• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛОГІЧНА СТРУКТУРА НАУКИ

1. Наукове знання, його мова і особливості.

2. Структура та характер критеріїв науковості знання.

3. Структурні елементи науки.

Знання як необхідний елемент і передумова практичного відношення людини до світу є процесом утворення ідей, які цілеспрямовано, ідеально відображують об’єктивну реальність у формах ЇЇ діяльності і існують у вигляді певної мовної системи. Знання людини спочатку існували у вигляді емпіричного досвіду, який фіксував спостереження за явищами природи і суспільного життя. Цей досвід передавався з покоління в покоління і збагачувався з розвитком самого суспільства.

Знання, що входить у ту чи іншу науку і складає її елемент, має назву наукового. У цьому розумінні воно протипоставляеться буденному знанню, що виникає внаслідок узагальнення досвіду повсякденного життя з застосуванням засобів, понять, які не є складовою частиною сучасної науки.

Наукові і буденні знання спрямовані на один об’єкт. Наукове знання, якої б форми воно не набуло, як би його мова не була формалізована, своїм змістом також має об’єктивну реальність, її явища, процеси, властивості і закономірності, як і буденне, з тією лише різницею, що перше глибше охоплює цю реальність, ніж друге.

Разом з тим наукове знання багато в чому відрізняється від буденного знання. Наукове знання має системний характер. Буденне ж знання не є упорядкованою системою, воно, як правило, являє собою неупорядковану суму поодиноких висловлювань (думок) людей. Наукове знання - логічно організована система, створена для вирішення певних пізнавальних завдань.

Наукове знання характеризується свідомим, цілеспрямованим застосуванням методу, на відміну від буденного, яке користується не цілісним методом, а лише окремими розрізненими правилами.

Наукове знання передбачає відображення законів функціонування і розвитку об’єктів, суттєвих, сталих, таких, що повторюються, зв’язків. Буденне знання містить відомості про предметно-орієнтивні зв’язки, які несуть однобоку інформацію про явища світу, що нас оточує, без проникнення до їх суті.

Характерна особливість наукового знання - мова науки - чітка, точна, яка строго підкоряється логічним вимогам. Це перш за все стосується формалізованих мов науки. Проте вони пов’язані між собою, і окремі терміни буденної мо можуть переходити в мову науки і навпаки. Проблеми логічного та філософського аналізу мови науки з певного часу стали привертати увагу філософів.

Сучасну наукову теорію можна розбити на два елементи: структури, що виражені мовою математики, та емпіричні дані. Отже, і саме знання а певному розумінні можна розглядати як мову (штучну та природну). А коли так, то правомірним буде постановка питання про мову як спосіб відображення дійсності (якщо вона береться в цілому, включаючи значення знаків і їх зв’язки).

Вплив мови на мислення є фактом для сучасної науки, що створила систему різноманітних штучних мов. Мова фіксує результати знання, які синтезуються мисленням, а як певна апріорна форма - спрямовує і визначає подальші шляхи його руху. Від обраних вихідних пунктів знання залежить його подальший розвиток.

Завжди необхідно враховувати складність мови як форми існування знання, приступаючи до інтерпретації сучасної наукової теорії.

Пізнавальне значення термінів та виразів наукової теорії трактує формальна логіка, створивши апарат для синтаксичної, семантичної, емпіричної та прагматичної інтерпретації мови науки. Дослідження в даному напрямку будуть продовжуватись і приведуть до нових плідних результатів.

Найважливішою особливістю наукового знання є можливість перевірки його на практиці, в науковому експерименті. Звичайно, і в буденних знаннях ми опираємось на повсякденну практику, життєвий досвід. Але емпіричні знання, породжені життєвим досвідом, бувають не тільки відмінними, а і протилежними. Це визначається суб’єктивними відмінами в життєвому досвіді, рівнем освіти окремих людей, міркуваннями користі, психологічним настроєм особи, недоліками звичайної мови. Особливість процедури перевірки в науці (розчленованість її на ряд операцій, кожна із яких описується за допомогою точної мови) дозволяє повторити дослід, відтворити перевірку фактів і максимально усунути суб’єктивні помилки.

Слід зазначити і таку особливість наукового знання, як його теоретичність. Наукове знання по своїй суті в цілому - теоретичне знання (ця особливість не відміняє виділення емпіричного і теоретичного рівнів), тому що осягнення суті, законів знаходить свій істинний вираз у теорії - вищій формі організації наукового знання. Як теоретичне знання наукове знання виконує функції пояснення та передбачення, що також є його характерною особливістю.

Прагнення відшукати мінімальний набір сутнісних ознак наукового знання як гносеологічної категорії виправдане. Разом з тим звести характеристику наукового знання до однієї із перерахованих вище ознак не можна. Отже, наукове знання можна характеризувати як системне, динамічне, теоретичне, яке відображає закони, передане мовою науки і може бути перевірене практикою.

У сучасних умовах на розвиток знання філософія впливає як метод і теорія знання. Аналіз знання як форми осягнення об’єкта завжди був найважливішим завданням філософії.

Знання, його форми і закони є результатом матеріальної взаємодії суб’єкта і об’єкта, що виступає в формі практики. Суть знання можна виразити формулою: діяльність суб’єкта, що осягає предмет, об’єктивну реальність у певних формах. У знанні можна виділити декілька зв’язаних між собою сторін:

1) об’єкт, даний у мисленні;

2) діяльність суб’єкта, спрямована на об’єкт;

3) результат цієї діяльності - форми мислі, в яких виступає об’єкт.

Об’єкт, що існує поза свідомістю, є предметом наук, що дають нам знання про об’єктивну реальність. Діяльність суб’єкта, або, іншими словами, мислення як суб’єктивна діяльність - це предмет психології і суміжних з нею наукових дисциплін. Форми ж осягаючого мислення, що приводили його до об’єктивної істини, завжди були предметом філософського аналізу. На основі вивчення знання з цього боку установлена така його важлива особливість, як категоріальний характер.

Знання не може починатись ні з чого. Для теоретичного оволодіння об’єктом людині мало мати перед собою цей об’єкт, практично взаємодіяти з ним. Їй потрібні засоби, що допомагають у певних формах осягнути об’єкт. Такими засобами виступають досвід пізнання світу, який закріплений у мові.

До початку кожного акту процесу мислення людина озброєна попереднім досвідом пізнання, виробленим понятійним апаратом, за допомогою якого вона намагається зрозуміти нові закономірності і властивості об’єктивної реальності. Таким чином, поняття виступають не тільки результатом пізнання людиною об’єктивної реальності, а і як засіб, апарат мислення, на основі якого здійснюється освоєння нею нових об’єктів, їх властивостей і закономірностей. Більше того, без цього апарату людське мислення взагалі не може функціонувати, без категорій не можна пов’язати між собою навіть двох фактів.

Філософія, виходячи з того, що процес мислення відбувається на понятійній основі, вирішила декілька завдань, що витікають із цього факту:

1) виявила найбільш загальні поняття, необхідні для мислення, не про якийсь окремий об’єкт, а про об’єктивну реальність узагалі;

2) розкрила природу цих понять як відносно до об’єктивної реальності так і до практичної діяльності людини;

3) показала їх функціонування у процесі мислення, їх роль у досягнення об’єктивно істинних результатів.

Проблема відношення категорій мислення до об’єктивної реальності не може бути вирішена без розкриття їх генезису і ролі в ньому матеріальної практичної діяльності. Категорії, як всі інші поняття, не існують у самій дійсності і не дані одвічно в розумі як його форми. Вони виникли у процесі оволодіння людиною явищами, силами природи і суспільства, вони є результатом усього пізнання світу і його практичного перетворення. Об’єктивність їх змісту доводиться впровадженням у життя результатів теоретичного мислення, що функціонує на основі категорій. Коли суб’єктивний світ перетворюється в об’єктивний світ речей і явищ, мислення і його категорії знаходять підтвердження своєї об’єктивності і всезагальності.

На основі категорій утворюються нові наукові поняття, теоретично осмислюються, екстраполюються дані досвіду, поєднуються результати пізнання, досягнуті в різний час різними способами, і, здавалося б, такі, що не мають відношення одне до одного. Творча здатність розуму базується на синтезі, а останній базується на категоріях мислення. Але категорії здатні не тільки спрямовувати думку на утворення нових понять і теорій у науці, а і оволодівати ними, змінювати власний зміст, утворювати нові категорії.

Тільки таким способом мислення здатне долати межі в пізнанні світу, осягати такі його об’єктивні властивості, які раніше здавались неосяжними.

2.

Що відрізняє науковий підхід від інших типів світосприймання? Це питання можливо вирішити, виділивши об’єктивні індикатори, показники науковості. Проблема фіксації такого роду показників і є, по суті, проблемою критеріїв науковості.

Критерії науковості не однопорядкові, вони багатомірні. Вони поділяються на три множини. Перша, позначимо її "А" - група універсальних критеріїв, що відділяє наукове знання від ненаукового. Тут фігурують такі нормативи, як формальна непротирічивість, причинно-наслідкові зв’язки, раціональність, відтворюваність тощо. Вимоги, що утворюють групу "А", необхідні і усунення будь-якої з них загрожує розпадом науки як способу освоєння дійсності.

Друга множина критеріїв, позначимо її "В" - це група історично прийдешніх нормативів, які визначають модельно-аналоговий, пояснювальний, змістотворчий процес, що утворюють зразки зв’язків, у термінах яких можна робити висновки про перебіг подій. До них належать такі нормативи, як вимоги до онтологічних структур, гіпотез існування, гносеологічних припущень, картин світу та ін., які зорієнтовані на визнані ідеали знання.

На відміну від критеріїв "А", критерії "В" фіксують лише культурно-стилістичну розміреність вчених, мають принципове значення для класифікації знання у його конкретно історичній проекції.

Третя множина, позначимо її "С" - група дисциплінарних критеріїв науковості, що застосовуються до професійно розчленованих галузей - систем знань і діяльності. На відміну від критеріїв груп "А" і "В", критерії "С" значно вужчі. Вони являють собою інструмент атестації конкретних видів знання і діяльності, відображають окремі параметри науки.

Множинність форм знання та діяльності зобов’язують розвивати теорію науки як досить представницьку і багату. Представництво і багатство цієї теорії забезпечується різноманітністю критеріїв, що виділяються і моделюють науковість як багатопорядкову сутність, що має ядро (критерії "А"), а також історичне (критерії "В") та дисциплінарно-тематичне (критерії "С") вимірювання.

Критерії науковості класифікуються по таких групах: логічні критерії і в емпіричні критерії. Специфічним критерієм науковості є практика.

Логічні критерії науковості характеризують знання з позицій його формальної адекватності, гармонійності, досконалості внутрішньої організації. Такими критеріями є непротирічивість, повнота і незалежність.

Емпіричні критерії науковості - це емпіричне підтвердження (верифікація), емпіричне спростування (фальсифікація).

Практика відіграє роль критерію науковості тією мірою, якою вона грає роль критерію істинності науки. Хоч наука та істина не тотожні; не все що стосується науки, - істинне, і не всяка істина - наукова, проте як зведення істин наука спрямована на пошук та віднайдення істини. Виключення питань істини із науки рівноцінне втраті науки.

А чи виражається науковість усіма охарактеризованими критеріями разом узятими? Певною мірою так. Проте ця міра абстрактна. Наука в такому випадку представляється надмірно досконалим знанням - істинним та необхідно обгрунтованим.

Насправді стан речей далеко не такий. Адекватне і строге знання складає лише певну, позбавлену фікцій, "вірну" частину науки, тоді як наука в цілому включає в себе фікції.

Наука включає в себе: теорії, що мають протиріччя; недоведені теореми; гіпотетичні об’єкти зі смутним пізнавальним статусом; необгрунтовані припущення, уявлення і роздуми, що породжують антиномії.

Наука як ціле не може прирівнюватись до своєї "вірної" частини, а ця частина не може видаватись за науку, тому що поряд з істинним та обгрунтованим наука має і неістинне і необгрунтоване, причому без цієї "недосконалої матерії" науки просто нема, і справедлива, але ідеалізована інтерпретація науки як зосередження всього набору критеріїв вимагає корекції. Корекція знаходиться на шляху усвідомлення розгалуження внутрішнього складу (онтології) науки.

Безперечно, наука є дуже динамічним утворенням як з точки зору знання, що входять до нього, так і з точки зору пошукової діяльності, спрямованої на виробництво цього знання. Епістемологічна оцінка реалізованих у науці знань та діяльності свідчать: і наукове знання, і наукова діяльність виявляються в багатьох відношеннях різними, а нерідко - протилежними і непорівнюваними з генетичне передуючими їм формами.

У цьому зв’язку виникає питання про "онтологічні" властивості самої науки: якою мірою вона внутрішньо цілісна і однорідна?

Наука з точки зору знання, що утворює її, не виступає скільки-небудь гомогенною цілісністю. Це проявляється у двох відношеннях: по-перше, наука включає альтернативні і гостро конкуруючі теорії, які не є змістовно сумісними; по-друге, наука являє собою своєрідний конгломерат наукового і ненаукового знання.

Складовою науки є її історія, у якій виявляються такі знання, які не тільки змістовні, але і гносеологічне альтернативні. Факт гносеологічної несумісності певних типів знань, що входять до науки, є істотним. Але на його основі формулюється антиномія, що утруднює тлумачення науки як цілого: якщо застарілі концепції слід назвати міфами, то виявляється, що джерелами останніх можуть бути ті ж методи, а причини їх існування виявляються такими ж, як і ті, за допомогою яких у наші дні досягається наукове знання. Якщо, з іншого боку, їх слід назвати ненауковими, то виявляється, що наука включає в себе елементи концепцій, абсолютно несумісних з тими, які вона містить у даний час.

Яким чином це протиріччя можна подолати? Для відповіді на це питання для усунення невизначеності "що називати наукою?" розмежуємо два поняття: "істинність у собі" і "науковість".

Під "істинністю у собі" розуміємо будь-яке твердження, яке висловлює що-небудь так, як воно є. Під "науковістю" слід розуміти специфічне відношення суб’єкта до істини, обумовлене формами її засвідчення і визнання.

Принципом розмежування наукового і ненаукового знання з позицій урахування форм засвідчення і визначення істини є закон достатньої підстави. У відповідності до його вимог ніяку групу розрізнених предметних знань (істин) неможливо назвати наукою. Для цього потрібно дещо більше, а саме систематичний зв’язок у теоретичному смислі, під яким розуміємо обгрунтування знання та належний порядок і зв’язаність обгрунтування.

Таким чином, умови істинності наукового знання, що встановлюються виключно на основі закону достатньої підстави, є раціонально засвідчуваними. Не випадково уже Платон, виявляючи гносеологічну специфіку знання на відміну від погляду, об’явив умови першого раціональними, а умови другого - чуттєвими.

Ненаукове знання може включати істину, але ця істина залишається "в собі", тобто не є належним чином засвідченою. Наука ж містить у собі лише засвідчену науковими засобами істину. Проте істина - категорія не незмінна, вона не дана у свідомості як завершений стан. Істина, як і форми її засвідчення - обгрунтування, доказ - динамічні, вони змінюються від епохи до епохи. Те, що колись вважалось істинним, потім уточнюється, модифікується, а часом і відкидається. Достатньо вказати на прийняті в науці, а згодом виключені з неї теорії теплороду, ефіру та ін. Уточнюються також, модифікуються, вибраковуються форми засвідчення - інструменти обгрунтування та доказу.

Як бути з тими продуктами пізнання, які відповідають умовам науковості їх генезису (отримані в межах наукової доказовості), але піддались вибраковці, не відповідають науковості по їх реальному статусу?

Сучасна позиція така: всі реалізовані в історії науки оперативні конструкції моделі, побудови, що фігурували як істини, засвідчені стандартами науки, слід включати в науку.

Однак чи не спричинить це включення деформації поняття "наука": чи не надто розширюються її межі. Вихід полягає в моделюванні науки як онтологічно багатомірної, раціонально-множинної структури, не позбавленої відступів від ідеалізованих розумінь.

Онтологію науки створює наука переднього краю, тверде ядро науки та історія науки.

Наука переднього краю регламентується такими цінностями та нормативами, як інформативність, нетривіальність, евристичність та ін. Одночасно з цим послаблюються вимоги до точності, строгості, обгрунтованості та ін. Призначення науки переднього краю - варіювати альтернативи, програвати можливості, розширювати семантичний горизонт, продукувати нове. Інформативність і строга обгрунтованість певною мірою виключають одне одного. У науці має бути строго обгрунтоване, але не тільки воно:, інакше наука позбавилась би евристичності. З цієї причини в науці переднього краю має бути допущене погано обгрунтоване, недостатньо підтверджене, добре спростовуване, "божевільні ідеї", які в той же час не повинні вичерпувати науку.

Наука переднього краю - це найбільш гіпотетичний, проблематичний, недостовірний сегмент науки, що включає галузь імовірного та малоймовірного знання, який у той же час не відкидається, зокрема, тому, що: а) не доведена його суперечність; б) є надія на майбутнє обгрунтування; в) критичне випробування малоімовірного знання каталізує виробництво нового знання, усування помилок із змісту науки позбавило б її здатності до прогресу; г) необхідність селекції теоретичних альтернатив підвищує гнучкість, динамічність, критичність, доказовість науки.

Тверде ядро науки регламентується такими цінностями і нормативами як ясність, строгість, достовірність, обгрунтованість, доказовість та ін. Завдання твердого ядра науки - виступати фактором визначеності, відіграти роль базового знання, що орієнтує та коригує пізнавальні дії, уособлює найбільш сталу, об’єктивну частину науки.

Історія науки є перш за все фрагментом науки, а вже потім - історією. Історико-наукова діяльність - це діяльність вченого, вона входить до дослідження. Історія науки: а) стимулює дослідження; б) містить у собі розвернену панораму динаміки знання, сприяє розумінню внутрішньонаукових перспектив і можливостей; в) акумулюючи інформацію про шляхи здобуття знань, про форми, способи аналізу, виконує охоронні функції - застерігає, перешкоджує зверненню до тупикових ідей. Усім цим історія науки сприяє адекватній пізнавальній реконструкції предмета, що вивчається, що і обумовлює її входження до науки як органічної частини.

Відмічаючи особливості цінностей та нормативів, що є в різних сегментах науки, не варто перебільшувати їх роль. Є цінності і норми, які пронизують науку в цілому, властиві і науці переднього краю, і твердому ядру науки, і історії науки.

Ці універсальні цінності і норми задаються гносеологічною спрямованістю науки як пізнавального засобу, її установкою на досягнення істини та необхідної обгрунтованості. Істина та необхідна обгрунтованість виступають тими цінностями, жертвувати якими не можна. Виключення їх з науки загрожує скасуванням науки, втратою її функції як спеціалізованої сфери діяльності, що має на меті відображення об’єкта з боку його сутності, діяльності, невіддільної від виявлення істини, досягнення необхідного обгрунтування. У цьому розумінні все, що стосується науки, зорієнтовано на істину і необхідну обгрунтованість.

Але чи нема протиріччя в тому, що радикально орієнтована на істину та необхідну обгрунтованість наука включає в себе неістинне та необхідно обгрунтоване? Ні, оскільки, враховуючи цю універсальну орієнтованість, вдається показати, що фігуруючі в науці помилки не є абсолютними, що і відрізняє неістинне та необгрунтоване наукове знання від ненаукового знання.

Наукове знання і сам процес його одержання характеризується системністю та структурністю. Перш за все у структурі наукового знання зазвичай виділяють емпіричний та теоретичний рівні. А сукупність тих дослідницьких процедур, що ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний та теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці два етапи і рівні в науковому дослідженні різняться гносеологічною спрямованістю дослідження, характером і типом одержуваного знання, використовуваними методами і формами пізнання, пізнавальними функціями, співвідношенням чуттєвого і раціонального моментів пізнання та рядом інших ознак.

За гносеологічною спрямованістю емпіричний та теоретичний рівні дослідження відрізняються тим, що на емпіричному рівні пізнання зорієнтоване на вивчення явищ і поверхових зв’язків між ними, без заглиблення в суттєві зв’язки і відношення, а на теоретичному етапі пізнання головним гносеологічним завданням є розкриття причин і суттєвих зв’язків між явищами.

Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є опис явищ, а теоретичного - пояснення явищ, що вивчаються.

Основною формою знання, що одержується на емпіричному рівні, є науковий факт та сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні одержані знання фіксуються в формі законів, принципів та наукових теорій, які розкривають сутність явищ, що вивчаються.

Відмінність між емпіричним та теоретичним етапами пізнання полягає також у різному співвідношенні чуттєвого і раціонального корелянтів пізнавальної діяльності. В емпіричному пізнанні домінує чуттєвий корелянт, а у теоретичному - раціональний.

Однак при всіх відмінностях чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує.

Внутрішня логіка методологічних досліджень ставить на порядок денний питання про необхідність уведення нової методологічної одиниці. У цьому новому базисному методологічному понятті фіксується існування в науці ще одного, третього, рівня знання, який знаходиться над теоретичним знанням і виступає метатеоретичною, екстратеоретичною передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У західній літературі такого роду спроби введення в філософію науки нової базисної одиниці найбільш яскравий вираз одержали в широко відомих методологічних концепціях Т.Куна і І.Лакатоса.

Т.Кун, не заперечуючи різниці між теоретичною та емпіричною діяльністю в науці, вводить принципово нове базисне методологічне поняття "парадигма", в якому фіксується існування особливого типу знання в науковому дослідженні, яке відрізняється від теоретичного знання за способом свого виникнення та обгрунтування.

Хоча в концепції Куна як парадигма може виступати та чи інша фундаментальна теорія, яка, ставши парадигмою, набуває таких нових характеристик, які за способами обгрунтування та функціонування вже не дозволяють вважати її теорією. Парадигмальне знання не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою та передумовою певного виду теоретичної діяльності по поясненню та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічне значення має і поняття "дослідницька програма", що вводиться в методологію науки І.Лакатосом. Дослідницька програма також розуміється Лакатосом як певного роду методологічне утворення, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, які обумовлюють побудову розвиту та обгрунтування певної теорії.

У вітчизняній літературі найбільш широко застосовуються такі поняття "інтертеорія", "стиль мислення", "картина світу".

До інтертеоретичного знання належить той загальний комплекс відомостей, які необхідно брати до уваги при розгляді даної теорії.

Під стилем мислення розуміємо певний тип пояснення дійсності, що виникає історично, який як загальний для даної епохи проявляється в розвитку основних наукових напрямків і обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах всіх фундаментальних теорій свого часу.

Картина світу визначається таким чином, що стиль мислення виступає лише її складовою частиною, хоч, як і поняття стилю мислення, спочатку картина світу розумілась у вузькому розумінні слова і пов’язувалась лише з фіксацією певних уявлень про структуру об’єктивної реальності, що виникли історично.

З розвитком науки у нас виникає бажання мати щось більше ніж просто форму. Спочатку ми спостерігаємо явища, потім за допомогою вимірів одержуємо числа і, нарешті, відкриваємо закон, що зв’язує ці числа. Але справжня велич науки полягає в тому, що ми можемо знайти такий спосіб міркування, завдяки якому закон стає очевидним.

Якщо основним елементом теоретичного знання є закон, твердження про необхідні, суттєві зв’язки між явищами, то метатеоретичне знання формулюється у вигляді принципів різного порядку, в яких щось стверджується вже про саму теорію та практику теоретичної діяльності. У формі принципів формулюються вимоги, що ставляться до самої наукової теорії. Крім того, якщо теоретичне знання завжди виступає в певному контексті дослідження як проблематичне знання, знання, що вимагає обгрунтування і перевірки, то метатеоретичне знання в тому ж контексті умовно розглядається як непроблематичне, передумовне знання, яке емпіричному обгрунтуванню і перевірці не підлягає.

Для розкриття суті метатеоретичного рівня знання в літературі вводиться поняття "архетипу теоретичного мислення". Під архетипом теоретичного мислення розуміємо сукупність принципів різного порядку, які на певному етапі розвитку тієї чи іншої наукової дисципліни задають певний спосіб теоретичної діяльності по поясненню явищ, що вивчаються, визначають вибір засобів Цієї діяльності, відбір і прийняття остаточних результатів. Архетип теоретичного мислення, що існує у даній науці, задає певне бачення світу, спосіб його відображення в науковому пізнанні, що разом визначає певний тип теоретичного мислення, сукупність допустимих прийомів теоретичної діяльності.

Зазначимо, що під теоретичним мисленням розуміють мислення, спрямоване на удосконалення і розвиток концептуальних засобів науки, на побудову "теоретичного світу" на противагу емпіричному мисленню, яке спрямоване на встановлення зв’язку концептуального апарату науки з реальністю, що виявляється в експерименті та спостереженні.

Архетипове знання не має тієї строгості і системності, яка характерна для теоретичного знання. Його межі можуть бути виявлені лише заднім числом, на основі зіставлення з новим архетипом мислення, який приходить йому на зміну.

Хоч архетипове знання і передує емпіричному і теоретичному дослідженню в будь-якій конкретній ситуації, воно в той же час залежить від результатів цього дослідження, і його зміст, і склад змінюються в залежності від цих результатів, що виявляє в кінцевому результаті його апостеріорний, дослідний характер.

Принципи, що входять до складу архетипового знання, можуть бути поділені на дві великі групи. До першої групи належать ті принципи, на яких базується наукова картина світу, а також змістовні принципи будь-якої даної науки. В них фіксуються певні уявлення про структуру реальності, що вивчається. До другої групи можна прирахувати принципи гносеологічного і методологічного порядку. В них безпосередньо не відображається структура реальності, а фіксуються особливості самої пізнавальної діяльності, спрямованої на її відтворення.

Якщо принципи першого роду спрямовують теоретичне мислення на пошуки найбільш глибоких суттєвих основ явищ, що вивчаються, то принципи другого роду визначають правила науково-теоретичної діяльності, спрямованої на пошук суті явищ, що вивчаються.

Специфіку архетипового мислення відносно до теоретичного можна характеризувати різним співвідношенням розсудкового і розумового корелянтів мислення на цих рівнях. Якщо на архетиповому рівні знання домінує розумовий корелянт мислення, то на теоретичному рівні - розсудковий.

Розсудкове мислення звичайно характеризується як мислення, обмежене суворими правилами. Воно не має власної мети, а виконує заздалегідь визначену мету. Як протилежність цому розумове мислення є цілеспрямованим мисленням. Якщо в розсудковому мисленні домінує аналітичний елемент, то в розумовому домінує прагнення до синтезу. Розум не лише використовує поняття і абстракції, а і рефлектує їх, намагається вникнути в їх зміст і гносеологічну природу.

Наука як система знання виконує певні логічні функції.

Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено строгих наукових теорій з певною структурою, системою доказів і т.ін. Фіксація деяких фактів геніальні здогади, фантастичні уявлення і т.ін. - от що складає зміст нерозчленованої науки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строгими науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає перш за все більш-менш строге визначення предмета її вивчення, особливості якого багато в чому визначають її.

Оскільки науки різняться за їх предметом, мірою зрілості їх розвитку, то можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки. Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде певною мірою мати характер ідеалу, до якого повинні прагнути науки у своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їх історичного розвитку і виявлення загального в їх побудові. Існує лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура; на основі аналізу цих галузей знання спробувати уловити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання.

Елементами логічної структури науки є: 1) основи; 2) закони; 3) основні поняття; 4) теорії; 5) ідеї.

Основи науки. Слід виділити два роди основ науки: 1) ті, що знаходяться за її межами: 2) ті, що входять у саму систему науки.

Основою будь-якої науки і всього знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша складає об’єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають діло з відображенням закономірностей руху явищ об’єктивного світу. Друга - критерій істинності наукових теорій, в який упирається будь-який закон.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як такі не входять у систему якої-небудь однієї науки і навіть науки в цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними у свідомості людини: одна у вигляді теорій, принципів, аксіом, законів науки і т.ін., інша - у формі певного логічного способу побудови і доказу наукових теорій. У першій відображені закономірності, властивості об’єктивної реальності: у другій - у формі логічних фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, складають перш за все ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються певною мірою з певного боку у всіх її теоріях. Ці положення є основою при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями є її аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень, постулатів, загальних понять.

Крім того, у структурі основ науки можна виділити 3 блоки основ:

1) ідеали і норми наукового пізнання;

2) наукова картина світу;

3) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, які виражають цільові установки науки. Це ідеали і норми: а) доказовості і обгрунтованості знання; б) пояснення і описування; в) побудови і організації знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

Другий блок основ складає наукова картина світу, яка вміщує в сої загальні уявлення про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною світу.

Третій блок основ науки складають філософські основи, що включають в себе філософські ідеї і принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу - з іншого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знання в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхньому щаблі ієрархії логічної структури науки, то закони - на найнижчій. Закони по суті виконують функцію фактичної бази науки, це твердження, що відображають предмет даної науки і мають всезагальний характер. Як факти, закони мають достовірний характер, у процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки галузь їх застосування. Закони науки - об’єктивно істинні, і в силу цього вони мають певну міру інваріантності.

Функція законів: вони виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття "закон" і "принцип" у науці одноступеневі і трудно розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, слугує вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони складають кістяк теоретичних побудов, а відкриття закону - одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основні поняття науки. Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням неоднозначні. Є поняття, фундаментальні для даної науки, вони відображають загальні закономірності предмета, що вивчаються нею і мають відношення, по суті, до всіх її теорій; є поняття, які відносяться тільки до окремих її теорій, вони відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

Історія науки свідчить, що аналіз та перегляд вихідних понять інколи приводить до революційних змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є осереддям знання. У ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набуваючи водночас безумовного характеру. Окремі поняття науки абстрактні і суб’єктивні. В теорії, яка є виразом чогось цілого, тенденцією розвитку предмета, проявляється об’єктивність змісту понять науки.

Теорія - особлива форма пізнання, що має свою структуру. Загальне для всіх теорій - це те, що будь-яка теорія є системою знань. Мається на увазі те, що в науковій теорії судження і поняття певним чином зв’язані між собою, утворюють деяку цілісність.

Але не кожна сукупність понять і суджень складає наукову теорію. Необхідно, щоб ця система знання описувала і пояснювала явище або групу явищ виявляла закономірні зв’язки, знання яких необхідні для практичної і теоретичної діяльності людини.

Судження і поняття в теорії складають певну єдність, що знаходить свій вираз в об’єднуючому началі, яке відображає важливий для даної сукупності явищ зв’язок. Таким чином, теорію можна визначити так: це система наукового знання, яка описує і пояснює певну сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній галузі закономірні зв’язки до єдиного об’єктивного начала. У цьому визначенні дана характеристика теорії в ідеальній формі.

Сучасна формальна логіка бачить у теорії мову - систему знаків, зв’язаних між собою за певними, заздалегідь заданими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним аналізом теорії.

Функція теорії - звести а систему досягнуті результати пізнання, ще вона є шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

Слід зазначити також, що, починаючи з XIX ст., відбувається створення так званих об’єднуючих теорій - ряд теорій об’єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

Для розуміння суті цього процесу необхідно з’ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї.

Ідея. В ній органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки: об’єктивно істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної реалізації їх. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий - дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино, і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Кінець кінцем наука створює теорії для того, щоб творити ідеї - форми, в яких людина здійснює свою мету по перетворенню дійсності. Знання, щоб утвердити себе у світі, має стати ідеєю.

В ідеї об’єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб’єкта, створений об’єктивно-істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим що саме він повинен внести у світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з іншого - в ідеї цілі і прагнення людини набувають об’єктивного характеру, вони не чужі об’єктивному світові, а в силу своєї об’єктивної істинності через матеріальну діяльність самі стають об’єктивною реальністю.

Щоб сформувати ідею, потрібне знання не тільки про об’єкт, а і про суб’єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, врешті, знання про знання, тобто про засоби і шляхи перетворення дійсності, втілення теоретичного знання в життя.

Ідея виступає як ідеал в декількох відношеннях:

1) у ній в концентрованому вигляді виражені досягнення наукового знання;

2) вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального втілення, утвердження себе;

3) містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об’єктивізації. Будь-яка наукова ідея - історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути ідеалом, а суб’єкт досягає знання більшої об’єктивності і повноти, з більшими реальними можливостями для реалізації, а тому створює новий ідеал.

Ідея - це кінець знання і початок речі. Ідея реалізується не тільки у практичній, а і в теоретичній діяльності людини. У будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об’єднує знання в певну єдину систему - теорію чи систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для об’єднання понять чи навіть теорій. В ідеї знання досягає вищого рівня об’єктивності що і створює умови для синтезу попереднього знання.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Звезденюк А.В. Становление научного знания. - Ташкент, 1989.

Ильин В.В. Критерии научности знания. - М., 1989.

Ильин В.В. Структура и развитие научной теории. - М., 1980.

Карпович В.Н. Научное знание: логика, понятие, структура. - Новосибирск, 1987.

Карпович В.Н. Системность теоретического знания: логический аспект. - Новосибирск, 1984.

Крымский С.В. Научное знание и принципы его трансформации. - К., 1974.

Научное знание: уровни, методы, формы. - Саратов, 1986.

Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

Структура и развитие науки. - М., 1978.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. VІ Середня хронологічна
3. VІ. План та організаційна структура заняття
4. АГД як галузь економічної науки
5. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
6. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
7. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка
8. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.
9. Антропологічна періодизація первісної історії
10. Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.
11. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
12. Атомно-кристалічна структура металів

Переглядів: 1736