Сімейний побут. Становище жінки

Родинні відносини є основою для її створенняд-ви. Адже головна функція сім’ї — народження дітей, а також їхнє виховання, отже — передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь.

Середньовічна сім’я була, цілком певно, сім’єю патріархальною. Чоловікові належала вирішальна роль у розв’язанні всіх питань. Натомість порівняно високе суспільне становище жінок-матерів і вдів у середньовіччі деякі дослідники вважають збереженням пережитків .Дуже мало збереглося відомостей про сім’ї XIII — XV ст., порівняно більше — про сім’ї в межах князівського роду і його відгалужень, окремі фрагментарні звістки є про сім’ї бояр і майже нічого про сім’ї селян чи простих містичів.

Великі сім’ї мали більший шанс на успіх своєї економічної діяльності, подолання труднощів повсякденного життя. Невипадково, під владою батька родини до складу сім’ї зараховували також слуг, невільну челядь.

Про те, яким високим міг бути статус жінки княжого роду у першій половині XIII ст., видно з розповідей ГалицькоВолинського літопису про вдову Романа Мстиславича, матір Данила Галицького і Василька, яку літопис називає "великою княгинею Романовою", ніде не подаючи її імені. При малолітніх синах Данилові й Василькові вона була справжньою правителькою, вела переговори з монархами, до неї посилали послів. Пізніше галицькі бояри не погодилися з її правлінням, бо княгиня хотіла володарювати сама, а не віддавати владу боярам. Коли ж князь Данило досяг 18 років і зміг правити сам, його мати стала черницею, але й багато років після її постриження князь радився з матір’ю у найважливіших справах, зокрема, чи приймати королівську корону, чи ні: сам він не хотів приймати корони, і серед тих, хто вмовив його це зробити, першою названа мати.Нормою було створення нової сім’ї за угодою між батьками наречених.

Впродовж XIV — XVIII ст. сім’я в Україні, як і в усіх тоді навколишніх сусідніх країнах, залишалась патріархальною. Головою сім’ї, отже, мав бути чоловік, якому жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною, в усьому покірною. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж — нею опікувалися батьки, чи, якщо вони помирали, найближчі родичі, a коли дівчина виходила заміж, переходила під опіку свого чоловіка. Жінка повдовіє — у неї та її дітей мали з’явитися й нові опікуни — "нарочиті". Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту, які застерігали, що дівчина, яка посміє вийти заміж "без волі отцовської і матчиної", а дівчина-сирота — без волі родичівопікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала, якщо дівчина з заможної сім’ї, спадкове майно. Те саме чекало дівчину (чи удову) з вищих станів суспільства, яка вирішувала вийти заміж: за людину "простого стану": тоді й діти її, коли народяться, ставали людьми "простого стану. Правда, Статут також зазначав, що "простої породи" дівчина, коли вийде за шляхтича, одержує шляхетство. Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з другого — визнавав за нею всі особисті права. Окремі жінки вищих станів одержували добру освіту, та й серед міщанок було багато письменних.

Військова організація Запорозької Січі не дозволяла перебувати там жінкам. Січові козаки були людьми нежонатими або такими, які порвали шлюбні пута. Різко відмінним був стан сімейних козаків. Їх також допускали на Запорожжя, але вони не сміли жити в Січі.

Закон охороняв життя, здоров’я, честь і особисту недоторканість жінки. За статтями Литовського статуту "нав’язка" за поранення жінки і "головщина" за її вбивство (штраф і ув’язнення) стягувалися в такому ж обсязі, як за чоловіків — "совито" (подвійно). Причому це положення поширювалося не тільки на шляхтянок, а й на жінок "простого стану". За зґвалтування жінки призначалося найвище покарання — кара "на горло". Як свідчать судові справи тих часів, у кожному конкретному випадку судді дуже серйозно підходили до цього питання, нерідко виносили і найсуворіші вироки. Якщо ж жінка виявляла бажання одружитися з ґвалтівником, то суд вважав своє попереднє рішення недійсним. Звільнення шлюбом засудженого на смерть було ремінісценцією однієї з давніх звичаєвих форм укладення шлюбу.

Коли жінка виходила заміж, вона приносила з собою у дім чоловіка, в його сім’ю відповідне майно — придане, яке залишалося власністю жінки.

Таку шлюбну "інтерцизу" (угоду) вніс у актову книгу 1627 р. міщанин із міста Бродів, видаючи свою доньку заміж. Аналогічні шлюбні угоди часто вносилися у актові книги для ствердження. Так, Перший і Другий Литовські статути визначали віком громадянського повноліття для чоловіків — 18, а для дівчат — 15 років, а Третій Статут знижує до 13 років.

Материні землі доньки і сини наслідували у рівних частинах. Із батькових доньки, скільки б їх не було в сім’ї, одержували придане різними речами і грошима на суму, що становила вартість чверті батьківського майна. Вдова вільно розпоряджалася не тільки своїм приданим, а й усім майном чоловіка, що залишалося після його смерті.

Розлучення!!! Розірвання шлюбу в документах XVI — XVIII ст. називалося по-різному: в одних випадках "розвод" (дуже рідко), "розлученьє", "розпуст", "розпущеньє (або визволеньє) з малженства", в інших "розстаньє", а у міщан — "розлука". До введення церковної форми шлюбу розлучення здійснювалося після внесення відповідної суми старості через цивільний (земський, гродський) суд.

Головною умовою розлучення була згода на це обох членів подружжя: і чоловік, і жінка дають "розпуст з малженства" один одному.

60. Етнічні та релігійні меншини.

Поряд з українцями "грецької" віри в Україні здавна проживали люди інших національностей. У Північній Україні жили білоруси, що їх (а інколи також українців лівобережного Полісся) у зв’язку із особливостями їхньої мови і побуту називали "литвинами".

Документи XIII — початку XIV ст. засвідчують існування у деяких містах, зокрема Володимирі, Львові, Перемишлі, самоврядних "колоній" (по суті, кварталів міст) римо-католиків, які на той час були переважно німцями.

З кінця XIV ст. у Галичині з’являються окремі польські села, збільшується частка польського населення міст, особливо найбільших . Наприкінці XIV — на початку XV ст. у Галичині чимало маєтків отримали польські можновладці та шляхтичі, які завдяки королівським наданням або шляхом прямого насильства витісняли попередніх українських власників. У середині XV ст. у Львівській землі вже близько третини сіл належало польській шляхті.

У XVI ст. єврейські квартали були в ряді міст Західної України.

Те, що після входження Галичини до Королівства Польського, а більшої частини українських земель — до Великого князівства Литовського панівним в межах польської і литовської держав став католицизм, зумовило, зрештою, привілейоване становище всіх католиків, в Україні насамперед польської меншини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національно-визвольна війна	\|	Освіта і книгописання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.