Поняття законності як багатоаспектного суспільно-правового явища. Законність і демократія

Розділ ХХVІ. ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

Категорія “законність”, що посідає одне із провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем.

Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов’язку) виконувати норми права, що свідчить про її органічний, нерозривний зв’язок з правом як системою норм і принципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає правові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб’єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття назад і лише згодом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загальної обов’язковості права.

Однак однієї вимоги виконання права для характеристики законності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це додержання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійснювати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здійснювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб’єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, законність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин нормі права (закону), є певною мірою синонімом правомірної поведінки.

В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Так, категорія “законність” повинна відображати не тільки процес виконання, додержання правових законів, а й їх видання, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні “правозаконність”.

На видання правових за змістом та формою законів і на їх суворе дотримання, неухильне виконання суб’єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин у сфері як правотворчості, так і правореалізації.

Зміст принципу законності становить система більш конкретних вимог: загальності законності, що означає обов’язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства права і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об’єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; незалежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкретизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулювання поведінки суб’єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.

Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законодавчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до потреб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гуманізму, справедливості, невід’ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності характеризують процес реалізації права, наприклад, правильне застосування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права, додержання правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо.

Історично принцип законності з’являється разом з демократією як формою здійснення політичної влади і дістає подальшого розвитку в умовах формування громадянського суспільства, демократичної правової держави. Раніше законність не вимагала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні правоустановлення. Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток демократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, в тому числі держави та її органів. Отже, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямовані на узаконення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б “правової” оболонки набувало. Основою правозаконності може бути лише правовий закон.

Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпечували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до дій різних суб’єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийняття своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушували права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу.

Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним організуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все перелічене — окремі форми прояву принципу законності.

Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Для визначення змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог вона характеризується як “метод ” або “режим”.

Законність як метод державного керівництва суспільними процесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових законів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо).

Як метод державного керівництва суспільством законність означає, що органи держави і посадові особи діють виключно правовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додержуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо.

Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організованого суспільства, саме від характеру дій органів держави і посадових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні режиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116, 119, 147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Президентом, народними депутатами, — включає обов’язок додержуватись Конституції України і законів України (ст. 79, 104).

Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об’єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію особи з державою та її органами, панування права і закону у відносинах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб’єктів суспільних відносин.

Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному виконанні, додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.

Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виникають у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особистості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід’ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку.

Більш конкретно взаємодія законності і демократії проявляється у їх взаємовпливові. Вплив демократії на законність відбувається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демократичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному виконанню і додержанню усіма суб’єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності громадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов’язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія передбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов’язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права; по-четверте, за своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спричинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя.

У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного режиму, оскільки:

законність — це умова ствердження демократії як самостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правовими рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності;

законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства;

законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адекватного вираження в них волі населення, його окремих груп;

законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види.	\|	Функції законності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.