Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Україна і процес «перебудови» СРСР (квітень 1985 – серпень 1991 рр.). Утворення та діяльність суспільно-політичних рухів і партій.

Дисиденство, правозахисний та національний рух в Україні в 1960‒1980-х роках.

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десяти­річчя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впли­вом у 60-70-х роках у радянському суспільстві ви­никає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.

Від середини 50-х років національний рух розви­вався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній про­йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову­вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

В Україні, переважно на За­ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюд­ження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само­стійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз­повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас­тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро­довж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську ро­бітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало ре­альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де­гуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис­теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко­нання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст­ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль­ності за умов зміцнення і часткової лібералізації ре­жиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, ста­ла організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.

До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відок­ремлення України від Росії, створення української са­мостійної держави в її етнографічних межах». УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республі­ку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поста­вало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх струк­тура, цілі і програми були актуалізовані.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режи­мом через культурно-освітні проблеми, до того ж у ме­жах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Цен­тру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціо­нери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці ви­моги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов ево­люцію від культурно-просвітницьких проблем до полі­тичного протесту. Це проявилося не лише в самви-даві, а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структу-рування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби, роз­повсюджувалася стаття Є. Пронкжа «Стан і завдання українського визвольного руху». Указавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, де­монстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опози - цінної інтелігенції, а також у Києві.

Три антира-дянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і хар­ківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирі­шила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.

Однією з головних організаційних форм руху на­прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд­ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорно-вола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдна­лися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцисти­ка В. Мороза, серед них «Репортаж із заповідника імені Берії» і «Серед снігів».

У нее на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній систем» можна назвати націо­нально-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефек­тивності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ото­тожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично­го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд­жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учас­ників швидко проходила шлях від «національного ко­мунізму» до повного його заперечення. У національ­но-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тис. чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні вис­тупи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич­них вимог. Тобто від «Спадщини* (Київ), «Руху* (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства ук­раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались.

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись­менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд­ник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро­вим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлю­вати українське суспільство з Декларацією Прав Лю­дини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси­фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці пред­ставників закордонної преси, вільного обміну інфор­мацією та ідеями.

Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянськимвластям розпо­чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук­раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть­бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов­лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант­ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части­на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале­жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб.

Інші джерела також указують близько ти­сячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжна­родної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної части­ни суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленні­стю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, диси­дентський рух був реальною моральною та ідеологіч­ною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалі­зовані і використані традиційні дисидентські лозун­ги: гласність, демократизація суспільного життя, пра­вова держава, відкрите суспільство та ін.

З початку 1980-их рр. криза в СРСР охопила усі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни.. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-х – на початку 60-х рр. змінилось нестримним падінням його темпів. На Україні вони були ще більшими, ніж по союзу в цілому. Розладнана економіка призводила до падіння життєвого рівня населення. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, зростання капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі. СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив з-за кордону мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу та інших природних ресурсів, які нещадно експлуатувались радянською економікою і вели до екологічної кризи. В цих умовах Україна вкладала значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету.

В цих умовах партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим наважилось на певну перебудову радянської системи. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на “перебудову”, “демократизацію“ і “гласність“.

26 квітня 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей були піддані згубному впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їх здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед центром. Разом з тим Чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості України.

Критичний політичний і економічний стан та щедрі обіцянки і широка реклама нового курсу, зроблені на заході, не давали режимові змоги вдатися до рішучого придушення опозиції. Чисельність незалежних груп зростає, їх осередки виникають в різних регіонах України. З’являються організації з різними політичними концепціями, програмами культурного відродження, об’єднані критичним ставленням до існуючого режиму: антисталінське товариство “Меморіал”, Спілка Незалежної Української Молоді ( очолена Д. Корчинським), Християнський Демократичний Фронт, товариство “Спадщина”, екологічна організація “Зелений світ” ( на чолі з Ю. Щербаком). У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція товариства Української мови ім. Т. Шевченка ( голова Д. Павличко). Рух об’єднував не тільки українців, а і представників інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил на Україні.

16 липня 1990 р. ВР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, що стало основою для творення незалежної української держави. Цьому сприяли прийняття Декларації про державний суверенітет Росії (червень 1990 р.), розгубленість депутатів комуністів через відставку Івашка, постійні багатотисячні мітинги, що супроводжували роботу ВР, та шахтарський страйк.

Декларація складалася з десяти розділів, у ній було закріплено всі три види суверенітету – державний, народний і національний.
УРСР у відповідності з Декларацією, не стала незалежною державою. Всі її положення радше стосувалися майбутньої держави України, проте Декларація стала юридичною основою для подальшого просування шляхом незалежності. Новим політичним чинником суверенізації України стали робітничий (страйк шахтарів) та студентський (голодовка й демонстрація) молоді рухи.

Однак КПРС і надалі продовжувала контролювати всі важелі влади в суспільстві. Фактично якихось суттєвих структурних змін режиму не сталося. Поглиблення економічного хаосу який посилювався протидією партійної номенклатури економічним реформам, призвела до критичного стану все суспільне життя. Так, у серпні 1990 р. ВР України прийняла закон про економічну самостійність республіки, у червні 1991 р. вона вирішила встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами України. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася не реформованою: субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% державних витрат. Адміністративний метод, старі зв’язки вже не діяли, а до створення нових було далеко. Розпочався спад виробництва, у 1990р. національний дохід скоротився на 4%, а у 1991р.- ще на 13%. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991р. вдвічі ( у січні 1992р. вони вже перевищували рівень грудня 1990р. у 8 разів, їх зростання щонайменше у 1,5 рази перевищувало зростання доходів), привело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Стимулу ж для розвитку економіки “лібералізація “ цін не дала, оскільки проводилась в умовах збереження монополізму на ринку. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на повернення до старого курсу. 19 серпня 1991р. було зроблено спробу державного перевороту. Було створено т.зв. Державний комітет надзвичайного стану (ДКНС), який повинен був взяти під контроль все життя в країні і зберегти колишній порядок. Завдяки рішучім діям демократичних сил Росії під керівництвом президента Б. Єльцина путч закінчився провалом. Настав крах централістських структур, що інспірували заколот, – була заборонена КПРС, розвивався центральний уряд, поставлено питання про ліквідацію найжахливішого інструменту репресій – КДБ. Демократична революція в Росії створила підґрунтя для дальшої реалізації права на самовизначення в окремих республіках, ряд із них проголошує незалежність. У таких умовах зникла сама рація існування Союзу. 24 серпня 1991р. депутати українського республіканського парламенту майже одночасно прийняли Акт проголошення незалежності України,(“за” – 346, “проти” – 1 ), а також проголосували за демократизацію армії, правоохоронних органів. В Україні заборонялась діяльність КПУ.

Так у своєму розвитку процес горбачовської перебудови пройшов кілька етапів:

1-й етап (квітень 1985 – січень 1987рр.) – визрівання політичного курсу перебудови..
2-й етап (січень 1987 – літо 1988рр.) – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. На цьому етапі перебудови була сформульована, узгоджена, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови : нове політичне мислення, радикальна економічна реформа ( червневий (1987р.) Пленум ЦК КПРС ) , демократизація усієї політичної структури. Йде активне формування соціальної бази перебудови.
3-й етап ( літо 1988 – травень 1989рр.) – зміщення рушійних сил перебудови зверху вниз.
4-й етап ( травень 1989 – лютий 1990рр.) – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.
Лютневий (1990р.) Пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ої статті) Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи, керівною і спрямовуючою силою. Відкривається новий етап перебудови.
5-й етап (лютий – грудень 1990р.) – поступовий перехід політичного керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас. Наприкінці 1990-го року політична палітра нових партій України була хоч і дуже строкатою, але чітко визначеною: на правому фланзі – Українська християнсько-демократична партія ( УХДП ), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі – Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ ) та ін.
6-й етап (грудень 1990 – серпень 1991рр.) – кінець перебудови.
Принципові орієнтири перебудови “ плюралізм “, “ демократія “, “ гласність “ спочатку витісняються а потім змінюються в офіційній політиці на “дисципліну”, “порядок” та “стабільність”.

Спостерігається чітко виражене намагання “архітектора перебудови” втриматися у рамках “історичного вибору” та ін.
Стан економіки : 1991р. ВСП був на 11,3% меншим ніж у 1990р.; вироблений НД відповідно зменшився на 11,2%. Падіння розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а с/г – 13,2%. Грошові доходи зросли на 87,1% порівняно з1990р. В1991р. промисловість СРСР була відкинута за обсягом виробництва до рівня 1986р., а ВНП відповідав рівню 1985р.

Перебудовчі процеси в Україні збігаючись із загальносоюзними тенденціями суспільних перетворень все ж мали і свої особливості:

– уповільнений темп політичних процесів;
– низький рівень активності населення;
– відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем;
– перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактору суспільного життя на потужний політичний.
Ці особливості зумовлені структурою економіки республіки; стабільністю українського товарного ринку; порівняно меншою люмпенізацією населення; певним консерватизмом; уповільненістю, зваженістю, що притаманні ментальності українців тощо.

Відразу потому, після 24 серпня 1991р. почалася підготовка до референдуму 1 грудня, що мав підтвердити гаданий Акт. У референдумі взяли участь 84,18% громадян України, з них 90,32% підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій українській історії подія засвідчила, що на Україні завершилося формування свідомої своїх політичних, господарських, та культурних інтересів національної спільноти.
Президентом України був обраний Л. Кравчук (61,6% голосів).

Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, президент та ВР взяли курс на розбудову української державності. На зустрічі 7 – 8 грудня 1991р. глав держав України, Білорусії та Росії у Біловезькій пущі було заявлено про те, що СРСР припиняє своє існування і про створення “Співдружності незалежних держав “, 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). М.Горбачов змушений був подати у відставку.

Реакція світового співтовариства на результати всеукраїнського референдуму була несподівано дружньою: за грудень 1991р. незалежність України визнали 68 держав.

Впродовж 1992р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ , долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств.

Створення СНД розглядалося Росією як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами.


Читайте також:

  1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
  2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
  3. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
  4. II. Поняття соціального процесу.
  5. IV. План навчального процесу.
  6. Iзобаричний процес
  7. Iзотермiчний процес
  8. Iзохоричний процес
  9. V Практично всі психічні процеси роблять свій внесок в специфіку організації свідомості та самосвідомості.
  10. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
  11. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
  12. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.




Переглядів: 827

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Застій в економічному, суспільно-політичному та культурному розвитку України в 1970 – першій половині 1980-х років. | Формування багатопартійності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.016 сек.