• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Управління якістю продукції

Управління якістю продукції гірничого підприємства – це сукупність технічних, технолого-економічних й організаційних дій, спрямованих на забезпечення в процесі гірничого виробництва як абсолютного рівня якості корисної копалини, так і його стабільності. Однак на практиці це поняття часто звужують, позначаючи їм лише якусь одну сторону процесу, наприклад, забезпечення вмісту корисних компонентів у добутій руді чи тільки стабілізацію показників якості.

Управління якістю, як і будь-який процес управління, здійснюється шляхом реалізації управлінських функцій. У різних джерелах наводиться такий склад функцій: планування, мотивація, організація, контроль, оцінка, інформація, розробка заходів, прийняття рішень і впровадження заходів.

Процес управління якістю повинен охоплювати всі етапи виробництва і може бути представлений у вигляді „петлі якості”, яка включає: вивчення ринку (вивчення попиту і перспектив його розвитку); науково-дослідну роботу і проектування; придбання матеріалів і комплектуючих; планування і розробку технологічних процесів; виробництво; контроль; випробовування й аналіз; пакування і зберігання; збут і сферу обслуговування; монтаж і налагодження; технічну допомогу й обслуговування; утилізацію.

Механізм управління якістю продукції, принципова схема якого показана на рис. 8.3, полягає в тому, що в результаті вивчення характеру й обсягу потреби, технічних, економічних і організаційних можливостей конкретного підприємства, галузі, а в окремих випадках і економіки країни в цілому, встановлюються планові завдання з якості продукції. На цій основі розпочинається конструкторська і технологічна підготовка виробництва і здійснення виготовлення продукції в необхідній кількості.

При виготовленні продукції з певною періодичністю порівнюється інформація про фактичну її якість з плановим, або нормативним значенням. Інформація про фактичну якість продукції надходить зі сфери споживання. Якщо між ними є відхилення, то розробляють і реалізують заходи з усунення причин, що викликають ці відхилення, тобто запроваджують фактори і змінюють умови забезпечення якості продукції.

Рис. 8.3. Принципова схема механізму управління якістю

У механізмі управління якістю продукції діє багато зворотних зв’язків, але в принциповій схемі цього механізму виділяються дві гілки.

Перша функціонує на рівні створення і виготовлення продукції, її завданням є забезпечення і підтримка якості на заданому рівні. Друга – покликана відслідкувати зміни характеру потреби, зародження нової потреби й інформувати про необхідність модернізації продукції або організації виготовлення нової.

Обидві гілки зворотних зв’язків у механізмі управління якістю продукції повинні мати властивості швидкого реагування і повноти інформації. Недостатність інформації знижує можливість швидко й ефективно перебудувати виробництво на випуск нової, високоякісної продукції, внести зміни в технологію й організацію виробництва.

Важливу роль у механізмі управління якістю продукції відіграє час відтворення зворотного зв’язку – цикл його реалізації. Залежно від місця зворотного зв’язку в механізмі управління якістю цикл його реалізації буде неоднаковим.

За рахунок зміни обсягів корисних копалин різного якісного складу можна ефективно формувати більш багаті рудопотоки і, з іншого боку, усереднювати (стабілізувати) вміст компонентів у цих рудопотоках. Отже, формування якості корисних копалин у процесі гірничих робіт у принципі може здійснюватися шляхом виконання або усереднювальних (змішувальних) операцій, або розділювальних (сепараційних). Оскільки усереднювальні і розділювальні методи формування якості корисних копалин базуються на загальних кількісно-якісних взаємозв’язках, то процес усереднення руди може бути полегшений чи, навпаки, ускладнений при виділенні із загальної рудної маси (чи з додаванням у неї) руди зі значно контрастуючими показниками. Так, на рис. 8.4 показана у вигляді гістограми структура розподілу руди різної якості в деякому загальному обсязі. Для усереднення цієї маси є два шляхи. Один – це об’єднання всіх одиничних обсягів, а інший полягає у виділенні із загальної маси найбільш бідної її частини з одночасним змішуванням інших її частин.

Нехай для умов, представлених на рис. 8.4, необхідно сформувати стабільну за складом рудну масу із середнім вмістом металу 35%(± 1%). За розрахунками, на підставі даних гістограми, середній вміст металу для усієї маси складає лише 29,37%. Якщо з загального обсягу вичленувати частину рудної маси вмістом 5%, то загальний вміст металу підвищиться до 30,99 %, що не відповідає умові задачі. Відокремивши ж дві найбільш бідні частини рудної маси, досягаємо середнього вмісту 35,36%, що відповідає необхідному. П’ять частин руди, що залишились, у даному випадку змішують до одержання рівномірно розподіленого складу.

Рис. 8.4. Структура складу рудної маси за вмістом металу

Таким чином, забезпечується виконання двох умов задачі, що стоять перед гірничим виробництвом: досягнення в рудній масі середнього вмісту металу 35% і мінімізація відхилень щодо середнього ± 1%.

У такий спосіб можна систематизувати гірничо-технологічні методи управління якістю корисних копалин у процесі гірничого виробництва (рис. 8.5).

Для цього виділяються два класи методів керування: усереднювальні(змішувальні) і розділювальні (сепараційні).Кожний з цих класів містить у собі конкретні методи формування складу видобутої корисної копалини, що можуть бути чисто технологічними, тобто такими, котрі характеризуються способами виконання робіт (системами розробки, процесами, операціями) або мають організаційну основу і базуються на методах планування і керування гірничими роботами.

При плануванні гірничих робіт, у першу чергу, вирішується завдання забезпечення визначеного середнього рівня якості корисної копалини у відповідності до обсягів видобутої руди. Починаючи зі стадії поточного планування, в основному при оперативному плануванні і керуванні, одночасно з формуванням середнього абсолютного рівня якості прагнуть також мінімізувати відхилення його поточних значень від середнього. Наступне завдання – досягнення внутрішньої однорідності складу рудної маси – забезпечується технологічними методами і, головним чином, за рахунок рудничних усереднювальних систем, створюваних як у підземних гірничих виробках, так і на поверхні (на проммайданчику рудника або перед збагачувальною фабрикою). Робота зі змішування рудної маси для підвищення її однорідності продовжується далі на збагачувальній фабриці, але вже з дрібним за крупністю матеріалом. І, нарешті, перед металургійною (або хімічною) переробкою також здійснюється усереднення рудної сировини із шихтовкою, тобто її перемішування з іншими технологічними добавками.

Рис. 8.5. Систематизація гірничо-технологічних методів формування якості корисних копалин

Управління якістю продукції підприємств, у тому числі рудників, шахт, гірничо-збагачувальних комбінатів, тісно пов’язане з поняттям стандартизації.

Стандартизацієюназивається процедура, спрямована на створення нормативних документів (стандартів) відповідності продукції і послуг, технологічних процесів і методів контролю їх безпосередньому призначенню в практичному використанні.

Стандарти на продукцію і послуги встановлюють вимоги, які забезпечують їх відповідність своєму призначенню. Стандарти на технологічні процеси і методи контролю встановлюють основні вимоги до послідовності виконання робіт, операцій і технічних засобів, які також забезпечують їх відповідність призначенню.

Існує декілька категорій нормативних документів зі стандартизації:

1) Державні стандарти України (ДСТУ) – розробляють на організаційно-методичні та загальнотехнічні об’єкти, вироби загальномашинобудівного застосування, продукцію міжгалузевого призначення, продукцію для населення та народного господарства.

2) Галузеві стандарти (ГСТУ) – складають на продукцію за відсутності державних стандартів або при необхідності встановлення вимог, які перевищують чи доповнюють вимоги державних стандартів;

3) Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок (СТТУ) – розробляють за необхідності поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, які не повинні суперечити обов’язковим вимогам державних стандартів і підлягають державній реєстрації;

4) Технічні умови (ТУ) – розробляють для встановлення вимог, що регулюють стосунки між виробником продукції, для якої відсутні державні чи галузеві стандарти, та споживачем;

5) Стандарт підприємств (СТП) – розробляють на продукцію і застосовують лише на конкретному підприємстві.

Узагалі, державні стандарти розробляють, за дорученням Держстандарту України, технічні комітети, підприємства, установи й організації, які мають у відповідній галузі стандартизації необхідний науково-технічний потенціал. Організацію та забезпечення розроблення, експертизи і погодження галузевих стандартів виконують міністерства й державні комітети в межах своєї компетенції через служби стандартизації. Стандарт науково-технічних та інженерних товариств і спілок розробляють самі товариства і спілки. Служби стандартизації підприємств розробляють стандарти підприємств. Порядок розроблення, побудови, викладу та оформлення технічних умов (ТУ) регламентує ДСТУ.

Технічні умови є невід’ємною частиною комплексу технічної документації на продукцію (вироби, матеріали, речовини) і розробляються в таких випадках:

- за відсутності державних та галузевих стандартів на розроблювану продукцію або при необхідності конкретизації їхніх вимог;

- при необхідності доповнення та посилення вимог, норм і правил чинних стандартів на дану продукцію.

Технічні умовирозробляють на один або декілька виробів, матеріалів та речовин. Допускається не розробляти технічні умови за згодою основного споживача згідно з технічним завданням (контрактом, протоколом, конструкторською документацією) для одиничної продукції, технічною документацією (технологічними та конструкторськими документами) для речовин, матеріалів та напівфабрикатів, які підлягають подальшій обробці та виготовляються у встановленому обсязі за прямим замовленням одного підприємства, зразком-еталоном та технічним описом зразка для непродовольчих товарів народного вжитку.

Форма співпраці виробника та споживача без технічних умов за контрактом поширена у практиці роботи гірничих підприємств та металургійних заводів, вугільних шахт і теплових станцій та коксохімічних заводів, щебінкових кар’єрів і будівельних організацій. Така форма співпраці виникає в умовах, коли споживача задовольняють щодо технології ті відхилення від стандартів або технологічних умов, які виникають при розробці покладів мінеральних ресурсів.

Існує порядок упровадження технічних умов та стандартів і нагляд за їх додержанням. Вони вважаються впровадженими на підприємстві чи організації, якщо встановлені ними вимоги додержуються відповідно до їх сфери дії і забезпечується стабільність якості виготовлення продукції.

За погодженням з основним споживачем технічні умови та стандарти впроваджуються в дію відповідно до планів основних організаційно-технічних заходів, які передбачають:

- переклад, внесення змін або відміну чинних і розробку нових нормативно-технічних документів;

- розробку нової технічної документації і внесення змін у чинну документацію;

- забезпечення підприємств необхідною сировиною, матеріалами, напівфабрикатами і комплектуючими засобами, а також устаткуванням, приладами та інструментами, необхідними для випуску відповідної продукції;

- зміну технологічних процесів, режимів роботи, автоматизацію і механізацію виробничих процесів, підвищення точності випуску продукції;

- реконструкцію, розширення, будівництво нових виробничих потужностей і організацію спеціалізованих виробництв;

- підвищення кваліфікації, підготовку кадрів й інші заходи, необхідні для впровадження технічних умов і стандарту.

Завершення робіт із упровадженням технічних умов і стандартів оформляється актом, який затверджує керівник підприємства чи організації.

Об’єктами нагляду за впровадженням і додержанням технічних умов та стандартів є:

1) продукція виробничо-технічного призначення (у тому числі продукція гірничих підприємств), товари народного споживання, продукція тваринництва та рослинництва, продукти харчування – відповідно технічним умовам, стандартам, нормам і правилам;

2) продукція імпортна – відповідно чинним у державі технічним умовам або стандартам;

3) продукція експортна – на відповідність технічним умовам, стандартам, нормам, правилам або окремим вимогам, що обумовлені контрактом.

Контроль якості продукції та її відповідність вимогам технічних умов і стандартів проводять у такому порядку:

1) відбираються контрольні проби з числа тих, що були прийняті відділом технічного контролю;

2) проводять випробування відібраних проб за всіма показниками відповідно до чинних технічних умов або стандартів;

3) на підприємствах перевіряється додержання режимів технологічних процесів, стан засобів вимірювання, робота відділу технічного контролю;

4) перевіряється додержання технічних умов та стандартів на матеріали і комплектуючі напівфабрикати, одержані від суміжників.

За результатами контролю складається акт з висновками і пропозиціями на усунення виявлених недоліків, заборону відвантаження недоброякісної продукції, притягнення до адміністративної та судової відповідальності осіб, винних у порушенні технічних умов та стандартів.

Проведення робіт із стандартизації, особливо розробка і впровадження державних стандартів, має економічні, технічні і соціальні наслідки для всього народного господарства, причому вони можуть бути в різних сферах дуже суперечливі. Якщо впровадження стандарту створює економічний ефект у виробництві й експлуатації стандартизованої продукції, то впровадження його завжди доцільне. Але дуже часто випуск стандартизованої продукції більш високої якості вимагає від промисловості великих витрат, що підвищує собівартість її виготовлення. Так, наприклад, в умовах розробки родовищ корисних копалин у більшості випадків є можливість підвищити вміст основного корисного компонента у вихідній продукції за рахунок відповідних технологічних схем збагачення, але це знаходить свій відбиток на її собівартості. У той же час в експлуатації така продукція дуже вигідна, бо має підвищені споживчі властивості. У цьому випадку встановлюють, наскільки результати перевищують сумарні витрати, і роблять висновки про доцільність упровадження стандартів не з вузьковідомчих позицій, а з позицій народного господарства в цілому.

Економічні, технічні і соціальні наслідки стандартизації сприяли розвитку економічних зв’язків між країнами і розширенню міжнародної та європейської діяльності зі стандартизації. У промислово розвинутих країнах вимагали їх координації. У зв’язку з цим були створені перші національні організації із стандартів у Великобританії (1911 p.), Німеччині (1917 p.), Франції та США (1918 p.). У 1926 р. була створена міжнародна федерація національних асоціацій та стандартизації – ISA, до складу якої ввійшли біля 20 національних організацій. У 1946 р. 25 країн під егідою ООН створили Міжнародну організацію зі стандартизації ISO, яка успішно діє і тепер. Результатом роботи ISO стало створення у 1987 р. серії стандартів серії ISO 9000, а в 1992 p. – ISO 10000, спрямованих на управління та забезпечення якості продукції. Вони не стосуються конкретного сектора промисловості чи економіки і являють собою настанови з управління якістю та загальні вимоги щодо забезпечення якості, вибору і побудови елементів системи якості. Вони містять опис елементів, що їх мають включати системи якості, тому що різні організації мають різні потреби.

У 1998 p. ISO підготувала й опублікувала два стандарти серії 10000 ISO 10011 та ISO 10012, що складаються з трьох частин: постанови щодо перевірки системи якості, кваліфікаційні вимоги до експертів-аудиторів, керування програмою перевірки якості.

За роки, що пройшли від часу опублікування, стандарти серії ISO 9000 та ISO 10000 отримали широке визнання та розповсюдження, а більше 50 країн прийняли їх за національні. Після розповсюдження почався процес їх широкого застосування при сертифікації систем якості. Це викликало потребу визначення правил самої процедури сертифікації, а також вимог до експертів, що здійснюють перевірку системи.

Із стандартизацією продукції тісно пов’язане поняття сертифікації, загальне розуміння якої відомо з давніх-давен. Коли виробник продукції вперше почав твердити, що вона відповідає вимогам загальноприйнятого стандарту, тоді вже зародилася найпростіша форма сертифікації. Запевнення покупця продавцем щодо якості продукції також є однією з простихформ сертифікації. Клеймування, включення в перелік продукції, видача клейма або сертифіката для підтвердження відповідності стандарту – все це входить у загальне поняття сертифікації. З розвитком зовнішньоторгових і економічних відносин, науки і техніки виявилась необхідність проведення об’єктивних випробувань виробів та продукції, незалежних від виробника і споживача, тобто третьою стороною, яка гарантувала відповідність їх певним вимогам: стандартам або технічним умовам. Так з’явилась сертифікація в сучасному розумінні цього слова.

Довгий час сертифікацію залізорудної продукції в нашій державі виконує Державна інспекція якості (ДІЯ), яка є нейтральною відносно гірничодобувних (постачальників) та металургійних (споживачів) підприємств. Процес сертифікації здійснюється таким чином. Концентрат чи аглоруда, які відправляються на металургійний завод, випробуються за системою показників, передбачених стандартом або технічними умовами, відділом технічного контролю на гірничому підприємстві. У свою чергу металургійний завод теж може проводити випробування залізорудної продукції, що надходить, але арбітром між ними є орган сертифікації і результат його випробувань вважається остаточним у разі виникнення суперечностей.

У наш час сертифікація стала одним із важливих механізмів управління якістю продукції, який дає можливість об’єктивно оцінити продукцію, надати споживачеві підтвердження її відповідності вимогам безпеки, екологічної чистоти, підвищити її конкурентноздатність.

Робота із сертифікації в Україні стала проводитись від 27.02.92 р. виданням перших нормативних документів системи сертифікації УкрСЕПРО. На даний час в Україні діє 25 нормативних документів державної системи сертифікації УкрСЕПРО, 12 нормативних документів комерційної системи сертифікації СовАск та нормативні документи системи сертифікації CERTEX, яка поширюється на добровільну сертифікацію продукції.

Система сертифікації УкрСЕПРО встановлює основні принципи, структуру та правила сертифікації продукції, процесів і послуг, призначена для проведення обов’язкової та добровільної сертифікації продукції і є відкритою для доступу до неї органів з сертифікації та випробувальних лабораторій інших держав, а також доступу до неї будь-яких підприємств і організацій. Система передбачає, що сертифікація на відповідність обов’язковим вимогам нормативних документів та вимогам, що передбачених чинним законодавством України, проводиться виключно в ній. Вона передбачає такі взаємопов’язані види діяльності:

- сертифікацію продукції (КНД 50-005-93);

- атестацію виробництва (КНД 50-006-93);

- акредитацію випробувальних лабораторій (КНД 50-004-93);

- акредитацію органів із сертифікації продукції (КНД 50-003-93).

Крім указаних видів діяльності, система УкрСЕПРО також передбачає сертифікацію систем якості, акредитацію експертів-аудиторів за перерахованими видами діяльності.

Організаційну структуру Системи (УкрСЕПРО) утворюють національний орган із сертифікації – Держстандарт України, науково-технічна комісія, органи із сертифікації систем якості, випробувальні лабораторії, експерти-аудитори, науково-методичний та інформаційний центри, територіальні центри стандартизації, метрології і сертифікації, навчально-науковий центр із стандартизації, метрології і сертифікації.

Основні принципи названих складових УкрСЕПРО регламентуються КНД 50-034-94, згідно з яким:

- сертифікація в Системі сертифікації передбачає підтвердження третьою стороною показників характеристик та властивостей продукції, процесів, послуг на підставі випробувань, атестації виробництва та сертифікації систем якості;

- право проведення робіт із сертифікації продукції надається органам із сертифікації, випробувальним лабораторіям та експертам-аудиторам, що акредитовані в Системі сертифікації та занесені до її реєстру;

- органами із сертифікації в УкрСЕПРО можуть бути акредитовані організації та підприємства державної форми власності, а випробувальними лабораторіями – акредитовані організації та підприємства будь-яких форм власності;

- на сертифіковану в Системі сертифікації продукцію видається сертифікат відповідності та наноситься знак відповідності.

В УкрСЕПРО встановлено наступний розподіл відповідальностей.

1. Виробник несе відповідальність за невідповідність сертифікованої продукції вимогам нормативних документів.

2. Продавець несе відповідальність за відсутність сертифіката або знака відповідності на продукцію що реалізується, якщо вона підлягає обов’язковій сертифікації.

3. Випробувальна лабораторія несе відповідальність за недостовірність та необ’єктивність результатів випробувань сертифікованої продукції.

4. Орган із сертифікації несе відповідальність за необґрунтовану чи неправомірну видачу сертифікатів відповідності.

5. Органи, лабораторії, експерти-аудитори, підприємства та організації, що порушують правила Системи, виключаються з реєстру Системи та несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Загальні правила, схеми та порядок проведення сертифікації продукції передбачають наступне.

1. Сертифікат на одиничний вибір видається на підставі позитивних результатів випробувань зразків продукції, що відібрані від партії в порядку та кількості, визначених органом із сертифікації і проведених у випробувальній лабораторії.

2. Розмір партії наводиться заявником у заявці на сертифікацію.

3. Коли заявка подається на партію продукції, що планується для виготовлення, орган із сертифікації разом із заявником вирішують питання про економічну доцільність атестації виробництва цієї продукції.

4. Ліцензія на право застосування сертифіката відповідності щодо продукції, яка виробляється виробником серійно протягом установленого ліцензією строку, надається органом із сертифікації на підставі позитивних результатів первісних випробувань в акредитованій лабораторії.

Порядок проведення робіт із сертифікації продукції регламентується нормативним документом КНД 50-005-93 і містить:

- подання та розгляд заявки на сертифікацію продукції;

- прийняття рішення за заявкою із зазначенням схеми сертифікації;

- атестацію виробництва продукції, що сертифікується, або сертифікацію системи якості;

- відбір, ідентифікацію зразків продукції та їх випробування;

- аналіз одержаних результатів і прийняття рішення про можливість видачі сертифіката відповідності і надання ліцензій;

- видачу сертифіката, надання відповідної ліцензії та занесення сертифікованої продукції до реєстру;

- технічний нагляд за сертифікованою продукцією під час її виробництва;

- інформацію про результати роботи із сертифікації.

Наведений порядок сертифікації продукції системи УкрСЕПРО встановлений з урахуванням досвіду роботи передових держав, підприємства і уряди яких витрачають значні кошти, щоб зробити відповідність стандартам з якості обов’язковою як для комерційних, так і для державних постачальників. Для галузей промисловості країн, які не входять до світового економічного співтовариства, сертифікація систем якості сприймається як паспорт, необхідний для входу до нього. Навіть компанії Японії та США з добре розвинутими програмами управління якістю домагаються сертифікації на відповідність стандартам ISO серії 9000, щоб здобути довіру в усьому світі.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. А. Видання прав актів управління
6. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
8. Адаптивні організаційні структури управління.
9. Адміністративне право і державне управління.
10. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
11. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
12. Адміністративні методи управління

Переглядів: 1085