• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сучасний стан економіки

Одним із головних своїх завдань обраний у 1994 р. Президент України Л. Кучма назвав оздоровлення економіки. Господарські підсумки 1994 р. показали, що затримка з ре формами загрожує катастрофою.

Так, національний прибуток за 1991-1994 рр. скоротився більш як наполовину (56%), у тому числі за 1994 р. — на 24,5%, що в 1,5 раза перевищувало щорічні темпи його зниження в 1991-1993 рр.
Через відсутність коштів скоротилося будівництво, кожне сьоме підприємство було збитковим. Звуження сфери держав ного регулювання цін, скасування або скорочення сум дотацій на продукцію окремих галузей народного господарства, в першу чергу військово-промислового комплексу, в умовах розбалансованості економіки, дефіциту ресурсів, монополізму виробників та інфляційних очікувань призвели наприкінці року до різкого зростання цін на споживчому ринку. Індекс інфляції становив у 1994 р. 501,1%, у тому числі за жовтень — грудень 271%. Економічна реформа пробуксовувала, особливо гострою була ситуація в соціальній сфері.

За таких умов реформування економіки стало наріжним каменем практичної діяльності Президента. 11 жовтня 1994 р. Л. Кучма виступив у Верховній Раді зі зверненням, яким були проголошені головні напрями нової соціально-економічної стратегії.

Зокрема, передбачалося здійснення заходів щодо стабілізації фінансово-грошової системи, докорінного реформування відносин власності, всебічного утвердження, поряд із державною, ефективних форм приватної власності, в першу чергу через приватизацію. Великі надії покладалися на структурну перебудову громіздкої, зорієнтованої на важку індустрію та воєнно-промисловий комплекс економіки. Запропонований курс базувався на пріоритетності наукомістких та високотехнологічних галузей економіки, реформування села шляхом здійснення радикальної земельної реформи, співіснування усіх форм і власності - державної, колективної і приватної.
Особливим напрямом президентської програми визначалося реформування основних засад зовнішньоекономічної політики, її метою повинне стати поступове утвердження відкритої економіки та входження України до світового співтовариства, залучення іноземних інвестицій.
Заплановані економічні зміни повинні були забезпечити покращення усієї соціальної сфери. З повною відвертістю було заявлено, що в умовах, що склались, держава не має реальних ресурсів для підвищення життєвого рівня людей. А тому пріоритет було віддано соціальному захисту найбільш незахищених категорій населення — пенсіонерів, інвалідів тощо.
Проголосивши головні напрями своєї економічної програми, Президент України закликав політичні сили до злагоди. Проголошення курсу радикальних ринкових реформ та визначення його пріоритетів сприяли активнішій діяльності щодо реформування економіки, налагодження співпраці всіх гілок влади.

Водночас, від декларування ідей до їх реалізації пролягав тривалий шлях. Пройти його було важче, аніж визначити перспективи, тим більше, що на практиці економічні плани зустріли діаметрально протилежні оцінки різних політичних сил.

Одним із головних завдань в президентській програмі економіки була стабілізація фінансів. Основу її складали проведення жорсткої монетарної політики, скорочення масштабів інфляції, проведення грошової реформи. Протягом 1995-1996 рр. завдяки енергійним зусиллям Національного банку, очолюваного В. Ющенком, органів виконавчої влади вдалося зупинити постійне обвальне падіння купоно-карбованця щодо іноземних валют, яке досягало майже 10000% на рік. Це було важливою передумовою здійснення грошової реформи, яку й було проведено у вересні 1996 р. В її ході відбувся обмін купоно-карбованців на гривні у розрахунку 1 гривня за 100 000 купоно-карбованців. Реформа носила неконфіскаційний характер. Завдяки продуманій стратегії вона була досить вдало проведена і не спричинила ні фінансових, ні соціальних потрясінь.

Впровадження гривні сприяло стабільності грошової системи держави. Створились передумови виходу з кризи. В серпні-жовтні 1996 р. темпи інфляції склали 1,5-2%. Вперше за тривалий час населення понесло гроші до ощадних кас. Обсяги вкладів за цей період збільшилися більш як на 15%.

Але ситуація в економіці залишалась критичною. Саме це констатував Президент при оголошенні свого щорічного послання Верховній Раді в березні 1997 р. Він мусив визнати, що стабілізувати та належним чином реформувати економіку не вдалося. Хоча темпи спаду виробництва дещо сповільнились, все ж вони були значними і виявились незворотними.
В 1997-1998 рр. пріоритетними напрямами економічної політики було визначено фінансову стабілізацію, відродження вітчизняного виробництва, впровадження нових методів господарювання в агропромисловому комплексі.
Тривав пошук шляхів оптимального реформування економіки. Відносна стабілізація окремих галузей господарства змінилась восени 1998 р. жорстокою фінансовою кризою, коли протягом місяця вартість гривні впала майже наполовину.

Та все ж наприкінці 90-х років давали про себе знати окремі, хай і обмежені, результати економічних реформ. Головним серед них стало завершення процесу переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 90-х років було завершено формування власної податкової, банківської, митної та Інших систем, що у сукупності визначали основну економічну інфраструктуру української державності. Розвинулись нові, конкурентоспроможні форми виробництва, все більшого значення набувало підприємництво.

У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя з'явились ознаки економічної стабілізації, перш за все —подолання падіння валового внутрішнього продукту. На 4,3% зросли обсяги промислового виробництва. Найвищі темпи зростання були зафіксовані в галузях, які виробляли товари народного споживання. Скоротився дефіцит державного бюджету.
Позитивну роль у цьому процесі відігравало реформування відносин власності, роздержавлення та приватизація. Остання проводилась не завжди відкрито і була доступна для громадського контролю, однак, отримавши підприємства у власність, а тим більше викупивши їх за чималі кошти в держави, нові господарі докладали максимум зусиль, аби зробити роботу вже своїх власних підприємств якомога ефективнішою. Розширилися недержавний та корпоративний сектори економіки. Новий економічний устрій забезпечив перехід від єдиновладдя держави у сфері економіки до її багатоукладності, що забезпечило зростання ініціативи нових господарів. На 2000 р. форму власності змінило більш ніж 65% підприємств, на них вироблялось понад 70% загального обсягу промислової продукції.

Новим позитивним моментом стало формування так званих точок росту — підприємств та галузей, які за умов загального економічного складу виробляли конкурентоспроможну продукцію.

Важливим елементом ринкових реформ стало формування фінансової системи держави, лібералізація господарських зв'язків, формування ринкової інфраструктури. На 2000 р. в Україні діяло понад 200 банків, 1300 інвестиційних компаній і фондів, близько 300 страхових компаній.

Ізольована за радянських часів від зовнішнього світу та замкнута протягом тривалого часу на «радянському рублі», який в останні роки радянського режиму називали зневажливо «дерев'яним», на кінець 90-х років Україна впевнено налагодила зв'язки із зарубіжними країнами та стала рівноправним партнером. Цьому сприяло запровадження ринкового механізму ціноутворення, перехід до світових цін, ліберального режиму зовнішньої торгівлі.

Зовнішньоекономічна сфера виявилась одним із пріоритетних напрямів діяльності держави. За 1993-2000 рр. частина експорту товарів та послуг у структурі валового внутрішнього продукту зросла з 26 до 53%. Частка країн «далекого зарубіжжя» у загальному обсязі експорту досягла майже 70%.

Ключовою галуззю економіки України залишається аграрне виробництво. Питання щодо вибору напрямів його розвитку виявилось надто заполітизованим, а тому практично до кінця 90-х років реформи велись переважно в руслі дискусій щодо доцільності чи недоцільності приватної власності на землю; збереження чи ліквідації колгоспів; дозволу чи заборони купівлі-продажу землі.

Спробою виправити ситуацію та вивести аграрне виробництво з кризового стану став виданий у листопаді 1994 р. Указ Президента України Л. Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». Документ визначав шляхи приватизації, економічної оцінки та ринку землі.

Процес реалізації даного документа на практиці був доволі суперечливим. З одного боку, кожен селянин набував право на отримання земельного паю та право вільно ним розпоряджатись. Однак, не маючи коштів і можливостей налагодити власне господарство, переважна більшість селян повертала паї колгоспам. Таким чином, змін практично не відбувалось, тим більше, що паювання та розподіл земельних ділянок проводили самі керівники колективних сільгосппідприємств.

Лише в небагатьох місцях сформувались сильні індивідуальні господарства, які ефективно орендували паї селян. Основну масу виробників сільськогосподарської продукції складали колгоспи і радгоспи, фінансовий стан яких та рентабельність виробництва з року в рік погіршувалась. Колективне господарювання, відсутність елементарної відповідальності, почуття господаря виявились тупиковим шляхом розвитку аграрної економіки.

Загальний рівень виробництва сільськогосподарської продукції в Україні знизився до рівня кінця 50-х - початку 60-х років. Майже вдвічі ?— з 48 до 24 млн т — зменшився валовий збір зерна, з 45 до 23 млн т впало виробництво цукрових буряків, вдвоє зменшилось поголів'я худоби і птиці. Водночас у приватному секторі аграрної економіки кількість живності та її продуктивність зросли.

На 1999 р. понад 85% колгоспів, що збереглися, були збитковими. Це змусило рішуче взятись за реформування в першу чергу земельних відносин. Необхідно було створити селянам можливості вільно отримати та розпорядитися за вибором своїми паями та підтримати приватного сільськогосподарського виробника.

У грудні 1999 р. вийшов Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».
Відповідно до нього, протягом грудня 1999 — квітня 2000 р. на засадах приватної власності було проведено реформування всіх колективних сільськогосподарських підприємств. Всім членам колгоспів — працюючим та пенсіонерам — надавалося право вільного виходу з цих підприємств та створення господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів інших суб'єктів, заснованих на приватній власності.
Указ Президента передбачав обов'язкову виплату тим, хто бере у селян в оренду землю, орендної плати у розмірі не меншому за 1% її вартості. Перед органами місцевої виконавчої влади ставилось завдання всілякого сприяння у здійсненні вказаних заходів.

Протягом 2000 р., незважаючи на спротив прихильників колгоспно-радгоспної системи в центрі та на місцях, реорганізацію було в цілому завершено. Про їхню продуктивність за умов економічної кризи говорити рано, однак така система, прийнята в усьому світі, створює перспективи виходу з кризи на селі, що створить умови прогресу усієї держави.

Позитивно оцінюючи курс на реформування української економіки варто усвідомити, що держава ще перебуває у стані глибокої кризи.
Позитивні зрушення торкнулись лише окремих сфер життя і мають зародковий характер. За 90-ті роки більш як на 40% знизилась продуктивність праці в промисловості і більш як в 2 рази — у сільському господарстві. В Україні, як і раніше, не вистачає коштів, загрозливого характеру набула енергетична криза.

Не сталось позитивних зрушень у структурі виробництва. Частка сучасних, наукомістких, конкурентоспроможних виробництв продовжувала скорочуватись. При цьому слід враховувати, що в основному склад виробництва продукції в машинобудуванні стався за рахунок скорочення заводів, які виробляли дорогу і технічно досконалу військову продукцію.
Водночас зростає частка найбільш енергомістких та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990 р. За таких умов немає гарантій, що фаза економічної стабільності, яка настала у 2000 р., переросте в економічне піднесення. Ситуація в економіці України залишається надзвичайно складною.

Причин такої ситуації кілька. Основними серед них є:
1. Надзвичайно складні стартові умови реформування української економіки.
2. Тривале політичне протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, деструктивні дії опозиційних політичних сил, які прагнули повернути Україну назад до командної економіки, незавершеність законодавчого процесу та постійні невиправдані зміни у документах, що регламентують напрями економічних реформ. Це насамперед стосується податкового, земельного законодавства, демонополізації економіки і підтримки вітчизняного підприємництва.
3. Недостатньо послідовно здійснювались і самі економічні реформи. Не вдалось сформувати сучасної, відповідної потребам ринку, системи управління економікою; неефективним та логічно незавершеним виявився процес приватизації - справжній власник не сформувався, а ті, що отримали, легітимно чи нелегітимно, права власності, в багатьох випадках працювали в першу чергу на власну кишеню, а не на інтереси держави і колективу. Багато проблем накопичилось у галузі банківської діяльності, страхування, фондового ринку. Слабким місцем розвитку економіки стало мале підприємництво. Великих масштабів набула тінізація економіки, яка розвивалась на фоні корупції та організованої злочинності. За підрахунками економістів поза контролем, в «тіні» знаходилось від 20 до 45% української економіки. Багато українських коштів внаслідок багатоходових комбінацій осідало на рахунках закордонних банків.

Виходячи зі стану та проблем української економіки, у лютому 2000 р. Президент України оприлюднив послання до Верховної Ради: «Україна: поступ у XXI століття: стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.». Цим документом визначено основні напрями розвитку нашої держави на найближчі роки та завдання, які повинні бути в першу чергу вирішені. Серед них основна роль відведена розв'язанню економічних проблем.

У документі вкотре було вказано на те, що пріоритетним напрямом розвитку є переорієнтація економічної політики на задоволення соціальних потреб, розбудову в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.
Пріоритетними напрямами розвитку української економіки визначено розвиток галузей із новими, наукомісткими інноваційними технологіями. Йдеться в першу чергу про підтримку виробництв у машинобудуванні (авіаційно-космічній, моторобудівній, суднобудівній галузях). Отже, постає завдання структурної перебудови промисловості, мета якої - збільшення частки сучасних високотехнологічних виробництв та утвердження України як високотехнологічної держави.

Традиційно особливі надії покладаються на здійснення активної аграрної політики. Для цього в нашої держави є всі передумови, адже саме в Україні за умов сприятливих природно-кліматичних умов сконцентровано близько чверті світових запасів чорнозему та понад 24% розораних земель Європи.

Керівництво держави усвідомлює, що розв'язання ключових економічних завдань можливе лише за умови здійснення активної соціальної політики: зростання доходів народу, підвищення рівня його соціального захисту.
Запропонована Президентом і підтримана Верховною Радою політика економічного зростання на 2000-2004 рр. розрахована на 3 етапи, кожен з яких буде характеризуватись прискоренням темпів економічного росту. їхньою складовою частиною є підвищення надійності грошової і фінансової стабілізації, обмеження боргової залежності держави, розвиток сучасних технологій, подолання корупції та тіньової економіки, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Розвиваючи та конкретизуючи положення президентської програми «Україна: поступ у XXI століття», Кабінет Міністрів України, очолюваний В. Ющенком, у березні 2000 р. розробив широкомасштабну, конкретизовану програму своєї діяльності, яка отримала назву «Реформи заради добробуту». Втілення цих важливих документів створить можливості виходу з кризи, просування України в число цивілізованих європейських держав.

Зовнішня політика

Проголошення незалежності вивело Україну на міжнародну арену. Молода держава прагнула добитися визнання світового співтовариства, що є цілком природним для кожної суверенної країни, бо це важлива передумова її існування.

Головні принципи зовнішньої політики визначились Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.). У розділі «Міжнародні відносини» проголошувався демократичний і миролюбний характер зовнішньої політики, формувалися її стратегічні напрями.
До прийняття Декларації республіка фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й була наділена таким правом відповідно до Конституції УРСР та Конституції СРСР. Але це право, як і чимало інших, мало суто формальний характер. З осені 1990 р. становище стало змінюватися. «Першою ластівкою» став підписаний 19 листопада 1990 р. Договір про основи відносин з Російською Федерацією. Всі наступні угоди, що укладалися до референдуму 1 грудня 1991 р., також були підписані з республіками СРСР. Винятком були дві угоди з Угорщиною.

Здобуття незалежності й припинення існування СРСР створили цілком легітимні умови для зовнішньополітичної діяльності України на якісно нових засадах — самостійності й рівноправності у міжнародних відносинах.
Першим кроком на цьому шляху стало визнання України державами міжнародного співтовариства. Вже 2 грудня 1991 р. незалежну Україну визнала Польща, 3 грудня - Угорщина і Франція, 12 грудня встановлюються дипломатичні відносини з Литвою. На початку 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили з нею дипломатичні зв'язки. На 2000 р. Україна встановила дипломатичні відносини з 153 країнами.

2 липня 1993 р. Верховна Рада схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ ще раз підкреслив миролюбний характер міжнародної діяльності Української держави, дотримання нею норм міжнародного права, невтручання у внутрішні справи інших держав, відкритість. Серед пріоритетів зовнішньої політики було визначено участь у загальноєвропейському процесі, співробітництво в рамках СНД, дієва співпраця з державами Європейської Співдружності та НАТО, активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

Як одна з великих держав Європи, Україна бере участь у розвитку загальноєвропейського процесу. В умовах, коли відійшли у минуле «холодна війна», конфронтація між «світом соціалізму» та «світом капіталізму», між СРСР та США, головним змістом загальноєвропейського процесу стало недопущення локальних та етнічних воєн, подолання економічної кризи в країнах СНД, запобігання політичної нестабільності.
Головними документами, що визначали шляхи співпраці європейських держав, виступали: Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975), декларація «Виклик часові змін», ухвалена у липні 1992 р. в Парижі на зустрічі країн - учасниць Гельсінського процесу. Участь України в роботі останньої засвідчила визнання її як рівноправного партнера у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі.
У липні 1992 р., в ході візиту до Гельсінкі, Президент України Л. Кравчук підписав Гельсінський Заключний акт. А це означало, що Європейська спільнота визнавала нашу державу, а Україна заявила про свою готовність дотримуватись визначених у Європі зовнішньополітичних правил, дала згоду на активну участь у міждержавній співпраці. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів країн - учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.
9 листопада 1995 р. — першою з держав СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи. Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до Ради Європи, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосувались, насамперед, приведення її правової та політичної системи у відповідність до вимог цієї організації. Однак цей процес затягнувся, що йде не на користь міжнародному іміджу нашої держави.

Важливе місце у зовнішньополітичній діяльності республіки посідають проблеми співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) - найвпливовішою організацією економічної співпраці розвинутих Європейських країн. За 90-ті роки між ЄС та Україною налагоджено співробітництво, однак через нерозви-нутість ринкової економіки вона до цього часу не стала членом цієї організації. Інтеграція України до Європейського Союзу нині залишається одним із стратегічних зовнішньополітичних завдань нашої держави.

Україна проголосила своє прагнення стати безядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від величезного ядерного потенціалу, наша держава прагнула твердих міжнародних гарантій своєї безпеки.
Питання про без'ядерний статус України пов'язувалося з реалізацією нею положень трьох документів - Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ—1) від 31 липня 1991 р., Лісабонського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США 23 травня 1992 р., і приєднання республіки до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першочергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилася після березня 1992 р., коли Україна завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію. На той час деякі політики порушили питання про недоцільність безплатної передачі дорогого обладнання Росії і, відповідно, про матеріальну компенсацію Україні, надання їй гарантій безпеки. Чи, виконуючи підписаний М. Горбачовим договір «СТАРТ-1», Україна не подарувала північному сусідові тактичну ядерну зброю? Чи не стануть новим подарунком Росії інші види ядерних роззброєнь за договором «СТАРТ-2», підписаним за Україну російським президентом Б. Єльциним? — ці проблеми хвилювали українських державних діячів, суспільство в цілому.

Відповіді на ці запитання були найрізноманітніші: від закликів найшвидшого повного ядерного роззброєння до повного збереження ядерної зброї та вступу до НАТО. 18 листопада 1993 р. на закритому засіданні Верховної Ради було ратифіковано Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь «СТАРТ-1». Згідно з ним Україна скорочувала 36% загальної кількості ракет-носіїв і 42% ядерних бойових зарядів. Водночас визначено ряд умов, при виконанні яких Україна погоджувалася додержуватись зазначених домовленостей.

Україна, керуючись міжнародним правом, оголосила все майно розташованих на її території стратегічних і тактичних ядерних сил своєю власністю. Перебуваючи в тяжкому економічному становищі, республіка не мала відповідних можливостей для демонтажу майже двох тисяч тактичних ядерних боєголовок і 176 міжконтинентальних балістичних ракет та їхніх стартових майданчиків. Потрібна була допомога світового співтовариства.
Окрім фінансових виникли політичні складнощі. Непродумана позиція Верховної Ради Росії стосовно Криму була розцінена окремими політичними силами в Україні як зазіхання на територіальну цілісність української держави. А це спричинило нові дискусії щодо збереження ядерного статусу.
Україна за таких умов вимагала не лише відповідних грошових компенсацій, а й гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р. у Москві було підписано тристоронню угоду між Україною, Росією та США. Нею визначались умови компенсації за вивезену зброю та розміри допомоги нашій державі. США і Росія фактично ставали гарантами безпеки України. Вказана угода була правовою основою повного ядерного роззброєння. Україна є першою серед держав світу, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї.
Важливим кроком на шляху ядерного роззброєння стало приєднання України 16 листопада 1994 р. до Договору про не-розповсюдження ядерної зброї. Цим самим Україна переконливо підтвердила миролюбний характер своєї зовнішньої політики, статус без'ядерної держави. Приєднання до договору зміцнило її авторитет у світовому співтоваристві, створило можливість додаткових інвестицій розвинутих країн в українську економіку.

Після здобуття незалежності в основу діяльності України на міжнародній арені було покладено власні національні інтереси. Активністю і динамізмом відзначалася позиція України в Організації Об'єднаних Націй (ООН). Незалежна Українська держава брала участь у роботі всіх сесій Генеральної Асамблеї ООН. Делегація республіки виступила з цілим рядом пропозицій стосовно проблем роззброєння, врегулювання збройних конфліктів. У врегулюванні одного з них (на теренах колишньої Югославії) український батальйон здійснює місію миротворчих сил ООН.

Визнанням авторитету України як члена ООН стало й те, що в 1997 р. Головою її 52-ї сесії став міністр закордонних справ України Г. Удовенко. У 2000-2001 рр. Україна була включена як непостійний член до Ради Безпеки ООН і протягом місяця головувала на її засіданнях.
Без'ядерний статус України, її прагнення до європейської інтеграції визначили поступове зближення країни з Північно-Український батальйон миротворчих сил ООН атлантичним блоком (НАТО). У липні 1997 р. в Мадриді глави 16 держав і урядів і Генеральний Секретар НАТО Хав'єр Солана з одного боку та Президент України Л. Кучма з іншого, підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО». Сторони зобов'язались розширювати співпрацю та розвивати особливе партнерство з метою забезпечення стабільності і миру в Європі.

Підписання 8 грудня 1991 р. угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) констатувало факт розпаду СРСР як
суб'єкта міжнародного права і перехід зовнішньополітичних питань виключно до юрисдикції колишніх союзних республік. Україна активно приступила до налагодження добросусідських взаємин між державами Співдружності. її делегація виступила з низкою важливих пропозицій на зустрічах керівників глав держав і урядів, що відбулися 1992 р. Але, насамперед з ініціативи Росії, з'явилися тенденції до перетворення СНД у наддержавну політичну структуру чи навіть державу. Пробним каменем стала ідея про створення об'єднаних збройних сил, від якої Україна рішуче відмовилася, сконцентрувавши головну увагу на створенні власної армії. У 1992-1993 рр. надії на краще, пов'язані зі співдружністю, стали розвіюватися. Негативну роль у цьому відіграла позиція Росії щодо енергоносіїв (нафти, газу тощо) та її ставлення до проблеми Чорноморського флоту і майбутнього Криму. Питання про Крим стало однією з причин загострення відносин між Україною та Росією. Ситуація стала особливо вибухонебезпечною після 21-22 травня 1992 р. у зв'язку з постановою і заявою Верховної Ради Російської Федерації, що фактично проголошувала відторгнення Севастополя від України. Лише виважена позиція керівництва України забезпечила вихід з гострої політичної кризи. Істотну роль відіграла й підтримка України з боку ООН, західних держав.
Проблема розподілу Чорноморського флоту залишалась наріжним каменем українсько-російських відносин аж до підписання в 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору. 31 травня цей договір підписали у Києві Президент Росії Б. Єльцин та Президент України Л. Кучма. Сторони визнали непорушність існуючих між ними кордонів та розділили Чорноморський флот. Одночасно Росія брала в 20-річну оренду базу в Севастополі.

Як і раніше, у нинішній період співробітництво з Росією та країнами СНД має для України стратегічний характер, в першу чергу в економічній сфері. З обранням Президентом Росії В. Путіна двосторонні українсько-російські відносини стали набувати характеру жорсткого прагматизму. В той же час наша держава не відкидає ідею інтеграції української економіки в СНД. Разом з тим, вона враховує той очевидний факт, що як цивілізована економічна структура типу Свросоюзу (ЄС), СНД ще не утвердився. А тому пріоритет Україна віддає двосторонній співпраці з державами, що входять до його складу.

Двостороннє Першочергове значення для України мають співробітництво двосторонні відносини зі США та Канадою. Відкриття посольств, зустрічі на найвищому рівні створили надійну основу для їхнього розвитку.
Важливими зовнішньополітичними акціями української дипломатії є налагодження нормальних взаємовигідних відносин з Китайською Народною Республікою. Підписано низку міждержавних угод з питань економічного, науково-технічного та культурного співробітництва.

Високою активністю відзначається регіональна політика України. її свідченнями стало підписання ряду важливих угод з Польщею, Угорщиною та Румунією.

Інтеграція в Європу, співпраця з Росією та сусідами — стратегічні завдання, які можна і слід вирішувати комплексно.

Проголошення незалежності України спричинило помітні зміни в системі зовнішньоекономічних зв'язків. Змінилися й форми спів-співробітництво робітництва. Одним із важливих кроків стало рішення про надання кожному товаровиробникові права виходу зі своєю продукцією на зовнішній ринок, спрощення цієї процедури, а також розвиток нових організаційних форм, у тому числі створення спільних підприємств (СП).

Правову базу участі України у міжнародному економічному співробітництві створюють прийняті Верховною Радою Закони про зовнішньоекономічну діяльність та іноземні інвестиції. Ними передбачається урегулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні. Проголошуються принципи рівності й недискримінації суб'єктів підприємництва, вільного використання доходів, надання пільг тощо.
Важливу роль у налагодженні ефективних зовнішньоекономічних зв'язків відіграє участь України в міжнародних економічних структурах. У 1992 р. наша держава стала рівноправним членом Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Вважалося, що таке співробітництво має сприяти залученню інвестицій в економіку України. Проте цього не сталося. Розміри західних інвестицій були мізерними. Головними причинами цього стала економічна нестабільність України, повільні темпи її ринкових перетворень, невпевненість у ретельному дотриманні підписаних угод.

Не відбулося радикальних змін і в структурі двосторонніх економічних взаємин. Обсяги експортних поставок українських підприємств, залишаючись стабільними в 1988—1990 рр., з 1991 р. почали спадати.
З другої половини 90-х років обсяги зовнішньоторговельного обороту України стали поступово зростати. В 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції зі 187 країнами світу.
У 1992 р. експорт України оцінювався лише в 4 млрд доларів США, з яких в Україну у вигляді доходів повернулося усього 170 мільйонів. Усе інше або осіло в західних банках, або повернулося в Україну у вигляді неякісних товарів народного споживання, продуктів харчування, котрі нерідко лише умовно можна назвати продовольчими. За січень - листопад 2000 р. обіг зовнішньої торгівлі України склав 25,4 млрд дол. США. При цьому обсяги експорту у порівнянні з 1999 р. збільшились і склали 13 млрд дол., а імпорту — 12,4 млрд дол. Це свідчить про впевнений вихід України на арену світової економічної співпраці. Щоправда, не найкращою є структура українського експорту - його складали переважно сировина, продукція металургії і хімічної промисловості.
Важливим елементом зовнішньої політики будь-якої держави є культурне співробітництво. Однією зі складових русифікаторської політики радянської імперії щодо України було обмеження її культурних зв'язків, їх «заземленість» на рівні союзних структур.

Зі здобуттям незалежності участь України в міжнародному культурному житті відбувається на якісно вищому рівні.

Було підписано угоди про культурну співпрацю з більш як 60 державами світу. В їх межах здійснювався обмін творчими колективами, спеціалістами різних галузей науки та культури.

Світ усе більше дізнається про Україну, а Україна, в свою чергу, активно інтегрується у світовий економічний і культурний простір.

Читайте також:

1. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
2. Аграрний комплекс національної економіки.
3. Адміністративної економіки.
4. АТ – одна з найбільш зручних форм колективного підприємства в умовах ринкової економіки. Першим АТ вважають створену у 1602 році Голандсько –Ост - Індську компанію.
5. Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об'єктивна передумова координації економічної політики
6. Визначення пріоритетів стабілізації розвитку економіки та державне управлінське забезпечення.
7. Виникнення, розвиток і сучасний стан рекультивації.
8. Відкритість національної економіки і конвертованість моделей національних економічних систем
9. Відповідь: Функції суб’єктів ринкової економіки
10. Вплив на грошову пропозицію банківського і небанківського секторів економіки. Депозитний і грошовий мультиплікатори
11. Вплив на розвиток ринку праці в умовах адміністративно-командної економіки
12. Вплив розвитку ринкової економіки на європейську економічну думку. Зародження класичної політичної економії

Переглядів: 924