Головні підходи до праворозуміння

Розділ ХІІ ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні дебати між юристами, про які з подивом писав І. Кант, ще у ХІХ столітті, продовжуються точитися і нині, на початку ХХІ століття.

Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. Так, А. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захищений інтерес, Ф. Савін’ї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом — є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов’язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов’язки; марксисти — як відображення класової волі. Різноманітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну уявлень про справедливість за різних історичних умов, право завжди розглядалося як прояв справедливості і її втілення.

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з’явилися ще в Стародавній Греції. І тільки в ХVІІ столітті, у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, вони склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існують в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід’ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, особиста недоторканність, свобода пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав головним природним правом свободу. Позитивне право повинне відповідати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія “відродженого” природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про “природне право зі змінним змістом“ (Р. Штаммер), де природне право пов’язують з втіленням у ньому начал справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносинах. Католицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Д. Роулса, який право розглядає як засіб природного і справедливого розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особистості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і матеріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей направлене на поступову ліквідацію нерівності. Отже і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.

В. Майховер з позицій екзистенціалізму вбачає зміст сучасного “конкретного” природного права в конкретизації Біблійного “золотого” правила; про яке пише І Кант: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою. Ідеї школи природного права не втрачають свого актуального звучання. Властиве їй прагнення до справедливості і захисту прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних напрямків обґрунтування побудови правової держави.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі “Чиста теорія права” (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його незалежність від політики. Вона не вдається до аналізу його походження і суті. Жодне позаправове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори, не повинні бути критеріями оцінки права. Право ніби-то виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу винятково правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допомогою юридичного аналізу окремих його форм, що містять правові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма (Grund норма), яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Воно стоїть на найвищих щаблях драбини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається нормативне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих органів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.

Державу І. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як “законний правовий порядок”, ”персоніфікацію правопорядку”, через що і забезпечується влада права в суспільстві.

У післявоєнні роки І. Кельзен обґрунтовує важливе положення про примат міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що право так і не змогло позбавитися впливу політики.

Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід наголосити на тому, що воно було дуже однобоким, ідеалістичним. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста винятково правовими поняттями. Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він значно сприяв розвитку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм виходив з примату права над державою.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у середині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підходу до права (найбільш відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Паунд, М. Окрідж та ін.) підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Прагматичний підхід до права вимагає розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є “живим правом”, право ж у тексті правових норм “мертве”. Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий розсуд судді, здатного урахувати всі життєві обставини. Звідси походить відомий вислів: “Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом досягнення корисного результату запобігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридичної практики, локальні норми, устави юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише “можливе”, а в практиці — “діюче” право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити законодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (наприклад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування “юстиції без права”, говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зведення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб’єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реального життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст моралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний характер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб’єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про відповідні обов’язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумовлює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односторонній (імперативний) характер. Право, на думку Л. Петражицького, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін. Вільне від будь-якого догматизму вчення Л. Петражицького сприяло розкриттю великої ролі правосвідомості в механізмі правового регулювання, вплинуло на деякі сучасні теорії (наприклад, біхейвіоризм).

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — суто класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву, в “Маніфесті Комуністичної партії”, воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, головні ознаки цього права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування “рівного масштабу” до різних за якостями і можливостями особливостей, не може створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є “правом нерівності”. З цього робиться висновок, що в процесі побудови комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистського вчення про право. До створення розгорнутої системи радянського законодавства переважав соціологічний (П. Стучка) і частково психологічний підхід (Рейснер). Згодом впродовж тривалого часу право ототожнювалося з законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Ще й досі багатьма юристами не подолане таке розуміння права. Воно було сформульоване в 1938 році на Всесоюзній нараді працівників права А. Вишинським, який був тоді головним теоретиком серед юристів. Він розглядав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, виражають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин, що є вигідним для панівного класу.

Як бачимо, визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов’язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму такого уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як продукт діяльності держави, фактично нею “дарований”, як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські роки цей підхід до права виправдовував і навіть оточував правовим ореолом закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і справедливості (властиві для 30-х років закони, які надавали право здійснювати “правосуддя ” позасудовим органам, ліквідували за окремими категоріями справ право на захист і т. ін.). Таке розуміння права на довгі роки загальмувало розвиток радянської правової науки.

Водночас марксистський підхід до поняття права містить і позитивний матеріал. Він звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість. Погляд на право як застосування рівного масштабу до кожного суб’єкта є важливим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.

У цілому ж кожна з розглянутих вище правових шкіл зробила певний внесок у розкриття поняття права як багатоаспектного явища.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні шляхи (форми) формування права	\|	Поняття і різні прояви права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.