Модернізм як фемінізм

***Модернiзм (вiд фр. moderne – сучасний, новiтнiй) – складний i суперечливий комплекс художнiх явищ, що визначив магiстральнi напрямки в мистецтвi XX ст., позначений прагненням до оновлення iснуючих форм та канонiв, динамiзмом, бажанням вiдповiдати рiвню розвитку сучасного свiту, досягненням природничих наук, фiлософiї, психологiї, технiки, комунiкацiй XX ст. У руслi модернiзму розрiзняють декаданс, iмпресiонiзм, експресiонiзм, символiзм, авангард та iнш.

З критичної рецепції Лесі Українки та Ольги Кобилянської наприкінці ХІХ та в перші роки ХХ ст. видно, що існував конфлікт поглядів і художніх принципів – народництва (що передбачало українськість, патріотизм, популізм, закритість культури, консервативність, реалізм, зображення народного життя) і модернізму (відповідно, європеїзму, космополітизму, інтелектуалізму, відкритості культури, демократизму, естетизму, зображення життя інтелігенції). Однак між двома парадигмами існує ще одна ключова опозиція – жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу. Той факт, що саме дві жінки пробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури, не здається випадковим. Серед їхніх опонентів, серед тих, хто сприймав модернізм, інтелектуалізм, європеїзм з пересторогою чи певним запереченням, були виключно чоловіки. Ольга Кобилянська дебютувала в українській літературі як послідовна феміністка. 1894 р. вона стала однією з ініціаторок заснування Товариства руських жінок на Буковині. Перші класичні повісті Кобилянської «Людина» й «Царівна» започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього класу, психологічна проза, що ілюструвала певні нові ідеї, зокрема емансипації і фемінізму. Ольга Кобилянська презентувала вихід на історичну сцену жінок, яких назвала «новими». «Нові жінки» були сильними жінками, здатними на виклик суспільству. Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської – зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально. В опозиції «сильні жінки – слабкі чоловіки» трансформована певною мірою філософія Ніцше. Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою. У перших повістях майже усі чоловіки є здебільшого негативними персонажами. Ця негативність походить з безхарактерності, слабкості волі. Героїням притаманний підсвідомий страх нерівноправного зв’язку з чоловіком, страх патріархальності.

Феміністичні ідеї Лесі Українки не завжди лежали на поверхні, як у Кобилянської. У її поглядах окреслюються дві головні позиції: з одного боку, феміністична ідея здається природною і не потребує доказів, з іншого – стан жіноцтва досить сумний і потребує боротьби. Всі образи драматургії Лесі Українки від Одержимої, Боярині, Кассандри, Мавки – є варіаціями на теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності, жіночого патріотизму, жіночої драматичної відданості істині. Поезія Лесі Українки переповнена феміністичними мотивами й образами на зразок Рахілі, Жанни д’Арк, Орфелії, Ніобеї тощо. Її, як і Кобилянську, хвилює й приваблює сильна жінка, майже амазонка, яка перебирає не тільки чоловічі функції (бореться, воює, не погоджується, повстає проти несправедливості, невільництва народу), а й відповідну маскулінну мову (сили й зброї). Користуючись у поезії традиційною чоловічою образністю, Леся Українка дає підстави Франкові називати себе «одиноким мужчиною». Феміністичний радикалізм відбився і в прозі Лесі. Її чоловічі образи досить безбарвні. Леся протиставляє сильних жінок і слабких чоловіків у драматургії.

В українській літературі першими модерністами були жінки. Їхня спроба модернізувати культуру мала глибокі підстави. Вона ґрунтувалася на феміністичних переконанням, які були частиною ширших – політичних – переконань, розширення художнього матеріалу. В контексті української літератури зламу віків феміністичне стало синонімом модерного. Жінки-письменниці цього переломного часу не тільки відкинули, зруйнували патріархальні образи імперсональних жінок, які домінували і національній культурі ХІХ століття, але й зруйнували міф про жіночу пасивність, слабкість та про одвічну чоловічу активність.

В цьому сенсі український модернізм зламу століть не був чимось винятковим. Слова Сандри Ґілберт та Сузан Ґубар про те, «що жінки-письменниці є головними попередниками всіх модерністів ХХ століття, авангардом авангарду…». – великою мірою можна віднести до місця Лесі Українки й Ольги Кобилянської в українській літературній історії.

Творчість Лесі Українки й особливо Ольги Кобилянської засвідчила кризу української традиційної маскулінності. Героїні цих авторок – нові, автономні й сильні жінки. Модернізм із жіночим обличчям, який чоловіча народницька критика витісняла на маргінеси, став центральним феноменом української літератури.

Короткий, але змістовний перший етап українського модернізму збігається приблизно з 1897-1898-1902-1903 рр. Його критичні рамки: доповідь Лесі Українки «Малоросійські письменники на Буковині», з одного боку, і «В пошуках нової краси» Сергія Єфремова, з іншого. В цей час відбулося чимало літературних дебютів – Стефаника й Хоткевича. У цей час Кобилянська прославилася й викликала дискусію своїми феміністичними повістями й оповіданнями. (Роман «Земля» позначив початок зміни орієнтирів у її творчості.) У цей час Леся Українка написала переважну більшість своїх статей і драматичних творів. І хоч вона не стала теоретиком модернізму, однак це поняття (разом із поняттям народництва) було центральним у її теоретичних роздумах, які домінували над усією її художньою творчістю.

1898 р. народницька критика проголосила початок «відродження». Однак літератори не об’єдналися навколо єдиної платформи. Нові ідеї принесли розкол літературної «сім’ї». Народники не були готові до появи Кобилянської, Хоткевича або Вороного, а названі автори-новатори не були готові до такої критики з боку традиціоналістів. Нове співіснувало зі старим. Модернізм не мав свого теоретика, своїх критиків, не мав свого друкованого органу. Перша модерністська спроба не вдалася. «Модерністи» не лише не були послідовними в певній естетиці. Вони не знали, що робити й куди йти. А народники переважали кількістю, впевненістю у своїх цілях та ідеалах. Домінуючий дискурс культури зазнав ударів, але не змінився радикально. Культура не була модернізована, хоча й стала діалогічною.

При всьому антинародництві Кобилянської ні її, ні її героїнь не покидала ідея в якійсь формі служити народові, наприклад, у формі пропаганди фемінізму. Багато з того, що Кобилянська писала, було для неї великою проблемою, джерелом непевності. Згодом вона боролася з надто виразним фемінізмом ранніх повістей, немовби сама злякалася власного модернізму. Її повість «В неділю рано зілля копала» дала змогу народникам інтегрувати авторку в свою культуру. Кобилянська страждала від своєї неповної освіти, непевності, її «німеччина», модернізм, фемінізм викликали осуд народницької критики.

Непевність і амбівалентність були властивими і для Лесі Українки. Її листи переповнені критикою українського народництва. Вона застерігала Кобилянську від «селянськості» «Землі», однак сама не змогла остаточно вирватися з її пастки. Важко уявити, що її поезія й драми, поезія й критика написані однією людиною. А тим більше – що листи підписувала та ж сама особа, яка підписувала вірші. В листах вона рідко згадувала власні вірші, коментуючи частіше драми й переклади. Часто говорячи в листах про два напрями, умовно названі народництвом і модернізмом, Леся Українка розуміла їхню несумісність, конфлікт між ними. Проте виходу не бачила. Теоретично Леся розуміла неможливість синтезу цих двох напрямів, але писала: «Волі духу, відваги, що б там не було!». Аналогічне гасло звучить лейтмотивом у її листах: «Не можу зректися думки, що моя робота, чи, мовляв, «покликання» - українська література, і то вільна у всіх значеннях, ну, таке «покликання» може далеко закликати».

«Воля» в самій своїй суті містила виклик естетичним канонам, стильовим рецептам, культурній ізоляції, національному гніту, політичному деспотизму, народництву з його традицією, що стало формою залежності, обмеженості, канонічності. Однак і «воля», і виклик не виголошувалися надто відкрито, здебільшого ховалися в листах. І тим більше не відображалися в художніх текстах. Гасло «свободи» на цьому етапі залишилося наміром, не до кінця реалізованим бажанням, яке перейшло в спадок до наступного покоління. Дискурс зламу віків відобразив цю недовершеність.

Василь Стефаник (1871-1936)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в прикарпатському селi Русовi Снятинського повiту (нинi – Снятинського району Iвано-Франкiвської областi). Дитинство його минуло в рiдному селi, пiд опiкою батькiв, братiв i сестер, в атмосферi прадавнiх традицiй та звичаїв. Вiд матерi, як годиться, перейняв любов до пiснi; вiд наймитiв, якi працювали в батьковому господарствi, пiзнавав таємницi народної демонологiї. На все життя зберiг Стефаник найтеплiшi спогади з дитячих лiт, не раз вони зринали в його творах.

1878 року малого Василя вiддали до початкової школи в Русовi. Через три роки батько вiдправив здiбного хлопця на подальшу науку в сусiднє мiстечко Снятин – у початкову школу. Там Стефаник уперше зiткнувся з «нацiональним питанням». Прикарпаття тодi входило до складу Австо-Угорської iмперiї, навчання у школах проводилося виключно нiмецькою та польською мовами, а всi бiльш-менш впливовi посади, у тiм числi й учительськi, обiймали здебiльшого поляки. Чимало з них нещадно знущалися з нечисленних українських школярiв. Лише поодинокi батьки могли фiнансувати начання своїх, як правило, старших синiв, - це коштувало дуже дорого i було привiлеєм панства, майже виключно польського. Закiнчивши школу в Снятинi, Стефаник вступив до чоловічої польської (українськi були забороненi) гiмназiї в Коломиї, де почалися його найтяжчі поневіряння. На все життя зберігся в пам’яті випадок, який чудом не завершився фатально. Через малий зріст хлопчик не зміг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель так бив його по руці, що вона спухла, підняв сорочку і усі побачили голе тіло. Усі учні почали сміятися, а малий Василь знепритомнів і впав на підлогу. Коли ж прийшов зі школи на квартиру, вирішив покінчити з собою.

Пiсля «школи нацiонального виховання» гiмназисти-українцi швидко мужнiли i не лише давали собi раду з чужинецькими науками, а шукали й знаходили змогу займатися самоосвiтою, вчитися свого. Вже на першому курсi Стефаник знайомиться з вiдомою революцiонеркою Ганною Павлик, брат якої Михайло Павлик був переслiдуваним полiцією українським журналiстом, письменником i громадським дiячем, на той час соратником Iвана Франка. Вiд неї юний гiмназист чимало довiдався про українську лiтературу i боротьбу українцiв за свої полiтичнi права. 1885 року Стефаник iз друзями таємно (адже нi про якi легальнi заходи не могло бути й мови) вшановує пам'ять Тараса Шевченка, якимось дивом дiставши «Кобзаря». Iз четвертого гiмназiйного курсу Василь Стефаник належить до таємного гуртка студентiв-українцiв, якi «збиралися по предмiстях, щоби разом читати реферати та складати грошi на новi книжки та часописи». Бiблiотека цього гуртка складалася з 400 томiв, в бiльшостi українських, а то були i польскi, i росiйськi. Також студенти працювали агiтаторами пiд час виборчих кампанiй до австрiйського парламенту, закликаючи селян голосувати за кандидатiв-українцiв. Їхня полiтична заангажованiсть украй не подобалася керiвництву навчального закладу, навiть привертала увагу полiцiї, тож 1889 року було виключено з гiмназiї «заводiя» Леся Мартовича, а через рiк – ще два десятки полiтично активних українцiв, з-помiж яких i Василя Стефаника.

1892 рік багатий знаковими подіями в житті Стефаника: успiшно закiнчив Дрогобиську гiмназiю; вступає на медичний факультет Кракiвського унiверситету. Стефаника насправдi переймають зовсiм iншi речi – полiтика та лiтература. Незадовго перед тим, 6 жовтня 1890 року, у Львовi було утворено Русько-українську радикальну партiю, i Стефаник навiть у Краковi, де була доволi численна i свiдома українська «дiаспора», залишався її активiстом. Вiн нерiдко приїжджав на батькiвщину, виступав як агiтатор перед селянами, організовував партійні з’їзди, виступав із публіцистичними статтями в журналах і газетах. У 1895 році Стефаник пiд час передвиборчої кампанiї агiтував за Iвана Франка його заарештовували на тринадцять днів. Депресивний настрій посилився звісткою про хворобу матері і Стефаник, не вагаючись, їде до рідного Русова.

Роки навчання в Краковi – з 1892 по 1900 – були часом становлення Стефаника як письменника. На той час Кракiв був потужним європейським культурним центром. Стефаник одразу активно включився в культурне життя, вiдвiдував вистави театру й концерти, художнi виставки й музеї, брав участь у створеннi й розгортаннi роботи гуртка «Академiчна громада», багато читав. Своїй неабиякiй обiзнаностi з новiтнiми європейськими мистецькими течiями та явищами вiн значною мiрою завдячував знайомству й багаторiчнiй дружбi з польським ученим Вацлавом Морачевським i його дружиною, українкою Софiєю Окуневською, котра була чи не першою жiнкою в Австрiї, що здобула вищу медичну освiту. Володiючи європейськими мовами, подружжя виявляло великий iнтерес до лiтератури, цiкавилося модернiстськими тенденцiями у мистецтвi, й спiлкування з ними значно розширило свiтогляд Василя Стефаника. Власне, Кракiв на той час був центром польського модернiзму. Iз творiв улюбленого модернiстами жанру – поезiй у прозi – розпочав свiй творчий шлях i Василь Стефаник. Iз 1897 по 1900 рiк, навчаючись у Краковi, Василь Стефаник пише низку новел, якi справили надзвичайне враження на сучасникiв, були одразу ж перекладенi iноземними мовами й засвiдчили прихiд у свiтову лiтературу надзвичайного таланту. Навеснi 1899 року в Чернiвцях виходить перша збiрка його новел пiд назвою «Синя книжечка». Новели (1897-1898) принесли Стефанику популярність за межами України. Редактор найпрестижнішого журналу в Польщі «Życie» C. Пшибишевський був у захопленні від прочитаних новел і був здивований відкриттям, яке зробив. Ольга Кобилянська писала про Стефаника в одному зі своїх листів: «Пише з життя, а яка сила поезії пробивається з тих дрібненьких праць. Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант». Л. Якубовський, редактор журналу «Cesellschaft», прочитавши новелу «Лист» В.Стефаника в німецькому перекладі Ольги Кобилянської, сказав: «Коли література має такі таланти, то може розраховувати на одне з перших місць поміж світовими літературами». «Синя книжечка» Стефаника, як оригінальне явище, вразила читачів своєю правдою, а критиків – новаторством. Довершену зрілість літературного дебюту Стефаника визнали всі критики. Виступаючи на засіданні Київського літературно-артистичного гуртка 1899 року Леся Українка визнала у Стефаника вроджений талант, якому «… не довелося боротись за своє літературне існування, як О.Кобилянській». Іван Франко захоплено відгукнувся про Стефаника: «Може, найбільший артист, який з’явився у нас від часу Шевченка… Стефаник – абсолютний пан форми… Його нариси, як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, тільки … дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії». Одинадцять поезій було надруковано вже після смерті Стефаника: «Амбіції», «Ользі присвячую», «Вночі», «Раненько чесала волосся», «Черівник», «Вітер гне всі дерева», «Вечір», «Старий жебрак стоїть» тощо.

1900 року помирає мати і життя для Стефаника втрачає сенс, він працює до знемоги, до втрати свідомості. Звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від синів, важко вразила Стефаника. Минуло лише чотири місяці після смерті матері, одруження батька – це наруга над пам’яттю матері. Спроба відмовити батька від такого кроку закінчилася розривом стосунків із батьком. Без матеріальної підтримки продовжувати навчання і жити в Кракові Стефаник не може. Друзі радять перейти на філософський факультет Львівського університету зразу, щоб не втрачати рік. Отримавши грошову допомогу від Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Стефаник їде на Тернопільщину і у 1900 році готує до видання дві збірки: «Дорога. Новели» (збірка вийшла в грудні 1900 р., але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 роком) і «Поезії в прозі», яка не була видана через хворобу. Мотиви цих творiв рiзноманiтнi, але водночас усi новели розкривають рiзнi аспекти душi українського прикарпатського селянина, вiками гнобленого i доведеного врештi-решт до крайнiх меж вiдчаю, поза якими розгортаються не лише драми, а й справдешнi трагедiї («Лесева фамiлiя», «Побожна»). Здебiльшого ж трагедiї Стефаникових героїв спричиненi не лише iндивiдуальними особливостями їхньої психiки («Басараби»), чи характеру («Побожна»), а перш за все суспiльними i соцiальними обставинами. Тут i традицiйна для лiтератури Захiдної України жовнiрська тема («Виводили з села», «Стратився»), i чи не першi рефлексiї на тему полiтичних арештiв («Лист»), але найчастiше – безпросвiтна бiднiсть, нелюдськi злиднi, якi перетворюють колишнiх селян-господарiв на пролетарiв.

Стефаник отримав нервовий напад, сильну депресію і пролежав, втративши свідомість кілька годин. Які саме поезії мали скласти збірку «Поезії в прозі» – невідомо. Його листи з цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій у прозі. Можливо, саме вони мали скласти збірку «Поезій в прозі», але залишилися нездійсненними. Нервові напади повторювалися і не давали працювати.

У 1902 році смертельно захворіла сестра, неврастенія мучила самого письменника. «Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби була сила витримати. Я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, не поруйнувала моїх приятелів, аби не лишила мене самого на світі». Стефаник замовкає на 15 років. Чому? Надмірна зайнятість, розчарування, відсутність оточення, яке він мав у Коломиї, Дрогобичі, Львові, Кракові? Драма нещасливого кохання, трагедія, пов’язана зі смертю матері? Хвороба? Чи, може, все разом?

Зміну в його життя внесла поїздка у вереснi 1903 р. – в складi делегацiї Стефаник прибув у Схiдну Україну для участi у знаменному для всiєї української культури вiдкриттi пам'ятника Iвановi Котляревському в Полтавi. Вiдвiдав також Київ, Житомир, зустрiчався з багатьма українськими письменниками i культурними дiячами. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою і виступив з вітальним словом. Кілька днів перебуває в Києві, велике враження на нього справили вiдвiдини могили Тараса Шевченка в Каневi.

Мандрівне життя втомило письменника і в сiчнi 1904 р. Василь Семенович одружився з Ольгою Гаморак, дочкою свого старшого приятеля Кирила Гаморака. Жив у тестя в селi Стецевiй неподалiк вiд Снятина. В 1905 видав четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.

У 1907 р. в Галичині – чергова передвиборна кампанія. Стефаник став душею мітингового руху, агітатором.

1908 р. Стефаника обрали послом до австрiйського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів. Та Стефаник мовчить. «Не може бути, щоб Стефаник – наш, а особисто мій, улюблений письменник, краса наншої анемічної літератури, щаслива оаза – замовк назавжди», – з тривогою писав М.Коцюбинський автору «Новини» у 1909 р. Стефаник продовжував мовчати.

У 1910 р. Стефаник з дружиною і синами повертається до Русова, згодом будує хату в рiдному селi Русовi й займається господарством. Чимало часу й сил вiддавав захистовi iнтересiв селян в урядових установах та судi, навiть запросив до Снятина на посаду адвоката свого давнього приятеля, юриста за освiтою Iвана Семанюка (Марка Черемшину). Кожного року газета «Громадський голос» публікує звіти Стефаника перед виборцями, виступає на народних віче. Стефаник будив свій народ. Він тужив над його долею, хотів бачити селянство вільним і освіченим, а відтак бачив його не масою невільних хліборобів, а народом: «А я вже тільки бив головою об мур мужицької впертості до просвіти і злуки… - мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любимо і для вас працюємо, залишається одне: або зробимо з вас, мужиків, народ, або упадемо… подумайте, яке завдання – з мужиків народ». Стефаник – громадянин, громадський діяч, демократ, патріот. I весь цей час... нiчого не писав. Не мiг писати!

У 1914 р. письменника спіткало велике горе – померла його дружина Ольга. Особиста біда Стефаника збіглася із всенародною: почалася Перша світова війна. Стефаник стає членом Головної Української Ради – міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час. Мета ГУР – консолідація народу в боротьбі за визволення окупованої Росією Східної України й утворення української держави.

У березні 1915 р. за фальшивим доносом Стефаника заарештовують. Статус посла і клопотання друга допомогли через кілька днів вийти з в’язниці. Певний час він живе у Відні (1916), де після п’ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.

Радісно зустрів Стефаник проголошення 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) – вияв прагнення Галичини до свободи й незалежності, до створення своєї державності і злуки з усім українським народом. Пошана з боку української влади до нього була неабиякою, йому навiть пропонували обiйняти посаду мiнiстра господарчих справ, але вiн вiдмовився, скромно вважаючи себе невдатним господарем на своєму обiйстi, а що вже казати про державнi обшири.

У січні 1919 р. у складі делегації від ЗУНР Стефаник здійснює другу поїздку на Україну з нагоди великого свята соборності (22 січня 1919 р.). По той бік кордону відбувалося національне відродження, яке супроводжувалося активізацією літературних організацій і течій. Почалося взаємне наближення ритму життя і духу Великої України і Галичини. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, а й психологічним. Стефаник встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Надніпрянщини. З 1919 р. його книжки постійно видаються в Харкові і Києві.

Лише Перша свiтова вiйна повернула письменника до творчостi. Захiдна Україна одразу ж стала ареною кривавих боїв. У новелах цього перiоду («Вона-земля», «Пiстунка», «Грiх», «Сини») виразно звучать антивоєннi мотиви, змальованi родиннi драми, породженi вiйною. Разом iз цим письменник гаряче пiдтримує боротьбу за державну незалежнiсть України, глибоко осмилює трагедiю родин загиблих за волю українських воякiв.

У 1926 р. вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля». У цьому ж році громадськість України відзначила 55-річчя від дня народження письменника, відбувся урочистий вечір у Львові. Стефаник ненавидів ювілеї. Пiсля поразки нацiонально-визвольних змагань Прикарпаття було окуповане Польщею.

У кінці 20-х років у пресі частіше з’являються відомості про насильну колективізацію в Східній Україні, голод, репресії. Переслідування й знищення української національної культури, політичні репресії, розстріли та заслання найкращих її діячів стали ознакою доби. Від бурхливого літературного життя з дискусіями, боротьбою різних течій та естетичних програм не лишилося й сліду. Стефаник тяжко хворiв, але в мiру сил i можливостей писав новi новели, знову разом iз Семнюком-Черемшиною обороняв у судах та рiзноманiтних польских установах пригноблених селян. У нього склалися надзвичайно теплi стосунки з низкою молодих письменникiв на Великiй Українi, що теж перебувала пiд своєрiдною окупацiєю.

1929 р. Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки, хоча освіта трьох синів, переслідуваних польською владою, коштувала дуже дорого.

У сiчнi 1930 р. Стефаника прикував до лiжка паралiч правої частини тiла. Останнi свої твори письменник продиктував 1933 р, готувалося до видання зібрання творів Стефаника. Книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові в 1933 р. У знак протесту проти штучного голодомору Стефаник відмовляється від пенсії.

Здоров’я письменника з кожним днем погіршується. Він усамітнюється, не хоче нікого бачити. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, установ проводжали великого письменника в останню дорогу. Часописи відгукнулися некрологами.

Василь Стефаник започаткував своєю експресивною манерою цікаву тенденцiю. Оригiнальнiсть її полягала у передачi максимальної смислової напруженостi життя колективного пiдвiдомого, народної «душi», виявленої в образах, характерах, ситуацiях, в iндивiдуальнiй психологiї, iсторiї та культурi «мужицтва», як цiлiсного соцiокультурного типу. Гранична змiстова мiсткiсть самопiзнання i боротьба з небуттям, з дематерiалiзацiєю традицiйного селянського свiту поєднуються в новелiстицi В. Стефаника iз словесним озвученням людських, духовних голосiв цього свiту. Майже спонтанне словесне називання виявляється в формах монологiчних, молитвах, «психограмах» душi. Переплетенiсть фiзичного й iдеального життя творить особливу симовлiчну основу художньої спадщини В. Стефаника. Так руйнувалась описова, «заокруглена» традицiя українського письменства, популярна ще навiть на початку XX ст. Водночас за всiєї iдентичностi з символiстською стилiстикою (особливо в поезiях у прозi) Стефаникова манера закрiплювала в українськiй лiтературi ескiзнiсть i фрагментарнiсть, дискретнiсть народнорозмовного стилю, вибудовуючи на цiй основi модерну образнiсть, яка розгортається завдяки зближенню метафоричних ключiв-символiв (у Стефаника – «дорога», «камiнь», «вiкна», «хлопчик», «руки по лiктi») та буденної мови. Експресiонiстська образнiсть i ексзистенцiальна проблематика новел В. Стефаника вiдлунюють у творах наступних поколiнь українських письменникiв.

Критики пiзнiшого перiоду вважали цiнним надбанням «нової школи її синтетизм, що поставав як наслiдок аналiзу людської «душi», сфери духовної, емоцiйної. Це протистояло «деструктивному» принципу образотворення, який намагалися виробити футуризм i конструктивiзм. Однак навiть в межах «нової» школи вирiзняються рiзнi форми нового зображення, якi обiцяли багатство пiдходiв i художнiх рiшень, що й пiдтвердила практика 20-х рокiв.

Творчi пошуки письменника були органiчно суголосними тенденцiям розвитку європейського лiтературного процесу кiнця XIX – початку XX столiття. Стильова домiнанта його новел – синтез художнiх напрямiв реалiзму та модернiзму. Зокрема, його iндивiдуальний авторський стиль сформувався пiд упливом психологiзму, натуралiзму, а найпосутнiше – експресiонiзму як течiї в руслi модернiстьскої лiтератури. Фактично Василь Стефаник був реалiстом у доборi тем для своїх новел i експресiонiстом у художньому опрацюваннi цих тем. Його твори проймає напрочуд болiсне навiть не просто вiдчуття чи «вираження», а переживання глибинної трагiчностi свiту. Прикметно, що бiльшiсть своїх сюжетiв вiн брав безпосередньо з життя, котре виявлялося настiльки деформованим, що жодним чином не потребувало спецiального нагнiтаючого деформування, характерного для «чистих» експресiонiстiв. Модернiстськими, експресiонiстичними художнiми засобами вiн «усього лише» тонко пiдкреслював глибину реалiстичного жаху, водночас кожним словом чи кожним нервом у своїх новелах «виражаючи» нестерпну тугу за свiтовою гармонiєю. Власне, вже навiть не тугу, а туск – це слово у Стефаника означає тугу, доведену до крайньої межi людського терпiння, вiд якої «пукає» (розвивається) серце.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Рецепція творчості Ольги Кобилянської	\|	Стрiлецька поезiя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.