Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Макроекономічне індикативне планування.

Розв’язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

У загальному розумінні план — це сукупність обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення. Процес розробки плану називається плануванням. Такі універсальні визначення можна застосувати до будь-якої свідомої діяльності. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об’єктом є національна економіка, а суб’єктом — держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлені, по-перше, ротацією державних органів відповідно до законодавства про вибори та, по-друге, календарним характером планування (плановий рік, як і бюджетний, розпочинається 1 січня та закінчується 31 грудня). Отже, макроекономічне планування — це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

З погляду обов’язковості виконання суб’єк­тами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий напрямок) має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань.

Індикативний план (від лат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що перед­бачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов’язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети й наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п’яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації в сфері макроекономічного планування в Україні — перехід від директивного планування до індикативного.

Рекомендаційний характер індикативних планів, проте, не означає, що суб’єкти господарювання можуть не звертати на нього уваги. Для цього державі слід ураховувати ступінь зрілості ринкових відносин і вишукувати адекватні методи та засоби державного впливу з метою якнайповнішої реалізації намічених планів. У зв’язку з цим макроекономічні плани в постсоціалістичних країнах передбачають можливість використання певних адміністративних методів, притаманних директивному плануванню (норми й нормативи, державні замовлення, державні інвестиції, регульовані ціни і т. д.).

Макроекономічне планування спирається на певні закономірності — принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням планів. Основними принципами макроекономічного планування є:

1. Принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики зумовлений тісним взаємозв’язком. Суттю цього принципу є вимога, згідно з якою розробники макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної політики. Це означає, що плани є інструментом її реалізації. Водночас для нормального економічного розвитку потрібні відповідні політичні умови, які в демо­кратичному суспільстві створюються завдяки конструктивній діяльності державних органів.

2. Принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку засновано на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на інформації про наміри суб’єктів господарювання, а, з іншого — забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку. Співвідношення між централізмом і самостійністю має конкретно-історичний характер, тобто може змінюватися залежно від завдань і особливостей розвитку країни в певний період.

3. Принцип ефективності макроекономічних планів зумовлено тим, що держава як форма організації суспільства виправдовує себе тільки тоді, коли діяльність державних органів дає позитивні результати. Ефективність є формою результативності.

4. Принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу означає: по-перше, об’єктивну необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів у єдину систему; по-друге, побудову цілей макроекономічних планів на підставі пріоритетів суспільних інтересів; по-третє, створення адекватного організаційно-економічного механізму реалізації намічених цілей.

Загальна схема організації розробки індикативних планів у країні має бути такою:

1. На плановий період формують економічну політику, її цілі і пріоритети на рівні держави, визначають правові підйоми, потребу сектора загальнодержавного управління у товарах і послугах, після чого їх через міністерства і територіальні органи управління доводять до відома підприємств.

2. Інституціональні (господарські) одиниці всіх форм власності з урахуванням централізованих замовлень та потреб ринку розробляють та скеровують відповідним міністерствам і територіальним органам бізнес-плани, що є основою для діяльності цих одиниць у плановому періоді.

3. Територіальні органи з урахуванням планів галузевих міністерств розробляють і скеровують урядові країні проекти комплексних планів (програм) для відповідної території.

4. За дорученням уряду Міністерство економіки спільно з Міністерством фінансів, Міністерством праці й соціальної політики, Національним банком, Антимонопольним комітетом розробляють і вносять на розгляд уряду проект плану (програми) на наступний рік.

5. Одночасно з проектом плану розробляють проект державного бюджету, який враховує також проекти регіональних бюджетів.

Макроекономічний план виконує низку взаємопов’язаних функцій:

1. Впливає на пожвавлення розвитку економіки через використання економічних правових та адміністративних важелів.

2. Створює основу для формування бюджету.

3. Визначає напрями проведення монетарної політики НБ.

Розробка макроекономічних планів неможлива без використання системи показників. Останні й надають кількісно-якісної характеристики соціально-економічним явищам і процесам. У макроекономічному плануванні показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність.

Показники, що використовуються у макроекономічному плануванні, мають відповідати певним вимогам. До найважливіших із них належать такі.

1. Показники мають бути придатними для агрегування (укруп­нення) та дезагрегування (розукрупнення).

2. Показники мають бути чітко визначеними, вимірюваними, порівнянними з показниками державної статистики.

3. Система показників повинна забезпечувати комплексну характеристику всіх аспектів функціонування національної економіки.

4. Система показників повинна бути адаптивною (гнучкою), здатною відображати всі зміни стану об’єкта планування.

5. Директивні показники повинні бути адресними, тобто містити вказівки відносно конкретних виконавців планових завдань.

6. Індикативні показники повинні інформувати суб’єктів ринку про наміри держави у відповідних сферах і орієнтувати їх на діяльність у напрямку пріоритетів державної політики.

Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні та вартісні; кількісні та якісні; об’ємні та сітьові; абсолютні та відносні; обов’язкові, розрахункові та інформаційні.

Натуральні показники характеризують речовий аспект відтворення. Вони дають можливість установити пряму відповідність між обсягом виробництва в конкретно-речовій формі та обсягом потреб у продукції. Натуральні показники вимірюються у таких одиницях, як т, м2, м3, шт. і т. п. Для розширення сфери їхнього застосування використовуються умовно-натуральні показники. Їх розраховують через приведення різноманітних натуральних показників одного виду до єдиного вимірювача за допомогою переводних коефіцієнтів (т умовного палива, шт. умовних банок і т. д.). Сфера застосування натуральних показників обмежена, оскільки вони характеризують лише часткові зв’язки та пропорції в національній економіці.

Вартісні показники подаються в грошових одиницях (гривнях). За їхньою допомогою вимірюються сукупні результати відтворення, передовсім макроекономічні показники. Для планових розрахунків необхідно враховувати індекси цін та інфляції.

Кількісні показники характеризують прямі безпосередні результати діяльності. Вони можуть бути об’ємними, тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та сітьовими, тобто характеризувати розвиток мережі об’єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності та господарювання або галузей економіки).

Якісні показники характеризують споживну вартість (корисність) продукції, умови розвитку виробництва, ефективність, сту­пінь використання різних видів ресурсів і т. ін. До якісних показників належать норми та нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи приросту, питома вага) характеризують динаміку та структуру відповідних параметрів.

Обов’язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують обов’язкового виконання; розрахункові призначено для обґрунтування основних параметрів плану; інформаційні за своєю суттю є індикативними.

 

5. Державне економічне програмування.

Важелі управління державою, регіонами або підприємством не мають бути директивними, але і суто індикативними (рекомендованими) теж. На це впливає багато факторів. Економічна практика доводить, що в даний період розвитку національної економіки не можна обмежитись тільки планом, бо він дає лише уявлення про передбачену в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів і важелів впливу з метою зміни ситуації. Досягненням певної мети плану є програма.

Програмування - це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період часу.

Основу державного програмування становлять розробка й виконання національних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна до одної, а як співіснуючі й взаємодоповнюючі.

Економічна програма - це система взаємозв'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Програмування виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб'єктами, а тільки орієнтує їх у поведінці й забезпечує самостійність. Основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об'єкта програмування.

Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Об’єктами державного програмування виступають галузі, регіони, сектори і сфери економіки, різні напрями наукових досліджень тощо та економіка в цілому.

Програмування може бути успішним лише за умов дотримання цен­тралізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм.

Мета державного програмування – оголошення і досягнення прийнятного для держави сценарію розвитку економіки як у цілому, так і за окремими її напрямами.

Основними завданнями програмування є:

- підтримка економічної рівноваги,

- вплив на якісні зміни економіки;

- стимулювання розвитку економіки;

- вирішення конкретних соціально-економічних проблем та продуктових завдань.

Програмування як форма впливу на економіку має деякі особливості порівняно з іншими формами і видами впливу на економіку:

• воно є способом втручання держави в економіку (але втручання дер­жави в економіку не ліквідує стихійності ринкових перетворень, а ли­ше коректує цей процес);

• виступає елементом сучасної ринкової організації економіки (держа­ва орієнтує агентів ринку у поведінці, та забезпечує їхню самостій­ність);

• в основі програмування - структурне динамічне регулювання;

• програмування як форма впливу на економіку є системним і комп­лексним явищем.

Загалом програми поділяються на:

• національні;

• державні (міждержавні) (розробляються на довгострокову перспекти­ву (10-15 років); середньострокову перспективу від 3 до 5 років; та на наступний рік);

• галузеві (міжгалузеві);

• регіональні (відображають основні показники розвитку економіки ре­гіону, враховують показники роботи підприємств, розташованих на відповідній території незалежно від форм власності);

• цільові комплексні програми;

• надзвичайні (розробляються в критичних ситуаціях - стихійного ли­ха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, є короткостроковими, при їх реалізації вагоме місце за­ймають засоби адміністративного регулювання).

Розробка програми відбувається в такій послідовності:

1. Формується перелік найважливіших проблем. Виділяється певна проблема та окреслюється завдання на розробку програми для вирішення проблеми, в якому визначають: мету програми, ліміти ресурсів, учасників реалізації та ін.

2. Уточнюються кількісні параметри, що характеризують цілі програми, і визначають завдання її реалізації за окремими періодами.

3. Формується перелік завдань і комплекс заходів для реалізації програми. Для кожного завдання розробляють послідовні етапи їх виконання.

4. Розраховуються основні показники і ресурсне забезпечення програми. Здійснюється оцінка нових затрат ресурсів та капітальних інвестицій на реалізацію програми. Формується перелік матеріальних ресурсів із вказанням постачальників і отримувачів, визначається економічний ефект.

5. Здійснюється оформлення програмних документів, узгодження і затвердження програми.

Реалізація економічних програм забезпечується і здійснюється центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування за допомогою економічних, правових, організаційних та адміністративних методів.

 


Читайте також:

  1. Бюджетне планування.
  2. Бюджетне фінансове планування.
  3. Етапи планування.
  4. Етапи процесу планування.
  5. Етапи процесу планування.
  6. Етапи процесу планування.
  7. Індикативне планування у системі державного регулювання економіки
  8. Інформаційна база фінансового планування.
  9. Кадрове планування.
  10. Класифікація видів та методів податкового планування.
  11. Лотерейне планування.




Переглядів: 1147

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Принципи та методи економічного прогнозування. | Цільові комплексні програми.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.