• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ДОДАТКОВА

ОСНОВНА

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України : Підручник. – К. : Либідь, 2006. – 424 с.

2. Вища педагогічна освіта і наука України: історія, сьогодення та перспективи розвитку. Запорізька обл./ Ред. рада вид.: В.Г. Кремень (гол.) [та ін.]; Ред. кол. Тому: І.П. Аносов (гол.) [та ін..]. – К.: Знання України, 2009. – 431 с.

3. Деякі аспекти морального виховання: Практ. Матеріал для класних керівників, вихователів і вчителів / Авт.-укл. В.К. Деміденко. – К.: ІСДО, 1995. – 40 с.

4. Елькін М.В. Історія педагогіки: [навчально-методичний посібник до самостійного вивчення дисципліни] / М.В. Елькін, М.М. Головкова, А.А. Коробченко. – Мелітополь: ТОВ «Видавничий будинок ММД», 2009. – 204 с.

5. Житник Б.О., Павлютенков Є.М., Маслікова І.В. Методологічні проблеми дослідницькоекспериментальної роботи в сучасній школі / Є.М. Павлютенков. Дослідницька діяльність як продуктивна освітня послуга методичного менеджменту / І.В. Маслікова. – Х. : Вид. група «Основа», 2008. – 160 с.

6. Жупанський Я., Круль В. Про об’єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. – 1994. – №1 – 2. – С. 3 – 5.

7. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія / Уклад.: О.О. Любар; За ред. В.Г. Кременя. – К.: Знання, 2005. – 767 с.

8. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності // Освіта України. – 2000. - №32. – С. 6-7.

9. Крачило М.П. Краєзнавство і туризм: Навч. посібник. – К. : Вища шк. – 200 . – 509 с.

10. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання: Навчальний посібник / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. –

2-е вид., випр. і доп. – Харків : «ОВС», 2002. – 400 с.

Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. посіб. / За ред. О.О. Любара. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2003. – 450 с.

11. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічноі думки в Украіні : Навч. посіб. – К. : Вікар, 2003. – 335 с.

12. Нісімчук А.С., падалка О.С., Шпак О.Т. Сучасні педагогічні технології : Навчальний посібник. – К. : Видавничий центр «Просвіта»; Пошуково-педагогічне агентство «Книга Пам’яті України». 2000. – 368 с.

13. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І. Теорія і методика виховання: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 515 с.

14. Пангелов Б.П. Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей : навч. посіб. / Б.П. Пангелов. – К. : Академвидав, 2010. – 248 с.

15. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. – К. : Радянська школа, 1985. – 312 с.

16. Шляхтун П.П. Методика викладання соціально-гуманітарних дисциплін : навч. посіб. / П.П. Щляхтун. – К. : ВЦ «Академія», 2011. – 224 с.

17. Українська педагогіка в персоналіях : У 2 кн. Кн. 1, Х – ХІХ століття : Навч. посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. – К. : Либідь. – 2005. – 624 с.

1. Абдуллина О.А. Общепедагогическая подготовка учителя в системе высшего педагогического образования. – 2-е изд. – М. : Просвещение, 1990. – с. 83 – 137.

2. Баріон О.П., Дігтяр Ю.М. Стежками Північного Приазов’я. Путівник. – Запоріжжя : « Поліграф», 2002. – 254 с.

3. Баханов К.А., Лиман И.И. Записки В.К. Крыжановского. – Бердянськ, 2003.

4. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К., 1997. – с.

5. Державна національна програма «Освіта. Україна XXI ст.» – К. : Райдуга, 1994. – 16 с.

6. Луговий В. Педагогічна освіта в Україні. – К., 1994. – с.

7. Мешечко Е.Н. Географическое краеведение учебное пособие для пед. ин-тов. – Минск, Высш. шк,1986. – С. 5 – 18.

8. Ноздрина Л.Ф. Записки краеведа. – Бердянск, 2004.

9. Образование и педагогическая мысль Крыма (ХІХ – начало ХХ столетия): Монография в 2-х т., Т. 1 / А.В. Глузман, Л.И. Редькина, С.А. Вишневский и др.; Под общ. ред. А.В. Глузмана, Л.И. Редькиной. – К.: Знания Украины, 2007. – 384 с.

10. Образование и педагогическая мысль Крыма (ХХ – начало ХХІ ст.) Т. 2 / А.В. Глузман, Л.И. Редькина, С.А. Вишневский, А.С. Аблятипов; под. общ. ред. А.В. Глузмана, Л.И. Редькиной. – 2008. – 359 с.

11. Педагогіка: Хрестоматія / Уклад. : А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К., 2003. – с. 526 – 529.

12. Педагогічна майстерність учителя : Навчальний посібник / За ред. проф. В.М. Гриньової, С.Т. Золотухіної. – Вип. 2-е, випр. І доп. – Харків : «ОВС», 2006. – 224 с.

13. Північне Приазов’я / За ред. В.В. Крижка, В.А. Папанової та інш. – Донецьк-Бердянськ : Норд-Прес, БДПУ, 2008. – 356 с.

14. Положення про загальноосвітній навчальний заклад // Директор школи. – 2000. – № 29 – 32 (125-128). – С. 3 – 6.

15. Ушинський К.Д. Про народність у громадянському вихованні // Вибр. пед. твори у 2 Т. – К., 1983. – Т. І. – С. 44, 76, 169.

16. Шевчук С.П. Історія шкіл Куйбишеввського району. Нариси. Частина перша. – Центр краєзнавчих досліджень Північного Приазов’я. – смт. Куйбишеве. – 2009. – 136 с.

17. Шевчук С.П., Пономарьов В.І. Білоцерківка: історія села та школи очима краєзнавця та вчителів. – Куйбишеве. – 2009. – 92 с.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І

СУТНІСТЬ, ВИДИ, НАПРЯМИ КРАЄЗНАВЧОЇ РОБОТИ

У ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ

Тема 1.1. Педагогічне краєзнавство

ПЛАН

1. З історії вивчення краєзнавства.

2. Сутність педагогічного краєзнавства.

3. Функції педагогічного краєзнавства.

4. Принципи підготовки й організації студентів до роботи з краєзнавства

Рекомендована література

Основна:

1. Гончаренко С.У. Український педагогічній словник / Семен Устимович Гончаренко. – К. : Либідь, 1997. – 376 с.
2. Грушевський М.С.Ілюстрована історія України / М.С. Грушевський. – К. : Наук. Думка, 1992. – 543 с.
3. Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2015 р. Затверджена Постановою Уряду № 1001 від 21 липня 2006 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua 35

4. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України головний ред. В.Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – С. 430 – 432.

5. Жванко Л. М. Краєзнавство: Конспект лекцій (для студентів усіх курсів денної і заочної форм навчання напрямів підготовки: 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 «Облік і аудит», 6.030601 «Менеджмент») / Авт. : Л. М.Жванко; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. – Х. : ХНАМГ, 2010. – 163 с.

6. Жупанський Я. І., Круль В. П. Роль і місце географічного краєзнавства у структурі національного краєзнавства // Географічне краєзнавство: сучасний стан і перспективи. – Житомир : Льонок, 1992. – С. 3 – 4.

1. Історичне краєзнавство в Українській РСР / П.Т. Тронько, В.О. Горбик, О.І. Лугова та ін.; Відп. ред. П.Т. Тронько; АН УРСР; Ін-т історії. – К. : Наукова думка, 1989. – 240 с.
2. Левківський М.В. Історія педагогіки: Навчальний посібник. – Житомир : ЖДПУ, 2002. – 292 с.

9. Педагогічний словник / За ред. М.Д. Ярмаченка – К. : Педагогічна думка, 2001. – С. 269.

10. Ігнатенко Н.В., Н.С. Побірченко Педагогічно-просвітницька діяльність Павла Платоновича Чубинського (1839–1884): навч. посіб. / Н.В. Ігнатенко, Н.С. Побірченко. – Т. : Астон, 2008. – 158 с.

11. Побірченко Н.С. Педагогічне краєзнавство: теоретико-методологічний аспект // Педагогічна і психологічна науки в Україні. Збірник наукових праць до 15-річчя АПН України у 5 томах. Том 1. Теорія та історія педагогіки. – К.: «Педагогічна думка», 2007. – С. 79–86

12. Стельмахович М.Г.Українська родинна педагогіка / М.Г. Стельмахович. – К. : ІСДО, 1996. – 288 с.

13. Сухомлинський В.О. Щоб у серці жила Батьківщина. – К. : «Знання. – 1965. – 80 с.

Додаткова:

1. Аптикиев А.Х. Развитие творческой индивидуальности студента средствами педагогического краеведения. Дис. … канд. пед. наук. – Оренбург, 2004. – 184 с.

2. Энциклопедическийсловарь / под ред. И.Е. Андреевского и проф. Ф.Ф. Петрушевского. – СПб. : Изд-во Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона, 1901. – Т. 66. – С. 693 – 694. 9

3. Энциклопедическийсловарь / под ред. И.Е. Андреевского и проф. Ф.Ф.Петрушевского. – СПб. : Изд-во Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона, 1897. – Т. 42. – С. 643 – 644. 10

4. Матіяш В.В. Педагогічне краєзнавство у підготовці майбутніх учителів початкових класів до гуманітаризації навчання. – Дис. … канд. пед. наук. – Тернопіль, 1999. – 177 с.

5. Матіяш В.В. Педагогічне краєзнавство: сутність, принципи, джерела // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2003. – №5. – С. 111–120.

6. Семеновська Л.А. Підготовка майбутніх учителів до професійної діяльності засобами педагогічного краєзнавства // Дидаскал. – 2006. – № 4. – С. 49–52.

7. Русова С. Шкільні екскурсії і їх значення / С. Русова // Світло. – 1911. – Кн. 8. – С. 25–34.

Опорні поняття теми:

Завдання краєзнавства, зв’язок краєзнавства з іншими науками, краєзнавець, краєзнавство, мета краєзнавства, об’єкт краєзнавства, предмет краєзнавства, професійна підготовка вчителя.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

1.1.1. З історії вивчення краєзнавства

Осмислення питань теоретичного і практичного досвіду краєзнавчої підготовки майбутнього вчителя стало поштовхом до зародження в кінці 60-х рр. ідей педагогічного краєзнавства. З 1996 року у педагогічних вищих навчальних закладах України з ініціативи Міністерства освіти і науки України досвідченими спеціалістами, вчителями, науковцями вивчається стан підготовки фахівців з туристсько-краєзнавчої роботи. Цілком природно, що педагоги і психологи розглядають це явище з різних позицій. Так, у педагогіці наукові розробки з використання краєзнавчих матеріалів акцентовано на виявленні умов ефективного застосування краєзнавчих знань, умінь і навичок у навчанні і вихованні підростаючого покоління. У психології – на механізмах особистісних змін, характеристиках становлення індивідуальності учня засобами краєзнавства.

Ефективність реалізації завдань реформування освіти, спрямованих на виховання національно свідомих і освічених громадян України, багато в чому залежить від краєзнавчої підготовки майбутнього вчителя. Про важливість забезпечення ефективності такої підготовки засвідчують державні документи Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Концепція національного виховання», «Національна доктрина розвитку освіти», «Концепція громадянського виховання», Постанова Кабінету Міністрів України від 10 червня 2002 року «Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року», Концепція гуманітарної освіти в Україні, Концепція позашкільної освіти та виховання, Концепція екологічної освіти в Україні, Державна програма «Вчитель», Державна програма розвитку освіти в Україні на 2006–2010 роки, Міжгалузева програма «Пізнай свою країну» на 2007–2012 роки, «Положення про Всеукраїнську координаційно-методичну раду з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій», Наказ від 06.04.2007 N 286 «Про поліпшення туристсько-краєзнавчої роботи у навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України», Постанова від 21 липня 2006 р. N 1001 «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» та інші.

Якість підготовки майбутніх учителів до краєзнавчої роботи з учнями вимагає ретельної і плідної роботи викладачів ВНЗ. Саме тому у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів впроваджено курси суспільно-гуманітарного спрямування: «Історичне краєзнавство», «Географічне краєзнавство», «Педагогічне краєзнавство», що є не лише одним з етапів теоретичної підготовки студентів, а і результатом практичної орієнтації під час підготовки до семінарсько-практичних занять, самостійної творчої діяльності, індивідуальної, пошуково-дослідної, а також у період проходження педагогічної виробничої практики у ЗНЗ. У Бердянськомудержавному педагогічному університеті, починаючи з 2003 року, у навчально-виховний процес впроваджено курс «Педагогічне краєзнавство», який сприяє створенню позитивної морально-психологічної атмосфери в студентському колективі, невимушеному вільному спілкуванню між студентами, особистісній зацікавленості в історико-педагогічній краєзнавчій діяльності. Основна ідея створення та впровадження курсу – інтегрувати як краєзнавчі, так і методичні знання студентів, необхідні для ефективної реалізації краєзнавчого принципу викладання в практиці роботи вчителя. Мета вивчення студентами курсу – забезпечення ґрунтовної обізнаності зі скарбницею народної педагогічної мудрості, залучення їх до раціонального користування цими знаннями, підготовка до народознавчої роботи в школі; збереження і передача наступним поколінням соціального досвіду, стабілізація родинних та суспільних стосунків, регламентація та контроль власної поведінки. Послідовне і цілеспрямоване виконання освітніх завдань у навчально-виховному процесі забезпечується реалізацією принципів народності, культуро- і природовідності, регіональності, емоційності має на меті відродити та розвинути духовно-моральну культуру громадянина України.

Дослідження та наукові обґрунтування необхідності використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі школи зробили сучасні науковці О.В. Корнєєв, В.П. Корнєєв, М.Ю. Костриця, М.П. Крачило [Крачило М. П. Краєзнавство і туризм: Навч. Посібник. – К. : «ВИЩА ШКОЛА». – 1994]. Проблема професійної підготовки майбутнього вчителя засобами краєзнавства висвітлена в дослідженнях А.С. Архангельського, Л.П. Вовк, В.П. Білозерцева, В.І. Євдокимова, В.І. Бондаря, В.О. Кан-Каліка, В.М. Мадзігона, В.І. Маслова, С.Д. Максименко, О.Г. Мороза, В.В. Сагарди, В.О. Семиченко, С.О. Сисоєва, М.І. Шкіля, М.Д. Ярмаченка та інших. Проблемі навчання та виховання майбутніх учителів засобами краєзнавства приділено увагу в працях О.С. Баркова, В.В. Обозного, М.Г. Стельмаховича та ін. Питання використання краєзнавства в професійній роботі вчителя з учнями початкової школи розкрито в сучасних дослідженнях В.В. Матіяш. В.В. Обозний, досліджує питання краєзнавчої освіти в системі професійної підготовки майбутнього вчителя.

Як визначено в «Педагогічній енциклопедії» «краєзнавство у школі – це вивчення учнями на уроках і в позаурочний час природи, соціально-економічного і культурного розвитку місцевого краю – шкільного мікрорайону, села, міста, району, області. Краєзнавство – один із важливих засобів зв’язку навчання і виховання з життям, з практикою». Саме використання місцевого матеріалу в процесі навчання допомогає розкрити загальні закономірності досліджуваних явищ, пробудити в учнів інтерес до знань, виховує в них прагнення до самостійної творчості, допомогає обрати майбутню професію.

Краєзнавство завжди цікавило філософів, соціологів, психологів, етнографів, істориків, географів як феномен соціальної культури, що розкриває особливості засвоєння людьми унікального природного ландшафту, національної культури, володіє специфікою на рівні регіону (краю, області, міста, селища). Будь-який регіон, з притаманними йому єдиними і відносно автономними соціальними, економічними і культурними умовами визначається значимими для його населення відомими історичними подіями, пам’ятками культури, персоналіями, ментальністю, духовними цінностями. Тому зростаюча роль регіонального фактора призводить до необхідності вивчення регіону як самостійної соціокультурної одиниці. Геополітичні та соціально-економічні зміни, які відбуваються в Україні, свідчать про відносну самостійність суспільного і культурного розвитку регіонів. Відбувається інтенсивний розквіт регіоналістики (регіонознавства) – наукового напрямку, що має своїм предметом дослідження локальну територію (місцевість) як цілісне й безумовно неповторне за своєю сутністю явище. У науковому обігу регіоналістики зустрічаються лінгвістичні поняття «ойконіми», «топоніми», «мікротопоніми», «астроніми», «урбаноніми», «годоніми», «агороніми».

Регіон – це частина країни, своєрідний соціум. Історичними та етнокультурними регіонами в Україні є Західна Україна (Галичина, Західна і центральна Волинь, Закарпаття та Буковина, Полісся); Центральна Україна (або Наддніпрянська Україна) – це Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина; Південно-Східна Україна (Слобідська Україна, Східна Україна або«Донбас», Придніпров’я, Приазов’я, Північне Причорномор’я, Південна Україна, Крим). Географічні і соціально-історичні умови розвитку регіону утворюють просторово-часовий континіум, у межах якого соціокультурний феномен набуває певної специфіки. Важливою ознакою якої є усвідомлення населенням того, що регіон – їх мала Батьківщина (рідний край). Адже високі поняття «Батьківщина», «національна гідність», «патріотизм» починаються зі знання людиною свого села, міста, області, краю, в якому людина здобула свої коріння і силу.

В «Енциклопедії освіти» за редакцією В.Г. Кременя краєзнавство трактується як комплексне дослідження краю. Визначено, що до терміну «рідний край» належить: 1) історико-культурний регіон (Поділля, Полісся, Слобожанщина, Галичина, Волинь, Таврія тощо); 2) територіально-адміністративна одиниця (область, район, місто, село) [3; 430–432]. У свою чергу краєзнавство тісно пов’язане з музеєзнавством, народознавством, етнологією, культурологією, джерелознавством і архівознавством, археографією.

Таким чином, краєзнавство – це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, які здійснюють наукове та всебічне пізнання краю.

Об’єктом краєзнавстває конкретна територія або місцевість з притаманними їй природними факторами, складом населення, різними галузями господарства, історичними подіями, явищами та процесами, пам’ятками матеріальної та духовної культури. Саме ці складові є синтезом теорії і практики різних наукових знань, мають різні за характером методи дослідження, а предметом вивчення краєзнавства, що об’єднує ці напрямки краєзнавчої діяльності, є край – адміністративно-територіальна одиниця, автономна за ознакою і характеристикою (регіон, область).

Сучасні вчені по-різному виділяють напрями краєзнавства. П.Т. Тронько виокремлює історичне, етнографічне, літературне, географічне, мистецьке.

Охарактеризуємо ці напрями. Історичне краєзнавство вивчає історію окремо взятої місцевості, популяризує історичні факти, події, матеріалізовані в пам’ятках історії та культури певного регіону (міста, села) та відомих історичних особистостей даної місцевості, досліджує історію виробничих та наукових установ, навчальних закладів, суспільних організацій тощо, об’єднаних територіальною спільністю. До важливих завдань історичного краєзнавства належать дослідження маловідомих сторінок історії України, сприяння відродженню національної гідності народів, що проживають на території України, формування історичної памяті народу тощо.

Етнографічне краєзнавстводосліджує народну матеріальну й духовну культуру – звичаї та обряди, побут, одяг, усну народну творчість. Завданням етнографічного краєзнавства є відродження і збереження традицій народу в його регіональному багатоманітті; відродження та популяризація народних свят, звичаїв і обрядів, народних ремесел тощо.

У своїх наукових розвідках П.Т.Тронько зазначає: «…мало приділяється уваги дослідженню проблем етнографічного краєзнавства в Україні. Між тим, ця галузь краєзнавства – одна з визначальних ланок вивчення історії та культури краю, що повинна зайняти належне місце у діяльності краєзнавців… Це важливий напрямок краєзнавства, що передбачає широкий спектр студій матеріальної і духовної культури» [5].

Літературне краєзнавствосприяє осмисленню історії рідного краю, його духовного життя, національних традицій, формуванню національної свідомості, патріотизму; досліджує життя видатних письменників, поетів-земляків; вивчає літературний процес рідного краю. На уроках і в позаурочний час воно виступає могутнім виховним засобом, що стимулює самовдосконалення і саморозвиток особистості учнів, для яких приклад вихідця з рідного краю є дієвою моральною alma mater.

Географічне краєзнавстводосліджує територію рідного краю, в його основу покладено географічні знання.До основних завдань географічного краєзнавства належить повернення історичних, власне автентичних українських географічних назв вулиць, міст тощо. Основними джерелами географо-краєзнавчих досліджень є літературні, картографічні, статистичні, архівні, усні джерела, пам’ятки історії і культури, спостереження за об’єктами та процесами природи, методи польових досліджень.

Учені-дослідники В.В. Обозний, Ю.А. Грабовський, А.Л. Шипко паралельно з географічним та етнографічним виокремлюють такі напрями краєзнавства. Біологічне краєзнавство, що ознайомлює з представниками місцевої флори і фауни, їх особливостями, ролі у господарській діяльності, місцевими біогеоценозами, застосування біологічної науки в господарстві, лісництві, вивчення методики проведення спостережень за природою, дослідів, збирання різних краєзнавчих колекцій, ботанічного і зоологічного матеріалу.

Фольклорно-мистецтвознавче краєзнавство, котре передбачає збереження кращих зразків народного мистецтва (музики, віршів, легенд, оповідань), стимулює створення фольклорно-етнографічних ансамблів, заохочення літературної творчості молоді.

Господарче краєзнавство, яке досліджує економіко-географічні особливості населених пунктів, фактори історико-географічного розвитку промислових підприємств, ознайомлює з сільськогосподарськими підприємствами, виокремлюючи економіко-географічну характеристику господарств, а також досліджує рослинництво, тваринництво тощо.

Останнім часом набуває поширення екологічне краєзнавство, метою якого є поглиблення усвідомлення кожною людиною екологічних проблем, формування відповідальності за збереження, примноження й розумне використання природних ресурсів.

Музеєзнавствопереймається науково-систематичним накопиченням та демонстрацією природно-історичничних колекцій, експонатів, пам’яток і пам’ятників культури, мистецтва тощо, які виступають першоджерелами для вивчення певної навчальної дисципліни.

Туристично-краєзнавча діяльність зосереджена на формуванні моральних, вольових якостей краєзнавців, їх фізичному загартуванні, збагаченні знань про історію, культуру, економіку, природу рідного краю, що досягається під час туристичних походів, подорожей, краєзнавчих екскурсій.

У «Енциклопедії освіти» за редакцією В.Г. Кременя зазначається, що краєзнавство диференціюється на державне, здійснюване у наукових установах: науково-дослідних інститутах, музеях, бібліотеках тощо; громадське, що досліджує краєзнавчий рух із залученням широких кіл громадськості, педагогічне, у якому виокремлюється шкільне (учнівське).

Теоретико-методологічні засади національного і географічного краєзнавства розробив Костриця М.Ю.

У своїх наукових працях М.Ю. Костриця зазначає, що важливою ознакою краєзнавства є поліхронізм, у зв’язку з чим воно постає водночас і галуззю наукового пізнання, і масовим рухом, і формою громадської діяльності. При цьому вчений виокремлює три основні функції географічного краєзнавства: наукову, пропедевтичну і педагогічну.

Наукова функція географічного краєзнавства визначає краєзнавство як складову частину географiчної науки. Реалізація цієї функції передбачає розгляд географічного краєзнавства як важливого iнструментарiю до пiзнання i перетворення певної території, що фактично порiднює його iз завданнями i цiлями конструктивної географії. У цьому відношенні географiчне краєзнавство виступає як прояв географiчного процесу i загальних закономiрностей розвитку природи i суспiльства у конкретних локальних (за територіальними ознаками: регіон, район, край, область, місто, село) умовах.

Педагогічна функція визначає краєзнавство і як метод, і як дидактичний принцип, за допомогою яких можна досягти підвищення ефективності навчально-виховного процесу в освітніх закладах, успішно опанувати знання про природу оточуючого середовища, історію краю й життя людини, допомагати формувати практичні уміння і навички.

Реалізація пропедевтичної функції передбачає визначення краєзнавства як курсу елементарної шкільної географії. Тобто це попереднє вивчення географічних понять, явищ на основі здобуття знань про рідну місцевість. Це завдання ще з 1992-1993 навчального року було покладено в основу вивчення курсу «Географія рідного краю»: зі знань про рідний край започатковується вивчення систематичного курсу шкільної географії.

За визначенням Д.С. Ліхачова краєзнавство є «найбільш масовим різновидом науки».

На думку вченого, краєзнавство належить до комплексного типу наук, що поєднує природознавчі, історичні, мистецтвознавські, літературознавчі, наукові відомості. Дмитро Сергійович вбачав велику виховну роль у «моральній віддачі» краєзнавства як науки, що вимагає від людини небайдужого ставлення до предмету вивчення та власно зроблених висновків, вчить людей не тільки закохуватися у свій край, але і любити знання про нього і виховувати та плекати в собі любов до інших країн.

Я.І. Жупанський та В.П. Круль національне краєзнавство визначають як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує в світі тривимірних системних моделей: простір (географічне краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство)[6].

Під шкільним краєзнавством розуміють організовану педагогом діяльність учнів, яка складається з освітньо-пізнавальних, пошуково-дослідних, практично-творчих компонентів і спрямована на систематичне вивчення, збереження і відтворення культурної спадщини рідного краю. Краєзнавство передбачає ознайомлення учнів з природою, географією, історією, культурою краю, сприяє формуванню національної самосвідомості й ціннісних орієнтацій, вихованню патріотичних почуттів, розвитку потреби й готовності поширювати і примножувати культурні надбання.

Як зазначено в «Енциклопедії освіти» в Україні педагогічне краєзнавство завжди було пов’язане з науковим і громадським. Краєзнавчі ідеї, що генетичним корінням сягають сфери української етнопедагогіки, пронизували навчально-виховну практику братських і козацьких шкіл, пізніше – колегіумів і гімназій, де вивчення різних предметів здійснювалося з використанням місцевих матеріалів, зокрема фольклорних [4].

Краєзнавство в освітньому вимірі – це комплекс наукових дисциплін, що досліджує специфічні особливості (поліетнічність населення) певної території країни (регіональність).

М.Д. Ярмаченко виокремлює краєзнавство в школі як вивчення учнями природи, економіки, історії і культури місцевості – шкільного мікрорайону, міста, села, району, області. Краєзнавство включає набуття учнями знань про свій край з розповіді вчителя або навчального посібника; самостійне здобування знань, перевідкриття відомих фактів і явищ довкілля; вивчення рідного краю в процесі дослідження, що має пізнавальний і науковий інтерес. Усе це перебуває в органічній єдності й реалізується в процесі урочної, позакласної та позашкільної роботи [9].

Краєзнавчі ідеї, які корінням сягають сфери української етнопедагогіки, почали впроваджуватися в навчально-виховну практику ще в школах Київської Русі. Опанування учнями історичних, педагогічних, географічних знань пов’язувалося з відомостями про культурну спадщину рідного краю. Безіменні народні «краєзнавці» – знавці місцевої історії – передавали підростаючому поколінню свої знання, які зберігалися в народній пам’яті, відбивалися в давніх літописах.

Наприкінці ХVIIІ у школах Російської імперії було введено курс вітчизнознавства. В офіційних документах є рекомендації для вчителів щодо вивчення в народних училищах рідної місцевості. Краєзнавство у ХVIII – ХІХ ст. було тісно пов’язано з науковим і громадським краєзнавством. Ще у „Статуті народних училищ Російської імперії” 1786 р. наголошувалось на обов’язковому збиранні учителем разом з учнями матеріалів про місцеву природу, жителів, їх побут, трудову діяльність.

У першій половині ХІХ ст. імператором Олександром І було введено ряд ліберальних починань, з яких і починається господарський і культурний розвиток усієї Російської Імперії. У 1803 році було затверджено «Попередні правила народної освіти», згідно з якими передбачалося відкриття Санкт-Петербурзького, Вільненського, Казанського, Харківського університетів. В Одесі, на базі Рішельєвського ліцею у 1865 році було створено Імператорський Новоросійський університет. У м. Ніжин – Ніжинська гімназія вищих наук (1820 р.) Саме в цих містах починають формуватися місцеві, культурно-просвітницькі, краєзнавчі, етнографічні центри. В Київському, Харківському Новоросійському університетах працювали географічні, історико-філологічні товариства, діяли аматорські гуртки етнографічного спрямування. Розповсюдження набували записи викладачами та студентами народних обрядів, пісень, видавництво альманахів, журналів, збірників, організація фольклорно-етнографічних експедицій містами й селами України.

ХІХ століття увійшло в історію як час відродження національних, культурних, духовних цінностей народу України. Зростає інтерес до археології, історії, нумізматики, архівних матеріалів. У 1839 році було засноване Одеське товариство історії та старожитностей. Як зазначає історик С.З. Заремба, досліджуючи питання українського пам’яткознавства, поява Одеського товариства історії та старожитностей була викликана практичними і науковими потребами. Товариство мало власний археологічний музей, в якому були зосереджені цінні пам’ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали. У 1859 році археологічний музей було об’єднано з Одеським міським музеєм старовини. У 1872 р. Одеське товариство історії та старожитностей отримує статус імператорського і стає на півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень.

Із заснуванням у 1834 р. Київського Імператорського університету Святого Володимира, його першим ректором Михайлом Максимовичем разом з Миколою Костомаровим було організовано центр історико-краєзнавчого дослідження України. Того ж року в м. Києві було створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зініціював створення музею старожитностей при Київському університеті.

Друга половина ХІХ століття позначилася розвитком краєзнавства у напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Така діяльність із залученням багатьох краєзнавців-аматорів проводилась у багатьох регіонах України. Звіти про дані дослідження частково публікувалися в різноманітних місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, а також у періодичних виданнях.

У цей період сталася важлива наукова подія – по всій території Правобережної України була проведена етнографічно-статистична експедиція Російського Географічного товариства до Південно-Західного краю під керівництвом Павла Платоновича Чубинського. Завдання експедиції: по-перше, дослідити народності Західно-Руського краю, а саме про етнічні відмінності, що проявляються у мові, вдачі, звичаях, про відносну кількість народів краю, важливі етнографічні межи і т. ін.; по-друге, вивчити розподіл населення за віросповіданнями і ступенем його релігійної і моральної культури; по-третє, зафіксувати господарський побут різних племен Західно-Російського краю і ступинь їх матеріального добробуту. Результати праць колективу під керівництвом П.П. Чубинського почали надходити з 1870 року. І вже з 1871 року їх почали друкувати: було видано 7 томів краєзнавчого матеріалу. Праці вийшли під загальною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» і містили цінний науковий матеріал: етнографічні та фольклорні матеріали (народні пісні, казки, загадки, звичаї, вірування, народний календар).

З 13 лютого 1873 року у Києві був офіційно відкритий Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства. Його головою було обрано Григорія Ґалаґана, а керуючим справами – П.П. Чубинського. Члени відділу зробили плідний внесок у культурно-просвітницьку та науково-дослідну діяльність з «вивчення сучасного і минулого українського народу» [10].

З середини ХІХ століття провідним центром українського краєзнавства стає м. Львів. У 1868 році серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства «Просвіта», звідки згодом вийшла велика кількість громадських організацій та установ, зокрема: «Рідна школа», «Сільський господар», «Союз українок», «Українське лікарське товариство», «Зоря», «Пласт» тощо. У 1873 році було засноване «Наукове товариство імені Шевченка» (НТШ), яке друкувало наукову літературу переважно про українську історію і письменство. У 1894 році професором історії Львівського університету став український історик Михайло Грушевський. Який з 1907 до 1914 року був головою НТШ, де разом з Іваном Франко створив у Львові Всеукраїнський культурний центр та заснував періодичне видання «Літературно-науковий вісник», у якому друкувалися найкращі українські письменники та вчені того періоду.

З 20-х років ХХ ст. в Україні широкого розмаху набуває краєзнавчий рух у суспільстві, у середніх навчальних закладах і вишах зокрема. Одна з характерних ознак цього етапу – комплексне вивчення історико-культурного середовища. Утворювалися гуртки, товариства, проводилися масштабні конференції з планування, обміну досвідом, надання методичної допомоги.

Початок 30-х років позначився загальмованістю краєзнавчого руху: припинив діяльність Український комітет краєзнавства (утворений на І Всеукраїнській краєзнавчій конференції, яка відбулась 25–28 травня 1925 р.) – перший всеукраїнський орган координації роботи численних краєзнавчих товариств і гуртків, який регулярно випускав журнал «Краєзнавство» (1927 р.), що висвітлював роботу осередків, установ, окремих фахівців і краєзнавців-аматорів. Він розробляв і скеровував на місця методичні матеріали, проводив інструктивну роботу, вів облік краєзнавчих організацій, сприяв обміну досвідом між ними, їх організаційному й методичному зміцненню.

За свідченням наукових джерел, Народний комісаріат України, починаючи з 1942 року, рекомендує науковим та культурно-освітнім установам «посилити збирання матеріалу з історії краю й про участь місцевого населення у Великій Вітчизняній війні» [7; 18].

Після завершення Другої світової війни Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху. У 1947 році в Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства, а також його відділення у Чернівцях, Харкові, Львові та інших листах.

У школах під керівництвом вчителів учні проводили значну пошукову роботу, пов’язану з героїчними подвигами земляків, набув поширення рух краєзнавців-слідопитів. У 50-ті рр. на базі обласних краєзнавчих музеїв були створені музейно-краєзнавчі ради, які координували різноманітну роботу з вивчення рідного краю, надавали значну допомогу і шкільним музеям, і краєзнавчим гурткам. У 60-х рр. у навчальних програмах з історії, географії та інших предметів було посилено краєзнавчі елементи, введено факультативи з історії краю.

З початку 1960-х pоків у краєзнавстві спостерігається потужне музейне будівництво. Набуло поширення утворення історико-етнографічних музеїв – скансенів(музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом). Скансени почали діяти в Переяславі-Хмельницькому (Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини), Ужгороді (Закарпатський музей народної архітектури та побуту), Львові («Шевченківський гай»), Чернівцях та Києві (Музей народної архітектури та побуту України).

Так, Переяслав-Хмельницький музей архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (під відкритим небом) було створено у 1964 р. Сьогодні Переяславський музей являє собою концепцію музеїв у музеї, де зібрані і відтворені експонати, починаючи з доби пізнього палеоліту до наших днів.

Музей народної архітектури та побуту в Києві (Пирогово) почав створюватись у 1969 році на території колишнього села Пирогів, що в давнину належало Печерській лаврі

У 1965 році почали готувати експозицію скансену в столиці Закарпаття – Ужгороді

Музей народної архітектури та побуту у Львові «Шевченківський гай» було започатковано у 1966 році

Початок 90-х рр. ХХ ст. позначився активізацією краєзнавства в Україні. 27 березня 1990 року з ініціативи громадськості в Києві було проведено з’їзд краєзнавців України і було проголошено відродження Всеукраїнської спілки краєзнавців, яка очоли краєзнавчий рух. Координуючу роль у становленні організаційних структур географічного краєзнавства в державі взяли на себе Інститут географії НАН України, Інститут туризму, Академія педагогічних наук України (АПНУ), краєзнавча комісія Українського географічного товариства, Географічна комісія Наукового товариства Шевченка у Львові, провідні державні університети (надалі національні), державні педагогічні інститути, природничі музеї, Асоціація вчителів географії України.

З метою підтримки краєзнавчого руху в Україні 27 вересня 2007 року Кабінетом міністрів України затверджено Міжгалузеву програму «Пізнай свою країну» на 2007 – 2012 роки. Серед основних завдань програми – залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об’єктів і явищ соціального життя, проведення краєзнавчих наукових досліджень. Державні органи влади: Міністерство освіти і науки молоді та спорту України, Міністерство культури і туризму, Національна академія наук здійснюють реалізацію заходів з розвитку краєзнавства в Україні. Зокрема, Міністерством освіти і науки молоді та спорту України, Академією педагогічних наук проводиться робота з розробки науково-методичного забезпечення викладання краєзнавства у ВНЗ, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладах. У ВНЗ України відкриваються кафедри краєзнавства. Науковці, освітяни, вчителі працюють над написанням авторських програм і навчальних посібників з курсів «Краєзнавство», «Історичне краєзнавство», «Географічне краєзнавство», «Педагогчне краєзнавство».

У «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» згадується значна кількість пам’яток історії та культури різних регіонів України, які можуть привабити іноземних та вітчизняних туристів [3]

Отже, краєзнавча освіта є психолого-педагогічною умовою створення культуротворчого середовища у навчально-виховному процесі як загальноосвітніх, так і вищих навчальних закладів. Краєзнавство – це шлях безпосереднього чуттєво-раціонального пізнання конкретних об’єктів довкілля, ефективний засіб патріотичного, трудового, фізичного виховання, розвитку громадської активності та професійної орієнтації.

1.1.2. Сутність педагогічного краєзнавства

Витоки краєзнавства йдуть з глибини віків і беруть свій початок від народного краєзнавства. Невідомі народні дослідники були знавцями різних місцевостей. Відомості про минуле поселень, міст, областей здавна збереглися в народній пам’яті. Свої знання історичного, географічного, господарського характеру люди передавали з покоління в покоління, тим самим зберігаючи наступність у матеріальній і духовній культурі народу.

Кращі представники української інтелігенції: письменники (Г. Сковорода, Т. Шевченко, М. Старицький, І. Франко, Л. Українка), педагоги (К. Ушинський, П. Каптерєв, С. Русова, Х. Алчевська, Б. Грінченко), етнографи (П. Куліш, П. Чубинський, Д. Яворницький) та інші розпочали велику роботу з вивчення культурної спадщини українського народу, заклали підвалини наукового напрямку у краєзнавстві, народознавстві, українознавстві.

Про необхідність використання місцевого матеріалу в навчально-виховному процесі писали А. Дістервег, Ж.Ж. Руссо, Я.А. Коменський. Так, у праці Я.А. Коменського «Мир чувственных вещей в картинках» автор веде діалог між вчителем і учнем, де розкриває сутність конкретних предметів і явищ найближчого оточення. Змістом книги служить цикл із 150 гравюр, кожна з яких – сукупність пронумерованих предметів, внизу містять короткий супровідний текст з тією ж нумерацією, що забезпечує образне сприйняття, накопичення чуттєвого пізнання.

Під керівництвом відомого українського культурно-освітнього діяча О. Духновича у Закарпатті було створено 71 школу, в яких учні навчалися рідною мовою, видано для них «Книжницю читальную», а для учительства – «Народную педагогію», в якій на демократичних і прогресивних засадах педагогічної думки ХІХ століття було розглянуто низку проблем національних шкіл, рекомендовано виховувати дітей у дусі народних звичаїв, використовуючи географічний, історичний, етнографічний матеріал рідного краю.

К.Д. Ушинський одним з перших звернув увагу на необхідність розвивати в дітей «інстинкт місцевості» – здатності бачити навколишнє середовище в контексті природи, суспільства, культури, виступав за введення до навчальних планів закладів курсу, що ознайомлював би учнів з історією народу, його національним характером, психологією, культурно-історичними традиціями і звичаями. Він радив Міністерству освіти скласти точну і чітку програму цього курсу, опублікувати методичну літературу до нього і таким чином курс «Вітчизнознавство» в школі. Педагог-гуманіст уперше визначив краєзнавство як педагогічне поняття, виділяючи суспільний, освітньо-виховний і педагогічний аспекти. К.Д.Ушинський рекомендував вивчати шкільні предмети (мову, географію, історію) за принципом «розширюваного кола»: від знайомого, близького (рідний край), до загального (країна). Класичним прикладом використання краєзнавчого принципу навчання і виховання став його підручник «Рідне слово», де значне місце посідала усна народна творчість – місцеві казки, прислів’я, думи. У методичному аспекті цінною є його думка про краєзнавство як засіб здійснення міжпредметних зв’язків. У працях «Рідне слово» і «Педагогічна поїздка до Швейцарії» К.Д. Ушинський вперше обґрунтував термін «батьківщинознавство».

У кожному регіоні, зазначав учений, «зосереджена маса відомостей – історичних, географічних, етнографічних, статистичних, які вчитель повинен вміло використовувати, закладаючи надійні основи моральних почуттів, гуманізму, милосердя».

Втілення краєзнавчого принципу в життя тісно пов’язували з принципами регіонального підходу та народності. Підвалини цього напряму в Україні в 70-х pp. XIX ст. були закладені відомим педагогом і просвітником Софією Русовою, яка вважала, що прищепити дитині національні риси можна лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території. Вона писала: «Взагалі нам бракує щирого патріотизму саме через те, що ми занадто мало знаємо свій рідний край, не додивляємося до життя народу, не цікавимося явищами природи, коли вона не виступає перед нами в якій-небудь грізній силі або красі. Шкільні екскурсії навчать нашу молодь пильно стежити за всіма дрібницями життя, навчать поважати закони природи, що керують життям. В мандрівках буде складатися характер учнів, звички до самостійності, упорядкування справ своїх і громадських, товариський настрій в усяких випадках мандрівочного життя» [Русова С. Шкільні екскурсії і їх значення / С. Русова // Світло. – 1911. – Кн. 8. – С. 25–34].

Вагомий внесок у розробку проблеми шкільного краєзнавства зроблено послідовниками К.Д. Ушинського – російськими педагогами Д.Д. Семеновим, який розробив програму і систему уроків з краєзнавства, що включали екскурсії, спостереження тощо, та М.Ф. Бунаковим автором близько 20 книжок історико-краєзнавчого характеру.

Проблеми формування національних цінностей перебували в центрі уваги багатьох періодичних видань ХІХ століття. Так, в одній зі статей журналу «Освіта» за 1894р. наголошувалось на тому, що учні мало знайомі з історією, культурою народу, розвинуті однобічно, нерідко з учнями працюють швидше чиновники, ніж педагоги. Чи може такий учитель розкрити перед дітьми всі чудеса і красу рідного краю, якщо він сам бачить лише куток світлого небосхилу?

З початку ХХ століття в умовах посилення демократичних тенденцій зростає інтерес до теорії і практики вивчення історії та географії рідного краю. У 1914 р., історик-методист В.Я. Уланов у педагогічний обіг вводить термін «краєзнавство» у значенні «місцева історія», «історія краю», обґрунтовує доцільність створення шкільних краєзнавчих музеїв, висловлює думку про введення краєзнавства в навчальні плани вчительських курсів.

А.С. Макаренко приділяв надзвичайно велику увагу краєзнавчій роботі. У літній час зі своїми вихованцями, мандруючи Батьківщиною. Плідна робота А.С. Макаренко описується в творах «Педагогічна поема», «Прапори на вежах» тощо.

Плідним поєднанням теорії і практики характеризується самобутня педагогічна творчість видатного гуманіста В.О. Сухомлинського. Віддаючи певну данину пануючій у радянські часи ідеології, Василь Олександрович на сторінках своїх книг і статей обґрунтовував необхідність виховання любові до Батьківщини. Глибоке вивчення його спадщини свідчить, що виховання патріотизму – найбільш глибокого і благородного почуття людини – він розглядав як важливу складову морального становлення особистості, як виховання любові до рідного краю, так званої «малої Батьківщини», до свого народу-трудівника, до рідної мови і пісні, традицій і звичаїв, до рідної природи і свого роду. Вчений здійснив ґрунтовні дослідження в галузі теорії і методики патріотичного виховання учнів, зокрема й засобами краєзнавства. Надзвичайну цінність для сучасної педагогіки має його розробка і апробація в реальній практиці принципу єдності інтелектуально-пізнавальних, емоційно-ціннісних і діяльнісно-практичних компонентів у вихованні.

З перших років навчання в життя учнів Павлиської школи входили слова «Вітчизна», «народ», «героїзм», які належать до азбуки загальнолюдської культури. В.О. Сухомлинський дбав про те, щоб патріотичні поняття не перетворювалися на декларативні гасла чи формальні імперативи, а «відкривалися» в ході самостійних роздумів, міркувань, аналізу. Збудити думку, націлити на висловлювання власних суджень, на колективне обговорення і пошук істини – ось мета дискусій на світоглядні теми (наприклад, «Батьківщина без тебе обійтися може, а ти без Батьківщини – ніщо» або «Чи треба сучасній людині знати далеке минуле?»), які проводилися для учнів молодшого підліткового віку. Відповідальним моментом патріотичного виховання є пробудження любові до рідного коаю через поступове формування особистісного ставлення до Батьківщини, адже патріотична ідея, як вважав педагог, повинна сприйматися «розумом і серцем». Не випадково свою фундаментальну працю В.О. Сухомлинський назвав «Щоб у серці жила Батьківщина» (1965 р.). Педагог був справжнім майстром практичного моделювання «емоційних ситуацій», підкреслював, що відбиття знань в емоціях – умова переходу їх у переконання.

Розширенню діапазону позитивних почуттів, збагаченню палітри їх відтінків сприяло переживання вихованцями краси в її найрізноманітніших проявах. Під керівництвом педагога діти вчилися бачити прекрасне у природі (мальовничі краєвиди рідної землі, красу рослинного і тваринного світу), мистецтві (поетичне слово, чарівна пісня), житті людей (естетика праці, гармонія стосунків). Виховання красою – так у лаконічній формі можна сформулювати одне з концептуальних положень системи В.О. Сухомлинського. На думку педагога, поняття рідної землі – велике і безмежне, але є дорогий і близький образ Вітчизни, що залишив слід у душі, зберігся з дитячих років назавжди. «Захоплення красою землі, де жили діди і прадіди, де нам судилося прожити життя, повторити себе в дітях, постаріти і піти в землю, яка народила нас, – це найважливіше емоційне джерело любові до Батьківщини» [13].

Образи-символи рідної землі, що зберігаються в емоційній пам’яті людини (кущ калини в лузі, верба над ставком, дзвінка пташина пісня тощо), В.О. Сухомлинський називав «корінцями», які, заглиблюючись у рідну ниву, напували соками дерево життя. Діти Павлиської школи вчилися змалку читати Книгу Рідної Природи і слухати чарівну Музику Довкілля. Маленькі подорожі-спостереження, захоплюючі екскурсії, після яких спалахував вогник творчості, народжувалися казки, оповідання-мініатюри, загадки, вірші – ось ті незабутні враження, що надавали яскравого естеричного забарвлення процесу пізнання рідного краю.

Художнє пізнання Батьківщини в спадщині В.О. Сухомлинського допомагало глибше осягнути красу і велич рідної землі. У Павлиській школі діяв драматичний гурток, ляльковий театр, де учні залюбки інсценували народні казки, ставили свої невеликі п’єси. Подорожі до джерел рідного слова, до фольклорних скарбів ставали невід’ємною складовою навчально-виховного процесу в Школі радості, де в кожній дитині бачили Поета, Творця. Серед художньо-естетичних факторів виховання духовної культури особистості В.О. Сухомлинський виділяв передусім ознайомлення учнів з «мовою почуттів».

В.О. Сухомлинський сповідував і відстоював ідею активного, а не лише споглядального патріотизму. Організовуючи краєзнавчу роботу школярів, яка завжди ґрунтувалася на естетичних засадах і характеризувалася нестандартним підходом до застосування традиційних форм, він започаткував уявні та реальні подорожі учнів рідною землею; географія їх поступово розширювалася і охоплювала рідне село, потім район і область, нарешті – країну. Цінність здобутків педагога у цій галузі полягала у використанні таких методів і прийомів, які забезпечували цілісність уявлення учнів про рідний край його природу, історію, культуру, мистецтво.

Окремі вечори біля карти Батьківщини присвячувалися видатним представникам української музики, літератури, театру, образотворчого мистецтва. В заочних екскурсіях широко застосовувалася наочність: малюнки із зображеннями пам’яток матеріальної і духовної культури, портрети митців, репродукції картин, діафільми та магнітофонні записи музичних творів. Уявні мандрівки виконували функцію підготовки до справжніх подорожей – пішохідних, пароплавних тощо. Педагог завжди намагався досягти такого рівня вихованості учнів, за якого вони утверджували патріотичні переконання в конкретних справах, одержуючи насолоду від творення краси для людей. Серед таких справ – традиційні свята Троянди, Врожаю, де діти дарували рідним плоди своєї праці, вирощування Саду Вдячності та Персикового гаю на честь героїв-захисників рідної землі.

Підсумовуючи, наголосимо, що теоретичні здобутки та практичний досвід В.О. Сухомлинського в галузі патріотичного й естетичного виховання школярів засобами краєзнавства є вагомим внеском в українську педагогічну спадщину; його ідеї спрямовані в майбутнє, у століття людини, тому вони мають не тільки історико-пізнавальне, а і практичне, прогностичне значення. Сьогодні перед учителем постає завдання – виховати в учнів потребу в широкому використанні надбань власного народу, в ознайомленні з традиціями, звичаями, на яких ґрунтується духовність українців.

У теорії педагогіки досліджувалися питання загально-педагогічних засад шкільного краєзнавства та його предметні напрями – історичне, географічне, літературне, художньо-естетичне, екологічне тощо. Широкого розповсюдження набуло впровадження краєзнавчих елементів під час вивчення історії, географії, літератури та інших дисциплін. Усе це сприяло підвищенню мотивації до навчання, забезпечувало реалізацію дидактичного принципу зв’язку навчання з життям.

Науковці до джерел краєзнавства відносять:

· археологічні пам’ятки (вироби з дерева, кістки, каменю, металу, кераміки);

· етнографічні матеріали (усна народна творчість: казки, легенди, думи, пісні, прислів’я, приказки, бесіди у вигляді зустрічей з відомими людьми тощо, обряди, звичаї, традиції, зразки матеріальної культури – одяг, побутові речі тощо);

· пам’ятки архітектури (культові та житлові споруди, маєтки, ландшафтно-палацові ансамблі, оборонні споруди (фортеці, вежі), архітектурно-культурні комплекси (арки, обеліски, колони, стели);

· пам’ятки образотворчого мистецтва (ікони, гравюри, календарі, листівки, афіші, плакати, марки, ордени, медалі тощо);

· літературні пам’ятки (літописи, рукописні книги, стародруки, мемуарну й епістолярну літературу, статистичні збірки, каталоги, пресу);

· документальні матеріали (кіно-, відео-, фотодокументи);

· краєзнавчу бібліографію (інформація про краєзнавчу літературу регіону, різноманітну за видом видань, за призначенням і повнотою відбору, за систематичністю випуску і періодом, який охоплюється, за тематикою);

· картографічні джерела;

· архіви музеїв: державних, громадських, художніх, меморіальних, краєзнавчих;

· державні архіви;

· бібліотечні архіви;

· статистичні джерела;

· спостереження (огляд різноманітних об’єктів і процесів);

· друковані джерела (підручники, довідники, енциклопедії, путівники, карти, періодичні видання тощо);

· пам’ятки історії та культури, пов’язані з історичними подіями в житті краю, розвитком суспільства і держави, а також твори матеріальної і духовної діяльності, які мають історичну, наукову, художню та іншу культурну цінність.

У шкільному краєзнавстві вчителями досить широко використовуються такі форми роботи, як урочні, позаурочні та позашкільні; масові, групові й індивідуальні.

Методика краєзнавчої роботи передбачає врахування специфіки етнокультурного середовища певного регіону, підготовку і проведення уроків-екскурсій, туристсько-краєзнавчих походів, фольклорно-етнографічних експедицій задля ознайомлення учнів з культурою регіону, в якому вони живуть. При цьому максимально враховуються інтереси учнів, які залучаються до самостійного планування тематики цих заходів, розробки маршрутів, вибору видів краєзнавчої діяльності, презентації результатів тощо. Це дає учням змогу обирати напрям краєзнавчої діяльності, який їх найбільше цікавить і відповідає схильностям, здібностям, професійним орієнтаціям. Під час краєзнавчої діяльності учні набувають інформаційних і самоосвітніх компетентностей, пов’язаних із роботою в бібліотеках, музеях, архівах, збираннях, обробкою та оформленням різноманітних матеріалів.

Використання вчителем на уроках краєзнавчого матеріалу допомагає розкрити загальні закономірності виучуваних явищ, збільшує інтерес до навчального предмета, поглиблює знання учнів про рідний край і розширює перспективи використання місцевих ресурсів для розвитку господарства даного регіону і країни в цілому).

На науково-педагогічному рівні тлумачення категорії «краєзнавство» пропонується С.У. Гончаренко в «Українському педагогічному словнику» таким чином: «Краєзнавство шкільне – освітньо-виховна робота, яка полягає у всебічному вивченні на уроках і в позанавчальній роботі частини країни (області, району, міста тощо)» [1].

Основним завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, виховною, практичною метою. Краєзнавчий матеріал на уроках допомагає розкриттю загальних закономірностей виучуваних явищ збільшує інтерес і глибину розуміння навчального предмету, збагачує учнів знаннями про свій край і перспективу використання місцевих ресурсів. Краєзнавча робота учнів дає цінний матеріал для науки і народного господарства (розвідки корисних копалин, гідрологічних й фенологічних спостережень, визначення типу грунтів, рослинності тощо) [1].

Краєзнавство як галузь педагогічного знання ґрунтується на знанні вчителем культури та побуту свого народу, знань про рідний край, а також вмінні донести дітям свої знання, що потребує великого таланту і мистецтва. Краєзнавство базується на історичному, педагогічному, психологічному та географічному аспектах, на здобутках педагогічної науки та методичному досвіді.

Шляхи розвитку краєзнавчої діяльності студентів у виші М.В. Левківський вбачає у впровадженні практичного компоненту відповідальності у навчально-виховний процес, який передбачає формування суб’єкт-об’єктних і суб’єкт-суб’єктних умінь. А ці вміння формуються у навчально-пізнавальній, громадсько-корисній, науково-пошуковій та інших видах діяльності. У цьому сенсі науковець наголошує на дослідницьких напрямах історико-педагогічного краєзнавства, які за своєю сутністю і характеристикою спрямовані на морально-духовний розвиток відповідальності студентів і підготовки їх до життєтворчості й життєдіяльності.

Учений наголошує на нагальній потребі в уточненні програми «Історія педагогіки» для вищих педагогічних навчальних закладів із урахуванням принципу регіональності. З огляду на це кардинально змінюється система технологій вивчення курсу «Історія педагогіки» з репродуктивного до частково-пошукового й творчого, де кожен студент може проявити себе у пошуково-краєзнавчій та науково-дослідницькій діяльності.

Викладачі Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини одним із способів впровадження краєзнавчого напрямку освіти в системі підготовки майбутніх учителя вбачають у введенні у навчально-виховний процес курсу «Педагогічне краєзнавство». В університеті діє науково-дослідний Центр педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування: Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України і Академії педагогічних наук України. У його складі працює лабораторія «Педагогічне краєзнавство Черкащини» під керівництвом досвідченого вченого Наталії Семенівни Побірченко, котра зазначає, що у педагогічній термінології поняття «педагогічне краєзнавство» уперше було вжито у 1966 р. російським дослідником П.В. Івановим. Він наголошував, що питання педагогічного краєзнавства повинні ввійти до програми вивчення курсу педагогіки. Однак сьогодні це поняття не набуло наукової завершеності і не має вичерпного визначення.

Визначення терміну «педагогічне краєзнавство» зустрічаємо в роботах дослідників: А.Х. Аптікієва, С.В. Крівова, В.В. Матіяш, Н.С. Побірченко, Л.В. Смирнова, О.В. Сухомлинської, О.В. Терьохіна, котрі дотримуються тенденції до розширення сутності поняття як важливої частини навчально-виховного процесу професійної підготовки вчителя у вищій школі.

Н.С. Побірченко підкреслює, що педагогічне краєзнавство – галузь історико-педагогічного знання про особливості розвитку освіти, науки, педагогічної думки, культури місцевого краю, вивчення, збереження та творче використання регіонального педагогічного досвіду в теорії і практиці сучасних освітніх закладів, і його слід розглядати як багатовимірний феномен історико-педагогічного знаня певного краю, який може бути адекватно інтерпретований лише з кількох позицій, а не з одного якогось погляду [11; 79–86].

Російський учений А.Х. Аптікієв розглядає педагогічне краєзнавство і як галузь загального краєзнавства, і як галузь історико-педагогічного знання про особливості розвитку педагогічної культури краю, пізнання, збереження та використання її цінностей в практичній діяльності вчителя.

В.В. Матіяш, узагальнюючи дослідження щодо визначення «педагогічного краєзнавства», робить висновок про те, що це наука про закономірності навчання й виховання підростаючого покоління на базі використання місцевого педагогічного матеріалу, передового педагогічного досвіду вчительських і освітянських адміністративно-керівних кадрів.

Педагогічне краєзнавство ґрунтується на вивченні історико-педагогічного знання, досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки студентів до педагогічної діяльності з учнями загальноосвітніх закладів, розкриває сутність, закономірності, тенденції, перспективи цієї підготовки.

Об’єктом педагогічного краєзнавства є історія педагогіки того чи іншого краю на тлі загального перебігу подій, а також соціальна (активно-перетворювальна) функція людини, яка виявляється в мистецьких творах, що стають пам’ятками педагогіки, в яких зібраний досвід поколінь. Педагогічне краєзнавство як галузь історико-педагогічного знання стає підґрунтям у формуванні свідомої професійної діяльності майбутнього вчителя і відбудовує в його душі той собор, в якому «Десь на дні моїх ночей горить свічка біла» /І. Драч/.

Предметом педагогічного краєзнавства є певний регіон з притаманними йому історією освіти, культурою педагогічної праці, ментальністю населення. Педагогічне краєзнавство досліджує історію освіти краю (регіону, міста, району, села, населеного пункту), відомі персоналії, розвиток системи народної освіти і педагогічної думки в етнічних групах. Вивчення курсу «Педагогічне краєзнавство» у педагогічному університеті стає підґрунтям для переосмислення історичних подій минулого в Україні та виховує в майбутнього вчителя національні інтереси, прагнення й почуття. У педагогічних пошуках сьогодення вчителі можуть спиратися на багатий вітчизняний досвід своїх талановитих попередників.

Формування мотиваційно-ціннісного ставлення майбутнього вчителя до педагогічно-краєзначої роботи – цілеспрямований, багатогранний, цілісний процес, зумовлений низкою соціальних умов і факторів, що становлять причину і рушійну силу його розвитку.

Розглядаючи краєзнавство як педагогічний феномен, доцільно з’ясувати фактори підготовки майбутнього вчителя до краєзнавчої роботи з учнями, а саме – зовнішні об’єктивні і внутрішні суб’єктивні. Під об’єктивними зазвичай маємо на увазі ті фактори, які існують незалежно від волі і свідомості людини. Такими факторами є матеріально-побутові умови навчання, наявність вільного часу, якість постановки викладання дисциплін у ВНЗ, соціальні громадські взаємини, матеріально-технічне обладнання навчального процесу, умови життєдіяльності студента, викладацький склад, соціальне забезпечення тощо. Об’єктивні фактори виступають своєрідним фундаментом для виникнення суб’єктивних факторів, які спрямовують, регулюють, стимулюють активність студентів і, навпаки, ті, які викликають пасивне ставлення до краєзнавчої діяльності.

Суб’єктивні фактори розглядаються як сукупність обставин, залежних від свідомості людей, виховних впливів на людину. До них відносяться особливості індивідуального пізнання студента, задоволеність обраною професією, морально-вольові якості особистості, інтереси, потреби, мотиви діяльності, ціннісні орієнтації й установки. До цього слід додати індивідуальні особливості студентів: стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я, рівень фізичної підготовки і розвитку тощо.

1.1.3. Функції педагогічного краєзнавства

Педагогічне краєзнавство вивчає процеси виховання, освіти і навчання лише в певному регіоні, розглядаючи в них тільки аспекти педагогічно спрямовані на краєзнавчу діяльність і отриманий результат цієї діяльності. Також досліджує, на яких загальнопедагогічних та історико-педагогічних засадах, завдяки яким засобам краєзнавчо-виховної роботи потрібно будувати виховний процес, освіту і навчання учнів, підготовку педагогічних кадрів.

Педагогічне краєзнавство забезпечує адаптацію пристосування студентів до навчання у ВНЗ, зокрема й до оточуючого середовища взагалі. Цей процес починається із прийняття, розуміння, засвоєння загальноприйнятих традицій, норм, правил спочатку найближчого оточення, а вже як наслідок – прилаштовування до діючих у суспільстві оцінок і форм поведінки. Тобто адаптивна функція педагогічного краєзнавства пропонує ефективні механізми і засоби фізичної, психологічної та інтелектуальної адаптації студентів до начальної діяльності, що забезпечують процеси соціалізації, а саме: екскурсії до музеїв, звітність студентів про них; захист рефератів, складання колажів, оформлення схем, побудова таблиць, складання кросвордів про місцеві культурні пам’ятки, особистостей, які представляють рідний край, їх життя і діяльність; написання конспектів, тез доповідей тощо.

У процесі навчання студентів педагогічне краєзнавство виконує такі функції: виховну, освітню, розвивальну, організаційну, мотиваційну, когнітивну. Вивчення основ педагогічного краєзнавства сприяє вихованню у студентів громадянськості, патріотизму, любові до рідного краю; формується творчий підхід до вивчення і використання місцевого історико-педагогічного досвіду, а також індивідуальний стиль діяльності, спрямованість на професію вчителя, повага до педагогічної діяльності, розвиваються комунікативні уміння (слухати, вести діалог, бесіду, ставити питання, встановлювати особисті контакти тощо), закладаються основи педагогічного такту (на прикладі знайомства з діяльністю кращих учителів краю).

Освітня функція передбачає засвоєння, поповнення та закріпле

Читайте також:

1. Додаткова
2. Додаткова
3. Додаткова
4. Додаткова
5. Додаткова
6. Додаткова
7. Додаткова
8. Додаткова
9. Додаткова
10. Додаткова
11. Додаткова

Переглядів: 2046