Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Додаткова

Основна до всіх тем

Література

План

Лекція № 2.

“Конституційне право України як наука і навчальна дисципліна

1. Конституційне право України як наука: поняття, предмет, система науки, джерела науки, основні функції науки.

2. Конституційне право України як навчальна дисципліна: поняття, структура курсу, основна характеристика.

3. Конституційно-правові відносини: поняття, особливості, суб’єкти та об’єкти.

4. Джерела конституційного права України як галузі права: поняття, основні вимоги до джерел, види джерел.

5. Конституційно-правова відповідальність: поняття, види, форми (санкції). Об’єкти та суб’єкти конституційно-правової відповідальності.

Метоюданої лекції є формування у студентів знань щодо поняття “конституційного права” як науки і навчальної дисципліни; засвоєння ними понять конституційно-правових відносин і характеристики їх структурних елементів; вивчення вчення про конституційно-правову відповідальність та її особливості.

1. Конституція України від 28 червня 1996 р // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV // Голос України. – 2004. – 8 грудня. – С. 2-3.

3. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілко.- К.: Наукова думка, 2002.

4. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Атака, 2006.- 568 с.

5. Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. - К.: Ін Юре, 1997.– 40 с. (Б-чка “Нова Конституція України”).

1. Ганжа Н.В. Проблеми регулювання організації і порядку діяльності Верховної Ради України // Запорізькі правові читання. Тези доповідей щорічної Міжнародної науково-практичної конференції, м. Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р. – С. 97-99.

2. Ганжа Н.В. Проблеми структури Регламенту Верховної Ради України // Держава та регіони. – 2004. – № 2. – С. 29 – 35.

3. Ганжа Н.В. Структура Регламенту Верховної Ради України // Дні науки. – 28-29 жовтня 2004. - Збірник тез доповідей. – Т. 3. – Запоріжжя. – 2004. – С. 15 – 16.

4. Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб’єкти // Право України. –2001.– № 2.– С. 92.

5. Наливайко Л. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій конституційної відповідальності в сучасній конституційній теорії // Право України. – 1999.– № 10.– С. 45.

6. Пащенко А. Фактичні та юридичні підстави конституційної відповідальності // Право України. – 2002.– № 5.– С. 126-131.

7. Погорілко В., Федоренко В. Джерела конституційного права України: поняття, види і система // Право України. – 2002.– № 3.– С. 8-16.

8. Селиванов А. Політика і право в рішеннях Верховної Ради України та конституційна відповідальність посадових осіб // Право України. – 2005.— № 3. — С. 4-9.

9. Червяцова А. “Позитивний” аспект конституційної відповідальності: визначення змісту // Право України. – 2000. № 12.– С. 93.

10. Шаповал В. Суб’єкти конституційного права України: постановка проблем теоретичного визначення // Право України. – 2000.– № 8.– С. 21.

1. Конституційне право України як наука: поняття, предмет, система науки, джерела науки, основні функції науки.

Конституційне право України як галузь національного права знаходить своє логічне продовження у відповідній галузевій на­уці та освіті.

Наука конституційного права дозволяє виявити і дослідити об'єктивно існуючі явища конституційно-правового життя, ство­рити теоретичне підґрунтя для подальшого генезису конституцій­ного права України як галузі права, передбачити та упередити можливі прорахунки і недоліки подальшого розвитку і вдоскона­лення національного конституційного права і дослідити позитив­ний зарубіжний досвід конституційного будівництва і правотворення зарубіжних країн із метою його використання в Україні.

Наука конституційного права є порівняно молодою у систе­мі юридичних наук України. Вона почала формуватися в другій половиш XIX ст., коли вже тривалий час існували наука цивіль­ного, кримінального та деяких інших галузей права. Витоками конституційно-правової думки України є, насам­перед, правові пам'ятки Київської Русі, документи Козацької до­би, конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського това­риства. Провісниками національних конституційних ідей можна вва­жати авторів «Історії русів», І. Котляревського (1769-1838 рр.) та «Оди на рабство» В. Капніста (1758-1823 рр.). У цих творах від­стоювалися права людини на вільне існування та особистий розви­ток, право на автономію України, а в перспективі і на національ­но-визвольне повстання проти російського царату (за підтримки Прусії). У 1828 р. львівський професор П. Д. Лодій (1764-1829 рр.) видав роботу «Теорія (трактат) загальних прав, що містить в собі філософські вчення про природне загальне державне право», в якій відстоювалися позиції природного державного права.

Українська конституційно-правова думка 50-х р. XIX ст. озна­менувалася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847 рр.), що дало Україні плеяду видатних філософів, просвітни­ків: Т. Шевченка, Г. Андрузького, М. Гулака, О. Навроцького, І. Посяда, М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша та інших. Засновником суто української національної конституційної думки, творцем першого конституційного проекту, що набли­жався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. Драгоманов (1814-1895 рр.). Пізніше послідовниками його конституційних ідей ста­ли І. Франко, В. Сокольський, М. Ковалевський, М. Грушевський та ряд інших українських мислителів.

На жаль, національна наука конституційного права не була сформована до початку XX ст. в силу відсутності національної державності, а після 1922 р. Україна ввійшла до складу колиш­нього СРСР на правах союзної республіки. За радянської доби наука конституційного (державного) права України розвивалася в контексті загальносоюзної юридичної науки. Утім, вітчизняні вчені-державознавці займали чільне місце в радянській науці. Так, вчені-конституціоналісти В. Є. Бражников, І. П. Бутко, А. П. Таранов, В. М. Терлецький були включені до складу робо­чих груп із підготовки проекту Конституції УРСР 1978 р., а також проектів багатьох законодавчих актів, зокрема, закону про вибори депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад рес­публіки, закону про місцеве самоврядування і місцеве господар­ство, Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.

Після проголошення незалежності України в нашій державі сформувалася повноцінна наука конституційного права. Учені-конституціоналісти Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, Інституту законо­давства Верховної Ради України та вищих закладів освіти України зробили значний внесок в теорію конституційного права та сприя­ли науковому забезпеченню конституційних процесів в Україні.

Із перших років існування Академії правових наук України її члени стали активними учасниками конституційного процесу. Так, Президент Академії В. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та І. А. Тимченко були включені до складу Конституційної комісії. Брали участь у підготовці проекту Конституції України та її експертизі академіки Ю. С. Шемшучен-ко, Ю. М. Грошовий, В. В. Копейчиков, В. І. Семчик, М. В. Цвік та член-кореспонденти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф. Погорілко, Г. О. Мурашин, Ю. М. Тодика та ін.

Досліджуючи актуальні проблеми теорії та практики консти­туційного права, вітчизняні вчені приділяють увагу науковому забезпеченню освіти в галузі конституційного права. Зокрема, в 1999 р. було видано перший вітчизняний підручник «Конститу­ційне право України» за редакцією В. Ф. Погорілка, який на сьо­годні витримав декілька видань. Ґрунтовні підручники та на­вчальні посібники у сфері конституційного права були підготовлені В. Я. Тацієм, Ю. С. Шемшученком, О. М. Баймура-товим, Ю. М. Бисагою, А. 3. Георгіцою, В. С. Журавським та ін. На сьогодні наука конституційного права є єдиною в системі загальнотеоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-право­вих і прикладних юридичних наук. Вона належить до фундамен­тальних галузевих юридичних наук в силу фундаментального ха­рактеру відповідної галузі права.

Наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національно­го права. Конституційне право, як і будь-яка інша юридична на­ука, має свій предмет і методологію. Предмет і метод науки кон­ституційного права характеризуються єдністю і взаємодією: у специфіці предмета виражається і специфіка методу науки кон­ституційного права.

цінне право як галузь права.

Предметом науки конституційного права є актуальні теоре­тичні та практичні проблеми галузі конституційного права України й зарубіжних країн. Поряд із системою конституційного пра­ва, його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю, предметом науки є історія цієї галузі права, законодавства, науки та навчаль­ної дисципліни; доктрина конституційного права; методологіч­ний і науково-категоріальний апарат тощо.

Предмет науки конституційного права тісно пов'язаний з її методологією, тобто вченням про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-пра­вових властивостей об'єкта цих досліджень.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається декількома шляхами. По-перше, шля­хом трансформації уже апробованих методів науки радянського державного права; по-друге, шляхом запозичення позитивно заре­комендованої наукової методології, яка не визнавалася в науці ра­дянського державного права, але практикувалася в зарубіжній на­уці конституційного права; по-третє, шляхом залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, що використовуються в інших науках: соціології, політології, психоло­гії, статистиці, кібернетиці, в теорії управління, синергетиці тощо.

Методологія має за основу систему різнопорядкових за своїм змістом і формою методів. Першоосновою методології є метод на­уки конституційного права як сукупність принципів, правил, прийо­мів і способи? пізнання конституційно-правових явищ. Метод науки конституційного права є шляхом юридичного пізнання від об'єкта конституційного права до його предмета, від емпіричних знань про конституційні відносини та інститути конституційного права та інші конституційно-правові явища до теоретичних знань про ці об'єкти.

Наука конституційного права має свою систему, що визнача­ється структурою її предмета та системою галузі. Структурні еле­менти представлені відносно відособленими ідеями, гіпотезами, концепціями і теоріями, які в своїй сукупності утворюють основні напрямки досліджень в науці конституційного права. Напрямки на­укових досліджень іноді визначаються як «розділи» та «підрозділи».

Станом на початок 2006 р. система науки конституційного права репрезентована такими основними напрямками наукових досліджень:

• історія конституційного права як галузі, науки і навчальної дисципліни;

• проблеми методології конституційного права;

• загальна теорія конституційного права;

• проблеми конституціоналізму;

• проблеми джерел конституційного права; теоретичні та практичні проблеми реалізації положень чинної Консти­туції України;

• проблеми конституційно-правової реформи в Україні;

• проблеми конституційного ладу України;

• теоретичні та практичні проблеми форм безпосередньої де­мократії в Україні;

• проблеми конституційно-правового статусу людини і грома­дянина;

• проблеми конституційно-правових засад організації і діяль­ності політичних партій в Україні;

• проблеми парламенту та парламентаризму в Україні;

• конституційно-правовий статус Президента України;

• проблема конституційно-правового статусу органів виконав­чої влади в Україні;

• проблеми конституційних засад національної безпеки України;

• проблеми конституційної юстиції;

• конституційні засади організації та діяльності судів загальної юрисдикції в Україні;

• конституційно-правові основи контрольно-наглядової влади;

• конституційні проблеми місцевого самоврядування;

• проблеми порівняльного конституційного права;

• теоретичні та практичні проблеми співвідношення та взає­модії міжнародного та національного права та ін.

2. Конституційне право України як навчальна дисципліна: поняття, структура курсу, основна характеристика.

Конституційне право як навчальна дисципліна з'являється піз­ніше, ніж відповідна галузь права та наука. Перші курси з консти­туційного (державного) права починають викладатися в універси­тетах європейських країн в кінці XIX ст. В Україні конституційне (державне) право як навчальна дисципліна починає викладатися з 1863 р. у Київському університеті, а з 1865 р. — в Новоросійсь­кому університеті. Навчальні курси були обмеженими за часом та змістом матеріалу. їх викладання передбачало, в основному, вивчення здобутків науки державного права Російської імперії та ознайомлення з конституційним правом країн Європи та США.

Ця навчальна дисципліна набуває якісно нового значення і в за­хідноукраїнських землях у зв'язку з конституційною реформою 1861 р. В українських землях, що входили до складу Російської імпе­рії, роль конституційного права як навчальної дисципліни зростає після конституційних перетворень 1905 р. Якісні зміни у викладанні відповідного курсу при підготовці українських правознавців нівелю­валися тим, що через відсутність національної державності не мог­ло бути і мови про вивчення конституційного права України. Май­бутні юристи вивчали державне право Австро-Угорщини та Росії.

Після революційних подій 1917 р. конституційне право як на­вчальна дисципліна переживає складний етап, що охарактеризу­вався спробою створити самостійну навчальну дисципліну, яка б вивчала конституційне право України (1918-1921 рр.) та форму­вання системи освіти в галузі радянського державного права.

За часів національно-визвольних змагань 1918-1921 рр. послі­довні спроби відродити юридичну освіту в Україні, в тому числі і в галузі конституційного права, здійснювалися П. Скоропадсь­ким. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, 6 жовтня 1918 р. було урочисто відкрито у Києві перший Держав­ний Український університет, а 22 жовтня — другий Український університет у Кам’янець-Подільському. Але нетривалість існу­вання Гетьманату не дозволила реалізувати плани щодо розвит­ку навчальної дисципліни конституційного права України.

Конституційне право як навчальна дисципліна вивчалося й у Київському юридичному інституті. Навчальна програма Інсти­туту за 1918 р. передбачала вивчення конституційного права на суспільно-юридичному факультеті. Зокрема, державне право ви­вчалося на курсі Судового відділу (4 год.), а на курсі Адміністра­тивного відділу вивчалося державне право зарубіжних держав (2 год.) і місцеве державне право (4 год.).

У перші роки встановлення радянської влади в Україні (1917-1921 рр.) радянська правова доктрина спочатку виходила з ідей миттєвої побудови комунізму, за якого не потрібні будуть ні дер­жава, ні право, але подальший перебіг подій підтвердив хибність такої позиції. Починаючи з 1918-1919 рр. почалася підготовка спеціалістів у галузі радянського права.

Впродовж всього існування колишнього СРСР навчальна дисципліна «Радянське державне право» була пріоритетною в системі навчальних дисциплін, які вивчалися у радянських ву­зах. Саме на навчальну дисципліну «Радянського державного права» покладалася ідеологічна функція підготовки професійних радянських правознавців.

Поряд із цією навчальною дисципліною викладалися й інші дис­ципліни та спецкурси — «Державне будівництво», «Державне будів­ництво та місцеве самоврядування», «Державне право зарубіжних соціалістичних країн та країн, що розвиваються» та ряд інших.

Після проголошення незалежності України починається но­вий етап становлення і розвитку конституційного права України як навчальної дисципліни. Вона стала обов’язковою для вивчення у державних і недержавних вищих юридичних закладах освіти ІІІ-ІУ рівнів акредитації.

За п'ятнадцять років незалежності в Україні сформувалася комплексна система державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна викладається у таких провідних вищих закладах осві­ти ІИ-ІУ рівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна юридич­на академія, юридичні факультети Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. І. Франка, Ужгородського державного універси­тету, Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича, Київський університет права при Інституті держави і права ім. В. М. Корецького, Національна академія внутрішніх справ України, Національна академія Служби безпеки України та ін­ших закладах освіти. Зазначені центри освіти у галузі конститу­ційного права сприяють розвитку національної юридичної освіти у сфері конституційного права і, перш за все, розвитку навчаль­ної дисципліни конституційного права України.

Навчальна дисципліна конституційного права України — це система знань у галузі конституційного права, одержаних наукою конституційного права та практикою конституцій­ного будівництва і реалізації конституційного права.

Система навчальної дисципліни з конституційного права пред­ставлена, в першу чергу, такими самостійними навчальними дис­циплінами, як «Конституційне право України» та «Конституційне право зарубіжних країн», а також спеціальними навчальними кур­сами, що деталізують основні інститути конституційного права.

Пріоритетною навчальною дисципліною є Конституційне право України, яке викладається після фундаментальних теоре­тичних й історичних юридичних навчальних дисциплін, таких, як «Теорія держави і права», «Юридична деонтологія», «Історія дер­жави і права України», «Історія держави і права зарубіжних кра­їн», «Історія політичних і правових вчень», «Філософія права» то­що. Одночасно конституційне право України викладається першим у системі галузевих юридичних навчальних дисциплін.

У межах навчальної дисципліни Конституційного права Укра­їни традиційно існують розділи і теми, що розкривають основні закономірності та особливості розвитку і функціонування інститутів конституційного права і базуються на відповідних напрямках на­укових досліджень. Як правило, на вивчення виносяться теми, при­свячені загальній теорії конституційного права, основам конститу­ційного ладу України, конституційно-правовому статусу людини і громадянина, формам безпосередньої демократії, конституційно-правовим основам організації і здійснення державної влади в Україні, територіальному устрою та місцевому самоврядуванню, конституційній юстиції та правовому захисту Конституції України тощо. Тобто теми, які відповідають основним інститутам консти­туційного права як галузі права та основним напрямкам наукових досліджень у галузі конституційного права.

Як уже зазначалося, навчальна дисципліна «Конституційне право України» є головною, але не єдиною в системі навчальних дисциплін у галузі конституційного права України. У вищих юри­дичних закладах освіти також викладається самостійна навчаль­на дисципліна «Конституційне право зарубіжних країн», присвя­чена узагальненій характеристиці конституційно-правової теорії і практики зарубіжних держав.

У подальшому перспективним видається викладання такої навчальної дисципліни, як «Порівняльне конституційне право», що вже сьогодні є однією з профілюючих навчальних дисциплін в окремих вищих закладах освіти України.

Найбільш важливі та практично корисні теми, відповідно до специфіки вищого закладу освіти та професійної спрямованості в підготовці спеціалістів, викладаються у формі спеціальних нав­чальних курсів, що доповнюють систему навчальних дисциплін у галузі конституційного права України («Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина», «Виборче право України», «Парламентське право України», «Муніципальне право», «Конституційне процесуальне право України»).

3. Конституційно-правові відносини: поняття, особливості, суб’єкти та об’єкти.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці конституційно-правові відносини розглядаються як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конс­титуційно-правових відносин і породжують конституційні права й обов'язки учасників цих відносин.

Але, звичайно, конституційно-правові відносини не завжди є результатом цілеспрямованої вольової діяльності їхніх суб'єктів. В окремих випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин, що об'єктивізується в юридичному факті, є об'єктивні явища, які не залежать від волі суб'єктів, але їх настання передбачає певні юридичні ста­ни учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно пе­редбачені об'єктивні явища — стихійні лиха, аварії і катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров'ю насе­лення, масові порушення правопорядку тощо — виникають і припиняються незалежно від волі суб'єктів.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність та діяльносний ха­рактер, конституційно-правові відносини слід оцінювати не тіль­ки як перманентні суспільні відносини, що виникають, зміню­ються та припиняються на підставі норм конституційного права і є як результатом вольової діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, так і результатом впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ.

Отже, конституційно-правові відносини це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, зміню­ються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі, як результат певного стану чи статусу і породжу­ють конституційні права й обов'язки учасників цих відносин.

Конституційно-правові відносини мають певні кваліфікую­чі ознаки, що дозволяють відрізняти їх від інших видів право­відносин.

По-перше, конституційно-правові відносини — це вид сус­пільно-політичних відносин, які виникають, змінюються і припи­няються на підставі дії конституційно-правової норми. За сутніс­тю і змістом вони пов'язані переважно з реалізацією владних, політичних інтересів суб'єктів конституційного права.

По-друге, ці відносини мають динамічний характер. Вони ви­никають, змінюються (доповнюються) та припиняються (призу­пиняються) внаслідок діяльності, поведінки суб'єктів конститу­ційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі.

По-третє, виникнення, зміна та припинення конституційно-правових відносин породжують конституційні права й обов'язки учасників цих відносин. Тобто, конституційні права й обов'язки виникають, змінюються та припиняються залежно від динаміки розвитку конституційно-правових відносин в цілому.

По-четверте, усі елементи конституційно-правових відно­син — об'єкти, суб'єкти, зміст, юридичний факт — мають свої особливі ознаки, що відрізняють ці елементи від елементів інших галузевих правовідносин.

По-п'яте, конституційно-правові відносини досить багатома­нітні, оскільки вони охоплюють усі сфери суспільного і держав­ного життя в Україні.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати за змістом, суб'єктами, формою, умовами дії (територією та ча­сом дії). Утім, номенклатура наведених критеріїв класифікації конституційно-правових норм не є вичерпною.

Що стосується змісту, то О. О. Кутафін пропонує поділяти всі конституційно-правові відносини на матеріальні та процесу­альні, залежно від того, який вид конституційно-правових норм реалізується в конкретному виді правовідносин. Тобто до мате­ріальних конституційно-правових відносин можна віднести пра­вовідносини між вищими органами державної влади, а до проце­суальних — правовідносини, що виникають на основі дії Регламенту Верховної Ради України.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати й за змістом окремих груп конституційно-правових норм, на основі яких виникають, змінюються та припиняються конституційно-правові відносини. Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права (системи конституційного права) можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин:

• правовідносини, пов'язані з основами суспільного і держав­ного ладу;

• правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

• правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої де­мократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової);

• правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою;

• правовідносини у сфері місцевого самоврядування.

За суб'єктами конституційно-правові відносини можна поді­лити на три основні групи, залежно від домінування в конкретно­му виді інтересів того чи іншого суб'єкта конституційно-правових відносин. Це правовідносини, пов'язані з інтересами українського народу; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів держа­ви та її органів; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування.

За формою конституційно-правові відносини можуть бути фор­малізованими та неформалізованими. Формалізовані відносини чіт­ко визначаються нормами Конституції України та законів, наприк­лад, процедура прийому в громадянство. Неформалізовані характеризуються відсутністю чітко визначеного порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм за наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб'єктів, на яких поширюєть­ся дія цих норм. Наприклад, реалізація активного виборчого права.

За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). До пер­шого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до другого — проведення місцевого референдуму.

За часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини є постійними і тимчасовими. Переважна більшість конституцій­но-правових відносин є постійними і не обмежуються в часі. Хоча вони можуть припинитися і за настання певних умов (юридично­го факту), як правило юридичної події. Наприклад, смерть грома­дянина України веде до припинення правовідносин, пов'язаних із його конституційними правами чи обов'язками. Тимчасові конс­титуційно-правові відносини виникають і припиняються за на­стання юридичного факту, пов'язаного, як правило, з введенням особливого правового режиму, наприклад, надзвичайного стану.

Конституційно-правові відносини також можна класифіку­вати і за характером участі суб'єктів у цих правовідносинах — діяльність, поведінка та перебування в певному правовому стані, що не залежить від волі суб'єкта. Утім, ця класифікація потребує подальших досліджень.

Конституційно-правові відносини мають свій юридичний склад, тобто внутрішню взаємоузгоджену структуру діалектично пов'язаних основних складових елементів: суб'єктів, об'єктів, суб'­єктивних прав і юридичних обов'язків та юридичних фактів. Хоча вчені іноді відносять до кола елементів конституційно-правових відносин й інші елементи, зокрема, форми правовідносин тощо.

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб'­єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм.

Суб'єкти конституційного права — це учасники суспіль­них відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нор­мами конституційного права. Конституційна правоздатність ви­ражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права й обов'язки.

При цьому, конституційна правосуб'єктність може як уста­новлюватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб'єктів конституційних право­відносин правосуб'єктність визнається і в окремих випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні при­родні права національних і етнічних спільнот.

До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені їх види:

1) спільності (народ, нація, національні меншини, корінні на­родності, територіальні громади тощо);

2) держава, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування, депутати, службові та посадові особи;

3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації);

4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці;

5) підприємства, установи, організації;

6) міжнародні органи й організації;

7) органи самоорганізації населення;

8) засоби масової інформації (ЗМІ) тощо. Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Кон­ституції України український народ — громадяни України всіх на­ціональностей. Український народ, згідно зі ст. 5 Основного Зако­ну, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, і саме українському народу належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурпованим державою, її органа­ми або посадовими особами. Народ України виступає первинним суб'єктом володарювання землею, її надрами, атмосферним по­вітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходять­ся в межах території України, природними ресурсами її континен­тального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Наступним колективним суб'єктом конституційного права є територіальна громада. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування» 1997 р., територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, сели­ща, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр.

Самостійним суб'єктом конституційно-правових відносин є українська держава. Відповідно до ст.1 Конституції Україна — су­веренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Суверенітет України, що виражає зміст правосуб'єктності української держави, поширюється на всю її територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недо­торканою. Українська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов'язки дбати про людину, її жит­тя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку (ч. 1 ст. З Конституції); утверджує і забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. З Конс­титуції); гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7 Конс­титуції); забезпечує всебічний розвиток і функціонування укра­їнської мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 1 ст. 10 Конституції); сприяє вивченню мов міжнарод­ного спілкування (ч. З ст. 10 Конституції); сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції); забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямова­ність економіки (ч. 4 ст. 13 Конституції); охороняє землі, що є основним національним багатством (ч. 1 ст. 14 Конституції); га­рантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конститу­цією і законами України (ч. 4 ст. 15 Конституції) та ін.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є ор­гани державної влади, які від імені держави здійснюють її дер­жавно-владні повноваження. Органи державної влади форму­ються безпосередньо народом (шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах пов­новаження і мають свою внутрішню організаційну структуру.

Існують різні види органів державної влади, які можна класи­фікувати за різними критеріями. За способом формування виділя­ють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та при­значувані органи державної влади (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральна Прокуратура України, Ви­ща рада юстиції, Центральна виборча комісія, Національна рада по телебаченню і радіомовленню, місцеві державні адміністрації та ін­ші); за територією, на яку поширюється юрисдикція, визначають загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (локальні) (Рада Мініст­рів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.) органи державної влади; за часом дії існують по­стійно діючі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.) та тимчасові (спеціальні комісії Верховної Ради України тощо) органи держав­ної влади; за складом виділяють колегіальні (Верховна Рада Укра­їни, Конституційний Суд України) та одноособові (Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) органи державної влади; за характером повноважень бувають дер­жавні органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів України) та спеціальної компетенції (Міністерство юстиції України); за ви­дами державної влади поділяють на законодавчі (Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України) державні органи влади; за функціями та правовими формами діяльності виділяють правотворчі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), правозастосовчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації), правоохоронні (Мі­ністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України), контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) держав­ні органи. Існують і інші класифікації.

Особливим суб'єктом конституційних правовідносин є орга­ни та посадові особи місцевого самоврядування. Так, ст. 7 Конс­титуції визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 р. місцеве самоврядуван­ня — це гарантоване державою право та реальна здатність тери­торіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — само­стійно, або під відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Самостійними суб'єктами конституційно-правових відносин є політичні партії, громадські організації та їх блоки, а також профспілки. Зазначені суб'єкти мають за мету представляти, реалізувати і захищати політичні, економічні, соціальні, культур­ні та екологічні права і свободи людини і громадянина в Україні.

Наступним суб'єктом конституційно-правових відносин є фі­зичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадян­ства та біженці. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про грома­дянство України» 2001 р. громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому закона­ми та міжнародними договорами України; іноземець — особа, яка не має громадянства України і є громадянином (підданим) ін­шої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає сво­їм громадянином.

Суб'єктами конституційно-правових відносин також є під­приємства, установи, організації незалежно від форм їх власнос­ті. Традиційно ці суб'єкти відносяться правознавцями виключно до учасників господарсько-правових відносин, але конституційне законодавство України визначає їх і як суб'єктів конституційних правовідносин. Наприклад, п. 6 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1998 р. передбачає можливість виникнення конституційно-правових від­носин між омбудсманом та вище названими суб'єктами.

Суб'єктами конституційно правових відносин є також міжна­родні органи та організації. Зокрема, важливий вплив на перебіг референтної кампанії 2000 р. в Україні мав моніторинговий комі­тет ПАРЄ, більш відомий, як «Віденська комісія».

До суб'єктів конституційно-правових відносин також необ­хідно відносити органи самоорганізації населення — жителів певного регіону, об'єднання населення за місцем проживання, трудові колективи, колективи виборців, релігійні громади, асоці­ації міст і місцевих влад тощо. Коло цих суб'єктів є досить поши­реним, а їх функції, як правило, законодавчо не визначені.

На сьогодні ні у кого не викликає сумніву конституційна правосуб’єктність засобів масової інформації як повноцінних учас­ників конституційно-правових відносин. Саме ЗМІ зараз форму­ють громадську позицію всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, загострюють найбільш актуальні проблеми суспільно­го та державного будівництва. Існують й інші суб'єкти конститу­ційно-правових відносин.

Із суб'єктами конституційно-правових відносин тісно пов'яза­ний інший елемент цих відносин — права й обов'язки учасників. Права учасників конституційно-правових відносин полягають у можливості певної діяльності або поведінки, набуття, володіння, користування певними політичним та іншими цінностями.

Для суб'єктивних прав властиві такі ознаки: суб'єктивні пра­ва визначають вид і міру можливої правомірної поведінки учас­ника конституційно-правових відносин; зміст суб'єктивних прав визначається нормами конституційного права; суб'єктивне право виступає способом реалізації інтересів учасників конституційно-правових відносин; суб'єктивні права одних учасників конститу­ційно-правових відносин породжують юридичні обов'язки інших суб'єктів конституційно-правових відносин тощо.

Права суб'єктів конституційно-правових відносин об’єктивізуються в їх повноваженнях, що закріплюються Конституцією та законами України й деталізуються в підзаконних нормативно-правових актах. Наприклад, ст. 85 Конституції України визначає повноваження Верховної Ради України, ст. 106 — Президента України і т. д.

Обов'язки суб'єктів конституційно-правових відносин — це нормативно визначена міра належної діяльності або поведін­ки учасників правовідносин у сфері конституційних правовідно­син. Юридичний конституційний обов'язок має три основні фор­ми: а) утримання від заборонених дій, що суперечать інтересам інших учасників конституційно-правових відносин; б) здійснення конкретних дій чи дотримання конкретної поведінки; в) обме­ження в правах особистого, майнового чи організаційного харак­теру (заходів юридичної відповідальності).

Юридичні конституційні обов'язки поділяються на загальні та спеціальні. Загальні обов'язки поширюються на всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, такі загальні обов'­язки визначаються в ст.ст. 65-68 Конституції України: неухильно додержуватись Конституції та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати подат­ки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік; не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки; захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; відбувати військову службу відповідно до закону.

Спеціальні юридичні обов'язки у конституційно-правових від­носинах покладаються на спеціальні категорії суб'єктів цих пра­вовідносин: народних депутатів, Президента, суддів Конституцій­ного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції тощо.

Слід розрізняти юридичний і фактичний зміст конституцій­них правовідносин, що співвідносяться як абстрактна і конкретна правові категорії. Юридичний зміст конституційно-правових від­носин виражається в нормативно визначених правах і обов'язках учасників конституційно-правових відносин. Як правило, норми права визначають систему суб'єктивних прав і систему юридич­них обов'язків стосовно кожного суб'єкта конституційно-право­вих відносин, що дає можливість обрати певну конкретну модель правомірної поведінки цього суб'єкта. Така модель поведінки і буде фактичним змістом конституційно-правових відносин.

Ключовим елементом складу конституційно-правових відно­син, щодо яких здійснюється діяльність суб'єктів конституційно­го права, є їх об'єкти. Об'єкти загальних конституційних пра­вовідносин — це, головним чином, вищі соціальні суспільні цінності, що набувають конституційного рангу й отримують закріплення в конституційних принципах, у загально регуля­тивних нормах, програмних положеннях.

Такими цінностями (благами) є: конституційний лад; народ­ний і державний суверенітет; демократія, влада народу; державна влада, місцеве самоврядування; права і свободи людини і громадя­нина; інтереси суспільства і держави; внутрішня і зовнішня полі­тика держави; ідеологічна і політична багатоманітність; функції і повноваження держави та органів державної влади і посадових осіб; право і законність; мир і міжнародне співробітництво та ін.

Пріоритетними об'єктами конституційного права України є:

1) конституційний лад України, тобто її суспільний і держав­ний лад;

2) влада (воля) українського народу, влада держави та її упов­новажених органів, влада місцевого самоврядування;

3) державний устрій, форма державного правління;

4) джерела конституційного права: Конституція України, зако­ни та інші джерела конституційного права;

5) повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

6) інтереси певних груп населення (об'єднання громадян, тери­торіальні громади, релігійні громади, товариства національ­них меншин тощо);

7) громадянство, грошова і банківська системи, територія Украї­ни, територіальний устрій, Збройні Сили та інші військові фор­мування, державні символи, закріплені в Основному Законі;

8) мова, інформація та інші духовні блага.

Об'єкти конституційного права доцільно класифікувати, на­самперед, за основними інститутами. Основними об'єктами інс­титуту основ конституційного ладу України, зокрема, є:

• конституційний лад України, тобто державний лад і суспіль­ний лад;

• суверенітет — українського народу, суверенітет держави;

• влада (демократія), влада народу, державна влада, місцеве самоврядування; державний устрій;

• форма правління; життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканість і безпека;

• права і свободи людини і громадянина та їх гарантії;

• територія, державний кордон, територіальна цілісність і не­доторканість;

• громадянство, державна мова та мови національних меншин і мови міжнародного спілкування; економіка, господарювання;

• ідеологія;

• природні ресурси: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах України тощо. Інші інститути конституційного права України також мають

комплексні системи об'єктів, що є елементами конституційно-правових відносин, які виникають, змінюються і припиняються на основі норм конституційного права, що об'єднані у складі цих інститутів.

Об'єкти конституційно-правових відносин можна розмежову­вати й відповідно до сфер конституційного ладу. Безперечно, пере­важна більшість об'єктів відноситься до політичної сфери (народ­ний і державний суверенітет, суспільний та державний лад, суспільні та державні інтереси, демократія та ін.), але ряд об'єктів належать і до економічної (власність, природні ресурси, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси конти­нентального шельфу, виключної (морської) економічної зони України), соціальної (інтереси соціальних груп, конституційні соці­альні права), культурної (духовної) (національна ідеологія, культу­ра, державна мова й мови національних меншин), інформаційної (інформаційний плюралізм, інформаційна безпека), екологічної (екологічна безпека) та інших сфер суспільного і державного ладу. Наведена характеристика основних об'єктів конституційно­го права не є вичерпною через багатоманітність конституційно-правових відносин, множинність суб'єктів цих правовідносин, юридичних фактів, що є елементом конституційно-правових від­носин. До того ж конституційне право України як галузь права тяжіє до розширення кола суспільних відносин, що є предметом правового регулювання, а відтак — збільшується кількість об'­єктів конституційного права.

Важливим елементом конституційно-правових відносин, на прикладі якого найбільш рельєфно простежується причинно-наслідкова сутність цих правовідносин, є юридичні факти. Під юридичним фактом в консти­туційному праві традиційно прийнято розуміти визначені гіпотезою конституційно-правової норми конкретні обставини (умови), з на­станням яких виникають, змінюються або припиняються конституційно-правові відносини, тобто конституційний юридичний факт.

Але таке визначення юридичного факту не розкриває при­значення юридичного факту в системі конституційно-правових відносин, зводить роль і місце юридичного факту до точки відлі­ку конституційно-правових відносин. Юридичні факти як обов'­язковий елемент конституційно-правових відносин є не тільки причинами (умовами, обставинами), що призводять до настання конституційно-правових відносин, а й наслідками існуючих конс­титуційно-правових відносин, що ведуть до зміни чи припинення цих правовідносин. Тобто дуалізм правової природи конституцій­них юридичних фактів полягає в тому, що вони можуть бути як причиною, так і наслідком конституційно-правових відносин.

Виходячи з того, що конституційні юридичні факти за своїм вольовим початком можуть мати як суб'єктивний, так і об'єктив­ний прояв у діях і подіях, можна стверджувати, що передбачена конституційно-правовими нормами цілеспрямована вольова по­ведінка суб'єктів конституційно-правових відносин, що проявля­ється в діяльності та поведінці цих суб'єктів, властива лише час­тині конституційно-правових відносин. Тоді як інша частина конституційно-правових відносин — події — не залежить від во­льової діяльності або поведінки уповноважених суб'єктів, висту­паючи об'єктивними проявами буття (стихійне лихо, народження дитини, досягнення повноліття тощо).

Відповідно до вищезазначеного, конституційний юридич­ний факт — це передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причина або наслідок діяльності чи поведін­ки суб'єктів конституційно-правових відносин, або дії об'єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин.

Для конституційних юридичних фактів характерні такі ква­ліфікуючі ознаки: по-перше, конституційний юридичний факт є різновидом суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються на основі конституційно-правових норм. По-друге, вони є обов'язковим, істотним елементом конституційно-правових відносин, без якого ці відносини не можуть ні виникну­ти, ні змінитися, ні припинитися. По-третє, за своїми сутністю і змістом конституційні юридичні факти можуть бути як ціле­спрямованою вольовою діяльністю чи поведінкою суб'єктів кон­ституційно-правових відносин, так і діями природних явищ, що відбуваються незалежно від волі відповідних суб'єктів. По-чет­верте., за впливом на конституційні правовідносини юридичні факти можуть виступати як причиною, так і наслідком, результа­том цих правовідносин. По-п'яте, юридичні факти властиві конс­титуційним правовідносинам на всіх їх стадіях: виникнення, змі­ни, припинення.

До того ж, один і той самий конституційний юридичний факт може бути обов'язковим елементом різних конституційно-право­вих відносин. Водночас, окремий вид конституційно-правових відносин може мати у своєму складі не одиничний конституцій­ний юридичний факт, а цілу систему таких фактів, що отримала в юридичній науці назву «фактичного (юридичного) складу» пра­вовідносин, зокрема, у вигляді статусу окремих суб'єктів.

Конституційні юридичні факти як елемент конституційно-пра­вових відносин різняться в кожному конкретно взятому випадку. Вони є досить різноманітними за сутністю і змістом, функціями, способами та засобами впливу на конституційні правовідносини, формою прояву та закріплення тощо. Тобто конституційні юри­дичні факти підлягають класифікації за певними критеріями.

Основними критеріями класифікації конституційних юри­дичних фактів є: сутність і зміст конституційних юридичних фак­тів; призначення у механізмі конституційно-правового регулю­вання (функції); умови існування тощо.

За сутністю та змістом юридичні факти в конституційному праві вчені-правознавці традиційно поділяють на юридичні події, юридичні дії та правові стани (режими). До юридичних подій від­носять факти, що не залежать від волевиявлення суб'єктів конс­титуційно-правових відносин. Прикладом може бути досягнення громадянином певного віку для того, щоб бути кандидатом на посаду Президента України, народного депутата України, судді Конституційного Суду України тощо. Тобто події у конституційному праві, на думку науковців, створюють умови для настання конституційно-правових відносин.

Залежно від впливу волевиявлення суб'єкта, його цілеспрямо­ваного впливу на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин, слід розрізняти юридичні факти, що є результа­том суб'єктивної діяльності чи поведінки учасника правовідносин, а також конституційні юридичні факти, що існують незалежно від суб'єктивної діяльності чи поведінки учасника і є результатом об'­єктивних природних явищ. Тобто за сутністю та змістом конститу­ційні юридичні факти поділяються на суб'єктивні конституційні юридичні факти та об'єктивні конституційні юридичні факти.

Суб'єктивні конституційні юридичні факти це передбаче­ні конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяль­ності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин. Такі юридичні факти є наслідком цілеспрямо­ваної вольової діяльності учасників конституційних правовідносин, що виявляється в їх суб'єктивних правах і юридичних обов'язках. Прикладом суб'єктивних юридичних фактів є голосування грома­дян України на виборах і референдумах (ч. 1 ст. 38 Конституції України), прийняття рішення про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст. 111 Конституції України) тощо.

Об'єктивні конституційні юридичні факти це визначе­ні чи встановлені конституційно-правовою нормою причини або наслідки впливу об'єктивних явищ на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом таких юридичних фактів є досягнення громадянином України ві­ку, з якого він може обиратися народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 Конституції України), Президентом України (ч. 2 ст. 103 Конституції України), бути кандидатом у судді Конституційного Суду України (ч. З ст. 148 Конституції України), настання умов надзвичайного стану (п. 1 ст. 4 Закону України «Про надзвичай­ний стан» від 26 червня 1992 р.) тощо.

При цьому, суб'єктивні юридичні конституційні факти (дії) можуть бути правомірними й неправомірними. Правомірні дії передбачають діяльність або поведінку, сутність і зміст якої по­лягає в тому, що учасник конституційно-правових відносин на­лежним чином дотримується чи виконує визначені конституцій­ними нормами правила діяльності або поведінки у суспільстві та державі, узгоджуючи їх результати з інтересами інших легі­тимних учасників конституційно-правових відносин.

Неправомірні суб'єктивні юридичні конституційні факти (конституційні делікти) — це діяльність або поведінка учасників конституційно-правових відносин, що виражається в порушенні деліктоздатними суб'єктами конституційного права правил ді­яльності або поведінки, визначених у конституційно-правовій нормі, або в неналежному виконанні цих правил. Прикладом конституційного делікту може бути порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

За призначенням у механізмі конституційно-правового регу­лювання, тобто за функціями конституційні юридичні факти слід поділяти на причинні (правоутворюючі) та наслідкові (правозмінюючі, правоприпинюючі).

За умовами існування конституційні юридичні факти поділя­ються на одиничні (разові) та множинні. Одиничні конституційні факти — це встановлені чи санкціоновані конституційно-право­вою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'­єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об'єктивних природних явищ, яких достатньо в разовій кількості для виник­нення, зміни та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом визначення одиничних конституційних юридичних фактів може бути нормативне положення ч. З ст. 79 Конституції України: «Повноваження народних депутатів України почина­ються з моменту складення присяги». Тобто для настання конс­титуційних правовідносин, пов'язаних із набуттям особою, обра­ною до Верховної Ради України, конституційно-правового статусу народного депутата України, необхідна наявність юри­дичного факту складення такою особою присяги.

Для виникнення або припинення інших конституційних пра­вовідносин одного конституційного юридичного факту не завж­ди буває достатньо. Як правило, для виникнення або припинення складних конституційно-правових відносин необхідна сукупність (множина) конституційних фактів, яка має упорядкований, сис­темний характер. Вони є взаємопов'язаними та взаємообумовленими і утворюють систему конституційних юридичних фактів. Прикладом множинних юридичних фактів у конституційно-пра­вових відносинах є вимоги до судді Конституційного Суду Украї­ни, визначені ч. З ст. 148 Конституції України: «Суддею Консти­туційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою». Тобто особа набуває правосуб'єктності кандидата на посаду судді Конституційного Суду України лише за умови іс­нування визначеної відповідною статтею Конституції України системи конституційних юридичних фактів.

Система конституційних юридичних фактів це упоряд­кована сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених визна­чених чи санкціонованій конституційно-правовою нормою при­чин або наслідків діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об'єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припи­ненні конституційно-правових відносин.

4. Джерела конституційного права України як галузі права: поняття, основні вимоги до джерел, види джерел.

Проблема поняття джерела конституційного права на сьо­годні дуже актуальна, оскільки визначення джерела права в кон­ституційному праві і навіть в загальній теорії права і відповідно їх класифікація є переважно умовними. Тобто між ученими-право-знавцями існує свого роду «джентльменська угода» про розумін­ня сутності та змісту юридичної категорії «джерело права».

У науці конституційного права під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єк­тивації) конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії «джерело конституційного права» сформувався історично, але ба­гато правознавців зазначали, що джерело права є не просто «обо­лонкою» для норм права, а, у першу чергу, духовним підґрунтям, що наповнює його конкретним змістом і надає йому певної форми.

Зокрема, відомий німецький мислитель Г. Гегель убачав у змісті джерела права не лише божественне походження, а й «вічні та абсолютні ідеї», «національний дух і традиції народу». Г. Гегель писав, що підґрунтям права є духовне взагалі, і його найближчим місцем і вихідним пунктом — воля, оскільки свобо­да складає її субстанцію і визначення, і система права є царством реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа1. Таке розуміння джерела права вказує на глибинний зміст цієї категорії.

Виникнення поняття «джерело права» відносять до періоду іс­нування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у сво­їй «Римській історії» назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою тогочас­ного права для давньоримських правознавців. Звичайно, це була далеко не перша пам'ятка давнього права, до перших джерел пра­ва відносяться також Закони царя Хамурапі, Закони Ману тощо.

У подальшому погляди вчених на зміст поняття «джерело пра­ва» відзначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи іншої юри­дичної школи. Зокрема, в радянському праві в 70-х роках XX ст. сформувався формально-юридичний підхід до джерел права, під якими було прийнято розуміти зовнішню форму вираження норм права (С. Л. Зіве, І. П. Ільінський, М. А. Крутоголов, І. Б. Новицький, М. Д. Шаргородський, А. Ф. Шебанов та ін.). Відтак, у ра­дянському державному (конституційному) праві тривалий час вживалася категорія «джерело (форма) конституційного права»).

Погляди сучасних українських правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права відрізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського дер­жавного (конституційного) права. Зокрема, В. Ф. Мелащенко пи­сав, що джерела права — «... це сила, що створює право, перетво­рює його в життєву об'єктивність». Джерела конституційного права вчений розумів у матеріальному, політичному, соціально-психологічному і власне юридичному значенні, як акти норматив­ного характеру, які містять норми конституційного права.

В останні роки були здійснені спроби кардинальної ревізії по­глядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зокрема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображу­ють сутність цієї юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за своєю суттю є вираженням волі українського народу і політики держави. За змістом же джерела конституцій­ного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих дже­релах. Тобто джерела конституційного права України — це зов­нішня об’єктивація волі українського народу і політики українсь­кої держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили.

Отже, можна стверджувати, що джерело конституційного права України, у його юридичному значенні це зовнішня фор­ма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою чи суб'єктами місцевого самоврядуван­ня конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Найбільш характерними юридичними ознаками (кваліфіка­ціями) джерел конституційного права України є такі.

1. За суттю та змістом джерела конституційного права України відображують волю та інтереси українського народу та полі­тику держави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права ма­ють загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конс­титуційно-правових відносин і є основою для формування ін­ших галузевих джерел права.

2. За предметом правового регулювання джерела конституцій­ного права України відрізняються від галузевих тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

3. За суб'єктами правотворення джерела конституційного пра­ва різняться від галузевих чітко окресленим колом цих суб'єк­тів. Суб'єктами конституційного правотворення є українсь­кий народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

4. За функціями джерела конституційного права України здебіль­шого здійснюють установчу і регулятивну функції, рідше — охоронну. Стосовно системи джерел національного права в ці­лому джерела конституційного права здійснюють інтегративні функції. Тобто джерела конституційного права є системоутво­рюючим компонентом національної системи права.

5. За формою джерела конституційного права України є зов­нішнім проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому вони об'єктивізують винятково правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права. Формами вираження конституційно-правових норм зовні є форми позитивного права: Конституція, закони Укра­їни, Регламент Верховної Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевого самовряду­вання тощо. Крім того, джерела конституційного права ви­значають виключно правомірні, легітимні конституційно-правові норми, тобто такі норми конституційного права, що за змістом, формою, суб'єктами й процедурою правотворчості не суперечать чинному законодавству.

6. За способами і засобами правотворення встановлені чи санкціо­нуються народом України, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування. Наприклад, український народ може визна­чати конкретні конституційно-правові акти через всеукраїнсь­кий референдум. У цьому випадку джерелом конституційного права буде рішення (акт) всеукраїнського референдуму.

7. Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості і забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права, гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, головного джерела — Конституції України, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції — Конституційним Судом України.

8. Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему, яка має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

9. Як і будь-яка інша система, вона репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифіка­ції. На відміну від інших галузевих, система джерел конститу­ційного права України представлена найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифіковані за всією сукуп­ністю критеріїв поділу джерел права в цілому.

10. Приведення джерел конституційного права України у відпо­відність до правових стандартів ЄС, в силу їх системоутворю­ючого характеру, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимо­гою до європейської інтеграції України.

Таким чином, джерела конституційного права України, як зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих українським народом або державою чи суб'єктами місцевого са­моврядування конституційно-правових норм, які мають юридич­ну силу і є фундаментом системи джерел національного права, їх система представлена широким колом різноманітних за пред­метом, суб'єктами, функціями, формами та умовами діями дже­рел конституційного права.

Як уже зазначалося, джерела конституційного права Украї­ни досить різноманітні, їх класифікують за характером (сутніс­тю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституцій­ного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього українського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням тери­торіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою джерела конституцій­ного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

За формою вираження джерела конституційного права дово­лі різноманітні й обумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповід­них суб'єктів конституційного права:

• нормативно-правові акти;

• договори;

• судові прецеденти;

• акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань грома­дян


Читайте також:

  1. ДОДАТКОВА
  2. Додаткова
  3. Додаткова
  4. Додаткова
  5. Додаткова
  6. Додаткова
  7. Додаткова
  8. Додаткова
  9. Додаткова
  10. Додаткова
  11. Додаткова




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Г. Зіммель та суспільному розвитку. Вчасно виявлений конфлікт може

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.017 сек.