Основні етапи життя і творчості письменника.

Зв'язок романтизму й реалізму в творчості Ф. Стендаля

Лекція 2

Основні етапи життя і творчості письменника.
Втілення «італійського характеру» в новелі «Ваніна Ваніні».
Зображення суспільного життя Франції XIX століття в романі «Червоне і чорне».
Особливості роману «Пармський монастир».

Творчість Стендаля (1783-1842) (літературний псевдонім Анрі Марі Бейля) відкриває новий період в розвитку не тільки французької, але й західноєвропейської літератури – період класичного реалізму. Йому належить визначна роль у формуванні нових принципів і програми цього напряму, теоретично обґрунтованих у 1820 роках, коли ще панував класицизм.

Письменника приваблювали величні особистості Наполеону, пап і князів часів Ренесансу, він зображував усе руйнуючи пристрасті, але, розповідаючи про них, Стендаль завжди звертається до максимально холодного, точного, синтаксично правильного мовлення, створюючи таким чином дивний ефект поєднання бурного темпераменту і холодного аналізу. Його творчість виходять далеко за межі романтизму, хоча й тісно з ним пов’язана.

Незадоволений режимом Реставрації у Франції Стендаль їде до Італії, яка стає його другою Батьківщиною. Письменник бере участь у боротьбі карбонаріїв, товаришує із Байроном, а головне, має можливість познайомитись із культурними та мистецькими пам’ятками країни. Італія надихає його на створення цілої низки “італійських характерів”, носії якого мають бурхливу, нерозсудливу вдачу, можуть навіть вчинити злочин. Але “італійський характер” завжди природній і надзвичайно цікавий, він протистоїть облуді та анемії почуттів.

«Я беру білет у лотереї, головний виграш якого полягає у тому, щоб мене читали у 1935 році», – ця думка-мрія, висловлена Стендалем у автобіографічному творі «Життя Анрі Брюлара», – ключ до розуміння не тільки стимулу, а й основної спрямованості його мистецтва. Йти у ритмі з часом, створюючи цінності, які відповідали б духовним запитам наступних поколінь, – ідея, що надихала великого французького письменника упродовж всього життя.

Стендаль народився 23 січня 1783 року у Греноблі, на півдні Франції. Мати письменника, Генріета Ганьйон, чарівна молода і освічена жінка, що кохалася у Данте, читаючи його в оригіналі, померла, коли Анрі було сім років. Батько, Шерюбен Бейль, адвокат місцевого парламенту, кавалер ордена Почесного легіону і помічник мера у Греноблі, за своїми настроями був роялістом, прибічником аристократів і священиків. Жадоба грошей, що стала його основною пристрастю, помножена на хитрість, викликала у Анрі відразу. Він не любив батька, для якого чужими були усі його духовні зацікавлення. Справжнім другом і вихователем хлопця був його дід Анрі Ганьйон, доктор медицини, полум'яний прихильник Вольтера, якого він мав щастя бачити, здійснивши паломництво у Ферней, і чий бюст прикрашав його кабінет. Анрі Ганьйон був ініціатором усіх корисних і ліберальних заходів у місті, зокрема, заснування Бібліотеки Він передав і онукові свою шанобливу любов до літератури і науки, культ Горація, Софокла і Евріпіда, розповідав про Ліннея і Плінія. У бібліотеці діда Анрі знаходив для себе багато цікавого, а, знайшовши Мольєра, Анрі вже у семирічному віці вирішив писати комедії, «як він».

Наступним етапом для юного Анрі стало навчання у Центральній школі, де викладалися точні науки – математика, механіка, фізика, а також право і історія, а вчителі були прихильниками ідей Просвітницства. Особливо хлопчик полюбив математика Гро, якого вважали якобінцем, згодом він стане прототипом персонажу «Червоного і чорного» із тим самим ім'ям. Захоплення математикою знайде відображення у його творах: точністю і логічною ясністю цієї науки Стендаль вирішить збагатити мистецтво зображення людської душі. «Я любив і тепер ще люблю математику заради неї самої, бо вона не допускає лицемірства і неясності – двох властивостей, які мені найбільш огидні», – писав згодом Стендаль.

У 1799 році він їде до Парижа, в якому на цей час відбувся переворот, що відбувся напередодні. Стендаль захоплений тим, що молодий генерал Бонапарт став «королем Франції». До Політехнічної школи Анрі так і не вступив, втративши інтерес до математики. Юнаком заволодіває нова мрія – жити у Парижі і писати комедії. Він починає поглинати книжки, формуючи свої погляди на життя і мистецтво.

Вирішальний поворот у житті Стендаля стався у 1800 році, коли Наполеон, оголосивши себе першим консулом, почав готуватися до походу в Італію. Стендаль був зарахований у 6-й драгунський полк і разом з наполеонівською армією він вступив на італійську землю, де провів понад два роки. Він жив у Мілані, який став для нього найпрекраснішим містом на землі, бо з ним його пов'язувала любов до музики і кохання до жінки – Метільди Вісконтіні (у шлюбі Дембовської).

У 1802 році Стендаль, якому набридла військова служба і гарнізонна нудьга, подає у відставку і повертається до Парижа. «Я не став полковником, хоча й міг ним стати завдяки могутній протекції графа Дарю, мого кузена, але, мені здасться, без цього я жив значно щасливіше...». У нього багато задумів і планів, які так і залишилися нездійсненими, він накреслює сюжети комедій, трагедій, поем, прозаїчних творів. Вивчення «високої філософії», читання книг у Національній бібліотеці, розмови з друзями – зміст насиченого духовного життя у ці паризькі роки. Відкриттям для Стендаля стає концепція «особистого щастя», обґрунтована Гельвецієм, він навіть виводить власну формулу щастя: «Благородна душа діє в ім’я свого щастя, але її найбільше щастя полягає в тому, щоб приносити щастя оточуючим». «Полювання за щастям» стане постійним предметом зображення Стендаля-художника.

Але чимало тяжких хвилин, навіть страждань завдавали Стендалю матеріальні нестатки і він повертається до Парижа, щоб у 1806 році знову вступити на військову службу. Разом з військами Наполеона, що розпочав війну з європейською коаліцією, Стендаль вступає у Берлін. У 1812 році він разом з французькими військами у Москві, охопленій пожежею. Супроводжуючи з Москви у Смоленськ обоз з пораненими, Стендаль не раз проклинав думку поїхати в Росію, але це була подорож, викликана невгамовною жагою до нових вражень. Справді, те, що він побачив і відчув, – пише Стендаль, – жодний літератор, що веде сидячий спосіб життя, не вгадав би й за тисячу років. Реставрація в 1814 році Бурбонів стала кінцем його служби. Діставши відставку, він їде в Італію, де живе близько семи років, оселившись у Мілані. Стендаль поринає у життя країни, яка переживала тоді важкі часи. Реставрація відновила давні феодальні порядки, знищивши свободи, завойовані італійським народом після французької революції. Північні області, підпорядковані Австрії, зазнавали особливого гніту. Ширився визвольний рух карбонаріїв – італійських патріотів за возз'єднання Італії і звільнення від іноземного володарювання.

У 1814 році в Італії виходить перша книга Стендаля – «Листи, написані в австрійському Відні про знаменитого композитора Й. Гайдна, супроводжувані життєписом Моцарта і міркуваннями про Метастазіо і сучасний етап музики у Франції і в Італії», підписана псевдонімом Луї-Александр-Сезар Бомбе. Аналізуючи творчість визначних композиторів, Стендаль висуває в ній ідею романтичного ідеалу як співзвучного людині XIX століття. У це поняття він вкладає простоту, ясність, безпосередність і змістовність, свободу від класичних традицій.

Вивчення італійської культури і італійського національного характеру, життя суспільства і політичної ситуації у країні знайшло своє відображення у книзі «Рим, Неаполь і Флоренція» (1817). Книга була підписана псевдонімом «барон де Стендаль, кавалерійський офіцер», запозиченим із біографії відомого німецького мистецтвознавця Вінкельмана, який народився у прусському містечку Стендаль. У ній розгорнуто широку картину життя сучасної письменникові Італії, розкрито його естетичні переживання. «Політичний режим, який панує в країні, – пише Стендаль, не створює умов для розвитку літератури». Того ж року виходить наступна книга «Історія живопису в Італії». Розглядаючи питання, пов'язані з античним і новим ідеалами краси, письменник творить свою оригінальну концепцію мистецтва, утверджуючи і обґрунтовуючи принципи реалізму.

У 1820 році в Італії починається масове переслідування карбонаріїв, Стендаль повертається на батьківщину, де у 1822 році виходить його трактат «Про любов», в якому багато автобіографічного, пов'язаного з нерозділеним коханням до Meтільди Bicконтіні. У цьому творі, який Стендаль називає «трактатом з моральної медицини», здійснюється глибокий і тонкий математичний аналіз усіх фаз і стадій почуття кохання. Істотним її елементом вироблений письменником термін «кристалізація» – особлива діяльність розуму, який ідеалізує кохану жінку, наділяючи її найпривабливішими рисами і перетворюючи на найдовершенішу істоту. Любовна пристрасть стане предметом постійної уваги Стендаля в художньому дослідженні сучасної дійсності, яка сприймається через внутрішній світ людини.

У 1824 році виходить «Життя Россіні», а у 1825 – трактат “Расін і Шекспір”, який став настільною книгою для багатьох письменників ХІХ ст. Осмислюючи шлях розвитку французької літератури, Стендаль нібито включається у суперечку між “старими” і “новими” і пропонує Франції шекспірівський шлях розвитку. Класицизм, корифеєм якого вважався Расін, Стендаль називає “мистецтвом прадідів» і протиставить йому шекспірівську спрямованість на живе, реальне життя, на неповторність певного історичного відрізку, який проживає нація. Романтизм він називає мистецтвом сучасності, яке відображає реальну дійсність або минуле з позицій сучасності. «Власне кажучи, – пише Стендаль, – усі великі письменники були свого часу романтиками. А класики – це ті, хто через сто років після їх смерті наслідує їх, замість того щоб розкрити очі і наслідувати природу». Від літератури він вимагає ідейності, моральності, філософської цілеспрямованості, пристрасності. Вважаючи мистецтво «дзеркалом» життя, письменник відстоює право на вибір ситуацій і персонажів, необхідних для вирішення авторського задуму, їх узагальнення, типізацію, формулюючи, по суті, принципи реалізму.

У 1827 році виходить роман «Арманс», що став першим досвідом в жанрі соціально-психологічного роману, підготовкою до епохального полотна “Червоного і Чорного”.

Революцію 1830 року Стендаль зустрічає з захопленням. У публіцистичних статтях і романі «Червоне і чорне» він викриває аристократію, буржуазію, церковників, наполеонівських генералів, що продалися монархічному урядові.

У вересні 1830 року письменник повертається на адміністративну службу, діставши призначення французького консула у маленькому приморському містечку Чівіта-Векк'я в Італії. У 1834-1835 рр. він працює над частково автобіографічним романом «Люсьєн Левен» (“Червоне і біле”). У багатьох моментах головний герой повторює вчинки Анрі Бейля під час влади Наполеону у Франції. Так само, як колись Бейль, Левен спостерігає Францію “на видиханні” революції, коли красиві ідеї перетворюються на бажання побільш урвати від республіканського пирога. Використання мотиву “роману дороги” надає автору можливість показати широку панораму суспільства часів Липневої Монархії. Стендаль не дописав цей твір до кінця з невідомих причин.

У 1836 році друкує «Життя Наполеона», а у 1838 р. «Записки туриста». У тому ж 1838 році Стендаль пише свій роман «Пармська обитель», побудований на матеріалі старовинної італійської хроніки, який побачив світ у 1839 році, починає працювати над романом «Лам'єль». У нього багато творчих планів, та письменник не міг знати, що жити йому зосталося кілька років і що більшості задуманого не судилося здійснити. 22 березня 1842 року, перебуваючи у Парижі, він втратив свідомість на вулиці перед дверима міністерства іноземних справ і вночі помер від удару, залишивши у своїх творах багато роздумів і спостережень, пов’язаних із бурхливим часом.

Стендаль і Наполеон. Життя і творчість Ф.Стендаля були тісно пов’язані з особистістю Наполеона, ставлення до якого у письменника змінювалось з часом і свідчить про сталість його політичних принципів. Почавши у 1817 році працю над книгою «Життя Наполеона» і маючи намір відповісти на нападки на Наполеона з боку прибічників «законної» монархії, він полишає її у зв'язку зі станом здоров'я. Вдруге він повертається до неї, щоб полемізувати з книгою пані де Сталь «Роздуми про найголовніші події французької революції», зрозумівши її як виступ проти режиму Наполеона з позиції захисту Бурбонів, але тепер, уже з міркувань цензури, припиняє роботу. Тільки у 1836 році він остаточно повертається до цієї теми. Молодий генерал Бонапарт в усьому блиску слави постає перед зором Стендаля як велика людина, що пробуджує героїчний дух народу. Стендалю імпонує енергія Наполеона, якого він порівнював з кондотьєрами епохи Відродження, його блискучий талант воєначальника, його державні заходи – «величні, розумні і благотворні»; зокрема це стосується славнозвісного кодексу Наполеона, який зробив судочинство справедливішим. Причину падіння Наполеона Стендаль вбачає у тому, що той зрадив революцію,— він «подумки бачив перед собою корону, і його засліпив блиск цього застарілого брязкальця». Стендаль таврує деспотизм Наполеона, який, ставши імператором, пригнічував громадську думку у Франції. Пафос книг Стендаля «Життя Наполеона» і «Спогади про Наполеона» у схилянні перед генієм великої людини і засудженні самої суті бонапартизму, ідеї сильної влади. В постаті Наполеона письменник цінував не самодержця, а республіканського генерала, який велично виглядав на фоні Бурбонів. В Бонапарті, крім того, йому імпонувала пристрасть, яку Стендаль-письменник цінував понад усе.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Бухгалтерського обліку	\|	Втілення «італійського характеру» в новелі «Ваніна Ваніні» (1829).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.037 сек.