Основні форми матерії.

Субстанція.

Основні категорії онтології.

Можливість та дійсність.

Необхідність та випадковість.

Необхідність(закономірність) –те, що в даних умовах не може не відбутись й відбувається. Випадковість – те, що не може відбутись, але відбувається. У випадковості проявляються також певні закономірності. Необхідність і випадковість – це дві сторони дійсності.

Можливість – те, що виникає на основі об’єктивних закономірностей, але ще не здійснилось (нестала дійсністю). Можливість – потенційна дійсність. В широкому розумінні дійсність – весь існуючий світ, все що реально існує. Дійсність реалізує можливість.

Категорія субстанція була провідною в онтології Нового часу. Субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів – Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

В філософії існують більш конкретні визначення „субстанції”:

- незмінна основа мінливих явищ (наприклад, атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовина (матерія) матеріалістів ХУІІ-ХУІІІ ст.);

- субстрат як носій певних властивостей, те, що зв’язує властивості в щось єдине (тіло, річ, речовина).

У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне місце посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною, немає. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні дослідження свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби показує, як сприймати світ (як його членувати й упорядковувати).

Сучасна філософія загалом тяжіє до несубстанційної моделі світу. Світ, за висловом Л.Вітгенштейна, - це сукупність фактів.

Простір і час.Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей).

Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, то їхній зміст розкривають через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття „простір” схоплює 2 фундаментальні риси матеріального сущого – його протяжність і місце серед інших сущих.

Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності – довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета.

Місце – це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Завдавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає 2 фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій.

Тривалість аналогічна протилежності. Вона схоплює продовження одного і того ж. Тривалість – це фази одного і того ж (тривалість дня, існування землі). У ній розрізняють фази (моменти) – сучасність, минуле й майбутнє.

Черговість вказує на місце подій серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції – натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що визначають просторово-часові властивості матерії, вважають геометрію та фізику.

Культурологічна традиція, навпаки, пов’язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається в тісному зв’язку з розвитком культури. Час в традиційному суспільстві – цикл сільськогосподарських робіт. Простір мислився в культурних визначеннях – наш, упорядкований, і чужий, варварський. Вихідним у розумінні простору і часу в цієї традиції є практика і культура, а не фізика (натура).

Суперечність цих 2-х традицій є нездоланною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об’єктивні властивості речей і суб’єктивні форми мислення, визначені культурою.

Соціальний простір та час. Соціальна матерія – це все те, що людина перетворює в предмети людського користування. Соціальна матерія пов’язана з природою: побут, корисні копалини Землі. Соціальний рух – наприклад, кудись подорожувати поїздом, літаком тощо. Соціальні форми характеризують відносини людини зі світом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Закони філософії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.