• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Функції політичних партій

План

Лекція № 5.

“Політичні партії і партійні системи”

1. Поняття і сутність політичних партій.

2. Виникнення і розвиток політичних партій.

3. Партійні системи.

4. Класифікація політичних партій.

5. Ідеологія, програми, передвиборні платформи та основні функції політичних партій.

6. Інституалізація політичних партій.

1. Поняття і сутність політичних партій.

Політична партія (лат. — частина, група од­нодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів по­літичними методами, тобто шляхом завоювання влади, учас­ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі­тичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. По­літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі­тичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 р.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува­ти країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де­монструє, що опозиція здатна запропонувати свою концепту­альну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., як­що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли­ження суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен­ням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднан­ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по­чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції вико­нують так звані “тіньові кабінети”. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебу­вають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості квалі­фіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтрим­ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють пар­тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (США, Вели­ка Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

2. Виникнення і розвиток політичних партій.

Первісно політичні партії в їх сучасному розумінні виникли в Європі в період буржуазних революцій. Процес виникнення політичних партій пов’язується з характером політичних змін, а саме: замість королівського суверенітету прийшов суверенітет народу; з’явилося й народне представництво. Боротьба за представницькі мандати підштовхнула прибічників різних поглядів об’єднуватися в партії. При цьому можна говорити про формування двох таборів: ті, хто намагався відстоювати колишні порядки, привілеї монарха і феодалів, з одного боку, і ті, хто виступав за політичні свободи, права людини і рівноправність – з іншого. На цьому етапі політичні партії були небагато чисельними й маловпливовими. Їх роль була допоміжною.

З часом ситуації почала швидко змінюватися. Факторами, що прискорили розвиток партій стали: ускладнення соціальної структури суспільства; загострення соціальних протиріч і, як наслідок, залучення до політики все більших категорій населення; ускладнення державного механізму, загальне підвищення регулюючої ролі держави; бурхливий економічний розвиток регіонів, що зумовлювало появу специфічних регіональних інтересів, які потребували свого захисту; технічний розвиток засобів комунікації, що призвело до інформаційного вибуху тощо. Наслідком цих процесів була кількісна й якісна зміна партій. В кінці 19 сторіччя значно розширився спектр політичних сил, проте з точки зору закону політичні партії залишалися лише різновидом суспільних організацій.

Якісно новим етапом у розвитку політичних партій можна вважати середину ХХ сторіччя. Швидко зростаюча роль і значення політичних партій підштовхнули законодавця до конституційного врегулювання їх статусу, свідченням чого є перші післявоєнні конституції (Франції, Італії, Японії тощо). Декілька пізніше – в 60-ті роки – в більшості зарубіжних країн стали прийматися спеціальні закони про політичні партії. Останні отримали визнання де-юре, стали конституційно-правовим інститутом. Був розроблений детальний правовий регламент порядку створення і діяльності політичних партій. Вони стали органічною, тобто невід’ємною частиною державного механізму.

Ще один етап розвитку політичних партій – 70-80-ті роки характеризується введенням інституту державного фінансування політичних партій, тобто виділення їм грошей із державного бюджету.

Деякі дослідники вважають, що сучасний етап розвитку політичних партій характеризується занепадом останніх і зв’язку з зростаючою роллю підприємницьких спілок, лобістів тощо.

3. Партійні системи.

Термін "партійна система" використовується як для ха­рактеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопар­тійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна сис­тема" — це також багатопартійність. За наявності багатопартійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. Їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкреслює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і як наслідок, — можуть сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Демократична партія лівих сил, "Зелені". Національ­ний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки пред­ставники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитар­ним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спосте­рігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

4. Класифікація політичних партій.

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні партії транс­формуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи організації і т. ін. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні харак­теризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є най­більш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні партії (лат. — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політич­них, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри­тично ставляться до різних перетворень, реформ і схва­люють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на по­зиціях збереження механізмів ринкового господарства і віль­ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ­цією держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор­мізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберально­го напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Ні­меччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничо­го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов'язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки тру­дящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних пар­тій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна ба­за таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною ос­новою соціал-демократів є доктрина демократичного соціа­лізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціаль­но-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримі­нації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети пе­редбачається тільки мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об'єднують ка­толиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська на­родна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. церковний). Лідери клерикальних партій нама­гаються підпорядкувати державу впливові певної Церкви. Усі конфесійні партії — це партії правого консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республікан­ська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує діяльність японської партії Комейто (партія "чистої політики"), що об'єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії зазначається, що Комей­то веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією "гуманного соціалізму", закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ, Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в резуль­таті злиття громадських організацій, що виступають на за­хист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об'єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. "Зелені" завоювали 27 депутатських ман­датів у бундестазі. Сьогодні "Зелені" працюють у парламен­тах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загально­людські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси — завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня лю­дини праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики — роззброювання, без'ядерний світ та ін.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джере­лом політичної напруженості є діяльність неофашистських партій. Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципаль­них органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, ра­сизм і шовінізм, звеличування тоталітарної держави, автори­тарний режим, однопартійна система, загарбницькі війни і т. ін. Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки піс­ля другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа їх діяльності — марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії) відмови­лися від принципу демократичного централізму, що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші — змінили свої назви. Так, італійські кому­ністи називаються сьогодні "Демократичною партією лівих сил". Зберегли свої місця у парламентах комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподі­лити на такі.

1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які є здебільшого професійними політика­ми. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення че­рез членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови всту­пу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов'язані до­тримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, ви­конувати партійні доручення і регулярно сплачувати член­ські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, ко­муністичні партії.

4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членст­ва, а належність до них виражається через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготов­ки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно неоформлених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це ро­биться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії — Респуб­ліканська і Демократична.

5. Ідеологія, програми, передвиборні платформи та основні функції політичних партій.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец. поняття, уявлення; слово, вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Ін­коли — це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндустріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, тео­рія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Знач­не місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то концептуальну теорію партії закладають в основу діяль­ності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Зазвичай, ідеологія партії викладається у вступній частині пар­тійної програми.

Програма партії — це ті цілі та завдання, які ставить пе­ред собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним доку­ментом партії. Питання про партійні програми досить склад­не. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (ад­же саме вони вирішують питання про прихід партії до вла­ди), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприєм­ницьких прошарків, які беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що го­лосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до вла­ди. Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роз­зброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це ті цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — до­кумент тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить пе­ремога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні вер­стви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представ­ників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї партії знайшла схвален­ня і підтримку основної маси виборців, тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за соціал-демократів, "зелених" чи комуністів, а підтримують христи­янських демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противно­му разі вони голосували б за інші партії та їхніх лідерів.

Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних вибо­рах, є їх електоратом (лат. виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

Політичні партії виконують різноманітні функції, до голо­вних з яких належать: 1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад. Швед­ська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; 2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у сус­пільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.; 3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ; 4) вті­лення в життя свого політичного курсу, коли партія прихо­дить до влади, діставши перемогу на виборах; 5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна; 6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді пар­тією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, а й у суспільстві в цілому. У демокра­тичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конку­ренції; 7) робота із залучення до партії нових членів, праг­нення до створення могутньої соціальної партії; 8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх ви­сування як у партійному апараті, так і в державних структу­рах; 9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різ­них внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзви­чайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжнос­ті у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними полі­тичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

6. Інституалізація політичних партій.

Постійно зростаюча роль політичних партій у житті суспільства, ускладнення форм і методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціоналізації, тобто надання кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного державою. Це правове закріплення ролі та місця партій у політичній системі суспільства, регламентація по­рядку їх утворення і припинення діяльності, визначення їх внутрішньої структури і принципів роботи, вимог щодо ідео­логії і програм, врешті, порядку фінансування. Явище це до­сить нове. Тривалий час політичні партії діяли поза межами правового регулювання з боку держави. Ні в конституції США, ні в поправках до неї зовсім не йдеться про політичні партії. Щоправда, на рівні штатів така регламентація існува­ла. В Європі перші кроки на цьому шляху були зроблені Великою Британією у 1937 р. У цілому ж в зарубіжних країнах законодавство відносно правової регламентації діяльності по­літичних партій почало розвиватися після другої світової війни.

Інституціоналізація політичних партій відбувається у двох напрямах: конституційному і законодавчому. Для пер­шого напряму характерне визначення правового статусу по­літичних партій конституцією конкретної держави. Так, ст. 6 Конституції Іспанії 1978 р. гласить: "Політичні партії відпо­відно до принципу політичного плюралізму конкурують у формуванні і вираженні народної думки і є основним елемен­том політичної діяльності". Аналогічні положення зустрі­чаються у конституціях ФРН, Італії, Франції, Португалії, Болгарії та ін.

Спеціальні закони розвивають і конкретизують конститу­ційні принципи. Такими є закон ФРН 1967 р., доповнений у 1969 і 1983 рр., закони Фінляндії 1969 р., США 1974 р., Франції 1988 р. та ін. Деякі закони дають визначення полі­тичної партії. Закони про політичні партії приділяють велику увагу по­рядку реєстрації партій, визначенню умов, необхідних для цього, порядку створення партійних фракцій у парламентах і т. ін. Така детальна регламентація характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм реалізації влади.

Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній заз­нають великих витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: 1) членські внески; 2) відкриті та таємні по­жертвування підприємців і банкірів; 3) державне фінансу­вання.

Членські внески надають фінансової підтримки лише ма­совим партіям. У кадрових партіях членські внески станов­лять не більше як 10—15 відсотків їхніх різних витрат. Інко­ли вони мають суто символічний характер. Так, членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один фунт стерлінгів на рік, а в партії Лібе­ральних демократів — три фунти стерлінгів.

Левова пайка всіх матеріальних витрат партій покри­вається за рахунок підприємницьких структур і спілок, які щедро фінансують партії, а потім вимагають від них (у разі приходу партії до влади) додержання певного політичного курсу, прийняття конкретних законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на посади у дер­жавному апараті і т. ін.

Державне фінансування партій регламентується як зако­нами про політичні партії, так і виборчими законами. Робота політичних партій з рядовими членами здійс­нюється переважно за територіальним принципом.

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє зробити такі висновки: 1) полі­тичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять усе більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; 2) ви­сновки про діяльність партії слід робити не за назвою, про­грамою, передвиборною платформою чи популярними гасла­ми, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за кон­кретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній основі або як опозицій­на партія.

Читайте також:

1. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
2. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
3. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
4. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
5. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
6. Асимптоти графіка функції
7. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
8. Базові функції, логічні функції
9. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.
10. Банківська система та її основні функції
11. Банківська система та її структура. Функції Центрального банку.
12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн

Переглядів: 1771