Лекція 1. Сутність соціальної політики.

1. Соціальна політика: об’єкти, суб’єкти, зміст, мета і функції. 2. Правова та інституційна база соціальної політики. 3. Інструменти соціальної політики: їх характеристика і використання. 4. Фінансування соціальної політики.

1. СП у вузькому розумінні це система заходів, спрямованих на забезпечення добробуту громадян, вирішення завдань так званої „великої п’ятірки”: соціального забезпечення, житлових програм, охорони здоров’я, освіти та служб соціальної допомоги і ресоціалізації.
СП у широкому розумінні – це регулювання соціальної сфери, соціальних відносин з метою налагодження оптимального функціонування суспільної системи в цілому.
Соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людини – виробничу, соціальну політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.
Виявлення та реалізація соціального буття і є предметом соціальної політики.
Мета соціальної політики – створити умови для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розвитку творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності. У будь-якій державі існує найголовніша метасоціальної політики – надання особливого захисту та допомоги недієздатним та нужденним.
Завдання соціальної політики:
• зменшення бідності та нерівності в суспільстві;
• уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти;
• зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їх власної ініціативи, самореалізації та самодостатності;
• поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес;
• посилення факторів соціального поступу, зростання соціальної та економічної безпеки особи;
• забезпечення здорових умов життя.
Особливостями сучасної соціальної політики є активність та дієвість. Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно активних членів суспільства. Пасивна соціальна політика, спираючись лише на державну благодійність. Призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.
Зміст соціальної політики, її мета та завдання визначають функції соціальної політики, а саме:
• вираження, захист, узгодження інтересів певних соціальних груп і шарів суспільства, а також окремих його членів;
• оптимальне розв’язання суспільних суперечностей;
• широка інтеграція різних шарів населення, гармонізація їхніх інтересів, створення умов для суспільної злагоди;
• соціальний захист населення;
• управління соціальними процесами та інші.
Об’єкти соціальної політики – окремі особи, групи або спільноти, які потребують певної соціальної підтримки чи захисту. Наприклад, недієздатні,інваліди, діти і молодь, пенсіонери, самотні батьки, діти-сироти, ветерани, біженці, ув’язнені.
Суб’єктами соціальної політики є реалі затори програм і заходів, спрямованих у соціально-трудову сферу. До головних суб’єктів соціальної політики належать: людина, держава, суспільство, політичні партії, громадські організації. А також підприємці, роботодавці, фонди, соціальні спільноти та інститути.
2. Державна політика обов’язково має бути зафіксована в письмовій формі та ратифікована однією з владних структур – законодавчою, виконавчою, судовою. Документальна база є важливою для реалізації будь-якої політики, у тому числі і соціальної. Усі документи (нормативно-правові акти) можна класифікувати за такими критеріями:
За юридичною силою:
- закони (ухвалюються органами законодавчої влади);
- підзаконні акти (ухвалюються відповідальними органами державної влади, місцевим самоврядуванням).
За суб’єктом ухвалення (на прикладі України):
- акти глави держави (укази, розпорядження);
- акти законодавчого органу (закони, постанови);
- акти уряду (постанови, розпорядження);
- акти інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, постанови, вказівки);
- акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення).
За сферою дії:
- загальнообов’язкові;
- спеціальні;
- локальні.
За рівнем загальності правових норм:
- загальні;
- конкретизаційні.
За часом дії:
- визначено-строкові;
- невизначено-строкові.
Правова база соціальної політики.
Міжнародні угоди, пакти, хартії Конституція України, Національне законодавство України, /кодекси, окремі законодавчі акти/
Підзаконні акти, інструкції
Акти, що формують правову базу соціальної політики, їх цілі та проблеми реалізації.
Правові акти
Ціль
Проблеми реалізації
1.Міжнародні угоди, пакти, хартії
фіксація актуальних проблем, формулювання принципів та ідеології їх вирішення
1.сформульовані лише принципові моменти в найбільш загальному вигляді;
2. вимагають пристосування до умов кожної країни;
3.підтримуються лише моральним авторитетом світового співтовариства та спеціалізованих організацій і лише частково – ресурсами міжнародних фондів.
2. Конституція України
постановка проблем, актуальних для українського суспільства і визначення шляхів їх вирішення, враховуючи не лише нинішній стан суспільства, але і прогнозовані перспективи
1.концептуальний підхід до постановки і вирішення проблем, який часто вимагає деталізації, уточнень.
3. Кодекси, окремі законодавчі акти
на основі принципів, сформульованих у ратифікованих міжнародних угодах та Конституції, визначити стратегічні шляхи врегулювання проблем
1.не завжди забезпечуються наявними ресурсами;
2.часто вимагають деталізації, роз’яснень у підзаконних актах, інструкціях.
4. Підзаконні акти, інструкції
визначають тактику і технологію вирішення проблем
1.не завжди забезпечуються ресурсами, можлива суперечність, невизначеність в проблемі хто є донором: державний чи місцевий бюджет;
2.можуть суперечити базовим законодавчим актам, міжнар. угодам, а часом і спотворювати принципи, викладені в них;
3.часто відкривають занадто широке поле для самостійного тлумачення чиновниками, від яких залежить їх реалізація;
4.”забюрократизованість” доступу до ресурсів фінансових та владних;
5.часта і суперечлива зміна діючих норм;
6.велика їх кількість, що дезорієнтує не лише споживачів, але і бюрократів.
У світі існує ціла мережа соціальних інституцій, мета яких полягає у створенні умов і механізмів для задоволення потреб різних соціальних груп та вирішення соціальних проблем. За масштабом діяльності соціальні інституції поділяються на: міжнародні (ВООЗ, МОП, Дитячий фонд ООН); місцеві, вплив котрих поширюється на невеликий район міста (територіальні центри соціальної допомоги, районні відділи центру зайнятості населення).
Можна виділити декілька рівні функціонування соціальних інституцій:
1.Рівень визначення політики та планування (Верховна Рада, місцеві ради депутатів, Кабінет Міністрів);
2. Рівень забезпечення реалізації політики у певній галузі, сфері або при виконанні особливих повноважень (Міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);
3. Рівень реалізації політики щодо певної проблеми або групи населення (Державна служба зайнятості, Державний цент соціальних служб для молоді);
4. Рівень, на якому знаходяться служби, в яких працюють безпосередньо з клієнтами (лікарні, територіальні центри обслуговування пенсіонерів, неповносправних);
5. Рівень, на якому знаходяться служби, що мають справу з проблемою як індивідуальною вимогою (інформаційні, конституційні служби).
Оскільки соціальна політика спрямована на вирішення багатьох проблем соціального життя, це обумовлює широку інституційну базу соціальної політики в Україні.
3. В недемократичному радянському суспільстві метою соціальної політики (СП) була гармонізація інтересів від початку несуперечливих суспільних груп в соціально однорідному суспільстві / наявність прошарку “партноменклатури” ігноруємо/ при жорсткому контролі партійно-державного апарату. Відповідно, основними завданнями СП були:
контроль над ситуацією та недопущення умов , в яких групи із суперечливими інтересами могли б бути відтворені;
“подолання недоробок”, “зняття негативних ефектів” функціонування суспільного організму - боротьба з дармоїдством /не безробіттям/, алкоголізмом,наркоманією тощо;
виправлення “природних” негативних ефектів функціонування суспільства, турбота про:
а/ інвалідів, хронічно хворих, сиріт, людей похилого віку, позбавлених здатності до самозабезпечення тобто групи із “враженим” соціальним потенціалом;
б/групи, обмеження соціального потенціалу яких були тимчасовими і викликалися хворобами, або виконанням суспільно важливих функцій /народження і виховання дітей, догляд за людьми похилого віку, чи інвалідами – членами сім’ї /тощо. Тут доречно згадати про дискусії про потребу виплати в повному обсязі зарплати жінкам, які виховують дітей, що велися в СРСР у 80 – 90 р.р.
Таким чином, основними інституціонованими інструментами реалізації СП були “система соціального забезпечення” і «система соціальногострахування». Відносно новим для нашого суспільства явищем став “соціальний захист”. Отже, можемо констатувати, що сьогодні маємо наступні інструменти СП держави, які повністю державі підконтрольні і їх дія визначається нею: соціальне забезпечення і соціальне страхування. Варто зазначити, що активно формується ще один новий соціальний інститут – соціальна робота, який є якісно новим для українського суспільства, який виступає як інструмент регулювання соціальних процесів з боку громадянського суспільства і водночас стає важливим інструментом соціальної політики демократичної держави.
Отож основними інструментами соціальної політики сучасної української держави є: соціальне забезпечення, соціальне страхування та соціальна робота. Всі охарактеризовані інструменти соціальної політики мають свою сферу застосування і проблемою залишається правильний вибір певного інструменту як домінуючого у тій чи іншій ситуації, для досягнення певної мети у оптимальному поєднанні з іншими інструментами.
4. Джерела фінансування програм соціальної політики поділяються на внутрішні та зовнішні. Зовнішні формуються, як правило, за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних, недержавних). Внутрішні – фінансуються бюджетною системою країни та різного роду позабюджетними коштами. До них відносять:
соціальні фонди (у тому числі страхові): Пенсійний фонд; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; Фонд соціального захисту інвалідів;
державний бюджет;
місцеві бюджети;
фонди, підприємств, організацій, установ.
За рахунок державного бюджету фінансуються різні види державної соціальної допомоги, пенсії окремим категоріям громадян (наприклад, військовослужбовцям), заклади охорони здоров’я та освіти державного підпорядкування, покриття витрат, пов’язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Місцевими бюджетами фінансуються витрати на утримання закладів освіти, охорони здоров’я, соціального захисту; соціальна допомога, призначена за рішенням органів місцевої влади.
За рахунок фондів підприємств, організацій, установ здійснюється фінансування перших п’яти днів тимчасової непрацездатності працівників; витрат, пов’язаних з облаштуванням робочих місць інвалідів; утримання відомчих соціальних закладів (поліклініки, дитячі садки тощо).
Методи фінансування соціальної політики – це механізми залучення коштів, їх перерозподілу та здійснення видатків задля досягнення визначених цілей соціальної політики.
Методи фінансування соціальної політики
Оподаткування
Зменшення податків (податкові видатки)
Винагороди
Приватна благодійність
Страхування
Особисті та сімейні зобов’язання
Використання усуспільнених, привати-зованих чи приватних коштів
Субвенції
Субсидії (часткові, перехідні, зменшені, прямі, підоймові)
Гранти
Фінансові трансферти
Уповноважена закупівля
Використання державної інфраструктури
Гарантований чи субсидований приватний кредит
Капітальна конверсія
Використання певних методів фінансування заходів соціальної політики обумовлюється багатьма чинниками. Серед них можна виділити :
загальні тенденції розвитку економіки;
поточна фінансова ситуація в економіці на даний момент;
економічний устрій країни в цілому;
становище країни на міжнародній арені, характер та рівень її співпраці з міжнародними структурами.
Зокрема, фінансова стабільність країни впливатиме на застосування методу кредитування. Культурні традиції (благодійництво, підтримка сім’єю та суспільством людей похилого віку, хворих, неповносправних) визначатимуть використання та застосування таких методів як благодійництво, регулювання сімейних зобов’язань. Від загального рівня добробуту в країні залежать можливості підтримки високого рівня оподаткування, застосування методу податкових видатків, розвитку недержавного добровільного соціального страхування. Від економічного устрою країни в цілому, загальних тенденцій розвитку економіки та культурних традицій, залежатиме використання такого методу фінансування як уповноважена закупівля з вигодою для постачальника.
Важливим, особливо для кризових етапів розвитку суспільства, є залучення зовнішніх джерел для фінансування соціальних програм. Обираючи ті чи інші методи фінансування заходів соціальної політики, слід зважати на те, які саме соціальні проблеми прагне розв’язати країна. Пріоритетність як проблем соціальної політики, так і шляхів їх подолання та методів фінансування кожна країна визначає для себе самостійно враховуючи усі перераховані вище фактори.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Лекція 2. Людський розвиток.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.