Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Інтеціональність, референція та релевантність мовленнєвих актів.

Дискурс можна розуміти у широкому сенсі за Т. ван Дейком як комунікативну подію, що відбувається між мовцем і слухачем (спостерігачем тощо) у процесі у процесі комунікативної дії в певному часовому, просторовому та ін. контексті. Ця комунікативна дія може бути усною, письмовою, мати вербальні і невербальні складники...» [22] У більш вузькому сенсі виділяється лише вербальна сторона комунікативної дії і про неї надалі йдеться як про «текст» чи «розмову». У цьому сенсі під терміном «дискурс» розуміється завершений чи тяглий «продукт» комунікативної дії, його письмовий чи усний результат, який інтерпретується реципієнтами. Тобто дискурс у найзагальнішому розуміння – це письмовий чи усний вербальний продукт комунікативної дії [Там же]

Якщо дискурс є продуктом комунікативних дій, то його, вочевидь, варто розглядати в межах теорії мовленнєвих актів і пов’язаних з нею концептів. Перше з чим має справу дослідник будь-якого аспекту комунікації (як дії) – це проблема сенсотворення і сенсорозуміння.

Всякий, хто проголошує якесь речення (здійснює певну вербалізовану дію) здійснює актуалізацію тих чи інших сенсів. До того ж здебільшого ці сенси, з одного боку, є інтенційно (чи інтенціонально) заангажованими (тобто передбачають певний намір, бажання тощо). З іншого боку, сам лише вербальний вираз ще не є достатньою умовою вираження сенсу у мовленнєвому акті. «Звичайно, а може бути і ніколи, не можна повністю здійснити якийсь акт за допомогою одних лиш слів. Взагалі кажучи, у будь-якому випадку необхідно, щоб обставини, в яких промовляються потрібні слова, так чи інакше відповідали їм, а у багатьох випадках необхідно також, щоб сам мовець чи інші особи здійснювали до того ж деякі інші «фізичні» чи «розумові» дії чи навіть чи навіть промовляли ще якісь слова» [13: 28]

Доповнюючи Дж. Остіна, Дж. Серль зазначає, що «...основною одиницею мовного спілкування є не символ, не слово, не речення і навіть не конкретний екземпляр символу, слова чи речення, а продукування (production) цього конкретного екземпляра у ході здійснення мовленнєвого акту. Точніше кажучи, продукування конкретного речення за певних умов є ілокутивний акт, а ілокутивний акт є мінімальна одиниця мовного спілкування» [19: 57] (У даній роботі Серль, в принципі, ставить знак рівності між мовленнєвим та ілокутивним актом).

Будь який мовленнєвий акт має свою спрямованість, інакшн кажучи – інтенціональність. Взагалі, щордо терміну інтетненціональність стосвно нашого дослідження, то вона розуміється не в суто гуссерлівському (феноменологічному) значенні, і не в розумінні Г.фон Врігта, котрий під інтенціональністю має на увазі намір щодо якоїсь дії [5: 119] а радше у тому, як це розуміє Дж.Серль, що «інтенціональність є та властивість багатьох ментальних станів і подій, через які вони спрямовані на на об’єкти і стан справ зовнішнього світу» [18: 96] Таким чином, кожен мовленнєваий акт як дія (і не лише вербальна) щільно пов’язаний своєю інтенціональністю з зовнішнім доввкіллям.

Протее мовленнєвий акт з необхідністю мусить мати ще одне спрямування – на слухача (аудиторію, адресата, рецепієнта тощо). Тобто він одночасно є дією як мінімум подвійного спрямування.

З одного боку, сама комунікативна дія є дією відсилання, референції вербалізованих чи інших елементів акту до якихось матеріальних чи ментальних об’єктів, значень чи сенсів. Зрозуміло, що висловити щось, має на увазі виразити якусь домку про щось щодо дійсності. На разі немає значення логічна чи граматична форма і саме змістовне наповнення конкретної думки. Є факт самого висловлювання і факт закладеного у ньому сенсу. Але необхідною може вважатися референційність вербальних елементів комунікативної дії. Якщо я висловлюю думку (актуалізую її вербально), то я позначую ті чи інші важливі і значущі на даний момент реалії, апелюю до якогось дійсного чи можливого світу. Тобто я повинен застосовувати засоби, які б дали змогу мені і не лише мені „побачити” ті об’єкти, на які висловлювання (референційно) спрямоване. Як зазначає Дж.Серль, «необхідною умовою наміру мовця здійснити референцію до конкретного об’єкта при вживанні того чи іншого висловлювання є його здатність дати ідентифікуючу дескрипцію цього об’єкта» [19: 191].

Під дескрипцією тут слід розуміти будь який вираз, здатний адекватно позначити певний об’єкт як такий, що має значення саме для даної комунікативної ситуації в межах даного висловлювання. Так, у висловленні „Я вам обіцяю довести цю справу до кінця” здійснюється мовленнєва референція насамперед до об’єкта ‘Я’ (тобто до самого мовця), а також до об’єкта ‘ця справа’ через певну визначену дескрипцію (на разі у розумінні С.Крипке чи Б.Рассела. [8: 2] Інакше кажучи увага акцентується на самому мовцеві як акторові певної дії і на об’єкті, який є предикатором до ‘Я’. Зазначимо, що в даній комунікативній ситуації останній уже є контекстуально відомим, хоча за інших умов він може лише вводитись до контексту мовленнєвої дії. Здійснюючи мовленнєвий акт як локуцію (у термінах Дж. Остіна) ми позначуємо певний об’єкт – референт нашого виразу. При цьому для самого акту позначування не є важливим відношення між мовним виразом і самим об’єктом у плані істинності. «Часом дескриптор може навіть не бути істинним відносно об’єкта-референта, і тим не менше референція досягне мети». [19: 194]

На разі ми не ставимо за мету розглядати проблемні питання, пов’язані з тлумаченням рефернтних виразів та дескрипцій тощо. Поки що ми ставимось до референції як до віднесення мовного виразу до об’єкта, як момента позначування, що, в принципі, дає змогу тлумачити референцію як мовленнєвий акт взагалі.* Інакше кажучи, ми розуміємо під референцією віднесення мовленнєвого виразу як вербально оформленої дії до якихось об’єктів реальної чи ментальної дійсності так чи інакше позначуваних у даному комунікативному акті.

Проте мовленнєвий акт, сповнений як вербальних значень, так і інших супутніх сенсів, націлений на сприйняття цих значень і сенсів слухачам.

Продукуючи мовленнєвий акт я обов’язково маю на увазі якусь мету чи, у термінах Дж.Остіна, здійснюю ілокуцію, тобто те що супроводжує сам акт промовляння: стверджування, обіцянка наказ, прохання тощо.

Можна погодиться з тим, що «у найбільш глибокому сенсі референція є спочатку можливістю, яка проявляється у взаємодії, і що вона стосується кожної дії, котра має на меті досягти того (1) щоб співбесідник спрямував свою увагу на об’єкт чи певну подію, і (2) щоб цей результат був визнаний обома партнерами. Йдеться, отже, про соціальне і закінчене відношення, причому фінальність є ні чим іншим, як певним станом інтерсуб’єктивності» [1: 66]

В повсякденній комунікації акти референції у переважній більшості являють собою вторинну референцію оскільки відсилають до об’єктів які неодноразово позначувалися в минулих контекстах. Тому мовленнєва дія певним чином може або просто його думку, погляд що оппирається на минулий ментальний досвід мовця. Причому висловлюючи певну думку, її автор бере на себе певні зобов’язання щодо її істинності чи щирості власних слів і намірів. В межах комунікативної ситуації він завжди може наразитись на запитання щодо істинності його знань стосовно предмета думки чи щодо щирості висловленої думки. Останнє залежить від різних чинників. Так, у слухачів можуть існувати власні відмінні думки чи відсутність знання про предмет мовлення, чи не авторитетність самого мовця тощо.

Чи маємо ми у такому разі справу з невідповідністю в референції між учасниками мовленнєвої дії. Мовець (адресант) здійснює референцію В межах своєї концептуальної системи і власних намірів. У слухача може виникнути ряд запитань, а то й просто несприйняття висловленого.

Учасники комунікативної дії можуть „бачити” („утримувати в свідомості”) один і той самий об’єкт в межах одного і того же висловлювання. Тобто референція мовленнєвого акту може вважатися завершеною і ідентифікуючою. Проте концептуальне наповнення одного і того ж референта може бути різними. (Цікавий і близький щодо цього аналіз здійснено Х.Патнемом у його так званій „розширеній” концепції референції [11]

Для прикладу візьмемо так актуально і невпинно циркулююче у сучасному соціальному дискурсі української комунікативної спільноти питання щодо членства України у НАТО. Загальновідомо, що навколо цього питання здійснюється величезна кількість концептуалізованих соціально мовленнєвих актів. Відомо також, що за своїм сенсовим і аксіологічним наповненням ці акти досить різні, аж до абсолютно антагоністичних. Але попри усе це, референт НАТО як об’єкт спільного дійсного світу (реальної дійсності) однаковий для антагоністично налаштованих (упереджених) акторів комунікативної дії. У світі існує реальний одиничний об’єкт позначений конкретним іменем (жорстким десигнатором, у термінах С.Кріпке). І у переважній більшості випадків коли йдеться про НАТО то усі мають на увазі саме Північноатлантичний альянс як об'єкт реальної дійсності, а не щось інше.

Продукуючи мовленнєвий акт (здійснюючи референцію до чогось) мовець використовує певні знання щодо об’єкта. І для самого факту референції як вказування не так важливо чи ці знання є істинними і наскільки вірно вони відображають його сутнісні характеристики. Хоча, звичайно, «від нашого попереднього досвіду залежить наскільки добре (well) ми щось знаємо, подібно до того як у ряді подібних випадків від нашого попереднього досвіду залежить наскільки добре ми знаємо ґрунтовно, досконально, (thoroughly) чи близько (intimately).… залежно від того, наскільки я добре знаю той чи інший об’єкт, а також залежно від сутнісних характеристик цього об’єкта, я здатний ідентифікувати його, чи відтворити, переказати, застосувати тощо» [14: 53] Проте, тут виникає проблема виділення самих сутнісних характеристик референта різними учасниками комунікації. Тобто ми маємо з праву з інтенсіоналом.

Так, сам об’єкт НАТО є відомим широкому колу комунікантів. Усі вони знають, що у дійсному світі існує предмет з такою назвою, якого, основними ознаками якого є міждержавна спільнотність, політична та воєнна співпраця. Але у різних варіантах повсякденного дискурсу (насамперед, соціально-політичного) в межах цієї референції актуалізуються різні сенси.

Так сторони, здійснюючи референцію до НАТО, можуть предикувати:

(1) «Вступ до НАТО забезпечить державі новий рівень внутрішньої та зовнішньої безпеки».

(2) «Вступ до НАТО погіршить рівень внутрішньої та зовнішньої безпеки держави».

Кожне з цих висловлювань можна представити як каузально імпліковану дію у підґрунті якої знаходиться саме інтенціональність.

На разі. Висловлювання з одним і тим же референтом завдають протилежні сенси. (О. Дюкро говорить про тему дискурсу, в данному випадку може йтися про аксіологічну тему дискурсу чи якусь іншу). Можна охарактеризувати це як віднесення одного і того ж об’єкта до різних множин, чи, точніш, до множин з різними характеристиками.

Ми можемо говорити про відмінності між референцією й інтенціональністю. Референція є просто вказуванням на об’єкт і її завданням є ідентифікація його в межах мовленнєвого акту. Вона може бути як успішною, так і неуспішною, завершеною і незавершеною. Завершена референція – це та, за якої об’єкт недвозначно ідентифікується для слухача, тобто у цьому випадку ідентифікація сприймається адресатом. Успішною ж референція є тоді, коли ми не в змозі звинуватити мовця в тому що він не здійснив референції, при цьому об’єкт може не бути однозначно ідентифікованим для слухача , хоча мовець здатен зробити певні уточнення на вимогу.

Щодо останнього, то, наприклад, у висловлюванні “Північноатлантичний альянс поповнився новими членами”. референція якраз є успішною, хоча щодо української комунікативної спільноти, то можна передбачити, що знайдеться достатньо людей, що не зможуть ідентифікувати референт Північноатлантичний альянс (назва НАТО є більш загальновідомою).

Проте успішне здійснення референції ще не означає успішності самого мовленнєвого акту. Якщо повернемося до прикладу з НАТО, то відзначимо, що більшість пов’язаних з цією темою дискурсу мовленнєвих актів мають певну ілокутивну силу. Насамперед тому, що переважна більшість з них формують і обслуговують агітаційно-пропагандистський аспект дискурсу (тобто містять з різною силою виражені заклики чи контр заклики, обіцянки тощо). А «умови успішності ілокутивного акту – це умови які повинні бути наявними у можливому контексті висловлювання, щоб мовцю вдалося здійснити даний акт у даному контексті. Так умова успішності для обіцянки передбачає, що мовець бере на себе відповідальність за майбутнє виконання послідовності дій, фіксованої пропозиціональним змістом». [4: 40]

Саме тут і постає проблема сенсової ідентифікації об’єкта і сенсового наповнення самого мовленнєвого акту. Тут референтами виступають не конкретні об’єкти, а концепти, тобто не об’єкти як елементи дійсності, а об’єкти, “обтяжені” цілим комплексом значень від суто змістовних, до культурно-аксіологічних.

Дійсний світ – спільний, в якому існує реальний об'єкт НАТО, теж для усіх спільний як референт. Але референція супроводжується протилежною концептуалізацією. Для одних НАТО “агресивний союз”, для інших “миротворчий”, а ще для когось “байдужий”. Існує достатня кількість осіб, що щиро вірять як в те, так і в інше, і на разі не важлива вагомість самої аргументації. Важливим, щодо концептуалізації об'єкта в межах мовленнєвого акту є принцип довіри. «В мовленнєвій комунікації (так само як і в інших актах спілкування) основоположним є принцип довіри людям, виключаючи ті випадки, коли є конкретні причини їм не вірити. Довіра до слів співбесідника, прийняття свідчень очевидців є однією із (можливо основних) умов ведення розмови». [14: 56]

Проте довіра теж вибіркова. Так, щодо висловлювань (1) і (2), то кожне з них здатне «зорганізувати» комунікативну ситуацію, в межах якої опиниться достатня кількість комунікантів готових і здатних сприймати сенси лише в межах концептуальної теми визначеної одним із цих висловлювань. І ці сенси будуть сприйматися саме на підставі довіри, особливо, якщо мовець має певний авторитет. (Згадаймо, наприклад, ще досить недавню безумовну довіру до засобів масової інформації на кшталт “в газеті було написано”, “по телевізору сказали”, тощо, чиї релікти не так уже й рідко зустрічаються досі).

Як уже зазначалося, подібні висловлювання мають певну ілокутивну силу, оскільки передбачають вибір, а вибір залежить від інтенціональності. У свідомості утримується не просто об'єкт дійсності, а концепт, який є об'єктом якогось із можливих світів. Вислови (1) і (2) містять певні директивні елементи, неявно виражені висловлювання, але імпліковані певними, насамперед популярними соціальними концептами (наприклад, заклики до дії чи бездіяльності, схвалення чи несхвалення тощо), вони містять також ряд аксіологічних елементів, які впливають на загальний сенс мовленнєвого акту. Такі акти прагнуть бути ілокутивно конвенціональними, але для цього вони повинні стати концептуально конвенціональними.

Таким чином, інтенціональність у даному випадку – спрямованість свідомості учасника мовленнєвого акту (передусім – мовця) на об’єкт як концепт з певним комплексом ознак (В термінах логіки це можна назвати суб’єктом висловлювання з певним набором предикаторів). У подібних випадках при позначуванні об’єкта в мовленнєвому акті мається на увазі Не лише «саме цей», а «саме цей і саме такий». І якщо «саме цей» є питанням успішної референції то «саме такий» є питанням інтенціональності.

Утримування у свідомості об’єкта як концепту у вигляді «цей-і-такий» може тривати незмінно, незважаючи, наприклад, на аргументи, що здатні змінити його концептуальне наповнення, а звідси змінити спрямованість певних соціальних дій і перехід до мовленнєвих актів з дещо іншими, а то і протилежними, сенсами.

За умови нечіткої референції, інтенціональність може залишатися досить визначеною. Так, згадаємо хоча б такі популярні висловлювання:

(3) Політики – негідники

(4) Деякі політики – негідники.

(5) Більшість політиків – порядні люди.

(6) Представники N-ї партії – патріоти

тощо.

У цих висловленнях відсутня референція до об’єкта в строгому сенсі. В одному випадку йдеться про весь клас предметів, правда, без застосування квантора «Кожен», у другому випадку йдеться про якусь частину предметів класу. Тобто констатується факт що у дійсності існують дані об’єкти з певними ознаками. Проте інтенціонально свідомість учасників мовленнєвого акту спрямована не на конкретний об’єкт (об’єкти), а саме на концепт. Тут достатньо знання, упевненості чи віри, що у дійсності існує множина (нехай і невизначена) таких об’єктів з відповідними застосовними до них характеристиками. Зрозуміло, що в індивідуальних ментальних та мовленнєвих актах в межах цих множин можуть формуватися цілком визначені референтні групи:

(7) Політики N,F,G – негідники.

(8) Кожен представник N-ї партії – патріот.

Останнє залежить від індивідуальної концептуальної системи учасника комунікативної дії.

Однак в усіх зазначених випадках мовленнєвий акт насамперед спрямовує думку учасників на наявність і дійсності об’єктів з певними характеристиками і відповідних їм концептів. Так, у певної групи людей сформувалось переконання про істинність висловлення (8). На разі не так важливо на підставі чого усталилася дана упевненість – віри, суджень про конкретні факти, особистих уподобань тощо. Важливо те що в межах цієї групи буде функціонувати свого роду мікродискурс, де кожен референт із множини, буде інтенціонально «підганятися» під певний концепт.

При залучені мовленнєвих актів до більш широкого дискурсу може виникнути щось на кшталт інтенціональної агресії – спрямування свідомості якогось комунікативного загалу на власні концепти мовця з метою переконання будь-якими засобами. Вочевидь, таким чином інтенціональність впливає на ілокутивність. Уявімо кожне із зазначених висловлювань як включене до певного соціально-політичного дискурсу. Як і у випадку з висловлюваннями (1 – 2), кожному з висловлювань (3 – 8) може бути притаманна певна директивність, наприклад, в передвиборчо-агітаційному дискурсі. Тому інтенціональність (як спрямованість на концепт) впливає на ілокутивну силу висловлювання.

Окрім того, інтенціональність у нашому розумінні щільно пов’язана з конвенціональністю. І це не лише суто мовна конвенція, а конвенція на рівні концептуальному. В інших термінах це можна позначити як інтерсуб’єктивність мовленнєвого акту. Тут, в межах подібної конвенції ментальні акти спрямовані на один і той самий об’єкт, взятий у одному і тому ж відношенні, з одними і тими ж характеристиками. Також тут передбачаються схожі перлокутивні наслідки. В свою інтерсуб’єктивність (як конвенціональність) полегшує здійснення перлокуції як акту, що викликає цілеспрямований ефект дії на почуття й думки, а звідси і на дії адресантів висловлювання

Кожен мовленнєвий акт, що є фрагментом широкого соціального дискурсу, а також елементом актуалізації останнього, вибудовує світи соціально значущих сенсів, де референтами є не стільки (чи не лише) об’єкти реального довкілля, а певні концепти (об’єкти, узяті у певній сукупності ознак та відношень). Формування концепту є питанням інтенціональності, як ментальної зосередженості саме на концепті з певним набором ознак, що знаходить вираження в конкретному мовленнєвому акті і визначає сенсову спрямованість дискурсу. Співвідношення між референцією та інтенціональністю мовленнєвих актів ставить також питання щодо їхньої релевантності.

 

 


Читайте також:

  1. Види договорів і контрактів. Розподіл функцій учасників проекту
  2. Види і загальна характеристика правових актів.
  3. Види ф'ючерсних контрактів.
  4. Дотримання застосовуваних законів та нормативних актів.
  5. Класифікація методів збору та інтерпретації емпіричних психологічних фактів. Поняття про методику психологічного дослідження
  6. КЛАСИФІКАЦІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ. НЕПРЯМІ МОВЛЕННЄВІ АКТИ.
  7. Класифікація мовленнєвих розладів
  8. Матеріали для контактів.
  9. Питання 1. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ.
  10. Поняття нормативно-правового акта і його відмінність від інших правових актів.
  11. Порядок укладання зовнішньоторговельних контрактів.




Переглядів: 1287

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Прагма-діалектичний підхід до аргументації | Прагматичні характеристики аргументативного дискурсу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.02 сек.