Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Правовий статус об’єднань підприємців в зарубіжних країнах

Моделі та типи профспілкового руху

Правовий статус профспілок в зарубіжних країнах

План.

Лекція по темі 5. Правовий статус профспілок та об’єднань підприємців

 

 

 

1. Згідно з теоретичними течіями, які переважають в західних краї­нах, право на об'єднання в профспілки включає: право робітників без будь-якого дозволу державних органів створювати профспілки та приєднуватись до них за умови підпорядкування їх статутам; пра­во членів профспілок вільно вибирати своїх представників, брати участь у регулюванні внутрішнього життя профспілок; право вільно, без будь-якого втручання державної влади, здійснювати профспілко­ву діяльність.

Профспілкова діяльність передбачає політичну та фінансову не­залежність профспілок від держави, політичних партій, підприємців, церкви. Це зазвичай ретельно перевіряється під час державної реєст­рації профспілок.

Незалежність профспілок від підприємців забезпечується заборо­ною об'єднання в одній профспілці робітників та адміністрації. У США, наприклад, законодавством встановлено, якщо профспілка включає у свій склад осіб, які належать до адміністрації, навіть най­нижчої ланки, вона не має права виступати представником робітни­ків у колективних переговорах. У Данії керівному персоналу підпри­ємств заборонено бути у складі профспілки, яка об'єднує робітників. Ліквідація профспілки можлива лише за рішенням суду в разі грубо­го порушення закону.

У конституціях більшості країн проголошено право громадян на об'єднання. У деяких країнах (Франція, Італія, Японія, Іспанія, Пор­тугалія) право робітників на об'єднання в профспілки має статус спе­ціально встановленого конституційного права.

Законодавчі та інші правові акти регламентують питання, які сто­суються внутрішньої структури і функціонування профспілок, поряд­ку їх взаємовідносин між собою, зі своїми членами, підприємцями та державою. Вони містять як норми, які надають профспілкам права, повноваження та пільги, так і норми, що встановлюють обов'язки профспілок перед державою.

Законодавство західних країн передбачає плюралізм профспілко­вих відносин, тобто право робітника приєднуватися до будь-якої профспілки на свій розсуд.

Можна умовно поділити профспілкові права на дві групи: права профспілок поза підприємствами (в галузевому або загальнонаціо­нальному масштабі) та права профспілок у межах підприємства.

Перший вид прав передбачає вільне створення і функціонування профспілок (право приймати відомчі профспілкові норми, формувати свої органи, розробляти програму, приєднуватись до міжнародних організацій тощо), стабільність існування. У багатьох країнах забо­ронено: створення компанійських ("домашніх") профспілок, догово­ри "жовтого собаки" (термін американського походження, мається на увазі зобов'язання робітника не вступати у профспілку на час ро­боти у цього підприємця), втручання підприємців у внутрішні спра­ви профспілок, дискримінацію профспілок і робітників за належність до них, зокрема при звільненні. У деяких країнах, таких як Франція, Іспанія, Португалія, Італія, оголошено незаконними будь-які дії, які можуть завадити впровадженню профспілкових прав, встановлено кримінальну відповідальність за їх порушення, заборонено накла­дання арешту на профспілкові фонди.

У Швеції та Фінляндії підприємці повинні консультуватися з профспілкою перед тим як запроваджувати зміни на виробництві, що можуть призвести до звільнення або переміщення працівників, а в Швеції — навіть призупинити своє рішення про запровадження ви­робничих новацій за відсутності згоди профспілки. У цьому разі вони не мають права здійснювати запланованих змін до завершення пере­говорів між організаціями підприємців та профспілками на націо­нальному рівні. Але в разі відсутності згоди сторін, як на місцевому, так і на національному рівні, підприємець все ж таки зберігає право приймати рішення на свій розсуд. Тобто мова може йти тільки про право профспілки тимчасово призупинити рішення адміністрації, а не про право скасувати його.

В Італії законом передбачено, що в разі антипрофспілкової діяль­ності власника претор (суддя нижчої інстанції) на прохання місцевих профспілкових органів виносить попередній наказ про заборону такої діяльності та ліквідацію її наслідків. Цей наказ діє до винесення оста­точного рішення за результатами судового розгляду справи.

У США профспілки у разі порушення прав, встановлених у зако­ні, мають право звертатися в адміністративний орган — Національ­не управління з питань трудових відносин (НУТВ) із скаргою на "не­чесну трудову практику" з боку власника і вимагати наказу суду, який би заборонив незаконні дії підприємця.

У законодавстві деяких країн (Франція, Бельгія, Італія, Іспанія) існують правила, які надають найбільшим і впливовим профспілкам статус, який дає їм змогу отримувати певні переваги, пільги та по­вноваження під час здійснення представництва робітників перед дер­жавними органами, ведення колективних переговорів, вирішення трудових спорів, проведення на виборах в органи робітничого пред­ставництва тощо.

Існують різні критерії оцінки впливовості профспілок:

• кількісні (кількість членів, загальні розміри внесків);

• якісні (незалежність, досвід, тривалість існування);

• інституціональні (участь в органах функціонального представ­ництва і результати виборів до органів представництва трудових колективів);

• ідеологічні (поведінка під час німецько-фашистської окупації, на­приклад, у Франції);

• функціональні (укладення загальнонаціональних колективних до­говорів).

Профспілкам надані певні права на підприємствах:

• по-перше, це повноваження, які необхідні для нормального здій­снення організаційної діяльності: вивішувати оголошення, що стосуються профспілкових справ; розповсюджувати пропаган­дистські матеріали, збирати членські внески, проводити проф­спілкові збори тощо;

• по-друге, незвільненим профспілковим працівникам на підприєм­ствах надається оплачуваний час для виконання своїх функцій, а в деяких країнах, крім того, оплачувана (чи неоплачувана) відпу­стка для профспілкового навчання чи участі у роботі галузевих або загальнонаціональних профспілкових органів;

• по-третє, у багатьох країнах робітники, які обрані до профспілко­вих органів підприємств, користуються додатковим захистом у разі звільнення (а в деяких країнах — і при переведенні на іншу роботу). У цих випадках потрібна згода адміністративного орга­ну (інспектора праці), профспілки або самого працівника1.

У Фінляндії звільнення профспілкового організатора ("цехового старости") можливе лише за згоди більшості робітників, яких він представляє (за винятком звільнення через грубе дисциплінарне по­рушення).

Такий захист, як правило, поширюється не тільки на період пере­бування цих осіб на виборних посадах, а й протягом певного строку (до двох років) після припинення виборної роботи в профспілках.

Важливе значення має заборона дискримінації за належність до профспілки і профспілкову діяльність. Це стосується звільнень, зао­хочень, покарань і заробітної плати. А, скажімо, у Франції та інших країнах законодавство забороняє таку дискримінацію і під час най­му на роботу.

У законодавстві окремих країн (наприклад, Великобританії") за­кріплено права профспілок у галузі охорони праці (створення пара­лельно із державною профспілкової інспекції праці). У деяких краї­нах профспілкам надано особливі процесуальні права. Так, у Франції профспілки з власної ініціативи або на прохання працівника можуть представляти його в суді і навіть виконувати його функції у судово­му розгляді. Профспілкам надано право здійснювати в суді захист колективних інтересів професійної категорії.

Колективні договори в регулюванні профспілкових прав відігра­ють меншу роль, ніж законодавство. Вони конкретизують, уточню­ють, а іноді й поліпшують законодавчі положення про права проф­спілок (Франція), а в країнах з розвинутою системою колективних договорів або за відсутності детального законодавства про проф­спілки встановлюють права, які доповнюють законодавство або за­повнюють його "прогалини".

Профспілки мають не тільки права, а й обов'язки. Вони відпові­дають за їх порушення, за будь-які протизаконні дії, притягаються до майнової відповідальності (за рахунок профспілкових фондів), а їхні функціонери — до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Застосовуються певні заходи проти монополізації профспілками керівництва економічною боротьбою робітників. У деяких країнах це забезпечується наданням права укладати колективні договори не лише профспілкам, а й іншим представницьким органам робітників (наприклад, у США законодавство надає право укладати колективні договори будь-якій "робітничій організації", у тому числі й проф­спілкам). Це стосується і права керувати страйком робітників (це право надається будь-якому органу на розсуд робітників).

Державний нагляд і контроль за діяльністю профспілок здійсню­ється шляхом їх реєстрації у державному органі та надання для пере­вірки профспілкової документації і відомостей, які стосуються діяль­ності профспілок.

Що стосується реєстрації, то у більшості держав вона є факульта­тивною. Але профспілка, яка ухиляється від встановленого порядку, не отримує певних пільг. У кожній країні вони різні: наприклад, ста­тус "незалежної" профспілки і податкові послаблення, право бути визнаною єдиною представницею цієї категорії працівників під час колективних переговорів, право юридичної особи, можливість досту­пу в державні органи для вирішення трудових конфліктів тощо. У США, однак, державна реєстрація профспілок є обов'язковою, а ухилення від неї передбачає кримінальну відповідальність профспіл­кових керівників.

 

2. Особливу увагу варто звернути на моделі та типи профспілкової діяльності та профспілкового руху, які характеризуються такими оз­наками:

1. Організаційні принципи побудови профспілок.

2. Належність до тієї чи іншої ідеології.

3. Характер відносин з політичними партіями, ставлення до полі­тичної діяльності та форми участі профспілок у політиці.

4. Форми і методи профспілкової діяльності, захисту інтересів тру­дящих.

5. Характер відносин профспілкового керівництва з рядовими чле­нами, рівень розвитку внутрішньо-профспілкової демократії.

6. Характер відносин "профспілки — держава".

7. Характер відносин "профспілки — працедавці", ставлення проф­спілок до трипартизму.

Виникнувши наприкінці XVIII ст. у Великобританії, профспілки поступово поширювали свою діяльність у всьому світі, але лише у другій половині XIX ст. почали складатися окремі типи профспілко­вого руху, які у 20-ті роки XX ст. можна було вже описати за їх сут­тєвими ознаками. Таких типів профспілкового руху можна було виокремити близько шести:

• тред-юніоністський;

• анархо-синдикалістський;

• німецький (геверкшафт);

• християнських профспілок;

• "жовтих" профспілок;

• радянський.

У 30-ті роки складається ще один тип — фашистсько-корпоративістські профспілки.

Тред-юніоністський тип. Виник у Великобританії. Найхарак­терніші риси:

1. Цеховий принцип побудови профспілок. У профспілкових органі­заціях об'єднуються робітники за спеціальностями і професіями: столярі, які працюють на різних підприємствах, створюють свою профспілку, слюсарі — свою тощо. Таким чином, на кожному під­приємстві в країнах з тред-юніоністським типом профспілкового руху існували десятки різних профспілок. Як правило, в цехових профспілках об'єднувалися висококваліфіковані робітники. У 1868 р. британські тред-юніони створили свій національний профцентр — Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), який не мав значного впливу на профспілковий рух країни: рішення його що­річних з'їздів не мали обов'язкового характеру для профспілок, які входили до його складу.

2. Для досягнення своєї мети (методи тиску на власників) організації тред-юніоністського типу визнають будь-які допустимі засоби і методи: страйки, бойкот, пікетування, демонстрації, укладення колективних договорів, звернення у парламент та інші органи влади тощо. Основний принцип, яким керуються тред-юніони при виборі засобів тиску на працедавців, — доцільність застосування того чи іншого методу боротьби в конкретній ситуації, при цьому перевага надається мирним засобам.

3. Що стосується ідеології, то тред-юніони не намагаються пов'яза­ти свою діяльність з будь-якою ідеологічною доктриною, а також виробити свою власну.

4. Що стосується ставлення тред-юніонів до участі у політиці, то до­сить тривалий період вони намагалися триматись осторонь цих питань, заявляючи про свою аполітичність. Становище змінюєть­ся наприкінці XIX ст., коли в тред-юніоністському середовищі по­чинають усвідомлювати, що держава в ринкових умовах виступає
як сукупний експлуататор робітників. У 1900 р. БКТстворив Ко­мітет робітничого представництва (КРП) для підготовки виборів до парламенту якомога більшої кількості депутатів із робітників.

З 1906 р. КРПмає назву Лейбористська партія Великобританії.
Анархо-синдикалістський тип. Іноді його називають просто "син­дикалізм" (від французького "синдикат" — профспілка). Починає формуватися у Франції у 70-80-ті роки XIX ст. як суперечливе явище: з одного боку, його становлення відбувалося під впливом дрібнобуржуаз­них ідей П'єра-Жозефа Прудона, а з іншого — значний вплив на анар­хо-синдикалізм мало Міжнародне товариство робітників (І Інтернаціо­нал), яке було під ідейним контролем марксистів.

Анархо-синдикалізм набув масштабності передусім у Франції, по­тім в Італії, Іспанії, Португалії, а також в окремі періоди частково (охоплюючи лише частину профспілкового руху країни) був впливо­вим у Великобританії, Німеччині, США та деяких інших країнах.

Анархо-синдикалістський тип вирізняється такими ознаками:

1. Організаційно ці профспілки будувалися за федеративним прин­ципом, коли вони (це могли бути і цехові профспілки) створюва­ли місцеву (регіональну) федерацію, яка в подальшому входила в обласну федерацію, а остання — у Всезагальну конфедерацію праці — національний профцентр Франції, створений у 1895 р. На відміну від Британського конгресу тред-юніонів, синдикалістські національні профцентри не були формальними об'єднаннями: це були керівні й спрямовуючі органи профспілкового руху, наділені значними повноваженнями, і рішення їхніх з'їздів мали обов'язко­вий характер для всіх членських організацій.

2. На відміну від тред-юніонів, синдикати були повністю ідеологізовані. Порівняно з німецькими профспілками, які сповідували соціал-демократичну ідеологію, синдикалісти виробили свою власну ідеологію, характерними ознаками якої були:

• заперечення політичної боротьби і діяльності політичних пар­тій, антипарламентаризм (заперечення представницької демок­ратії) і антиетатизм (заперечення держави взагалі);

• пропагування необхідності передачі управлінських функцій на виробництві профспілкам;

• абсолютизація страйкової боротьби, своєрідний підхід до мето­дів досягнення своєї мети.

3. Страйкова боротьба розглядалася як найважливіший засіб пря­мої дії. Під нею вони розуміли економічні страйки (на протива­гу політичним), саботаж і бойкот, які здійснюють самі трудящі, не покладаючись ні на кого, окрім самих себе. Страйки розгля­далися як свого роду "революційна гімнастика", постійний тре­наж революційного духу. Тому вони мали проводитись якомога частіше, навіть тоді, коли не були викликані будь-якою необхід­ністю. Підсумком такої практики стало виснаження сил профспі­лок, їх дискредитація як в очах робітників, так і працедавців та органів влади. До того ж не створювалися страйкові фонди: це

аргументувалося тим, що голодний робітник буде більш стійко

боротися з підприємцем, ніж ситий, який отримує допомогу із

страйкового фонду.

Кінцева мета анархо-синдикалістів — знищення класу капіталіс­тів і системи найманої праці, створення суспільства без приватнока­піталістичного підприємництва, експлуатації і держави, суспільства самоврядних федерацій синдикатів.

У 20-ті роки розпочалася тенденція до еволюції анархо-синдика­лізму: частина його лідерів і організацій швидко еволюціонувала в бік тред-юніонізму, частина — в бік революційних профспілок, поява яких була пов'язана з Профінтерном.

Німецький тип (геверкшафт). Переважав на початку 20-х років у Німеччині, Австрії, Чехії і в Скандинавських країнах.

Його основні ознаки:

1. Суттєвим моментом було те, що німецький профспілковий рух формувався і розвивався в умовах, коли в цих країнах вже діяли політичні партії робітничого класу. Звідси така ознака німецько­го профспілкового руху, як його заідеологізованість, але зовсім іншого плану, ніж у синдикатів романського (або анархо-синдикалістського) типу. Геверкшафти ("вільні") у своїй діяльності ке­рувалися ідеологією соціал-демократичних партій.

2. Складалася особлива модель взаємовідносин профспілок з полі­тичними партіями робітничого класу, яку розробляли і пропону­вали соціал-демократи, а профспілки її приймали. Принципи вза­ємовідносин неодноразово обговорювалися на національних з'їздах партій. На VII конгресі II Інтернаціоналу в 1907 р. була прийнята формула взаємовідносин профспілок з партіями, суть якої полягала в такому:

• партії діють головним чином у галузі політичної боротьби ро­бітничого класу, а профспілки — в економічній;

• партії і профспілки повинні домагатися узгодженості у своїх діях на користь робітничого класу;

• партії і профспілки повинні надавати взаємодопомогу в їх ді­яльності, долати непорозуміння;

• профспілки повинні визнати соціалістичні принципи, що є умо­вою виконання їхнього обов'язку перед робітниками.

3. Серед інших типів профспілкового руху геверкшафти вирізнялись
своїми принципами організаційної побудови. Вони створювалися за своєрідною виробничою ознакою, об'єднуючи робітників од­ного виробництва незалежно від їх місця роботи (не дотримую­чись принципу "на одному підприємстві — одна профспілка"); та­ким чином, на одному підприємстві могло діяти кілька профспі­лок. Службовці створювали свої особливі профцентри.

4. Профспілковий рух Німеччини спершу розвивався як суворо цен­тралізований, що передбачало усунення всіляких організаційних надбудов, роздробленості тощо. Рішення їх з'їздів мали загально­обов'язковий характер для всіх членських профспілок. Право на оголошення страйку і видачу коштів із страйкових фондів мало лише центральне правління профспілок.

5. За ознаками ставлення до форм і методів боротьби геверкшафти були більше схожі до тред-юніонів, ніж до синдикатів. Вони ще більше надавали перевагу таким формам захисту своїх членів, як переговори з підприємцями, укладення колективних договорів, арбітраж.

Християнській "жовті"профспілки. Християнські профспілки, які з'явилися у 80-ті роки XIX ст. в Бельгії і Голландії, об'єднували в основному непролетарські верстви трудящих, які були зайняті в дріб­ній і напівкустарній промисловості. Після виходу у світ папської ен­цикліки "Рерум новарум" (1891), в якій було викладено соціальну доктрину католицької церкви і дано благословення на створення християнських профспілок, останні починають активно поширюва­тися в країнах із значною кількістю віруючих католиків. Але за сту­пенем свого значення та впливу вони так і не змогли скласти конку­ренцію світським профспілкам.

Християнські профспілки вирізнялися абсолютним аполітизмом; цеховим характером побудови; повною відмовою від активних форм боротьби і страйків; їх діяльність в основному зосереджувалась на створенні кооперативів, кас взаємодопомоги та ощадних кас, проф­спілкових притулків, проведенні юридичних консультацій, наданні благодійної допомоги безробітним та хворим.

Наприкінці XIX ст. з'являються " жовті" (кишенькові) профспіл­ки, які створювалися на кошти підприємців та під наглядом влади. Це були виключно штрейкбрехерські організації і в подальшому у більшості індустріально розвинутих країн профспілки добилися за­конодавчої заборони на їх створення.

Такою була загальна схема профспілкового руху на початку XIX століття.

Перша світова війна і жовтнева соціалістична революція внесли значні корективи. Більшовики для втілення в життя ідеї "світової ре­волюції" створюють Комінтерн (1919), а потім Профінтерн (1921). Активізується процес зближення між профспілками тредюніоністської і соціал-демократичної орієнтації. У 1919 р. вони створюють у міжнародному масштабі Амстердамський Інтернаціонал профспілок. Анархо-синдикалістський рух зазнає поразки і поступово розпада­ється. У 1920 р. в Гаазі з ініціативи Ватикану було створено Міжна­родну конфедерацію християнських профспілок.

У перші роки після Першої світової війни і жовтневої революції сформувалися міжнародні профспілкові структури згідно з типами профспілкового руху, які склалися на той час.

У міжвоєнний період у світовому профспілковому русі складають­ся ще три невідомі до того моделі профспілкової діяльності: револю­ційно-класова, радянська і фашистська.

Революційно-класові профспілки. Зразком для цієї моделі стали профспілки Росії, які створювалися і діяли під керівництвом партії більшовиків і мали такі ознаки:

1. Революційно-класові профспілки були жорстко орієнтовані на марксистсько-ленінську ідеологію і жодних відхилень від неї не допускалося. Не допускалося також жодної іншої орієнтації на політичне співробітництво, окрім з комуністичними партіями. Комуністи орієнтували своїх прихильників у профспілках на "за­воювання мас" своїми ідеями. Вперше у взаємовідношеннях пол­ітичної партії і профспілок комуністи запровадили принцип взає­много представництва керівників у виконавчих органах обох організацій, який у подальшому був запозичений і соціал-демок­ратами. Комуністи спрямовували революційно-класові проф­спілки на активну участь у політичній боротьбі.

2. Революційно-класовим професійним рухом були вироблені свої підходи до питання щодо форми і методів боротьби: профспілки повинні були відстоювати повсякденні (економічні) інтереси про­летаріату і пов'язувати це з боротьбою за кінцеву мету, під якою розуміли ліквідацію експлуататорського суспільства і побудову соціалізму.

Єдино правильним і таким, що відповідає їх меті, комуністи вважа­ли виробничий принцип побудови профспілок: "на одному підпри­ємстві — одна профспілка". Вони намагалися перебудувати весь світовий професійних рух саме за таким принципом.

4. Комуністи виступили з ідеєю встановлення робітничого контролю над виробництвом з боку профспілок. Робітничий контроль був покликаний послабити опір капіталу і підготувати маси до ролі "експропріаторів" приватної власності під час пролетарської ре­волюції.

5. Комуністи виступили авторами ідеї своєрідного "паралельного юніонізму", тобто створення поряд з існуючими профспілками па­ралельних структур з аналогічними функціями — фабрично-за­водських комітетів (ФЗК). Саме під прапором створення ФЗК по­винні були збиратися сили у профспілковому русі. Визнавалася можливість об'єднання в майбутньому профспілок і ФЗК та пере­творення останніх в структурні підрозділи (первинні організації) профспілок на підприємстві, що і було зроблено в 1918 р. в Росії.

6. Комуністи вважали за необхідне встановити тісний зв'язок між профспілками і робітничими кооперативами для того, щоб рево­люційно-класові профспілки сприяли революціонізації трудящих, які були об'єднані у кооперативи. Такі кооперативи повинні були надавати регулярну допомогу пролетаріату в усіх його економіч­них та політичних битвах, взяти на себе всю комерційну діяльність профспілок.

Радянська модель. Радянські профспілки зараховували себе до типу революційно-класових, відрізнялися від останніх низкою ознак. Передусім, за досить короткий період вони були одержавлені, а їх­ній апарат став частиною партійно-державної номенклатури. Пре­тензії радянських профспілок на участь в управлінні виробництвом були відкинуті під час партійної дискусії про профспілки. Група "ро­бітнича опозиція" (Шляпников, Медведев, Колонтай та інші), яка ви­магала передати профспілкам керівництво господарством країни, а робітничі колективи на чолі з профспілками зробити власниками фабрик і заводів, була засуджена за "анархо-синдикалістський ухил" і розгромлена (1920-1922 pp.)

Діяльність радянських профспілок розвивалася згідно з ленінсь­кими формулами, які визначали їх як "школу комунізму". Цехові профспілки були ліквідовані, а профспілковий рух було перебудова­но за виробничо-галузевим принципом.

Функціональне призначення радянських профспілок, на думку де­яких сучасних дослідників профспілкового руху, полягало в такому: • радянські профспілки були чимось на зразок "держкомітету з при­мусу робітників до більш результативної праці (організація соціалістичних змагань та виконання соціалістичних зобов'язань, бри­гади ударної та комуністичної праці тощо)";

• якщо профспілки повинні боротися за підвищення оплати праці, то радянські профспілки боролися за підвищення обсягу цієї праці без додаткової оплати (підвищені соціалістичні зобов'язання);

• якщо одним з основних обов'язків профспілок є захист своїх чле­нів від свавілля керівництва, то керівники радянських профспілок самі входили до складу керівної номенклатури;

• якщо профспілки повинні підтримувати серед робітників стан по­стійної мобілізаційної готовності до солідарних дій (зокрема, до страйку) для захисту інтересів своїх членів, то радянські профспіл­ки повинні були припиняти будь-які прояви незадоволення, своє­часно інформувати про такі явища партію і органи державної без­пеки для відповідного реагування тощо.

Фашистська модель профспілкової діяльності починає формува­тися у 20-ті роки XX ст. в європейських країнах, де були встановлені фашистські та профашистські режими (Угорщина, Італія, Болгарія, Польща, Іспанія, Португалія) і завершує своє становлення в 30-ті ро­ки, особливо після приходу до влади Гітлера (1933 р.). У цих країнах профспілковий рух був знищений і загнаний у підпілля. Замість профспілок у країнах "класичного фашизму" були організовані ін­тегровані товариства соціальних груп і класів — синдикати вироб­ників (Іспанія), расова спілка "Трудовий фронт"(Німеччина), корпо­ративні профспілки, корпорації (Італія), "товариства служіння бать­ківщині через виробництво" (Японія). З незначними варіаціями схожі організації формуються владою в країнах із профашистськими режи­мами.

За своєю сутністю радянська і фашистська модель профспілкової діяльності були багато в чому схожі. В обох випадках — безумовне підпорядкування правлячій (і єдиній) партії та ідеології; подібне одержавлення профспілок через включення профспілкових функціо­нерів у склад правлячої еліти і призначення їх партійними органами; призначення профспілки як органу контролю над робітничою ма­сою; добровільно-примусова відмова профспілок від активних захис­них функцій; використання профспілок у ролі органів примусу для досягнення вищої рентабельності праці заради ідеї (в одному випад­ку — заради "світлого комуністичного майбутнього", а в іншому — "заради процвітання нації, арійської раси"). Така схожість базувала­ся на спільній основі — тоталітарній сутності політичних режимів Відмінності існували в деталях організаційної побудови (щодо дот­римання однакових принципів централізації руху і побудови органі­заційних структур з верху до низу), в здійсненні додаткових функцій профспілок (організація вільного часу трудящих, участь у викорис­танні фондів соціального страхування, професійно-технічне навчан­ня, створення кас взаємодопомоги тощо)1.

Сучасна західноєвропейська модель профспілкової діяльності іс­нує здебільшого в країнах західноєвропейського співтовариства, що нині об'єднані в Європейський Союз, в якому вирізняють окремі ти­пи профспілкового руху:

• британський (Великобританія, Ірландія);

• романський (Франція, Італія, Іспанія, Португалія);

• германо-скандинавський (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Шве­ція, Норвегія, Данія, Фінляндія).

Британський тип профспілкового руху розвивався на тред-юніоністському підґрунті. У післявоєнний період відбулося еволюціонуван­ня у бік сприйняття соціал-демократичних, загальнореформаторських ідей.

У плані організаційної побудови спостерігалася тенденція до біль­шої централізації, консолідації руху. Поступово у формуванні проф­спілок відбувався процес переходу від вузькоцехової до виробничої основи, їх об'єднання.

Проте й нині британський профспілковий рух характеризується складністю і нечіткістю своєї організаційної структури. Можна виок­ремити щонайменше три типи тред-юніонів:

• цехові профспілки;

• профспілки загального типу, які об'єднують робітників і служ­бовців будь-яких галузей промисловості. Безпосередньо на під­приємствах такі профспілки своїх організацій не мають. їхні чле­ни стоять на обліку і сплачують внески за місцем проживання, де створюються місцеві первинні організації — відділення, що об'єд­нують членів профспілки, які працюють на всіх підприємствах цієї місцевості;

виробничі (галузеві) профспілки, наприклад, Національна проф­спілка вуглярів, Національна профспілка залізничників.

Різноманітнішими стають відносини профспілок з політичними пар­тіями, наприклад, лейбористською, яка у післявоєнні роки є найбіль­шою і досить впливовою. Британські тред-юніони продовжують за­лишатися колективними членами лейбористської партії (ЛПВ). На національних конференціях ЛПВ профспілки наділені більшістю го­лосів — близько 90 %. Політичні внески від профспілок становлять основне джерело доходів ЛПВ — майже 80 %, але відносини проф­спілок з ЛПВ продовжують мати поверховий характер. Партія від­сторонюється від дій профспілок, які пов'язані з проведенням страй­ків. Профспілки, проявляючи велику увагу до політики, продовжу­ють залишатися деідеологізованими.

Британські профспілки надають суттєвого значення участі у трипартизмі як на рівні галузей, так і на національному. Однак трипартизм у Великобританії не набув такої масовості, як у скандинавських країнах, Німеччині або Австрії.

Відносини тред-юніонів з державою та їх участь у трипартизмі ви­значаються політичною кон'юнктурою — залежно від того, перебу­вають при владі лейбористи чи консерватори.

Характеризуючи відносини "профспілкове керівництво рядові члени", варто зазначити, що вони зазнали негативних змін, — відбув­ся розрив і відчуженість між керівництвом і рядовою масою. Це, а та­кож особливості організаційної побудови породили досить специфі­чне явище в британському профспілковому русі — свого роду "пара­лельний юніонізм", який виник ще у XIX ст. — рух цехових старост (шоп-стюардів). Шоп-стюардів обирають безпосередньо на місці ро­боти: в цехах, депо, конторах, школах тощо — як правило, як не-звільнених представників трудових колективів. Останніми роками з'явилися "звільнені" шоп-стюарди, які зайняті профспілковими справами весь, або майже весь, робочий день. З 60-х років XX ст. шоп-стюарди здебільшого були офіційно визнані керівництвом тред-юніонів. Цехові старости виконують роль сполучної ланки між чле­нами профспілок конкретного виробництва і місцевим відділенням або окружними організаціями тред-юніонів.

Головна функція шоп-стюардів — повсякденний захист інтересів робітників і службовців у відносинах з адміністрацією (особливо у питаннях звільнення, зміни норм, темпу, організації роботи тощо), врегулювання трудових конфліктів, висунення вимог і проведення переговорів безпосередньо на місці роботи, а також на рівні підпри­ємства Германо-скандинавський типпрофспілкового руху. Після Другої світової війни у ФРН було відновлено профспілки, побудовано за ви­робничим принципом Об'єднання німецьких профспілок (ОНП), які увійшли до єдиного національного профцентру. Національні проф­спілки службовців і чиновників існують як автономні організації. Пі­сля об'єднання Німеччини на початку 90-х років XX ст. в країні з'я­вився ще один профцентр — Об'єднання вільних німецьких профспі­лок, яке діяло на території колишньої НДР.

Схожа структура організаційної побудови профспілкового руху існує в Австрії і Швейцарії — єдиний консолідований національний профцентр, який здійснює координаційні функції і об'єднує невелику кількість галузевих профспілок, що користуються значною автоно­мією у визначенні своєї політики.

Гнучкішими і менш формальними стають у післявоєнний період зв'язки профспілок із політичними партіями (соціал-демократичною). Профспілки Німеччини і Швейцарії вносять у свої статути положення про свою надпартійність, незалежність від політичних партій, підприємців і уряду, зберігаючи також тісні зв'язки з соціал-демократичними партіями. Під час правління соціал-демократичної партії функц­іонує Профспілкова рада, в межах якої виробляються загальні підхо­ди, програми дій, здійснюється координація діяльності профспілок і партії.

Попри це не можна вважати відносини між профспілками і пар­тією ідеальними. Німецькі профспілки, наділені достатньою само­стійністю щодо своїх політичних партнерів, досить часто дозволяли собі висловлювати незгоду з лінією партії.

Відносини з державою і участь у трипартизмі німецьких профспі­лок залежить, як правило, від періодів перебування при владі соціал-демократів. Система соціального партнерства дістала в Німеччині найбільший розвиток у другій половині 60-70-х років. У 1967 р. у ФРН був прийнятий закон про стабілізацію економіки, згідно з яким була запроваджена практика регулярних спільних консультацій федераль­ного уряду, профспілок і підприємців. Участь у них була добровіль­ною, а вироблені "орієнтири" — юридично необов'язковими. Справа в тому, що згідно з Конституцією ФРН уряд повинен забезпечувати за­гальні умови соціально-економічного розвитку, не втручаючись у та­рифні переговори підприємців і профспілок. Така практика трипартизму дістала назву "узгоджених дій".

Подальший розвиток подій у Німеччині поставив крапку в прак­тиці соціального партнерства в національному масштабі, яке про­довжувало свій розвиток на рівні галузей і окремих підприємств.

Скандинавські профспілки мають багато спільних рис з німецьки­ми: консолідовані національні профцентри із порівняно невеликою кількістю профспілок, які входять до їх складу; керівні позиції соці­ал-демократів у профспілковому русі й панування їх ідеології тощо. Особливе місце, яке займають скандинавські профспілки всередині цього типу профспілкового руху, зумовлено передусім їх ставленням до політики соціального партнерства. Система трипартизму в цих країнах дістала найбільший розвиток, що стало результатом єдиної, але досить суттєвої обставини — у цих країнах тривалий час при вла­ді були соціал-демократичні уряди, які змогли своїм активним спів­робітництвом із профспілками довести трудящим, виборцям перева­ги проведення такої політики.

Відносини скандинавських профспілок із соціал-демократичними партіями і державою (навіть у періоди, коли соціал-демократи не пе­ребувають при владі) на відміну від інших країн не мають кон'юнк­турного характеру. Відносини соціального партнерства стали орга­нічною складовою системи їх профспілкової діяльності.

Романський тип профспілкового руху. Історично склалося так, що в романських країнах, де до другого десятиріччя XX ст. пануючою моделлю профспілкової діяльності був анархо-синдикалізм, сформу­вався особливий тип профспілкового руху, який вирізняється деяки­ми специфічними рисами.

Відновлений наприкінці Другої світової війни у Франції та Італії й одностайний у своїх діях профспілковий рух незабаром розколов­ся на ряд відокремлених профцентрів, діяльність яких багато в чому відрізнялася.

У своїй організаційній побудові романські профспілки після падін­ня анархо-синдикалізму йшли шляхом створення виробничо-федера­тивних структур, відмовившись від цехового принципу. Але, як і сто років тому, профспілки Франції продовжують орієнтуватися голов­ним чином на кваліфікованих промислових робітників, що значно звужує їхню соціальну базу. Серед особливостей організаційної ді­яльності французьких профспілок можна назвати їхню "замкнутість" на традиційних галузевих орієнтаціях, відсутність намагання розши­рювати свої лави за рахунок залучення некваліфікованих робітників, а також з "нетрадиційних" галузей.

У відносинах "партії профспілки " існує специфіка, яка не має аналогів у світовому профспілковому русі. В умовах, коли політичні партії виявляють зацікавленість у пошуку союзників серед профспі­лок, які б стали їхньою опорою в робітничому русі, останні надають перевагу декларуванню своєї незалежності від партій, принциповому курсу на невтручання у політику, хоча в реальному житті продовжу­ють з ними співробітничати.

У своїх відносинах з державою профспілки Франції, на відміну від англосаксонських країн, тривалий період були практично позбавлені можливості впливати на політику держави. Цьому сприяло традицій­не для цієї країни одноособове вирішення всіх адміністративних пи­тань централізованим державним апаратом, регулювання ним всіх соціальних відносин без урахування думки профспілок. Таке стано­вище починає змінюватися у 50—70-ті роки, коли у Франції набуває масштабного розвитку колективно-договірна практика.

Особливо гостро постало питання про взаємовідносини "проф­спілка — держава" з приходом до влади лівих сил. У цей період від­булися радикальні зміни. Спочатку уряди лівих сил роблять декілька кроків назустріч профспілкам: надають велику матеріальну допомо­гу; запрошують представників профспілок до участі в міністерських радах, до розробки законопроектів; надають фіксований ефірний час на державних каналах телебачення та радіомовлення; розширюють права профспілок на підприємствах і в державних установах.

Однак після переходу уряду до політики "жорсткої економіки" (1982 р.) та особливо після виходу комуністів з уряду (1984) проф­спілки повертаються до попередньої моделі взаємовідносин з урядом і державою. її можна визначити як "конфронтаційну модель соціаль­ного партнерства".

У відносинах "профспілки — працедавці" останні традиційно на­магаються вирішувати питання виробничого і соціального порядку без консультацій з профспілками та без їхньої участі.

Французький профспілковий рух у своїй діяльності покладається здебільшого не на проведення переговорів і укладення угод (хоча і не заперечує цих видів діяльності), а в цілому надає перевагу більш ак­тивним методам (страйки, масові дії, маніфестації тощо).

Відносини "профспілкове керівництво рядові маси" в післяво­єнній історії складалися непросто. Французький профспілковий рух із самого початку був менш бюрократизований, ніж в деяких інших країнах (Великобританія, США), але з часом, коли профспілки все більше залучалися до роботи різних комісій, консультативних рад то­що, їхні функціонери почали втрачати зв'язок з рядовими членами, а останні відчули стосовно своїх організацій відсторонення. Таке стано­вище було особливо характерним для періоду лівих урядів: профспіл­ки висували свої пропозиції щодо вирішення глобальних економічних і соціальних проблем, не приділяючи належної уваги повсякденним питанням безпосередньо на робочих місцях у цехах.

Американська модель профспілкової діяльності. Має спільні риси з британським типом, характеризується своїми специфічними особли­востями, які виокремлюють її у світовому профспілковому русі.

Організаційна структура профспілкового руху США з самого по­чатку відрізнялась від інших країн. Американським профспілкам вдалося подолати вузькоцехову замкнутість, яка залишається харак­терною для профспілкового руху Великобританії.

Профспілковий рух США розвивався як централізована організа­ційна структура з чітко визначеними горизонтальними та вертикаль­ними зв'язками і національним профцентром, який був наділений ши­рокими повноваженнями (Американська федерація праці, створена в 1881 р. — АФП). Спроби організації паралельних профцентрів з ме­тою створення конкуренції АФП незмінно провалювались.

Одна з особливостей організаційної побудови профспілкового ру­ху США — міжнаціональний характер профспілок. Це означає, що американські профспілки мають членів і претендують на юрисдик­цію за межами США, а саме: в Канаді, Пуерто-Рико і Панамі. Тобто деякі профспілки США і названі країни мають спільне членство і ут­ворюють єдину організацію.

Основу організаційної структури американського профспілково­го руху становлять місцеві відділення профспілок. Вони є структур­ним статутним підґрунтям, на якому тримається вся профспілка. Де­які великі місцеві відділення мають більше членів, ніж нечисленні міжнаціональні профспілки. Місцеві відділення наділені значними фінансовими коштами — більша половина всіх профспілкових фон­дів. Вони можуть бути представлені у загальнонаціональних коміте­тах щодо переговорів з підприємцями і навіть мають право виноси­ти контракти на голосування у своїх організаціях, але не мають по­вноважень приймати незалежні рішення і виступати від свого імені. У відносинах "профспілки партії" американський профспілко­вий рух також має свою специфіку. У США немає сильних робітни­чих партій соціал-демократичного чи комуністичного типу. Тому досягнення мети і завдань, які ставить перед собою профспілковий рух США, асоціюється у свідомості членів профспілок з діяльністю більш ліберальної (з двох основних буржуазних партій) — демократичною партією, яку профспілки, як правило, підтримують на виборах. Цим участь профспілок у політиці не вичерпується. Особливості політич­ної системи США сприяли розвитку такого явища, як діяльність профспілкового лобі в конгресі, в законодавчих органах штатів або в міських муніципалітетах. Американські профспілки впливають та­кож на підбір керівного складу чиновників, особливо міністрів праці.

Ще однією особливістю американського профспілкового руху є його бюрократизм. Американські профспілки за традицією мають значний апарат управління і велику кількість оплачуваних праців­ників з вищою заробітною платою, ніж в інших країнах. Щодо прак­тики формування профспілкового апарату, то тут є схожість із бри­танською системою — в обох випадках призначення профспілкових кадрів відбувається зверху профбосами, а не шляхом виборів. Під час постійного спілкування профспілкового апарату з керівниками кор­порацій та урядовими чиновниками між ними складаються тісні сто­сунки. Все це сприяє ще більшому відстороненню між апаратом уп­равління і рядовими членами профспілок.

Американські профспілки, які мають великі кошти, забезпечують разом із компаніями фінансування пенсійних програм, вкладають кошти в соціальні проекти (наприклад, житлове будівництво), в бан­ки, страхові фірми і компанії. Об'єднані органи профспілок і корпо­рацій, де обидві сторони мають рівну кількість представників, розпо­діляють мільярди доларів пенсійних фондів.

Щодо політики соціального партнерства американські профспіл­ки багато в чому схожі з британськими тред-юніонами: визнаючи пе­реговори і укладення договорів (на рівні підприємств, галузей), вони намагаються підтримувати високий рівень мобілізаційної готовності до участі у страйку.

Ще одна характерна особливість діяльності АФП, яка вирізняє цей профцентр серед профспілкового руху інших країн, — широка і активна зовнішня експансія, головним чином у профспілковий рух країн, що розвиваються, з метою вкорінення своєї ідеології у проф­спілковий рух інших країн, створення організацій за своїм зразком і з чітко вираженим антикомуністичним спрямуванням і навіть вста­новлення свого контролю над профспілковим рухом окремих країн і регіонів. Для цього АФП виділяє сотні мільйонів доларів, отримуючи також кошти від різних державних фондів. У 1962 р. для підготов­ки профактивістів у країнах Латинської Америки профцентром США був створений Американський інститут розвитку вільних профспілок. Дещо пізніше аналогічні установи були організовані в Африці (Афро-Американський профспілковий центр) і в Азії (Азійсько-Американський інститут вільних профспілок). У 80-ті роки АФП надавала активну фінансову підтримку польській "Солідарності", діючи в тісному контакті з ЦРУ. Схожа структура з незрозумілим статусом вже функціонує і в Україні (Український інститут трудових досліджень і освіти).

Розглянуті вище моделі профспілкової діяльності та типи проф­спілкового руху не вичерпують всієї різноманітності моделей і типів, які існують у міжнародному профспілковому русі. Можна говорити про японську модель профспілкової діяльності, яка з'явилася у після­воєнний період, з її специфічною організаційною структурою (так званий фірмовий принцип побудови профспілок) і своєрідними фор­мами та методами боротьби ("весняні наступи"). Можна виокреми­ти африканський, латиноамериканський типи профспілкового руху, які також мають характерні ознаки і особливості.

 

3. Згідно з Конвенцією № 87 МОП до об'єднань робітників і підпри­ємців застосовуються однакові правові норми. Об'єднання підпри­ємців іноді трактують як "профспілки підприємців", специфіка яких у тому, що вони представляють і захищають соціальні та економічні інтереси наймодавців і складаються, як правило, не з індивідуальних осіб, а з окремих підприємств.

Підприємницькі організації розглядаються деякими авторами на Заході як правонаступники середньовічних гільдій, але на відміну від них — це добровільні асоціації, які представляють організації, що вільно конкурують одна з одною. Сучасні об'єднання підприємців почали створюватися пізніше, ніж профспілки, — на початку XX ст., а загальнонаціональні об'єднання ще пізніше (Франція — 1920 p., Ве­ликобританія — 1965 p.).

Підприємницькі організації виконують три основні функції:

функція захисту членських організацій — ця функція реалізується
через здійснення впливу на уряд (лобістська діяльність) та прове­дення діалогу з профспілками;

представницька функція інтересів підприємців — здійснюється в межах політичних структур, наприклад, шляхом надання експер­тної допомоги урядовим органам. Якщо в одних країнах (наприк­лад, у США, Японії) асоціації підприємців обмежують свої функ­ції представництва активністю у політичній сфері, то в інших (Скандинавські країни, ФРН, Франція, Бельгія, Італія) організації підприємців паралельно з політичною активністю виступають од­нією із сторін у колективних договорах;

інформаційна, консультативна функція — організації підприємців проводять обстеження, опитування, готують статистичні дані, ви­дають інформаційні, довідкові матеріали для менеджерів, прово­дять консультації та експертизи, надають підприємцям юридичну допомогу.

Структура підприємницьких організацій в кожній країні або гру­пах країн різна. У Скандинавських країнах, ФРН, Швейцарії, Ірландії створено організації підприємців двох типів. Одні викону­ють лише економічні функції (регулювання внутрішньої та зовніш­ньої торгівлі, збирання податків), а інші — тільки соціально-трудові. У Великобританії, Франції, Італії, Бельгії обидві названі функції виконує єдина організація підприємців (наприклад, у Великобрита­нії — Конфедерація британської промисловості).

У деяких країнах законодавча регламентація діяльності профспі­лок доповнена аналогічною регламентацією діяльності організації підприємців. Наприклад, британський Консолідований закон про профспілки та трудові відносини 1992 р. містить спеціальний розділ, присвячений організаціям підприємців. У ньому дається визначення таких організацій, встановлений порядок внесення їх в особливий реєстр, їхній статус, порядок володіння власністю, управління, фор­мування політичного фонду тощо.

На підприємствах багатьох західних країн поряд з профспілками функціонують органи представництва, які обираються всіма робіт­никами незалежно від профспілкової участі. Взаємовідносини проф­спілок і органів представництва трудових колективів, їх співробіт­ництво, вплив один на одного, розподіл повноважень та юрисдикції створюють суттєві проблеми як політичного, так і юридичного ха­рактеру.

З точки зору трудового права першочергове значення має розпо­діл повноважень між цими органами. У західній літературі переважає думка про те, що профспілки здійснюють передусім функції захисту, використовуючи для цього колективні переговори та страйки, а ор­гани представництва колективів підприємств відіграють роль інстру­менту співучасті робітників в управлінні, налагодженні співробітни­цтва з адміністрацією.

Форми організації та функціонування органів представництва трудових колективів є різними в кожній країні.

В одних державах існує лише один представницький орган колек­тиву (ФРН, Австрія), а в інших (Франція, Люксембург) на підприєм­ствах функціонують два органи представництва: орган трудового колективу та двосторонній орган, в якому беруть участь представни­ки колективу та адміністрації, а також профспілок (з правом дорад­чого голосу). Також є країни, де на підприємствах поряд з профспілками легалізовано двосторонні органи представництва персоналу, тобто органи, в яких беруть участь на паритетній основі представни­ки робітників та адміністрації (Бельгія, Данія, Норвегія).

Повноваження органів представництва колективів підприємств стосуються таких основних складових управління: економічна, роз­порядження робочою силою (кадрові питання) та соціально-побуто­ве обслуговування працівників. Ці повноваження охоплюють: право на інформацію, право на консультацію (право обговорювати дії адміністрації та пропонувати альтернативні рішення), право на участь у прийнятті рішень (попередня згода органу робітничого представ­ництва або, в деяких випадках, — право вето), повноваження щодо управління соціальними установами на підприємствах. Обсяг цих прав у кожній країні різний, але спільним є те, що найбільше прав органи представництва мають у вирішенні кадрових питань, в уп­равлінні соціальними установами і найменше — стосовно технічних та економічних проблем. Наприклад, виробничі ради ФРН серед сво­їх повноважень мають такі: встановлення часу початку та закінчен­ня робочого часу та перерв, режиму робочого тижня; тимчасове ско­рочення чи збільшення тривалості робочого часу; визначення місця та періодичності виплати заробітної плати; складання графіків від­пусток; організація роботи щодо попередження каліцтва та профе­сійного захворювання тощо.

Стосовно питань, які входять до повноважень представницького органу, адміністрація повинна діяти за погодженням із цим органом, а в разі відсутності згоди рішення виноситься на розгляд погоджу­вальної комісії з участю представників сторін та "нейтрального" го­ловуючого, а за відсутності згоди і на цій стадії— в суд.

Виробничі ради підприємств з більш як двадцятьма працівниками мають додаткові права щодо вирішення питань найму, звільнення та переміщення робітників. Вони полягають у тому, що рада має право вимагати від власника інформацію та накласти вето (у передбачених законом випадках) на рішення адміністрації.

Законодавче та колективно-договірне визначення повноважень ор­ганів трудового колективу в країнах Заходу відображає певний баланс сил та інтересів у галузі управління виробництвом: поєднання одноособовості, прав та повноважень власника, якому належить вирішаль­не слово у прийнятті принципових технічних, організаційних та еконо­мічних рішень, і залучення в тій чи іншій формі представників персо­налу до вирішення багатьох соціальних і кадрових питань.

 


Читайте також:

  1. Автономні утворення у зарубіжних державах
  2. Адміністративно-правовий захист об’єктів інтелектуальної власності
  3. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
  4. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
  5. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
  6. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
  7. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
  8. Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян
  9. Адміністративно-правовий статус торговельного підприємства
  10. Аналіз зарубіжних концепцій менеджменту
  11. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини
  12. Аудитор, його статус та сертифікація




Переглядів: 2889

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Інші прийоми проведення екскурсій | Основні частини технологічного процесу машинобудівного виробництва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.018 сек.