Функції законності

Законність як соціально-правове явище має певне функціональне навантаження.

Функції законності — основні напрямки її впливу на суспільні відносини, що виражають її сутність та соціальне призначення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб’єктів.

Основною з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення правомірних юридично значущих дій (поведінки, діяльності) в окремих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регулятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб’єктів права і поза межами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у процесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індивідуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пряма дія принципу законності замінює відсутню норму права.

Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правотворчість, правозастосування, правоохоронна, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотворчості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У процесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає застосовувати норму Конституції і закону.

При впливі на волю і свідомість суб’єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб’єктів суспільних відносин від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм.

Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзвичайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбувається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особистості громадянина, свідомості якого притаманна певна сукупність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухняність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомленні його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам’яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення ідентифікувати себе із своїми правами, свободами, обов’язками, позбавитися почуття залежності від влади, яка “все може”.

Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв’язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів законності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти формуванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку держави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи таким чином відповідної поведінки в рамках закону, режим законності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти, при сумісній діяльності. Повага до закону формує у громадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насильства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися.

Дія функції законності в оцінці політично значущих дій дає критерій для оцінки дій суб’єктів політичної діяльності, яка здійснюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної держави та ін.

Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додержання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демократичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя.

З прийняттям нової Конституції 1996 року постало завдання визначення функцій конституційної законності, які проявляються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що, як відомо, конституційна законність становить ядро усього режиму законності, який існує в країні.

§ 3. Поняття правопорядку

Поняття “правопорядок” є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії “право”, “законність”. Стаття 19 Конституції України передбачає, що “правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”.

Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.

Подібна дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна “порядок”, який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, економічний, інформаційний та інший порядок.

Правопорядку притаманний ряд ознак, рис, які відокремлюють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо.

1. Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій правовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

2. Правопорядок — є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб’єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв’язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання. Норми права містять проект упорядкованості, організованості взаємовідносин суб’єктів права в тій чи іншій сфері правової регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава.

3. Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя. В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог законності.

4. Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкованості і організованості суспільних відносин складається не поза, а поза волею учасників правопорядку. Без вольових правомірних дій суб’єктів суспільних відносин правопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати.

5. Правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем. Суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов’язана із життям суспільства, є по суті його породженням; державно-правовим — оскільки держава як публічна політична організація визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопорядок об’єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і відносини по організації та функціонуванню державної влади (сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в його рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати) правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною ознакою правопорядку.

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту.

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб’єкти — численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб’єктом правопорядку, всі вони повинні бути визнані державою суб’єктом права.

Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації, вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є реальними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії сприяють правопорядку, неправомірні (незаконні) — його руйнують.

Конституювання правопорядку здійснюється у двох напрямах:

1) додержання і виконання вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб;

2) реалізація здійснення і виконання суб’єктивних прав і обов’язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями.

Третім структурним елементом правопорядку є правові відносини. Сам правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.

Правопорядок, як уже зазначалося, існує один і він є єдиним у країні. Двох правопорядків у державі не може бути. Це аксіома. Однак класифікація єдиного порядку на окремі види можлива і необхідна. Вона обумовлюється наявністю в ньому різних рівнів упорядкування, організованості, врегулювання суспільних відносин.

1. За територіальною сферою поширення, або за масштабністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб’єктів федерації, автономних державних утворень), адміністративно-територіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.

2. Залежно від впливу права, його структурних частин на процес формування правопорядку можна виокремити загальний, галузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок виникає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обсягом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно-процесуальний та ін.). Спеціальний (інституційний) виникає на підставі реалізації окремих інститутів права.

3. Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ускладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладнений має місце при детальній регламентації порядку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-процесуальній, арбітражно-процесуальній та ін.). Проста або спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інститутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.

4. За ступенем правової оформленості розглядають порядок, який виникає на підставі реалізації норм права, безпосередньо виданими (установленими) органами державної влади, і порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.

Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утворення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття законності як багатоаспектного суспільно-правового явища. Законність і демократія	\|	Громадський порядок і правопорядок

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.