Тема: Право в Українських землях ХVІІ-ХVІІІ ст.

/2 години/

Мета лекції:

- освітня: простежити та розкрити еволюцію права на українських землях в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.,розкрити динаміку співіснування права Козацько-гетьманської України з правовими нормами Московської держави;

- розвиваюча: поглиблення і систематизація знань курсантів та студентів про правову систему в цілому, джерела та галузі права на українських землях у згаданий період;

- виховна: виховання курсантів, студентів у дусі поваги до права як фундаментальної суспільної цінності та підставі державного буття.

Міжпредметні зв’язки: історія України, теорія держави та права, історія держави та права зарубіжних країн, історія вчень про державу та право.

План

3. Джерела права.

4. Кодифікація права

5. Галузі права.

Основні поняття: Полково-сотенна система. Малоросійський приказ. Малоросійська колегія. Гетьман. Гетьманщина. Генеральна старшина. Полкова старшина. Руїна. Уложення. Норма права. Джерела права. Кодифікація.

Перше питання. Дві основні тенденції характеризують розвиток правової системи України після її приєднання до Московської держави. З одного боку, продовжує зміцнюватися і розвиватися місцева система законодавства, з іншого —починається наполеглива інтервенція законодавства північного сусіда. Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України. Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись. Головним чинником цієї системи було звичаєве право. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

У Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після поділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права, Статут 1588 року, магдебурзьке право та поточне законодавство Речі Посполитої.

Друге питання. Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 року за царським указом: "Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу". У 1734 році комісія підготувала збірник "Права, за якими судиться малоросійський народ". Цариця Анна наказала перекласти цей збірник на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру і доручено підготувати проект Зводу нових законів для України, У 1743 році комісія закінчує роботу над Зводом "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Звід законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" складався з 30 розділів, які поділялися на 532 артикули і 1607 пунктів (у деяких рукописних джерелах Зводу нараховується 1714 пунктів). До Зводу додавалися абетковий показник та "Степенный малороссийского воинского звания порядок по гетьманщине". Збірник "Суд и расправа в правах малороссийских". Приватна кодифікація В.Кондратьева, 1764 р. "Книга Статут і прочия права малороссийские". Цей збірник широко використовувався в судах України як посібник для судей.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Як джерело цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою — такий зміст розділів про становище панівної верстви. "Екстракт малоросійських прав" 1767 року цінний тим, що дозволяє відстежувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності. Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату.

У1786 році, після введення в Україні загальноімперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт малоросійських прав", "Учреждение об управлении губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций и учреждений". До нього входили норми як українського, так і загальноросійського законодавства з переважанням останнього.

Третє питання. Цивільне право. Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю. Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів. Чинне законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Вотчина, або "суспільне володіння", являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність могла бути об'єктом купівлі, продажу, успадкування, обміну тощо. Рангові володіння отримували особи на період їх державної або військової служби.

Найповніше норми цивільного права розроблено у Зводі "Права, за якими судиться малоросійський народ". Цивільне право регулюється тут у 11 розділах. Система цивільного права поділялася на дві частини: загальну та спеціальну. Загальну частину, що торкалася всіх суспільних відносин у Гетьманщині, становили норми про суб'єкти об'єкти цивільного права, позовну давність тощо. Спеціальна частина складалася з таких інститутів, як речове право, зобов'язувальне право, спадкове право, сімейне право.

Суб'єктами цивільно-правових відносин у Гетьманщині були як окремі особи, так і їх об'єднання. Об'єктами цивільного права були права, речі, а в деяких випадках і люди (які втратили незалежність). Право власності у Зводі було головним речовим правом і розумілося як право володіти, користуватися, передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно відповідно до власної волі та потреб. У Гетьманщині існували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) та громадська (колективна).

Зобов'язувальне право. За Зводом зобов'язання — це право на майно особи, яке не виконало договору або завдало шкоди. Головним способом припинення зобов'язання було Його виконання. У Зводі було розроблено правила виконання зобов'язань та визначено відповідальність за їх порушення. Правовими способами захисту зобов'язань були завдаток, застава і порука. Договір був основною правовою формою, з допомогою якої здійснювались товарообіг і господарське життя України. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, купівля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Сімейне право. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, ана території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив І 6 років, для юнаків— 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

Спадкове право. Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Перевагу мав заповіт. Право складати заповіт належало кожній людині, яка мала цивільну правоздатність і дієздатність. Обмежувалися у праві складання заповітів особи, котрі вважалися недієздатними (неповнолітні, психічно хворі, глухі, німі, сліпі від народження); засуджені за злочини до смерті, позбавлення прав; політичні злочинці, які втекли за кордон; особи, віддані до суду під заставу чи під секвестр; монахи. Звід "Права, за якими судиться малоросійський народ" позбавляв права спадкування таких осіб: євреїв, відступників від християнської віри, п'яниць, позашлюбних дітей (бенкартів), дочок, які виходили заміж без згоди батьків, а після їхньої смерті — без згоди братів або інших близьких родичів. В основу спадкування за законом було покладено спорідненість між спадкодавцем і спадкоємцями.

Кримінальне право. Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, мало над-становий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі. Суб'єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини. Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом як обставина, що пом'якшувала вину. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину. Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі. Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо. До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 6.3	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.