Формування козацтва

Формування українського козацтва. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття

План лекції:

1. Формування козацтва.

2. Запорізька Січ – оплот українського козацтва.

3. Боротьба українського народу проти зовнішніх і внутрішніх ворогів наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.

4. Україна напередодні Визвольної війни.

5. Початок Визвольної війни. Хід воєнних дій.

6. Будівництво козацької держави. Соціально-економічні перетворення.

7. Міжнародні відносини в середині ХVІІ століття. Укладення союзного договору України й Московського царства.

Козацтво як соціальне явище середньовічної епохи характерно для багатьох християнських країн, що граничать з кочовими народами. Протягом кількох століть воно було важливим чинником суспільно-політичного життя України.

Термін «козак» тюркського походження, уперше зустрічається в монгольській хроніці 1240 р. У Криму він відомий уже на початку ХІV ст. Козак означає «самотній», «схильний до розбою та завоювання», «непокірний».

Проблема, козацтва – одна з центральних в історії України періоду феодалізму й тому завжди привертала увагу дослідників. Українська, польська, російська історіографії давали різні відповіді на питання про причини й джерела походження козацтва, різні оцінки його діяльності та значення в історії народу.

Сучасна українська історична наука розглядає козацтво як складний продукт соціально-економічного, геополітичного та культурного розвитку південно-західних українських земель у ХV–ХVІ ст. Цей період характеризується подальшим обмеженням самоврядування цих земель, аж до ліквідації їхньої автономії, посиленням експансії католицизму, консолідацією й ростом могутності шляхетського стану, закріпаченням селянства.

Геополітичний фактор має значення для будь-якого народу, але в українській історії аж до кінця ХVІІІ ст. він відігравав надзвичайно важливу роль. Територія України складається з трьох грунтово-рослинних зон: на півночі – із заходу на схід простягнулася смуга лісу, південніше – лісостепу, а уздовж північного Причорномор'я – широка степова смуга. Дві перші зони були здавна заселені східними слов'янами, а степ протягом багатьох століть являв собою коридор, по якому, змінюючи одне одного, проходили численні кочові племена. Кордон між лісостепом і степом протягом багатьох століть був південною границею державних утворень східних слов'ян.

Сусідство народів, що належали до різних цивілізацій, носило конфронтаційний характер. Протягом сторіч народи, що мешкали на територію сучасної України, прагнули до освоєння Степу. Значні успіхи були досягнуті у період Київської Русі. Але створені в Х–ХІІ ст. поселення й фортеці були зруйновані монголо-татарами. Новий наступ на Степ було здійснено у ХІV ст. Русько-Литовською державою та зупинено Кримським ханством у другій половині ХV ст.

До середини ХVІ ст. межа заселення українських земель була відсунута на північ, до лінії укріплень, що тяглися уздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів, Київ. Територія південніше цієї лінії перетворилася в Дике поле, в якому безроздільно панували татари.

Кримське ханство сформувалося в середині ХV століття в результаті розпаду Золотої Орди й незабаром потрапило в залежність від могутньої Османської імперії (в 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом султана). Таким чином, склалася вкрай несприятлива для українського народу політична ситуація, коли воєнні дії проти Криму, як правило, виливалися в війну з Портою, оскільки турецький уряд надавав татарам могутню підтримку.

Основою економіки татар було скотарство. На території Кримського півострова татари побудували ряд міст-фортець, але їх було мало. В містах розвивалося ремесло, але його рівень залишався вкрай низьким і не міг цілком задовольнити потреби населення, особливо потреби феодальної верхівки.

Кримські татари віддавали перевагу політиці війни, а вірніше грабіжницьких набігів на сусідні країни. Щорічно татарські ватаги нападали на прикордонні українські землі, руйнували й спалювали усе на своєму шляху, забирали в полон тисячі людей – молодих, здорових і сильних, а старих, хворих убивали. Полонених частково використовували в своїх господарствах, але велику їхню частину продавали в рабство на ринках Кафи. Такі набіги були основним джерелом збагачення татарської знаті. Вони забезпечували населення всім необхідним для існування й у той же час розбещували його, відволікаючи від продуктивної діяльності.

Особливо страждали від татарських набігів Київщина та Брацлавщина, розташовані на прикордонні. З 1450 по 1556 рр. кримці здійснили
86 великих набігів на ці землі. Середня чисельність захоплених у полон за один раз складала 3 тис. чоловік, але були випадки, коли уганяли відразу до 60 тисяч. У 1482 р. був спалений та розграбований Київ, у 1485 р. спустошено Поділля, у 1488 р. – Київщина, у 1490 р. – Волинь і Холмщина. Із середини ХVІ ст. татарські набіги на українські землі почастішали. Тепер вони відбувалися щорічно, а іноді – й по кілька разів на рік. У них брало участь майже все вільне чоловіче населення Криму.

Небезпечне сусідство зі Степом обумовило нерівномірне заселення українських земель. Основна маса населення зосередилася в старих, обжитих регіонах – у Галичині, на Волині, західному Поділлі, в Поліссі. Тут і відбувалися процеси посилення феодального й національного гноблення. Інша територія – середня Наддніпрянщина, Побужжя, Запорожжя заселена була мало. В середині ХVІ століття в прикордонних повітах (Київському, Черкаському, Вінницькому, Брацлавському, Житомирському) проживало близько 17 тисяч осіб. Саме на цій території протягом ХV–ХVІ ст. йшов процес формування українського козацтва.

На I етапі свого формування козацтво не являло собою окремої соціальної групи. До середини ХVI ст. «козакували» усі жителі прикордонних з Диким полем волостей[1]. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися ухідництвом (бджільництвом, рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси. Це були вихідці з різних верств населення, але переважно селяни. Ідучи в степ, вони об'єднувалися у невеликі загони – ватаги й обирали зі свого середовища отамана – найбільш досвідченого й заповзятливого. Чисельність їх росла, тому що в міру посилення агресивності Кримського ханства відбувалася мілітаризація громадського життя.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця ХV ст., хоча саме їхнє виникнення відбулося у більш ранній період. За повідомленням М. Бєльського у I489 р. під час переслідування татар, що увірвалися на Поділля, на чолі литовського війська йшли козаки, що добре знали цю місцевість.

Із середини ХVІ ст. почався новий етап освоєння Дикого поля, в результаті чого склалися сприятливі умови для швидкого росту й значних якісних змін козацтва, перетворення його в самостійну соціальну групу. Зростаючий соціально-економічний гніт став причиною масових втеч селян з Галичини, західного Поділля та Волині. Вони селилися за межами державних кордонів у верхів'ях Південного Бугу, в басейнах рік Собі, Синюхи, Росі, Тясмину, а також на лівому березі Дніпра уздовж рік Трубежа, Сули, Псла. Цей край притягував м'яким кліматом, найбагатшим рослинним і тваринним світом, родючим чорноземом тощо. В другій половині ХVІ ст. тут виникло безліч нових слобід і хуторів, населення яких називало себе козаками.

Переселенці створювали на нових місцях свою громадську організацію, демократичну за характером. Усі життєво важливі питання вони вирішували спільно, на радах. Тут же обирали своїх керівників – старшину (отаманів, осавулів, суддів, писарів). Кожен козак мав право брати участь у раді, користуватися землею, ловити рибу, полювати.

Козаки займалися тваринництвом, торгівлею, землеробством. Важливе місце в господарській діяльності належало ухідництву.

Кріпацтва на новоосвоєних землях не було. Однак, козацтво від початку не було однорідним у соціально-економічному відношенні, оскільки воно поповнювалося не тільки за рахунок селян-втікачів, але й за рахунок міщан, дрібних священнослужителів, зубожілої шляхти. Тому були козаки бідні, заможні й багаті. Багаті експлуатували голоту, надаючи їй зброю, спорядження, знаряддя праці та забирали за це половину військової здобичі, частину продукції ухідництва або зібраного врожаю. Бідняків використовували у господарствах багатих козаків як найманих робітників.

Своєю демократичною організацією та невизнанням кріпацтва козацтво відразу ж протиставило себе державі. Однак, повну свободу від нього зберегти не удалося, і козаки змушені були платити у скарбницю грошову й натуральну данину з усіх своїх прибутків.

Люблінськая унія 1569 р. створила сприятливі умови для подальшої колонізації середнього Наддніпрянщини й Запорожжя. По-перше, поширення польських впливів посилило феодальне й національно-релігійне гноблення і, відповідно, число втікачів на південний схід. Причому, переселенці йшли усе глибше в степ. По-друге, відразу ж після унії й, особливо, з кінця ХVІ ст. король інтенсивно роздає «окраїнні землі» своїм підданим, переважно – великим феодалам. Щоб закріпити на отриманих землях робочу силу й залучити нову, пани надавали їм пільгові умови землекористування – на 10–30 років звільняли від оброку. У результаті, незважаючи на ріст населення, воно як і раніше залишалося вільним, і кожний міг стати козаком.

На новоосвоєних землях, швидко виростали міста. Тільки на Київщині їх нараховувалося близько 200. Вони були маленькими – рідко налічували більш 100 дворів, і виконували в основному захисні функції. Тому їх часто називали фортецями. Значну частину їхнього населення складали козаки.

На чолі міст-фортець стояли старости (у великих, як, наприклад Києві, сидів воєвода), в обов'язки яких входив захист кордону. З цією метою вони формували загони з заможних козаків, зобов'язаних нести службу за свій рахунок. Такі козаки називалися «старостинськими поплічниками». Прийнятим на службу козакам нерідко давали землю в умовне володіння й звільняли від податків.

Польська влада ставилася до козацтва неоднозначно. З одного боку, її турбував його неконтрольований ріст і формування на окраїнах держави альтернативних суспільно-політичних і соціально-економічних структур. Тим більше що з середини ХVІ ст. образ козака в свідомості українського народу істотно змінився: із розбійника, ізгоя суспільства він перетворився на вільну, сміливу й гідну поваги людину. Одночасно зростала привабливість вільного прикордонного життя, що вело до відтоку робочої сили з волості. Крім того, козаки своїми постійними військовими сутичками з татарами викликали невдоволення Порти та створювали додаткові дипломатичні проблеми.

З іншого боку, козацтво своїми податками поповнювало скарбницю, виконувало найважливішу функцію держави по охороні кордону й було дієвим резервом польської армії.

Польський уряд, з огляду на всі ці фактори, прагнув узяти козаків під контроль і максимально використовувати їх у своїх інтересах. Виходячи з цього, у залежності від конкретної ситуації, і проводилася та чи інша політика по відношенню до козацтва.

Спроби Польщі залучити козаків на державну службу, сформувавши з них загони для захисту південних кордонів, були зроблені ще в першій половині ХVІ ст., але здійснити це не удалося через нестачу коштів. Нові можливості відкрилися після Люблінськой унії, що об'єднала Польщу й Литву в єдину державу з великими фінансовими можливостями. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август затвердив рішення про створення загону з 300 козаків і поклав їм платню по 2,5 злотих на квартал і сукно на жупан. Прийнятих на державну службу козаків вносили до спеціального списку – реєстру й стали називати реєстровими. Перший загін проіснував недовго, але вже у 1578 р. був створений полк у кількості 500 чоловік. Старшим реєстру був призначений шляхтич Ян Оришовський. У володіння козакам передавалося м. Трахтемирів, розташоване неподалік від Канева, зі стародавнім Зарубским монастирем. У місті повинен був розміститися арсенал, а у монастирі – козацький шпиталь. Реєстрові надали кілька гармат, королівський прапор, бунчук, булаву та литаври.

На реєстрове козацтво покладалося завдання охороняти державний кордон Речі Посполитої, припиняти «свавілля» низових козаків, навіть шляхом застосування проти них військової сили.

Чисельність реєстру не була постійною: в воєнний час вона збільшувалася, в мирний – скорочувалася. Іноді козацтво силою змушувало уряд збільшувати реєстр.

Реєстрове військо несло сторожову службу за дніпровськими порогами, на Низу. Тому воно називалося то Низовим, то Запорізьким. З кінця ХVІ ст. за ним закріпилася назва Запорізьке.

До реєстру записували «кращих» козаків, тобто заможних, тому що вони повинні були нести військову службу за власний рахунок (жалування виплачувалося нерегулярно). Дійсним козаком вважався лише той, хто потрапляв до цього списку. Інша величезна невизнана більшість опинилася в становищі незаконного, «самовільного» козацтва.

Реєстр, як самостійний стан, користувався у Речі Посполитій визначеними правами й обов'язками, мав обмежену автономію. На чолі реєстру стояв старший[2], що обирався (в окремих випадках призначуваний) на загальновійськовій раді. Разом з ним обирався старшина: наказний старший (у випадку відсутності під час походу старшого), 4 осавула, обозний – начальник артилерії, писар полковники й сотники. Польський уряд прагнув висувати на старшинські посади своїх кандидатів, щоб забезпечити контроль над реєстром.

Козаки, що вступали в реєстр, одержували ряд важливих привілеїв: вони цілком переходили під юрисдикцію Війська, звільнялися від податків і повинностей, одержували право на землю. Однак, їхні права й привілеї часто порушувалися великими магнатами.

Таким чином, на початку ХVІІ ст. існувало три категорії козаків:

− реєстрові – законні, привілейовані, заможні;

− запорізькі або низові, що жили за межами державних кордонів Речі Посполитої, не визнані нею;

− волосні – такі, що жили на волості й не мали офіційного статусу.

Нездоланної прірви між різними категоріями козацтва не було. Сини багатих козаків ішли на Низ, а розбагатілі запорожці вступали до реєстру. Але всі козаки прагнули придбати законний статус і разом з ним – волю від зловживань місцевої влади й економічного гноблення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Господарські організації – органи господарського керівництва	\|	Запорізька Січ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.