Лекція 2. Людський розвиток.

1. Проблема виведення об’єктивного критерію розвитку соціальної сфери країн (ВВП, ПРЛ, ПФП). 2. Шляхи підвищення Показника людського розвитку (ПЛР) в Україні. 3. Модельний підхід до аналізу соціальної політики. Класифікація моделей соціального захисту. 4. Національні моделі соціальної політики.

1. Аналізуючи національні моделі соціальної політики та оцінюючи їх ефективність, мусимо враховувати особливості цих країн: різний життєвий рівень громадян, неоднакові можливості для облаштування побуту, зміцнення здоров'я, одержання освіти чи набуття фаху, безпечного життя. Все це залежить від певних умов і відповідного середовища — економічного, політичного, соціального, духовного та екологічного. Порівняти ці умови в різних країнах, а також віднайти шлях для їх поліпшення можна за допомогою показників, які об’єктивно відображають певні аспекти стану соціальної системи, чи узагальненого інтегрального показника, покликаного дати реальну картину стану соціальної сфери в цілому. Їх встановлення є актуальною науковою та практичною проблемою, навколо якої точаться дискусії не лише вчених, але і політиків.
Щоб визначити міру, за якою певна країна досягає прогресу в розумінні задоволення потреб своїх громадян у добробуті, необхідно вивести декілька універсальних показників, завдяки яким можна було б досягти загальної згоди між країнами та культурами. Перш за все необхідно відкинути показники лише економічного зростання (наприклад, внутрішній валовий продукт - ВВП), тому що вони не відображають багато видів діяльності, які працюють на підвищення загального добробуту. До такої діяльності прийнято відносити неофіційну економічну діяльність, неоплачувану працю, яку, як правило, виконують жінки (виховання дітей, догляд за неповносправними, людьми похилого віку в сім’ях, домашня праця – приготування їжі, прання і т.д.). Натомість в економічні показники входить людська діяльність, яка не має ніякого відношення до соціальної сфери, а подекуди навіть шкодить людству – підготовка та ведення війни, виробництво забруднюючих речовин тощо.
Тому на експериментальній основі було розроблено Показник фактичного прогресу (ПФП), в якому до величини ВВП додається вартість домашньої праці та віднімаються витрати, пов’язані із забрудненням навколишнього середовища, невикористанням вільного часу та іншими соціально некорисними та шкідливими видами діяльності.
Проте на практиці виявилося, що цей показник також не досконалий. За цим показником у США фактичного прогресу не було досягнуто з 1965 по 1989 роки. При виведенні універсальної формули, яка б об’єктивно відображала суспільний прогрес та задоволення потреб людини, необхідно враховувати показник здоров’я та особистої свободи індивіда, культурний розвиток та задоволення таких потреб як потреба у житлі, одязі, їжі, безпеці, любові, освіті тощо. Поруч з цим виникає проблема ісламських держав, де добробут жінок цінується менше, аніж добробут чоловіків.
На початку 1995 р. завдяки підтримці представництва Організації Об'єднаних Націй Україна однією з перших на пострадянському просторі опублікувала звіт про людський розвиток. За нею подібні звіти підготували й інші країни — колишні республіки Радянського Союзу. Однак повного розуміння глобальної концепції людського розвитку та її адекватного використання у виробленні державної політики ще не досягнуто, можливо, через те, що ця концепція цілком нова для нашого суспільства і частково була прив'язана ще до умов колишньої тоталітарної наддержави, у складі якої перебувала Україна.
Концепція людського розвитку передбачає розширення можливостей людей поліпшити свій добробут, зміцнити своє здоров'я, одержати кваліфікацію, збагатити себе духовно і почувати себе безпечно. Все це потребує створення відповідних умов і середовища (насамперед соціального). Важливу роль у цьому відіграють політичні, соціальні та інші інституції, оскільки саме вони створюють громадянам суспільства умови, за яких вони можуть управляти своїм життям.
Концепція людського розвитку передбачає пріоритет інтересів людей на кожному з трьох напрямів перехідного етапу: розбудови держави; становлення демократії; реформування економіки. Ця концепція виникла на основі трансформації двох традиційних ідей про розвиток, а саме: ідеї основних потреб; доктрини економічного розвитку.
Людський розвиток — це процес розширення можливостей вибору, серед яких на всіх стадіях суспільного розвитку головними є можливості вести здоровий спосіб життя, здобути освіту та мати доступ до ресурсів, необхідних для забезпечення нормального життєвого рівня. Людський розвиток містить політичну, соціальну складові, право на творчість, самоповагу, інші цінності й параметри.
Людський розвиток відбувається за двома основними напрямами:
1. набуття якісних показників (продовжена тривалість достойного життя, професіоналізм, високий рівень освіти тощо);
2. використання набутих якісних показників (для праці, відпочинку, культурних, соціальних і політичних цілей).
Людський розвиток мусить бути сталим, що означає раціональне використання усіх можливих ресурсів як для задоволення потреб сучасних, так і майбутніх поколінь.
Методику вимірювання людського розвитку, а саме індексу людського розвитку (ІЛР), вперше запропоновано в межах Програми розвитку ООН (ПРООН) 1990 р. Спочатку для вимірювання ІЛР використовували близько 40 показників, здебільшого кількісних параметрів і рейтингів. Однак не всі параметри можна виміряти кількісно, наприклад, наявність політичного вибору чи свободу особистості, обсяги духовного чи соціального капіталів.
Наразі показник ІЛР, окрім середнього доходу, включає відомості про тривалість людського життя, рівень освіти (різні ступені грамотності) та розраховується на основі трьох показників:
П.І — очікуване довголіття, яке визначається як тривалість майбутнього життя при народженні дитини;
П. ІІ — досягнутий рівень освіти, вимірюється як сукупний індекс грамотності дорослого населення (дві третини) і сукупна частка учнів (одна третина);
П. ІІІ — життєвий рівень, вимірюється реальним ВВП на душу населення (в доларах США).
2. Проаналізувавши ІЛР в Україні за останні роки, можна дійти таких висновків:
на протязі останніх 20-ти років в Україні відбувся суттєвий спад виробництва і, відповідно, рівня ВВП;
скорочуються тривалість життя;
на ІРЛ суттєво впливають високі показники рівня освіти дорослого населення, які залишились з радянських часів.
Для підвищення рівня ІРЛ в Україні необхідні позитивні зрушення у таких сферах: політичної стабільності; економічного розвитку (що зумовить зростання добробуту населення); соціальному захистові населення; становленні дієвого місцевого самоврядування; житловому секторі; охорони здоров’я; освіти; культури; збереження навколишнього середовища; етнонаціональної та міграційної політики; гендерної політики; розвитку демократичної системи суспільства; існування ефективної податкової системи тощо.
Базовим принципом національної концепції людського розвитку є не надання відповідної гуманітарної допомоги тим, хто їх потребує, а постійне стимулювання розвитку цих людей через підвищення їх ролі в суспільстві, розширення можливостей вибору свого життєвого шляху та прийняття рішень стосовно своєї долі одночасно з усвідомленням відповідальності за ці рішення.
3. Одним з головних підходів до опису державного соціального захисту було конструювання “моделей” надання соціального захисту і подальша класифікація конкретних прикладів відповідно до таких “моделей”. Модель - це зразок, порівнюючи з яким можна оцінювати реальність. До найвідоміших класифікацій систем соціального захисту відносять класифікації Тітмуса, Лейбфріда і Еспінг-Андерсена, Вільямса. Базовою вважають модель Річарда Тітмуса, який виділив три основні моделі державних систем соціального захисту: залишкову, інституційно-перерозподільну та модель індустріальних досягнень/діяльності.
Залишкова модель соціального захисту базується на принципі “страхової сітки”. У нормальних умовах люди не повинні залежати від соціального захисту, вони живуть, спираючись на власні ресурси або ресурси своєї сім’ї, і тільки ті з них можуть розраховувати на соціальний захист, хто з якихось причин не може прожити самотужки. Соціальний захист у такому випадку зображується як “залишковий”, тому що він спрямований на тих, хто не підпадає під загальне правило.
Інституційно-перерозподільна модель соціального захисту. Якщо залишкова модель передбачає виконання мінімально необхідного, перерозподільна модель не зупиняється на мінімумі, а продовжує працювати з метою згладжування соціальної нерівності. Ідея “інституційного” соціального захисту полягає у тому, що людські потреби сприйматимуться в суспільстві як нормальні або “інституціоналізовані”. Інституційна система визнає соціальну відповідальність за потреби людей у певні періоди їхнього життя і надає відповідне забезпечення. За залишкової моделі в більшості випадків індивід покриває соціальний захист зі своїх ресурсів; натомість інституційна модель базується на прийнятті соціальної відповідальності за стани залежності, викликані соціальним існуванням.
Модель індустріальних досягнень/діяльності була найменш розробленою серед концепцій Р.Тітмуса . Деякі напрями соціальної політики можуть розглядатися як такі, що підтримують економічний розвиток. Освіта, наприклад, може розглядатися як підготовка дітей до праці, охорона здоров’я - як підтримка робочої сили. Яскравим прикладом цієї моделі може служити Бісмаркова система соціального страхування, в якій виплати були пов’язані з внесками так, аби рівень зусиль працівників винагороджувався якомога точніше. На німецьку систему соціального захисту деколи посилаються як на “соціальну державу”, а не як на “державу загального добробуту”: ця система дуже тісно пов’язана з ринком праці , і ті, хто має менше визначеного стажу, захищені менше.
4. У другій половині ХХ ст. в європейських країнах, США і Канаді сформувалась система суспільних відносин, яку прийнято називати державою загального добробуту. В її основі лежить принцип соціальної спрямованості державної політики на зростання добробуту усіх верств населення. Найвідоміші моделі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократичної, консервативної, соціал-демократичної ( Ginsburg N.Divisions of Welfare. A Critical Introduction to Comparative Welfare Policy. - London, 1993. - P.21) Прикладом першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких європейських країнах як Німеччина (“консервативна”) і Швеція (“соціал-демократична”).
Основою кожної політичної моделі є певні ідеологічні, правові, економічні принципи. Державна ідеологія містить ті головні цінності, що визначають базову функцію держави, позначену в її конституції. Правовою основою стають певні пріоритети держави, які можуть бути сфокусовані на одному з трьох елементів як на першочерговому: політичних, громадянських або соціальних правах. В економічній сфері моделі відрізняються мірою втручання держави в економічні процеси.
Умовно виділяють три типи національної моделі соціальної держави:
Ліберальна або англо-саксонська модель. (приклад - Велика Британія, США): в ній державні зобов’язання зведені до мінімуму - захист від бідності лише найнужденніших. Потреби решти громадян у соціальному захисті доводиться задовольняти їм самим та вільному ринку. Усі фактори демократії - законодавство, власність, ринкова економіка - в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів. Ідеологія індивідуалізму утворює ціннісне ядро ліберальної демократії і саме на неї спирається держава, формулюючи завдання й випрацьовуючи механізми соціальної політики. В ідеалі держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підприємницької ініціативи.
Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадянських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав значною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. У таких суспільствах складається модель добробуту за “залишковим принципом” (Р.Тірмас), а пріоритетними тут є громадянські, політичні, а лише потім - соціальні права (С. Ляйбфрід).
Скандинавська або соціал-демократична модель. (приклад - Швеція) надає базове забезпечення всім громадянам без виключення та фінансується за рахунок податків, які платять всі громадяни, в тому числі і король. Найважливіші ознаки цієї моделі - універсалізм та перерозподіл прибутків за допомогою прибуткової прогресії. Вона націлена на боротьбу з бідністю та забезпечення достойного життєвого стандарту всім громадянам - при умові, що вони беруть участь в системі зайнятості.
Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій диференціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських важелів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії базуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відношенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян роботою. Зайнятість і формальна відсутність безробіття утворюють стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюджету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на головній меті державної політики.
Континентально-європейська соціальна держава (консервативна модель демократії). (приклад - Німеччина) поєднує боротьбу проти бідності із забезпеченням гідного рівня життя всім громадянам. Система соціального страхування будується за методом дольових відрахувань внесків робітників та роботодавців. Держава із свого боку разом із соціальними партнерами регулює ринок праці, скорочуючи безробіття.
Ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати перерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою трансфертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних прав порівняно з політичними.
Є і інші класифікації. Н.Фернес і Т.Тілон критерієм класифікації сучасних держав вважають мету, якої ті досягають, запроваджуючи певні заходи соціальної політики. США, за оцінкою дослідників, це позитивна держава, масштаб соціальної допомоги в якій обмежується метою уникнення гострих соціальних конфліктів і досягнення суспільної стабільності. Для збереження демократії її соціальна політика важлива. Але на перерозподіл національного доходу ( на користь бідніших верств) і на соціальну структуру суспільства вона впливає мало. Другим типом є держава соціальної захищеності, яка насправді, досягає мети забезпечення прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, ліквідації бідності та знедоленості шляхом соціального страхування. Це облагороджений, гуманізований варіант ліберальної держави. Оскільки інструментом гуманізації є широкі соціальні програми, то таку державу можна називати також соціальною. Третій тип, до якого, на думку авторів, якраз і має належати поняття держави загального добробуту, проводить соціальну політику, спрямовану на створення рівних життєвих умов для всіх членів суспільства - через регулювання доходів, залучення непривілейованих класів (передусім найманих робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це роблять насамперед скандинавські країни, які вийшли за рамки соціальної політики ліберальної держави. (Цит. за: “Основи демократії: Навч. посібник / За за редакцією А.Колодій; - К.:, 2002. - С.550).
Відмінності в ідеологічних та правових орієнтирах держав різного типу втілюються, насамперед, у фінансових витратах на соціальні цілі. Так, соціальні видатки держав ліберального типу складають найменшу частку ВВП порівняно з державами, які обрали для себе інший шлях. У США вони становлять близько 18% ВВП. Певним результатом такої політики є перебування біля 13 % населення за межею бідності. Однак позитивним наслідком слід вважати низький відсоток безробітних - усього 4%. Ця модель також є найдешевшою для платників податків. Найбільший розмір соціальних витрат (32% ВВП) був у Скандинавських країнах, які реалізують свій соціал-демократичний вибір. За межею бідності в цих країнах перебувало лише 0,1% населення. Рівень безробіття дорівнював 4% (природне безробіття). А рівень оподаткування становив 49,3% ВВП.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 1. Сутність соціальної політики.	\|	Лекція 3. Соціальна політика основних світових структур

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.