• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Виникнення та розвиток нотаріату в Україні

Встановлення та організація вітчизняного нотаріату має свою історію. Так, вже у XII ст. складання таких актів перейшло до рук дяків та піддячих, які у досить великій кількості пе­ребували при різних присутніх місцях. У XIII ст. дя­ків стали називати писарями. Спочатку це були особи вільної професії, потім вони представляли первісний склад приказів, що виникли у XV ст., а в подальшому (XVII ст.), у період повного розвитку приказної системи, перетворилися на обов'язкових членів приказів, що вчиняли великий вплив на здійснення всіх судо­вих і адміністративних справ у державі.

Основна діяльність дяків так само, як їх найближ­чих помічників (піддячих), полягала в тому, що вони відали усією письмовою частиною тієї урядової устано­ви, при якій перебували: складання грамот, їх редак­ція та викладення на письмі, підписання грамот, вида­ча прохачам оригіналів, копій і довідок — усе це входило до обов'язків дяків. Вони ж відали нотаріаль­ними функціями приказів, переданими їм у XVI ст. Паралельно з приказними дяками у XVI ст. з'являєть­ся особливий клас майданних піддячих, в обов'язок яких входило складання письмових актів у містах. Майданні піддячі, на думку багатьох правознавців, є зачатком того органу публічної діяльності, який у по­дальшому вилився у форму нотаріату. Це були свого роду табеліони.

З XIV ст. почали з'являтися особливі форми закріп­лення юридичних актів, що надавали їм силу та значен­ня. Так, уже у Псковській судній грамоті згадується, що для повної достовірності деяких актів вимагалося, щоб копію акта було зроблено у Соборі Святої Троїці. За Су­дебниками Іоанна III та Іоанна IV вступ вільних осіб до холопства й відпуск на волю холопів мали вчинятися не інакше, як через затвердження урядом, що реєструвало­ся в особливих книгах. З 1558 р. особи, що приймали новохрещених на службу, записували вчинювані на них кріпості у скарбників. 15 лютого 1597 p., після закріп­лення селян послідував указ царя Федора Іоанновича, яким було приписано: «Подлинные докладные и купчие и всякие крепости и кабалы записывати в Холопьем Приказе в книги, а тем всяким холопьим крепостям людским книгам быти за дьячею рукою болынаго для укрепления». Таким чином, кінцеве закріплення деяких актів було передано до рук вищого урядового місця — приказу, що дозволяє визнати його першою уста­новою нотаріального характеру.

Епоху в розвитку нотаріального інституту утворило Укладення царя Олексія Михайловича 1649 p., яке не тільки впорядкувало і систематизувало діючі до його появи окремі укази, а й створило передумови та під­ставу того складного порядку закріплення прав на майно, який в подальшому був прийнятий у Зводі За­конів 1832 р. і довгий час зберігав свою силу. На дум­ку Л. Б. Мандельштама, Укладення 1649 р. хоча і не створює органу публічної діяльності з якоюсь більш або менш суворою організацією, але встановлює від­мінності у силі й значенні актів (або кріпостей, як во­ни тоді звалися) домашніх від вчинених у площадних піддячих, які, вочевидь, отримують особливу публіч­ну силу і є безспірними.

Укладені та підписані дяками кріпості користува­лися більшою повагою й довірою і вважалися безспір­ними доказами у цивільному процесі. Оспорювання їх справжності не тільки не допускалося, але навіть суп­роводжувалося суворими покараннями для особи, яка «учнет ту крепость на суде лживить».

За часів Петра І та його послідовників роботи в галу­зі порядку вчинення актів велися з 1693 по 1761 роки. Головним перетворенням, що мало безумовний вплив на весь подальший розвиток нотаріату, слід вважати встановлення суворого нагляду за площадними піддя­чими та безпосередньої їх залежності від органів уря­дової влади.

Нагляд за діяльністю площадних піддячих доручався в різні часи різним органам (наприклад, Оружейній Па­латі — 1701 p., особливому наказу кріпосних справ — 1702 p., Московській ратуші — 1703 p., губернаторам — 1708 р. та Юстиць-Колегії, утвореній 1819 p.). Врешті-решт, за часів Катерини II разом зі скасуванням 1755 р. Юстиць-Колегії, вчинення кріпосних актів було переда­но палаті цивільного суду, яка являла собою поєднаний Департамент Юстиць-Колегії та Вотчинної Колегії¹. При кожній палаті цивільного суду, а також при повітових судах були засновані відділення кріпосних справ, які існували до введення у дію Нотаріального Положення 1866 р.

Встановлювалася обов'язковість вчинення всіх письмових угод у належній установі — «у кріпосних справ». Проте усе подальше законодавство наступни­ків Петра І було спрямовано на пом'якшення вимог, що пред'являлися при вчиненні актів кріпосним по­рядком. Саме цим пояснюється поява тих численних виключень із загального принципу, які часто зустрі­чаються в усіх подальших законодавчих актах. Але, звільняючи певні види актів від обов'язкового вчинен­ня їх у кріпосних справ, законодавство не передбачало виключення їх повністю з-під нагляду урядової влади. Внаслідок цього було засновано новий спосіб вчинення таких документів, який був перехідним від кріпосного до домашнього — це так званий явочний порядок вчи­нення актів, за якого вчинений домашнім порядком акт надається до певного присутнього місця тільки для засвідчення. Залежно від місця засвідчення акта виділялися явочний кріпосний та явочний нотарі­альний види вчинення актів.

Так, до кола актів, які обов'язково вчинювалися кріпосним порядком, під страхом їх повної недійсності, належали за Зводом Законів 1832 p.: а) акт про звільнення селян від кріпосної залежності; б) будь-які акти, спрямовані на перехід або обмеження права власності на нерухоме майно; в) документ про відчу­ження кріпосних людей; г) акти про переуступку рек­рутських квитанцій. Деякі акти, що вчинювалися не кріпосним порядком, мали бути вчинені (явлені) у будь-якій з установ кріпосних справ на розсуд сторін незалежно від суми самого акта. До таких належали: а) запродажні написи на нерухоме майно; б) духовні заповіти; в) угоди про найм майна; г) довіреності та де­які інші.

Явочним порядком могли бути вчинені всі акти, окрім тих, для яких було встановлено кріпосний поря­док вчинення або явка у кріпосних справ. Згідно зі ст. 529 Зводу Законів, «места и лица, у коих является акт к свидетельству, обязаны: а) удостовериться в под-линности его; б) рассмотреть, не противен ли он зако­нам; взыскать установленный сбор; в) записать акт в книгу; г) засвидетельствовать оный, возвратить его просителю».

З наведеного короткого огляду правил про порядок закріплення прав на майно і вчинення нотаріальних актів, що містилися у Зводі Законів, видно, що в ньо­му не було чіткого розмежування актів домашніх, но­таріальних і кріпосних. Крім того, жодного слова ані про порядок обрання та призначення нотаріусів, ані про знання, що від них вимагалися, ані про порядок посвідчення справжності актів та осіб сторін, що ви­магали вчинення цих актів. Також не були вказані всі умови, необхідні для надання вчиненому в нотаріуса акта законного значення. Внаслідок покладення нота­ріальних обов'язків на судові місця не було чіткого розподілу провадження по вчиненню актів і прова­дження по спірних питаннях, що вимагали судового вирішення.

Характерною рисою діяльності кріпосних нотаріаль­них установ за Зводом Законів 1832 р. була відсутність суворої та однакової їх організації. Паралельно з ко­лишніми відділеннями кріпосних справ, що перебува­ли у безпосередній підпорядкованості й залежності від судових місць, існувало багато інших установ (почасти самостійного характеру, почасти пов'язаних з різними адміністративними присутніми місцями), наділених такими самими правами й повноваженнями.

Так, Звід Законів передбачав порядок, за яким право вчинення кріпосних актів належало головним чином відділенням кріпосних справ, заснованим при палатах цивільного та кримінального суду (при повітових су­дах — на суму не більшу за 200 крб.). На чолі таких від­ділень для завідування ними призначалися особливі до­глядачі, які керували цілим штатом чиновників — кріпосних писарів. Усі службовці були підпорядковані нагляду членів і секретаря цивільної палати.

Але паралельно кріпосні акти дозволялося складати у ряді інших урядових установ (наприклад, в обласно­му правлінні Кавказької області та ін.). У повітах пра­во вчинення кріпосних актів, що належало повітовим судам, було поступово поширене на багато інших міс­цевих установ (магістрати та ратуші, поліцейські та повітові управління тощо).

Внаслідок роз'єднаності та децентралізації нотарі­альної справи, а також відсутності правильного й доб­ре організованого нагляду за нотаріальними установа­ми відчувалася нагальна потреба у серйозній реформі всього інституту, спрямованій на об'єднання його в од­ну цілісну урядову установу, вільну від стороннього впливу інших присутніх місць адміністративного й су­дового відомств. Це завдання покликане було виріши­ти Положення про нотаріальну частину 1866 р.

Головною ідеєю цього Положення було відокремлення нотаріальної частини від судової. Вирішено було виключити з ведення судових установ нотаріальні функції що­до вчинення актів та інших несудових дій. У містах бу­ли засновані посади нотаріусів, коло яких було обмеженим. Вони призначалися старшим головою судо­вої палати з осіб, які витримали іспит та внесли доволі значну заставу, що поповнювалася з часом із винагоро­ди, отримуваної нотаріусом. Державна Рада вважала, що доручити судовим місцям засвідчення актів є не­зручним, оскільки завідування кріпосною частиною відволікало б членів судових місць від властивих їм су­дових занять у спірних справах; тому зручніше за все доручити закріплення актів на нерухоме майно шляхом внесення їх до кріпосних книг старшим нотаріусам, які очолюють нотаріальні архіви при окружних судах, тоб­то вчинення подібних актів доручити¹ іншим нота­ріусам. Вчинення актів щодо нерухомого майна також було виключено з ведення мирових суддів.

Автономізація нотаріату потягла необхідність на­лежного визначення статусу нотаріуса, що відзначав­ся двома найважливішими моментами: з одного боку, нотаріуси визнавалися такими, що не перебували на державній службі і не мали права присвоєння чинів і отримання пенсій, а з другого — їх діяльності було на­дано статус приватної юридичної практики. Таким чи­ном, нотаріус був одночасно і посадовою особою, що дозволяло піддавати його дисциплінарним стягненням за порушення посадових обов'язків, і представником вільної юридичної професії.

Положення про нотаріальну частину 1866 р. регу­лювало діяльність нотаріату до 1917 р. у період 1918—1920 pp. Організації та діяльності нотаріату в колишній УРСР приділялося мало уваги. Нотаріальна компетенція у цей час нормативно не була визначена. Цивільний обіг був вкрай незначним. Зобов'язальні відносини зводилися до аліментних, шлюбно-майнових розділів, побутової купівлі-продажу, побутового підряду і не виходили за межі домашнього ужитку.

Декрет РНК УРСР від 19 лютого 1919 р. «Про суд» скасував дореволюційні нотаріальні органи України, що існували до того часу, а Декретом від 25 лютого 1919 р. було засновано інститут народних нотаріусів, який проіснував до 16 квітня 1921 р.. Вчинення най­простіших нотаріальних дій було покладено на нарсу­ди, міліцію та домкомбіди.

Ріст цивільного обігу, пов'язаний з переходом до но­вої економічної політики, об'єктивно зумовив суттєвий розвиток нотаріальної діяльності. Існування договірних відносин між державними господарськими організа­ціями та приватними особами вимагало встановлення контролю за законністю вчинюваних правочинів. З цією метою 1921 р. було видано декрети, які вимагали обо­в'язкового нотаріального засвідчення договорів про дер­жавні підряди та поставки, а також угод про купівлю-продаж немуніципалізованих жилих будівель. Таке посвідчення здійснювали нотаріальні столи при губерн­ських відділах і повітових бюро юстиції. Через відсут­ність законодавчого акта, яким регулювалася б нота­ріальна діяльність, було розроблено і прийнято 1923 р. Українське нотаріальне Положення.

Цей законодавчий акт передбачав утворення в усіх містах, а також у найбільш значних пунктах сільської місцевості державних нотаріальних контор. Там, де нотаріальні контори не були засновані, виконання но­таріальних функцій (за деяким виключенням, — на­приклад засвідчення угод) покладалося на народних суддів. Розташування нотаріальних контор встанов­лювалося виконкомами місцевих рад і затверджувало­ся Народним комісаром юстиції. На чолі нотаріальних контор стояли нотаріуси, що призначалися президі­ями губернських рад народних суддів з кола осіб, які володіли виборчими правами та пройшли встановлені іспити у комісії. Остання призначалася президією Раднарсуда за програмою, затвердженою Наркомюстом. Нотаріуси не мали права на сумісництво не тіль­ки у приватних організаціях, а й у державних устано­вах. Вони були державними службовцями й отриму­вали винагороду від держави за встановленими став­ками, як і всі службовці.

Таким чином, місце нотаріату в системі державних органів було точно встановлено: нотаріат було включено до складу органів юстиції. Організація та керівництво нотаріатом доручалися органам судового управління.

У 1925 р. в Україні було прийняте нове Нотаріальне положення слідом за прийняттям Цивільного кодек­су України, що передбачав для низки цивільно-право­вих угод обов'язкове нотаріальне посвідчення під страхом недійсності, а відносно інших угод надавав право розсуду сторонам — чи посвідчувати угоду у но­таріальній конторі чи обмежитися простою письмовою формою без нотаріального посвідчення. З Нотаріаль­ного положення було вилучено суто організаційні пи­тання, які увійшли у «Положення про судоустрій» (розд. VIII «Про державний нотаріат»)

У подальшому поряд з республіканським законодав­ством про нотаріат виникає і законодавство Союзу РСР, що регулювало питання організації нотаріату та основні принципи діяльності нотаріальних органів. Основи судочинства Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 р. встановили однакову структуру нотаріальних органів для всіх союзних республік, призначення нотаріусів та їх звільнення губернськи­ми й повітовими виконавчими комітетами Рад, вимо­ги до кандидатів на посаду нотаріуса, можливість ви­конання окремих нотаріальних дій народними суда­ми, а також волосними та районними виконавчими комітетами Рад, і, врешті-решт, необхідність видання загальносоюзного закону про основні принципи нота­ріату, з яким мали бути узгоджені республіканські по­ложення про державний нотаріат.

14 травня 1926 р. ЦВК та РНК СРСР видали поста­нову «Про основні принципи організації державного нотаріату». У ній було сформульовано основні прин­ципи організації та діяльності нотаріальних органів, а також завдання державних нотаріусів, до яких насам­перед належали перевірка відповідності вчинюваних ними дій і документів, що ними складалися, чинним законам. Цим документом було встановлено, що по­свідчення угод і вчинення інших дій здійснюються державними нотаріальними конторами, які діють у порядку, що визначається законодавством союзних республік відповідно до загальносоюзного закону. Окремі функції державних нотаріальних контор мо­жуть законодавством союзних республік покладатися на народні суди та виконкоми місцевих рад. Нота­ріальні дії за кордоном в інтересах радянських грома­дян і організацій виконуються консульськими устано­вами Союзу РСР

Стаття цієї постанови скасувала різницю між вчи­ненням актів і посвідченням угод. Замість цих двох форм нотаріальних дій було встановлено єдине нота­ріальне посвідчення угод. Скасовано всякого роду ак­тові книги та встановлено, що нотаріальне посвідчен­ня угод полягає в напису про це на самому акті за підписом державного нотаріуса з прикладенням печат­ки нотаріальної контори.

На основі постанови від 14 травня 1926 р. союзні республіки прийняли положення про нотаріат. Зако­нодавство союзних республік пішло шляхом розши­рення нотаріальних функцій, особливо з метою вивіль­нення народних судів від справ безспірного характеру.

Нове Нотаріальне положення в Україні було прий­нято 14 серпня 1928 р.. Воно характеризувалося та­кими основними моментами:

· розширення функцій нотаріальних контор — їм передані справи окремого провадження, підсудні ра­ніше народним судам (виконавчі написи на безспірних зобов'язаннях, вжиття заходів охорони спадкового майна і прийняття до депозиту предметів зобов'язань);

· на нотаріальні контори покладено обов'язок вида­вати закладні свідоцтва;

· розширені нотаріальні функції райвиконкомів, зокрема сільських і селищних Рад;

· введено однакову форму нотаріального засвідчен­ня всіх актів і доказів.

У 60-і роки минулого сторіччя було проведено нову кодифікацію цивільного й цивільного процесуального законодавств, а у подальші роки поновлені шлюбно-сімейне, колгоспне, земельне, трудове та інші законо­давства. У зв'язку з цим багато правил колишніх за­конодавчих актів про нотаріат втратили чинність, ви­явилися прогалини, з'явилася необхідність у законо­давчому врегулюванні низки питань, поставлених нотаріальною практикою й розроблених правовою на­укою. Нотаріальні положення в Україні приймалися 26 грудня 1956 р. та 31 серпня 1964 р.

У 1973 р. був розроблений і прийнятий Закон СРСР «Про державний нотаріат». Він містив норми про зав­дання та організацію державного нотаріату, принципи його діяльності, компетенцію, загальні правила вчи­нення нотаріальних дій і про застосування законодав­ства про нотаріат до іноземців та осіб без громадян­ства. Законом встановлено було компетенцію викон­комів місцевих рад, а також уперше перераховано до­кументи, що дорівнюються до нотаріально посвідче­них, вказано посадові особи, які вповноважені посвід­чувати такі документи². Закон змінив систему джерел законодавства про нотаріат, передбачив прийняття со­юзними республіками Законів про державний нота­ріат (а не Положень, як це було раніше). Подібне ви­рішення питання було спрямоване на підвищення зна­чущості й авторитету республіканських актів про но­таріусів з урахуванням характеру та сутності норм, що мали знайти закріплення у цих законах, а також сприяло той ролі, яку відігравав нотаріат серед інших юрисдикційних органів, покликаних захищати права та законні інтереси громадян і організацій³. Відповід­но до загальносоюзного закону 25 грудня 1974 р. було прийнято Закон УРСР «Про державний нотаріат», де була конкретно визначена компетенція нотаріальних органів і врегульований порядок вчинення окремих нотаріальних дій.

Незважаючи на те, що цей закон наділяв нотаріаль­ні органи досить широкою компетенцією, донедавна нотаріат був не дуже помітною інституцією. Форму­вання ринкових відносин, що спричинило підсилення цивільно-правової активності населення, розвиток підприємництва, цивільного й міжнародного еконо­мічного обігу зумовили прийняття 2 вересня 1993 р. Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон), при­нциповою новиною якого було введення у вітчизняне законодавство та нотаріальну практику приватного нотаріату.

Висновок: Порівняння нового Закону з раніше діючим дозво­ляє зазначити, що за своєю структурою та за змістом правового регулювання нотаріальних дій він повністю сприйняв раніше діюче законодавство. Аналіз вказа­них законодавчих актів у частині кола нотаріальних дій, правил вчинення окремих нотаріальних дій, за­стосування законодавства іноземних держав свідчить навіть про уніфікованість режимів їх правового регу­лювання.

Нові положення, що містяться у цьому Законі, сто­суються організації нотаріату і не чіпають режиму вчинення нотаріальних дій. Вони передбачають вве­дення приватного нотаріату, більш докладну регла­ментацію правового статусу нотаріуса та допуску осіб до нотаріальної діяльності, а також утворення держав­них нотаріальних архівів.

Читайте також:

1. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
2. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
3. XVII ст.). Виникнення козацтва.
4. Автоматизація банківської діяльності в Україні
5. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
9. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
10. Адміністративне судочинство в Україні
11. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 3125