Праукраїнське сценічне мовлення театру княжої доби

Соціально-обрядовий театр включав в себе події, які змінювали життя роду або його окремих членів, супроводжувалися обрядовими традиціями, що містили значний елемент театральності. Такими ми насамперед вважаємо весільні та поховальні обряди.

Осінній театр – найбідніший на елементи видовищності Дослідники виділяють в осінньому театрі тільки обряд обжинок.

До зимового театру відносимо обряди колядування та щедрування. Колядки та щедрівки – перетворені з обрядово-магічної на правдиво мистецьку форму пісні, своєрідні «українські Вєди». Колядки збереглися на Україні через їх адаптацію до християнського літургійного та вертепного театру, хоча, безумовно, за походженням належать до язичницького обрядового пратеатру, первісним змістом якого було заклинання. Через специфіку колядок, яка передбачає їх «святість», ніяка імпровізація ані в тексті, ані в дії не допускалася, помилка вважалася гріхом (продовження традицій репетирування). «Класична» колядка має містити пролог (вступний танок), «підвіконну» колядку (виклик господарів з хати), «привітальну» колядку (для неї характерні перебільшені, гіперболізовані образи щастя, добробуту, величі господаря та його рідні), потім колядники отримують від господаря подарунки або пригощаються і відспівують «столову» колядку, і, нарешті – фінальну «поколяду» (під її час головний колядник виголошує промову, якій діалогово-антифонно акомпанують інші колядники). Залишають подвір’я колядники також з пантомімічним танком, який за драматичною функцією можна вважати епілогом. Щедрівки подібні до колядок за їх драматичною формою та функцією, відрізняються вони лише переважно аграрною тематикою.

Весільну драму можна умовно розділити на три акти: сватання, заручини і власне весілля. Після власне весілля, під час якого присутня велика кількість ритуалів, супроводжуваних піснями («коровайна», «розплетення коси», «проводи молодих до хати», «вітання батьків» тощо), відбувалася гостро комедійна сцена – «циганисти»: гості наряджаються циганами і з музикою ходять по селу.

Поховальні обряди містять менший елемент театральності, проте театральні форми, пов’язані з культом позагробового життя, мають безпосередній зв'язок з пізнішою літургійною драмою.

Початки української народної драми, яка з розвитком переросте до комедії, є вже усталеною театральною формою, за сутністю, вже являє собою не просто народні ігри, а маленькі п’єси, в яких беруть участь спеціально підготовлені люди. Видовища «Млин», «Коза», «Піп і Смерть» тощо були популярні на Україні протягом багатьох століть, в певних формах збереглися до дев’ятнадцятого століття і навіть довше, проте, їх культурологічне підґрунтя міститься в язичницькій обрядовості.

2 пол. 8 – 1 пол. 12 ст. н.е. Шляхом вивчення літературних пам’яток та фресок можна визначити, що з моментом створення держави Київська Русь з князем на чолі театр набуває двох основних форм: по-перше, продовжується «народна» гілка театру, як і раніше, захована в обрядах і традиціях народних розваг, а по-друге, оформлюється друга гілка, яку можна назвати в певній мірі державною - власне, «княжий театр». Зважаючи на прийняття країною християнства як державної релігії, можемо виділити два основні осередки мистецтва і культури того часу: (монастирі – з відповідною, релігійною тенденцією) та княжі двори, де драматичні дійства в формі розваг для феодальної знаті були звичними, «як є обичай перед князем».

Народний – «скомороший» театр представляв перших «професійних» акторів на території України. Вони були синкретичними у театральних проявах, використовували таки й мовний діапазон: гумористичні і сатиричні монологи і діалоги (часто непристойного змісту); казки; оповідання; епічні твори; сатиричні злободенні імпровізації. Їх виступи біли спрямовані проти феодалів та церковників, за що скоморохи ними переслідувалися.

Княжий театр розвинувся із лицарської пісні. З билин, літописів та «Слова о полку Ігоревім» дізнаємось, що князів-переможців вітали «славою» своєрідні актори – реципатори (автор «Слова…», згадуваний в ньому Боян, згадуваний в галицько-волинському літописі Мітуса) - автори-виконавці, люди високого соціального статусу, високо освічені, наділені мистецькими талантами (речитатив на фоні музичного супроводу). Друга категорія – платні професіонали-співаки на службі у князів («величання» замість речитативу, знижена об’єктивність, пафосність). Третя категорія – княжі скоморохи – весельчаки, блазні, більш «культурні», ніж вуличні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 1. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ	\|	Український бароковий театр

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.