Культура і цивілізація

Слово “цивілізація” походить від латинського слова civilis, що, в свою чергу, утворилося від латинського civis – “громадянин”. Словом civilis – “громадянський”, “державний”, відповідно, означалось те, що належить людині як громадянину держави, що стосується її як громадянина.

В європейських мовах термін “цивілізація” для означення культурного історичного процесу і його досягнень усталився на межі XVIII–XIX ст. Уже французькі філософипросвітники називали “цивілізованим” суспільство, засноване на началах розуму і справедливості. З того часу термін “цивілізація” почав широко вживатись нарівні з терміном “культура”.

Досить поширеною була і є до сьогодні (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміна “цивілізація” як цілком синонімічного термінові “культура”. Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: “людська цивілізація”, “антична цивілізація”, “європейська цивілізація”, “давні цивілізації Сходу” тощо.

Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. При цьому з власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка “німецького погляду” значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обґрунтувати культурну єдність німецької нації. Пізніше в марксистській традиції термін “цивілізація” також використовувався для означення тільки матеріальної культури.

Разом з тим деякі вчені почали використовувати термін “цивілізація” для означення тільки певного етапу культурного розвитку. В XIX ст. поняття “цивілізація” почало активно вживатись відносно нового способу життя, специфікою якого є урбанізація і зростання ролі матеріальнотехнічної культури. Так, відомий американський етнограф і дослідник первісного суспільства Льюїс Генрі Морган (1818–1881) ввів триступеневу періодизацію людського суспільства і культури: дикість, варварство, цивілізація.

При такому підході культура і цивілізація розумілись як різнорівневі поняття: культура – ціле, цивілізація – тільки частина цього цілого, його стадія.

Одним з перших у новоєвропейській науці негативно почав оцінювати прогрес і цивілізацію ЖанЖак Руссо. З кінця XIX ст. в багатьох концепціях історичного розвитку людського суспільства активізувалися спроби протиставити культуру і цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, “вслід” за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматичноматеріальними інтенціями, врештірешт веде до її розпаду і загибелі. Тобто цивілізація (в такому розумінні), сама виростаючи з культури, прагне витіснити культуру, посісти її місце. Серед науковців, які поділяли ідею подібної демаркації культури і цивілізації, можна назвати Ф. Тьонніса, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Г. Маркузе та ін.

Фердінанд Тьонніс стверджував, що прогрес пов’язаний із втратою культурних компонентів. Він виділив і описав два типи суспільних відносин – общинні й суспільні. Общинні відносини, які, на його думку, є відносинами культурного типу, ґрунтуються на емоційних зв’язках, душевній схильності і зберігаються завдяки наслідуванню традиції та об’єднувальній дії спільної мови. Суспільні ж відносини, які є відносинами цивілізаційного типу, засновані на раціональному обміні речами, тобто мають матеріальноречову природу і характеризуються протилежними прагненнями учасників такого обміну. Оскільки розвиток людства спрямований від общини до суспільства, остільки, на думку Ф. Тьонніса, суспільний прогрес веде до втрати традиційних цінностей, зменшення теплоти родинних зв’язків, ролі загальної взаємної прихильності й душевності у взаємовідносинах і т.п. Натомість у ставленні людей один до одного з’являється все більше розрахунку і раціоналізму.

Подібне бачення розвитку зумовило поширення ідеалізації патріархальних общинних відносин і привело до виникнення концепцій культурного песимізму та критики культури, які (дещо всупереч найменуванню) були націлені не на критику культури як такої, а на критику сучасності, яка, нібито, загрожує культурі, – власне, на критику цивілізації. Хоча про “критику” культури нерідко говориться ще відносно філософії Просвітництва (Руссо), але засновником критики культури як напряму сучасної наукової рефлексії (який іноді називають ще неоромантичною традицією у філософії культури) вважається Фрідріх Ніцше. Найбільш же ґрунтовною і до сьогодні популярною роботою, що дає критичний аналіз цивілізації європейського типу, можна вважати видану в 1919 р. книгу Освальда Шпенглера “Занепад Європи”. Шпенглер, як і багато хто з інших близьких до позиції культурного песимізму дослідників, розуміє під протиставленням культури і цивілізації протиставлення духовної, ідеальної сторони людського існування, з одного боку, й утилітарнотехнологічної, матеріальної складової – з іншого. Якщо культура втілює все створене духом, органічне, творче, то цивілізація представлена нетворчими, загальними аспектами життя. “Загибель Заходу ... являє собою не більш і не менш як проблему цивілізації... Цивілізація є сукупністю вкрай зовнішніх і вкрай штучних станів, до яких здатні люди, що досягли останніх стадій розвитку. Цивілізація є завершенням. Вона йде слідом за культурою, як стале за становленням, як смерть за життям, як заціпеніння за розвитком, як духовна старість і кам’яне та окаменяюче світове місто за пануванням землі й дитинством душі, що дістали вираження, наприклад, у доричному і готичному стилях. Вона невідворотний кінець; до неї приходять із глибокою внутрішньою необхідністю всі культури”.

Надалі цілий ряд дослідників культурної проблематики розвивали ідею демаркації культури і цивілізації як стадій з домінуванням духовного і матеріальнотехнологічного аспектів буття людини. Зокрема, Герберт Маркузе вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято – холодній повсякденності, свобода – необхідності, дозвілля – роботі, утопія – реальності.

Своєрідний відгук теорії культурного песимізму частково дістали в нацизмі. Зокрема, німецький фашизм ставив за мету покінчити з негативним впливом цивілізації і протиставити безликому, “бездушному” космополітизму емоційну близькість членів роду, нації. Замість раціональних процедур демократії проголошувався вождізм: улюблений фюрер утілював ідею нації й народу.

Узагальнюючи, перелічимо всі викладені варіанти семантичного співвідношення понять “культура” і “цивілізація”:

• цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;

• цивілізація як матеріальна культура;

• цивілізація як один із складових етапів культури;

• цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.

Ведучи мову про взаємодію понять “культура” і “цивілізація”, цікаво згадати і позицію християнства щодо цієї проблеми. Християнські богослови також розводять поняття культури і цивілізації, але не розглядають цивілізацію як своєрідне етапне явище (що характерно для позиції таких науковців, як Ф. Тьонніс або О. Шпенглер) або структурну складову культури, а вважають культуру і цивілізацію первісно антагоністичними способами людського існування. За християнською концепцією (яка, окрім канонізованих біблійних писань, частково викладена і в апокрифічних текстах), культурний спосіб життя з самого початку вели сифіти, тобто нащадки Сифа – третього сина Єви, до якого від убитого Каїном Авеля перейшли права первістка і продовжувача роду. Нащадки ж вигнанця Каїна з самого початку заходилися будувати цивілізацію. Культура при цьому розумілась як світосприйняття та спосіб життєдіяльності, за яких людина цілком покладається на Божу волю, не зосереджується на своєму “Я”, не прагне до особистих досягнень. Цивілізація ж є способом життєдіяльності, за якого людина бажає сама розпоряджатися своїм життям, прагне бути особистістю, зосереджує свої зусилля на власних досягненнях. Щоправда, нащадки Сифа і Каїна давно змішались між собою, і саме тому людське суспільство виявляє нині такі протилежні прагнення і дії.

Необхідно відрізняти “критику культури” в межах теорій, спрямованих проти матеріальнотехнологічної, тобто цивілізаційної її форми, від так званих “антикультурних” настроїв і виявів, спрямованих проти духовної культури. Таке свідомо вороже ставлення до духовної культури побутувало, наприклад, в Англії XIX ст. Воно було реакцією на фальш і лицемірство моралі вікторіанського суспільства, засилля світського етикету, претензійний естетизм у мистецтві. Ще одним прикладом культуроборчих інтенцій вважається теорія і практика авангардних (модерністичних) мистецьких напрямів першої третини XX ст., особливо таких як футуризм або дадаїзм. Представники багатьох молодіжних рухів 60–70х років минулого століття також висловлювали відверто негативне ставлення до культури.

Однак при уважному аналізі кожного з перелічених вище явищ можна переконатись, що в усіх подібних ситуаціях виступ проти культурної традиції не є нігілістичною самоціллю. Це є скоріше культурна опозиція, спроба розвінчання традиції і звільнення культурного простору для пропозицій нового культурного стилю, або, інакше кажучи, спроба заміни даної домінуючої духовної культури певною контркультурою.

В певному розумінні з безальтернативним культурним нігілізмом ми зустрічаємось у висловлюваннях на зразок: “А ще культурна людина!”. Такі зауваження, як правило, мають подвійний семантичний пласт. Тільки ззовні тут нібито загалом визнається цінність людської культурності, освіченості, вихованості й нібито висловлюється здивування тим, що людина, яка з огляду на її соціальний стан, здобуту офіційну освіту або що мала б відповідати певним вимогам, насправді їм не відповідає. Але другий, глибший і “справжній” семантичний пласт подібних висловлювань має на увазі інше, а саме – знецінення культурного рівня, духовної культури як такої. Замість здивування: “А ще культурна людина!” реально мається на увазі: “ Ось ціна тієї вашої культури!”. Звісно, навіть таку позицію ми можемо оцінювати як культурний нігілізм з певною часткою умовності. Адже з наукової, культурологічної точки зору і ця позиція так чи інакше залишається в контексті специфічно людського способу життєдіяльності – культури.

Актуальні проблеми історії, теорії і практики культури: 36. наук, праць. – К., 1998. – Вип. 2. – Ч. 1, 2.

Безклубенко С. Етнокультурологія: Критичний аналіз теоретичних та методологічних засад. – К., 2002.

Головко Б. Філософська антропологія. – К., 1997.

Зиммель Г. Философия культуры. – М., 1996.

Ионин Л. Социология культуры. – М., 1998.

Кребер А., Клакхон К. Культура: Критический анализ концепций и дефиниций. – М., 1992.

Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М., 1991.

Шевнюк О. Культурологія: Навч. посібник. – К., 2004.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Фірмовий стиль і його елементи.	\|	Філософськосоціологічне осмислення культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.