об’єктивна за своєю суттю, оскільки ґрунтується на властивостях та відношеннях предметів об’єктивної дійсності й не залежить від етнічної, мовної чи соціальної приналежності конкретної людини.

NB. Звичайно, в самому процесі міркування тлумачення законів правильної побудови та зв’язку думок може бути істинним і хибним. Тобто розуміння сутності законів зв’язку між думками в міркуванні може бути не лише правильним, але й помилковим, упередженим, спотвореним, таким, що не відображає закономірностей дійсності.

Мислення також вивчають інші науки, серед яких:

Філософія вирішує фундаментальні проблеми відношення людського мислення до світу та самої можливості адекватного пізнання світу людиною.

Психологія досліджує особливості мислення як одного із психічних явищ, поряд і у зв’язку з емоційними, вольовими та ін. процесами.

Фізіологія вищої нервової діяльності вивчає фізіологічні процеси, що здійснюються у людському мозку, їхні біологічні, фізичні та хімічні механізми.

Лінгвістика з’ясовує зв’язок мислення з мовою та мовленням, вивчає мовні засоби та структури, за допомогою яких виражається думка, а також відмінність мови від мислення. (Зазначимо, що на разі існують такі суміжні галузі знань, що безпосередньо стосуються мислення, як психолінгвістика, етнопсихолінгвістика, теорія мовленнєвої діяльності)

Кібернетика вивчає загальні закономірності управління і зв’язки в живих організмах, технічних пристроях, а відповідно й у мисленні. Саме в межах кібернетики постала проблема створення штучного інтелекту.

Логіка ж, на відміну від зазначених наук, вивчає закономірності правильної побудови людської думки у різних її формах. Логіка досліджує мислення з метою вироблення інтелектуально-розумових засобів, завдяки яким утворюються й розвиваються істинні знання, формується культура мислення.

2. Предмет і задачі логіки. Види логік.

Вже зазначалось, що об’єктом логіки як частини філософського пізнавального процесу є абстрактне мислення людини (раціональна діяльність). Але важливо встановити, які саме сторони людського мислення вивчає логіка як наука. Необхідно звернути увагу на ті сторони мислення, взаємозв’язок між якими й складає предмет логіки:

1. Предмет логіки не вивчає чуттєво-образного мислення, можливості якого обмежені, оскільки воно не в змозі відділити істотне від неістотного, а є лише підґрунтям пізнавального процесу. Логіка вивчає абстрактне мислення, котре пізнає глибину істотних відношень між об'єктами.

2. Логіка вивчає ряд притаманних абстрактному мисленню операцій: порівняння, узагальнення, визначення, класифікацію й такі його специфічні форми, як поняття, судження, умовивід.

3. Логіка вивчає мислення як процес, підпорядкований певним законам та правилам.

4. Логіка вивчає структуру форм абстрактного мислення (понять, суджень, умовиводів, гіпотез та ін.), тобто визначає конкретні способи функціонування мисленнєвих процесів.

6. Предметом логіки також є дія основних законів мислення, тобто способів взаємозв'язку між окремими його елементами, що забезпечують правильність здійснення тих чи інших логічних операцій.

Таким чином предметом вивчення логіки є універсальні форми та закони абстрактного, раціонального мислення, а також необхідні зв’язки між ними. Відповідно до конкретизації предмету вивчення виділяється ряд основних відносно самостійних галузей у сучасній логіці:

Формальна (традиційна) логіка – наука, що вивчає:

а) думки з боку їх найзагальнішої структури, відволікаючись від їх конкретного змісту, зміни та розвитку, досліджуючи найбільш загальні способи зв’язку між думками у міркуванні, що забезпечують досягнення істини;

б) формальна логіка вивчає закони й правила, яким підпорядковується думка в процесі одержання вивідного знання (знання, отриманого із уже встановлених істинних думок, без звертання у кожному конкретному випадку до досвіду);

в) формальна логіка виявляє операції, які застосовуються до різних форм мислення;

г) формальна логіка вивчає закони і правила аргументації щодо отриманих знань.

Окрім формальної логіки існує іще ряд галузей логічних досліджень (логік), зокрема:

Математична (символічна) логіка користується математичними методами та спеціальним апаратом символів. Вона вивчає мислення за допомогою формалізованих мов, розглядає форми кількісних характеристик предметів. Математична логіка використовує символічні системи (мови), які дають змогу украй формалізувати процедури отримання вивідного знання, коли, виходячи із заданих аксіом в межах даної символічної системи встановлюються взаємозв’язки між елементами (знаками) системи, а також певні закони і правила, на підставі яких стає можливим виводити певні твердження із уже відомих тверджень. тощо. Математичну логіку також поділяють на класичну логіку (включає в себе класичну логіку висловлювань, класичну логіку предикатів)–в ній як і в традиційній логіці кожному висловленню приписується лише одне із значень істинності: істинність чи хибність (принцип двозначності), та некласичну логіку – сукупність логічних теорій, які піддають критиці постулати класичної логіки, зокрема принцип двозначності (т.зв. багатозначні логіки). До некласичних також відносяться модальна, паранесуперечна логіки, логіка змін, причинності та ін..

Діалектична логіка– це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства та мислення. Щодо останнього, то вона вивчає ті форми й закони мислення, які складають відображення об’єктивного світу. Вона вивчає закономірності започаткування й розвитку нашої свідомості, фіксує відношення, переходи, суперечності, зв'язки, в яких відображаються предмети й явища навколишнього світу. Діалектична логіка становить собою систему категорій, яка, відображаючи в загальних рисах закони розвитку об'єктивного світу, тим самим описує й рух людського пізнання до істини. Це – застосування діалектичного методу до аналізу людського мислення й пізнання, конкретизація загальних його принципів в формах й законах мислення. Це наука про найбільш загальні закони виникнення та розвитку мислення як відображення діалектики об'єктивного світу у свідомості людини та її пізнанні.

Деонтична логіка – логіка норм – розділ логіки, де досліджується структура та логічні зв'язки нормативних висловлень із значеннями “обов'язково”, “дозволено”, “заборонено”, “байдуже”. Ці значення є першим елементом логічної норми.Другий елемент – зміст – дія, яка може, повинна чи не повинна бути виконаною;третій – умови застосування; четвертий – суб'єкт – особа чи група осіб, котрим адресована норма. Деонтична логіка має особливе .значення для правничої практики (як правотворчої, так і правоохоронної).

3. Мова логіки (знаковий характер логіки). Логіка і мова.

Будь-яка думка має якусь соціальну вартість лише тоді. Коли вона стає частиною комунікативного процесу, коли вона може бути висловленою (позначеною), сприйнятою і зрозумілою. Таким чином мислення характеризується позначуванням, тобто включається в певний дискурсивний процес (процес спілкування), який з погляду його знаковості називають семіозисом(або, інакше кажучи,–процессом позначування інформації).Будь-яка мова (природна чи штучна)являє собою знакову систему. Знак у традиційному визначенні – це матеріальний, чуттєво сприйнятний предмет (в самому широкому сенсі), що в процесі пізнання вказує на інший предмет(заміщує його в процесі комунікації), подію, явище, суб’єктивний концепт (мисленнєвий образ) тощо. Знак бере участь у процесі набуття, зберігання та передачі певної інформації. Він є інтерсуб’єктивним (міжособистісним) посередником в соціальній взаємодії і комунікації. Наука, що вивчає знакові системи, називається семіотикою.

Оскільки логіка оперує мисленнєвими структурами, їй з необхідністю притаманна знаковість: всяка думка повинна мати свого матеріального виразника. Як в усякій знаковій системі в логічному семіозисі наявні відношення між його елементами, що відбивають знаковий характер логіки:

1.Логічний синтаксис. Знаки будь-якої мови вступають у певні відношення між собою, формуючи більш складні знакові конструкти (наприклад, у природній мові слова складаються в речення, речення в тексти). Такі відношення називаються синтаксичними. Логічний синтаксис, таким чином, досліджує правила конструювання і перетворення знаків у логічній системі, яка є сукупністю вихідних символів, формул, аксіом і правил виведення.

2. Логічна семантика – відображає смислову сторону знаків, виявляє відношення знаків до їхніх значень. Логічна семантика знайшла своє висвітлення в теорії референції, яка вивчає відношення знаків до тих предметів, що цими знаками позначаються. Тому в теорії референції наявні такі терміни як “ім.’я”, “висловлювання”, “позначування”, “істинність – хибність” (останні є фундаментальними логічними категоріями) тощо. Референція, власне пов’язує будь який знак з предметним світом. Другою галуззю логічної семантики є теорія смислу (значення), яка стосується відношення знаку до його смислового значення, власне, до тієї думки, що виражається за допомогою даного знака. Під смислом (сенсом знака) також можна розуміти ту інформацію яка у ньому міститься.

3. Логічна прагматика.Будь який комунікативний (знаковий) процес передбачає наявність його учасників, котрі є також суб’єктами думки. Прагматичне значення знакового виразу залежить не лише від його предметно-смислового значення в межах конкретного семіозису (процесу позначування), а й від знань та інтенцій (бажань, намірів) учасників комунікативної дії чи від якихось позакомунікативних чинників (наприклад, місця часу, випадкових обставин тощо).

Формалізація в логіці.Під формалізацією взагалі розуміють відбиття та закріплення результатів мисленнєвого процесу в точних поняттях та судженнях чи інших знакових конструкціях. При формалізації для вираження досліджуваних предметів, їхніх властивостей та відношень використовуються стійкі матеріальні конструкції, що фіксують важливі сторони об’єкта. Першим і головним варіантом формалізації мислення можна вважати природну мову. Подальша його формалізація здійснювалась за допомогою так званих штучних або частково штучних мов.

Логічна формалізація спрямована на виявлення та фіксацію основних форм мислення та логічних форм висновків та аргументації. Сама формалізація буває повною і неповною. Повна формалізація має місце тоді, коли повністю абстрагуються від змістовного сенсу міркування, його вихідних понять і положень и перераховують усі правила логічного виведення, застосовувані у доведенні. Така формалізація включає три моменти: 1) позначення усіх вихідних, невизначуваних термінів; 2) перелік формул, що приймаються без доведення (аксіом); 3) залучення правил перетворення даних формул для отримання із них нових формул (теорем).

В формалізованій теорії доведення не вимагає звернення до змісту використовуваних понять, до їхнього сенсу. Доведення виступає як послідовність формул, кожна з яких уже є аксіомою, або отримується із аксіом за правилами висновку.. Перевірка такого доведення стає суто механічною процедурою, яку можна передати обчислювальній машині. Формалізація відіграє суттєву роль в уточненні наукових понять. Багато проблем не можливо вирішити, доки не будуть сформалізованими пов’язані з ними проблеми

Логіка як область знань виробила власні способи формалізації. Причому, у зв’язку з численними напрямками та парадигмами у сучасній логіці, матеріальні способи формалізації досить різноманітні. Проте в будь якій формалізованій мові логіки, завжди будуть присутні так звані “змінні” – матеріальне формалізоване вираження імен чи цілих виразів (висловлювань), “константи” – виразники логічних зв’язків та операцій (функтори, оператори тощо). В подальшому ми будемо користуватися елементами логічної формалізації

4. Значення логіки в науці та юридичній практиці.

Пізнавальна діяльність людини великою мірою здійснюється через комунікацію, яку можна також тлумачити як обмін думками. А кожен автор тієї чи іншої думки, особливо якщо вона є якоюсь мірою новою щодо змісту, прагне, щоб ця думка (висловлювання) теж сприймалась як істина іншими учасниками комунікації. Саме тому тут на передній план виступають закони правильного мислення.

Мислення людини, підпорядковується логічним законам і здійснюється в логічних формах незалежно від науки логіки. Багато людей мислить правильно, не знаючи правил логіки. Завдання ж логіки полягає в тому, щоб навчити людину свідомо застосовувати закони й форми мислення, а завдяки цьому мислити логічніше, а отже й правильніше пізнавати навколишній світ. Знання логіки піднімає культуру мислення, розвиває критичне ставлення до своїх та чужих думок.

Логіка сприяє розвиткові наукових і пізнавальних здібностей людини, засвоєнню нових знань, допомагає в навчанні, під час підготовки до занять, складанні конспектів, рефератів, доповідей, вчить уникати логічних помилок. Логіка дисциплінує мислення й усі дії людини, спрямовані на вирішення різних проблем життєдіяльності особи.

Знання логіки має особливе значення і є невід’ємним складником юридичної освіти. Специфіка роботи правника (незалежно від конкретного напрямку його діяльності) полягає в необхідності постійного застосування логічних прийомів і методів (визначень, класифікацій, міркувань, аргументації тощо).

В сучасній юридичній практиці застосовуються усі головні логічні засоби: визначення (насамперед у правотворчій практиці для формування юридичного термінологічного апарату); класифікація (у правотворенні для формування законодавчих актів – напр., кодексів, класифікації конкретних дій тощо); доведення й спростування (у кримінальному та цивільному процесах); висунення та доведення версій та ін..

Знання логіки допомагає підготувати юристові логічно струнку, достатньо аргументовану промову чи інший документ, викрити суперечності у свідченнях різних учасників судового чи досудового процесу, спростувати необґрунтовані висновки своїх опонентів, побудувати версію, намітити логічно витриманий план огляду місця події тощо.

Ми уже згадували про некласичну логіку норм. Її знання дає змогу спростити вирішення багатьох правових питань, наприклад, відшукання суперечностей в кодексах та інших нормативних актах, з’ясування, чи випливає дана норма з інших норм і чи не є її включення до нормативного акту зайвим, чи робить нечинним раніше прийнятий акт, чи доповнює його тощо.

На разі, за нинішніх політико-правових процесів в Україні значення логіки зростає. Про це можна впевнитись, стежачи хоча б за тими колізіями що відбуваються останні роки в політикумі і правотворенні, насамперед щодо тлумачення законів.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке чуттєве пізнання, які його форми?

2.Які основні риси абстрактного мислення та його роль у пізнанні?

3.Які науки вивчають мислення і в чому полягає особливість логіки як науки про мислення?

4.Що таке логіка мислення?

5.Що є предметом вивчення формальної логіки?

6.Які існують галузі логічної науки?

7.Як співвідносяться логіка і мова?

8.Що таке мова логіки і принцип формалізації?

9.У чому полягає значення логіки у пізнавальній діяльності
людини й у правотворчій і правоохоронній діяльності?

РОЗДІЛ 2. Поняття. (Логіка імен і предикаторів).

Поняття як форма мислення. Зміст та обсяг понять. Узагальнення й обмеження обсягу понять. Відношення між обсягами понять. Види понять за обсягом і змістом. Визначення понять. Поділ понять. Класифікація.

Пізнаючи довкілля, людина має справу з необмеженою та незліченно. Кількістю різноманітних предметів, явищ та їхніх властивостей і відношень. Якби наше мислення ставилось до кожного предмета як окремого і самодостатнього, то людина навряд чи змогла б зреалізувати свою здатність до пізнання, оскільки не в змозі була б хоч якось структурувати та систематизувати світ. Проте абстрактне мислення робить можливим певним чином упорядкувати розмаїття окремих предметів. Результатом такого упорядкування є логічна форма думки, названа поняттям. Це найпростіша за структурою і найбагатша за змістом форма мислення.

Визначальні риси поняття такі:

· це мисленнєвий засіб, який дозволяє виділити і відбити у людській свідомості найхарактерніші ознаки чи відношення предмета думки;

· завдяки цій логічнйй формі думка здатна з’ясувати закономірність предметів у дійсності;

· воно є логічним засібом, що застосовним для побудови і подальшого розвитку й знань;

· будучи вербально позначеним воно виступає як мисленно-мовленнєвий засіб людської комунікації.

Таким чином:

Поняття – форма мислення, за допомогою якої відображаються предмети і явища у їх загальних та істотних ознаках.

Істотними називаються ознаки, кожна з яких необхідна, а усі разом достатні, щоб відрізняти даний предмет від усіх інших. Предмети і явища мають багато ознак але зміст поняття складають лише істотні. Так, при визначенні поняття “людина”, вказуються такі істотні ознаки, як ‘здатність та вміння створювати, вдосконалювати знаряддя праці й засоби виробництва’, ‘розвивати культуру й цивілізацію’, ‘логічно мислити й спілкуватися за допомогою мови’; чи в понятті “злочин” вказуються істотні ознаки: ‘суспільна небезпечність’, ‘протиправність’, ‘винність’, ‘кримінальна карність’.

Поняття і слово (ім’я).Як усяка думка поняття виражається у знаковій формі. У повсякденній пізнавальній практиціми звикли користуватися словами, називати іменами окремі предмети чи сукупності (класи) предметів , подій, явищ та їхні властивості, тобто позначати іменами ті сутноності, що складають поняття. Тому поняття щільно пов'язане зі словом, проте вони не є тотожними. 1. Слово є одиницею мови, воно являє собою звуковий вираз предмета. 2. Слово служить матеріальним засобом вираження поняття. Про відмінність між поняттям та іменем свідчать також явища синонімії (одні й ті ж поняття позначаються різними іменами: “правознавець” – “юрист”), омонімії (одне й те ж слово як звуковий комплекс позначає різні поняття) та ін. Поняття може бути вираженим одним-словом (“злочин”, “вирок” тощо), може й словосполученням (“злочин проти особи”, “виправдальний вирок” тощо). Загалом відношення між поняттям і словом полягають у тому, що 1) поняття є одиницею мислення, слово – одиницею мови; 2) об'єкт думки виражається за допомогою слів; 3) поняття одночасно є і мисленнєвим образом і сенсовим підґрунтям для утворення й функціонування слів; 4) слову притаманне значення (семантика), що співвідносить його зі змістом поняття; 5) одне й те ж слово може виражати різні поняття (мовне явище багатозначності слів), одне й те ж поняття може виражатися різними словами (мовне явище омонімії).

Основні логічні прийоми утворення понять:

Аналіз (розчленування) – виділення ознак уявного чи предмета, пов'язане з мисленнєвим розчленуванням предмета думки на його складові частини, сторони, елементи, властивості та відношення з іншими предметами та властивостями.

Синтез (процес, зворотний аналізу) – мисленнєве відтворення предмета як єдиного цілого на підґрунті об’єднання вичленених у ході аналізу частин предмета, чи його ознак, встановлення зв'язку між ними, дослідження предмета як єдиного цілого, відтворення предмета як системи виділених властивостей і відношень Аналіз і синтез невіддільні один від одного, вони доповнюють та зумовлюють один одного як дві сторони єдиного процесу мислення.

Порівняння– це логічний прийом, який встановлює тотожність, подібність чи відмінність між предметами за якоюсь ознакою.

Абстрагування– мисленнєве виділення істотних ознак та відсторонення від випадкових (неістотних) ознак предметів.

Узагальнення– логічне завершення абстрагування. При узагальненні ознаки, спільні для досліджуваних предметів, поширюються на весь клас цих предметів або предмети об'єднуються в один клас (множину) на підставі притаманних їм спільних ознак, властивостей під однією знаковою формою (іменем).

Нарешті, відомий логік Є.Войшвілло, проаналізувавши різні підходи до тлумачення поняття як форми мислення дав таке визначення його як результату «узагальнення предметів якогось класу і мисленнєвого виділення самого цього класу за певною сукупністю спільних для предметів цього класу – і у сукупності відмітних для них – ознак» ¹

Тож поняття також можна визначити як мисленнєво сформований клас предметів на підставі наявності у них спільних ознак, які на даний момент вважаються істотними, і наречений певним іменем (мовним знаком), поширеним на кожен предмет даного класу.

На далі терміни “поняття” і “клас предметів” здебільшого будемо вживати як синоніми

NB.Звичайно, у мисленні ми можемо об’єднувати предмети у один клас на підставі будь-яких ознак, котрі визнаємо за істотні. Наприклад ми у змозі виділити клас ‘високих предметів’, до якого увійдуть і висотні споруди, і гірські вершини, і окремі дерева тощо. Проте людина вибирає ознаки для класифікації предметів, виходячи із потреб пізнавальної практики і, нарешті, із здорового глузду.

2. Зміст та обсяг понять як його основні характеристики. Узагальнення й обмеження обсягу понять.

Важливими (сутнісними) характеристиками поняття є його зміст та обсяг

Зміст поняття –відображення у мисленні істотних, відмітних властивостей, ознак, відношень предметів. Зміст поняття визначає ту предметну область до якої воно застосовується. Так наприклад предметна облась поняття “злочин” стосується лише тих дій, котрим притаманні ознаки ‘суспільна небезпечність’, ‘протиправність’, ‘винність’, ‘кримінальна карність’. Томиу інакше зміст поняття можна визначити як сукупність ознак за якими предмети узагальнюються у спільні класи.

Обсяг поняття – це сукупність (множина, клас) предметів, що мислиться у понятті. У обсязі поняття кожен елемент мислиться не як реальний предмет, що має безліч властивостей, зокрема просторові чи часові характеристики тощо, а під кутом тих ознак, що зафіксовані у змісті певного поняття. Так, щодо поняття “злочин”, то його обсяг охоплює усі можливі дії, які відбувались, відбуваються чи відбуватимуться в майбутньому і які так чи інакше за своїми істотними ознаками можна кваліфікувати як злочин.

Між змістом та обсягом поняття існує певна залежність, яка знаходить свій вираз у законі оберненого відношення між змістом та обсягом поняття.Традиційно цей закон формулюється таким чином: “із збагаченням змісту поняття (збільшенням кількості істотних ознак)

¹. Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления.– М.: изд-во МГУ,1889.– С.91.

обсяг останнього звужується (обмежується кількісний склад множини предметів). І навпаки – збіднення змісту (зменшення кількості ознак) призводить до розширення обсягу цього поняття (кількісного збільшення множини предметів)”.

Наявну залежність між змістом і обсягом поняття допоможуть зрозуміти такі логічні дії, як обмеження й узагальнення обсягу понять.

Обмеження – звуження обсягу поняття шляхом додавання до змісту якихось ознак, властивих, лише частині предметів, що входять в обсяг вихідного поняття. Нехай у нас вихідним буде поняття “злочин” у сукупності усіх своїх ознак див. вище). Додаємо до нього ще одну ознаку, наприклад, – ‘економічний’. Отримаємо поняття “економічний злочин”, яке охоплює кількісно менший клас предметів, а отже має вужчий, ніж у поняття “злочин” обсяг, оскільки відображає лише час частину злочинних дій.

Узагальнення– розширення обсягу поняття шляхом віднімання ознак, що належать лише предметам, які входять в обсяг вихідного поняття (складають вихідний клас предметів). Так, здійснимо попередню дію у зворотному порядку: вихідним поняттям у нас є поняття “економічний злочин”, віднімаємо ознаку ‘економічний’, яка притаманна лише йому, й отримуємо більш загальне поняття “злочин”. Якщо ж спробуємо узагальнити поняття “злочин”, то із його змісту слід вилучити ознаку ‘кримінальність’,і ми отримаємо більш загальне поняття (кількісно більший клас предметів) “правопорушення”, “протиправна дія”.

Узагальнення й обмеження поняття може налічувати ряд ступенів. Межею обмеження є отримання поняття, обсяг якого складається з одного елемента. Межею узагальнення є отримання найбільш загальних понять (категорій).

Операції узагальнення й обмеження відбивають родо-видові відношення між поняттями, де більш загальне поняття є родовим до обмеженого (видового). Логічна операція узагальнення і обмеження понять має велике значення в пізнавальній діяльності, оскільки допомагає точніше визначити предметну область досліджень, є підґрунтям систематизації знань та класифікації об’єктів пізнання. Так, зміст і обсяг поняття виконують своєрідну прогностично-класиікаційну функцію: пізнаючи якийсь предмет , явище, відшукуючи їхні властивості, ми зіставляємо їх з уже відомими класами предметів і таким чином вирішуємо включати чи не включати досліджуваний предмет до певного класу (обсягу). Наприклад, зміст поняття „злочин” прогнозує, які можливі дії можуть бути включені до його обсягу або яким новим діям можна приписати ознаку ‘злочинності’.

3. Відношення між обсягами понять.

В процесі пізнання, мисленнєвого моделювання дійсності, ми оперуємо різними поняттями, які певним чином взаємодіють між собою. Ці відношення можуть бути різного роду.

Усі поняття щодо змісту поділяються на порівнянні (ті, що мають спільні істотні ознаки) й непорівнянні (такі, що не мають спільних істотних ознак). Так непорівнянними можна вважати поняття “правопорушення” і “правопорушник”, оскільки у першого родова ознака – ‘дія’, у другого – ‘особа’ Поняття ж “студент” і “юрист” є порівнянними через спільну ознаку ‘особа’.

N.B.Необхідно звернути увагу на те, що слід відрізняти відношення між поняттями про якісь предмети і відношення між самими цими предметами. Так міський район є складовою частиною міста як предмета, але ми не можемо стверджувати, що поняття “міський район” входить до обсягу поняття “місто”. Тут ми маємо справу з відношенням “частина” – “ціле” між предметами, які називають мереологічними, тоді я к відношення між обсягами понять – логічними.

Порівнянні поняття у свою чергу діляться на сумісні йнесумісні.

Відношення сумісності наявні між поняттями, обсяги яких принаймні частково збігаються. Тобто при їх порівнянні ми можемо завжди знайти предмети , які одночасно входять до двох чи більше класів (множин)..

NB: Види відношень між поняттями зручно моделювати за допомогою кіл Ейлера: (По імені Леонарда Ейлера, славнозвісного математика і логіка XVIII ст., котрий, власне, запропонував цей спосіб наочного зображенні відношень між обсягами понять).

Сумісні поняття:

1. Рівнозначні , або тотожні поняття – відношення, коли обсяги понять повністю співпадають в усіх елементах:

А – правопорушення

В – протиправна дія А В

2. Підпорядковані (підрядні) –ті,що відображають родо-видові відношення між поняттями: Обсяг одного поняття (видового) повністю включено до обсягу іншого поняття (родового)

А – злочинА

В – шахрайство В

3.Перетин– відношення, при яких обсяги понять частково співпадають, а частково залишаються самостійними. Інакше кажучи, при перетині ми знаходимо область предметів які одночасно входять до двох і більше класів.

А – студент

В– юрист А В

Відношення несумісностінаявні між поняттями, обсяги яких не мають жодних спільних елементів (відсутні предмети, котрі б одночасно входили до двох несумісних класів), проте ці поняття пов’язані спільною родовою ознакою.

Несумісні поняття:

1. Співпідпорядкування (супідрядність, координація)– ряд видових понять підпорядковані спільному родовому поняттю:

А – правознавець А

В – адвокат В С

С – суддя

D – нотаріус D

2, Суперечні (контрадикторні) – відношення між двома взаємовиключаючими за змістом поняттями, сума обсягів яких вичерпує обсяг родового поняття.

А – законний вирок

не-А - незаконний вирок А не-А

3. Протилежні (контрарні) – відношення між протиставленими поняттями, сума обсягів яких не вичерпує обсяг родового поняття. Протилежні поняття здебільшого відображають крайні міри якостей предметів.

А – краса А

В – прекрасний В С

С – потворний

За допомогою Ейлерових кіл можна одночасно відбити різні відношення між низкою понять. Наприклад:

А – юрист А

В – адвокат

С – одесит С В

D – законодавець

Е – сім’янин D Е

4. Види понять за обсягом і змістом.

Виходячи зі змісту та обсягу понять, виділяються їх види. За обсягом поняття бувають:

Одиничні – поняття, в обсяг яких входить лише один предмет (одиничний клас, одинична множина). Наприклад: “Київ”, “Чорне море”, “Юлій Цезар” тощо.

Загальні – поняття, в обсяг яких входить якась група (множина) предметів. Наприклад, “юрист”, “закон”, “стіл” тощо.

Загальні поняття у свою чергу поділяються на реєструючі та нерееструючі. Реєструючі поняття – це такі поняття, що відображають закритий обчислюваний клас предметів, наприклад: “європейська столиця”, “стаття чинного кримінального кодексу України” тощо (обсяг кожного з цих понять містить чітко визначену кількість елементів). Обсяг нереєструючих понять являє собою відкритий необчислюваний клас з невизначеним числом елементів.

В логіці також традиційно виділяють так звані нульові поняття –поняття, до обсягу яких не входить на конкретний момент жодного предмета (порожній клас). Серед них називають логічно нульові поняття – вони являють собою порожній клас, оскільки в їхньому змісті поєднані в принципі непоєднувані ознаки (наприклад: “круглий квадрат”, “замкнутий двокутник” “бездітні батьки” тощо); фактично нульові поняття – в їхній обсяг на разі не входить жодного предмета, хоча за інших умов вони могли б складати непорожній клас предметів (наприклад: “президент Великобританії”, “мешканець планети Марс” тощо ). Загалом фактично нульовим поняттям притаманні усі ті ж логічні характеристики, що й ненульовим.

За змістом виділяють:

Конкретні поняття –ті, в яких відображається визначений, даний предмет чи клас реальних чи ідеальних предметів та їх істотних ознак. В конкретному понятті предмет мислиться як дещо, що існує самостійно. Наприклад, “аудиторія”, “суддя” “закон”, тощо.

Абстрактні поняття відображають ознаки, властивості чи відношення предметів, які окремо, самочинно не існують, але мисляться абстраговано, відірвано від предмета, як щось самостійне. Наприклад, “неосудність”, “відвага”, “лють” тощо. Абстрактні поняття можуть бути як одиничними (наприклад “геніальність А.Ейнштейна”), так і загальними (“краса”, “злість”).

Окремо слід розглядати збірні поняття, в яких мисляться ознаки деякої сукупності елементів, що складають одне ціле, наприклад, “зграя”, “колектив”, “взвод” тощо. Ці поняття, як і загальні, відображають множину елементів, але, як в одиничному понятті, ця множина мислиться як єдине ціле. Потрібно взяти до уваги, що ознаки, які складають зміст збірного поняття, не можна віднести до кожного окремого елемента, що входить у нього. Не можна перенести ознаки поняття “взвод” на кожного курсанта (солдата) окремо, Збірні поняття можуть бути загальними (“зграя”, “сузір'я”) і одиничним (““сузір’я Стрільця”).

NB.Видовим до родового збірного поняття є теж збірне поняття (“кодекс” – “кримінальний кодекс”). Досить типовою є помилка при здійснені операції обмеження збірних ронять, коли замість того щоб іти до видового збірного поняття, називають елемент однорідної множини (“кодекс” – “стаття кодексу”).

Розрізняють також співвідносні та безвідносні поняття. Співвідносні поняття відзначаються тим, що відображають пари понять, зміст яких формується і є зрозумілим лише у їхньому взаємозв’язку, тобто наявність одного із них неминуче передбачає наявність іншого. Наприклад: “учитель – учень”, “істинність – хибність”. Решта понять зміст яких формується і зрозумілий незалежно від інших вважаються безвідносними.

Наявні також позитивні поняття, зміст яких відображає наявність ознаки і негативні (заперечні) –їхній зміст відображає відсутність ознаки: “красивий – некрасивий”, “законний – незаконний”.

NB.Якщо заперечна частка чи префікс злилися зі словом, що виражає поняття , то такі поняття вважаються позитивними : „невіглас”, „безпека” тощо.

Існує також підхід до класифікації понять, що виходить з розподілу предметів думки не речі, їх властивості, а також зв’язки та відношення. За такого підходу можна виділити:

1) субстанціальніпоняття (від. лат. substantia – першооснова) – поняття речей, мислимих як предмети у власному сенсі (“людина”, “стілець” тощо);

2) атрибутивні поняття, або поняття, що виражають властивості (“розумність”, “вродливість” будь-чия);

3) релятивні поняття (від лат. relativus – відносний), тобто ті що виражають відношення (“рівність”, “тотожність” чого-небудь).

За функцією у висловленні поняття може виступати власне як поіменований клас предметів, предмет думки (ім’я). І може виражати ознаку чи відношення, тобто виступати предикатором.

У мисленні поняття щільно взаємопов'язані, взаємоперетворюються одне в одне, переходять з одного рівня в інший, що відбиває рух та розвиток предметів і процесів у дійсності.

5. Визначення понять (дефініція).

Визначення поняття (дефініція, від лат. definitio) – це логічна дія, за допомогою якої розкривається зміст поняття. Розкрити зміст – це вказати ті ознаки предметів і явиш дійсності, які мисляться у цьому понятті. Так при визначенні поняття “кримінальне покарання” його зміст розкривають такі ознаки: ‘захід примусу’, ‘застосовуваний іменем держави’, ‘за вироком суду’, ‘до особи винної у вчиненні злочину’, ‘передбачене законом обмеження прав і свобод засудженого’ (ст..50 КК України).

Будь-яке визначення складається з двох частин: 1) визначуване поняття (поняття зміст якого необхідно розкрити) або дефінієндум (лат. definiendum) – dfd; 2) поняття за допомогою яких розкривається зміст визначуваного (ті що відображають його істотні ознаки) або дефінієнс(лат.definiens) – dfn.

Наприклад:

Шахрайство (dfd;) –злочин, що полягає в заволодінні чужим майном або правом на нього, а також в отриманні інших благ шляхом обману, зловживання довірою тощо (dfn).

Інтуїція (dfd) – здатність безпосереднього досягнення істини: без обґрунтування за допомогою доведення, без попереднього логічного міркування, що базується на попередньому досвіді (dfn).

Читайте також:

1. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
2. II. Поняття соціального процесу.
3. III.4 Форматування тексту.
4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
5. IV. Виклад інформаційного матеріалу
6. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
7. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
8. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
9. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
10. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
11. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
12. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації

Переглядів: 6509