МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Тема 3. Методика і техніка соціологічних досліджень.План.
1. Початковий етап її становлення пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та орієнтацією на перехід до позитивної науки. Огюст Конт.Як уже встановлено раніше, основоположником соціології є французький вчений Огюст Конт. Центральна ланка його філософсько-соціологічних поглядів - відкритий «великий основний закон інтелектуальної еволюції людства» (О. Конт). Відповідно до цього закону пізнавальна діяльність людей і в цілому їх суспільна свідомість пройшли через три ступеня свого розвитку: теологічний, метафізичний, позитивний. На теологічній стадії (до 1300 р.) людський розум у кожному явищі природи і життя вбачав надприродні сили. Тут домінувала релігійна міфологія. Наприкінці цієї стадії місце релігійної уяви починають займати знання про зв'язки і закономірності явищ зовнішнього світу і життя людей. Але теологічний дух, за словами О. Конта, був необхідний для «постійного визнання моральних і політичних ідей». На метафізичній стадії (1300 - 1800 рр.) людська свідомість оперувала не уявою, а поняттями, які відображали реальні процеси зовнішнього світу. Однак через слабкий розвиток науки ці поняття були ще абстрактні. Природа, космос, матерія, дух називались «загальною сутністю», джерелом всіх тілесних і духовних явищ. Метафізичний метод «спрощував теологію і помалу розкладав її», в той же час він не давав повних відповідей на запитання про природні і соціальні явища і, отже, не дозволяв остаточно позбутися міфів. На позитивній стадії (з 1800 р.) людська свідомість у своїх судженнях і висновках виходить переважно з наукових спостережень. Наука, за О. Контом, поєднує спостереження і передбачення, що «складає у всіх відношеннях головну рису позитивної філософії». Аналізуючи позитивну стадію, О. Конт запропонував свою класифікацію наук. Так, науки, покликані відкривати закони, він назвав абстрактними, а науки, що використовували їх у дослідженні явищ, конкретними. Наприклад, загальна біологія - наука абстрактна, а медицина - конкретна. Соціологію 0. Конт вважав найбільш абстрактною з наук. Абстрактні науки в своїй класифікації він розміщував за ознаками: зменшення меж і збільшення складності об'єкту дослідження. Автором було одержано такий ряд: математика - астрономія - фізика - біологія - соціальна фізика (соціологія). В цьому переліку не було визначено місце психології, етики, економічної теорії і т. ін. Соціологію О. Конт вважав найбільш складною з усіх наук. Суспільство - це продовження природи, значить, соціологія - продовження біології. Враховуючи те, що кожна наука взаємопов'язана з іншими, для вивчення будь-якого явища потрібно використовувати цілісний підхід. Позитивне знання, на думку О. Конта, емпіричне, тобто одержане дослідним шляхом. Для цього повинні використовуватись методи порівняння, спостереження, експерименту та інші, в яких головна роль відводиться пізнанню через відчуття. Розум описує, систематизує, класифікує, і, нарешті, пояснює явище. Все, що не підлягає пізнанню через відчуття, не може входити в систему позитивного знання. Широко відомі концепції соціальної статики і соціальної динаміки вченого. Соціальна статика відображає стан суспільних відносин у кожний даний момент часу. Оскільки останні змінюються, їх вивченням і поясненням займається соціальна динаміка. Розвиток суспільства О. Конт ототожнює з прогресом, головним джерелом якого є розум, дух людини. Прогрес розподіляється на три напрямки: матеріальний (поліпшення умов життя людей); фізичний (удосконалення природи людини); інтелектуальний (розвиток світогляду від теологічного до метафізичного, а від нього - до позитивного); моральний (розвиток колективізму). Соціальна статика і соціальна динаміка - двоєдиний стан суспільства. Саме це зумовило вибір девізу соціології О. Конта - «Порядок і прогрес», що відображає ідеал позитивного суспільства. Розподіл соціології на два розділи - статику і динаміку - зберігся до наших днів. Хоча зміст цих розділів зараз інший, ніж у 0. Конта, методологічна цінність такого підходу не викликає сумніву. Великий інтерес представляють погляди 0. Конта на проблеми гармонізації суспільства і його стабільності. Він вважав, що гармонія в суспільстві - це гармонія «між цілим і частинами соціальної системи», а також погоджена взаємодія всіх сторін у житті суспільства - політичної, економічної, духовної, біологічної і т. ін. За 0. Контом, соціальної гармонії можна досягти за допомогою науки, яка повинна знайти потрібний механізм взаємодії між усіма частинами суспільства. При цьому повинне забезпечуватися найкраще поєднання інтересів різних індивідів і соціальних груп. Задача політичної влади полягає у забезпеченні погодженості інтересів соціальних суб'єктів. Гармонія у суспільстві, вважав О. Конт, досягається тоді, коли «політичні установи, з одного боку, порядок і ідеї - з іншого, гармоніюють між собою». У гармонії суспільства вчений бачив основну умову його стабільності, можливість нормального розвитку в ньому кожного прошарку, кожного народу, кожної людини. Таким чином, незважаючи на спірність деяких суджень 0. Конта, завдячуючи йому соціологія заявила про себе як самостійна наука. Герберт Спенсер.Ще одним класиком позитивізму був англійський вчений Герберт Спенсер (1820 - 1903). У своїй праці «Система синтетичної філософії» він описав еволюцію природних і соціальних явищ. Г. Спенсер є засновником органічної школи у соціології. Суть його теорії полягає в твердженні: суспільство варто розглядати як єдину систему взаємодії природних, насамперед біологічних, і соціальних факторів. Усі сторони громадського життя органічно пов'язані між собою і не можуть функціонувати поза даним зв'язком. Тільки у рамках цілісного соціального організму виявляється справжнє значення будь-якого соціального інституту і соціальна роль кожного суб'єкта. Г. Спенсер розглядав суспільство як організм, що розвивається за природними, головним чином біологічними, законами. Він ототожнював суспільство з живим організмом, обґрунтовуючи такий підхід за допомогою таких аргументів: як живі організми, так і будь-які суспільства у процесі зростання і розвитку збільшуються у своїй масі; ті й інші ускладнюються; їх частини приходять у все більшу залежність одна від одної; ті й інші продовжують жити як цілі, хоча їх складові одиниці (люди в суспільстві чи клітини в організмі) постійно з'являються і зникають. Обґрунтовуючи справедливість своїх поглядів, Г. Спенсер наводить такі порівняння: уряд у державі подібний до мозку людини, торгівля - до кровообігу, кров'яні тільця - до грошей, телеграфні проводи, що несуть інформацію, до нервової системи. У своїй теорії соціальної еволюції Г. Спенсер виділяє такі основні моменти: перехід від простого до складного (інтеграція); перехід від однорідного до різнорідного (диференціація) і перехід від невизначеного до визначеного (зростання порядку). Соціальну еволюцію, за Г. Спенсером, зумовлено потребами і інтересами людей. Однак кожен громадянин повинен себе сприймати не тільки суб'єктивно (з точки зору своїх бажань і прагнень), але й об'єктивно (як «одну з чисельних суспільних одиниць»), діючи в напрямку поліпшення соціального життя. При цьому виявляються необхідними як егоїстичні, так і альтруїстичні дії людей. Так само, як і О. Конт, Г. Спенсер вивчав проблеми рівноваги, гармонії і стабільності у суспільстві. Соціальну рівновагу вчений вважав результатом пристосовчих дій, гармонії інтересів, а також компромісів у діях людей і соціальних інститутів, рівновага - це збалансованість у взаєминах людей, що виступає фактором стабільності суспільства. Процесом, зворотним до встановлення соціальної рівноваги, є розпад суспільства. Передуючий розпаду занепад відбувається під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх причин. Розпад починається з припинення ефективної діяльності державних інститутів - влади, армії, організацій; руху мас заважають індивіди, насамперед з числа політиків; зростає безладдя; уряд приймає безглузді рішення і т. ін. Будь-яке суспільство, на думку Г. Спенсера, має три системи органів: 1) підтримуюча система (забезпечує біологічний організм живленням, а суспільство - виробництвом необхідних продуктів); 2) розподільча система (забезпечує зв'язки різних частин соціального організму на основі розподілу праці); 3) регулююча система (забезпечує підкорення окремих частин цілому). Органами суспільства, його специфічними частинами є різні соціальні інститути - стійкі структури соціальних дій, які слугують первинним матеріалом для соціологічних досліджень. Аналізуючи регулятивну систему суспільства, Г. Спенсер виділив поняття «соціальний контроль». Автор стверджував, що останній тримається на страсі перед живими і перед мертвими. Страх перед живими насаджує держава, перед мертвими - церква. Соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей здійснюється «церемоній ними інституціями», які старші за церкву і державу і більш ефективні. Головна відмінність соціальних структур, за Г. Спенсером, зумовлюється примусовим чи добровільним типом співробітництва людей заради досягнення загальної мети. У залежності від цього виділяється два типи суспільства: воєнне і індустріальне. Другий тип може слугувати ідеалом прагнень людства («управління буде доведене до найменших меж, а свобода досягне найбільшої широти»). Будь-який процес розвитку, за Спенсером, містить дві складові: інтеграцію і диференціацію. Чим складнішою є система, тим різноманітнішими виявляються її функції. Протиріччя між інтеграцією і диференціацією існують, але вони не виходять за межі цілого. Тому еволюція - поступовий повільний процес, що не передбачає політичних революцій чи будь-якого насилля над природою. Ідеї Г. Спенсера актуальні і зараз. Карл Маркс.Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818— 1883). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке основою всього сущого визначає одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об’єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них вважав економічні закономірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опирається юридична, політична, ідеологічна надбудова. У дослідженні суспільних явищ це дало змогу використати критерій повторюваності, завдяки чому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття «суспільно-економічна формація» — історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва — це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі їх зміни — постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації. Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. 2.На межі ХІХ-ХХ ст. соціологія переживає новий етап – етап класичної соціології (М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм), де отримали розвиток структурно-функціональний аналіз, конфліктний і системний підходи, символічний інтераціонізм, емпірична соціологія. Еміль Дюркгейм. Подальший розвиток соціологічні теорії одержали у працях французького вченого Еміля Дюркгейма (1858 - 1917). Він розробив теорію соціального реалізму (соціологізму), у якій довів, що природу соціальних явищ варто пояснювати за допомогою соціальних, а не психологічних факторів; що вихідним положенням в аналізі поведінки людей є суспільство як система взаємодій індивідів, соціальних груп і відповідних соціальних інститутів; що безпосереднє і більш широке соціальне середовища відіграють велику роль. Е. Дюркгейм був ініціатором розробки наукового методу соціології, що полягає у раціональному, тобто строго логічному, поясненні явищ суспільного життя. У передмові до однієї із своїх праць - «Метод соціології» - він писав, що головний його намір полягає в поширенні на людську поведінку наукового раціоналізму, тобто в її науковому поясненні. У зв'язку з зазначеним Е. Дюркгейм почав розробку методу соціології. Вчений встановив, що соціологія - це наука про соціальні факти, тобто політичні, правові, моральні, релігійні та інші ідеї, норми і цінності, що створюються колективною свідомістю людей. Вони примушують індивідів діяти в певних межах. В свою чергу ідеї і духовні цінності людей, які вони реалізують на практиці, виступають джерелом будь-якої еволюції. Враховуючи те, що кожен член суспільства зіштовхується з уже сформованими нормами, цінностями і установками, які він повинен засвоїти і реалізувати в житті, Е. Дюркгейм робить висновок про те, що основними ознаками соціальних фактів є об'єктивне існування (стосовно окремих індивідів) і примусовий вплив на них. У такому контексті вчений ставить і вирішує питання про соціальну зумовленість поведінки людей. Соціальні факти, з одного боку, не залежать від природних фактів і не зводяться до них, з іншого, не залежать і від індивідів, які приймають участь в їх створенні. Тобто це якийсь фантом соціальної реальності, створений людьми і володарюючий ними. Е. Дюркгейм виділяє два види таких фактів: 1) матеріальні (морфологічні); 2) духовні (колективні уявлення). До першого виду належать фізична і моральна щільність населення: кількість людей на одиницю площі; частота чи інтенсивність контактів між ними. Матеріальними фактами є наявність шляхів сполучення, їх види, довжина; форма житлових споруд, родючість земель, вихід до моря, клімат, наявність корисних копалин, розвиток виробничих сил, система зв'язку і т. ін. Матеріальні факти відображають «анатомію», будову суспільства. До другого виду соціальних фактів належать вірування, моральність, право, наука, мистецтво, філософія, фольклор і т. ін., вони виражають протікання духовних процесів у суспільстві і їх результати. У своїй творчості вчений надавав дуже велике значення духовним фактам і принижував роль особистості з її індивідуальним внутрішнім світом, що подекуди відкривало дорогу вульгарному соціологізму. В теорії Е. Дюркгейма про соціальні факти містяться важливі положення про взаємодію суспільства і особистості, показано роль групової, колективної свідомості. Саме це. на думку вченого, складає предмет соціології як науки. Однією з найважливіших для Е. Дторкгейма була проблема суспільної солідарності, тобто згуртованості людей. Пошуку відповіді на питання, що зв'язує і утримує разом людей, присвячена докторська дисертація вченого «Про розподіл суспільної праці». У результаті проведених досліджень він дійшов висновку про існування двох видів соціальної солідарності: механічної і органічної. Перша означає зв'язок між людьми як слідство їх схожості. У них подібні цінності, переживання. Розподіл праці не розвинений, колектив має переваги над особистістю, тому колективна свідомість повністю підкорює собі індивіда. Цей вид солідарності завжди передбачає пошук ворога, у боротьбі проти якого колектив об'єднується. Така солідарність була характерною для архаїчних суспільств, але зустрічається і в сучасних. Органічна солідарність означає зв'язок між людьми як наслідок їх відмінності. Несхожі індивіди потрібні один одному, оскільки кожен виконує тільки свою роль. Розвинений розподіл праці, особистість має переваги над колективом (перш за все, правом вибору). Людину у суспільстві визнано найвищою цінністю, домінує приватна власність і індивідуальна ініціатива. При цьому колективна свідомість, як і раніше, існує, але стає більш загальною і невизначеною. Таким чином, два види солідарності - діалектичні протилежності. Людина має знайти для себе золоту середину. Е. Дюркгейм вважав, що основною тенденцією будь-якого суспільства є рух від механічної до органічної солідарності. Велике значення у творчості вченого мають висновки про різницю між нормальним і патологічним станом суспільства, про соціальні хвороби і боротьбу з ними. Е. Дюркгейм визначив поняття «аномія» як стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових етапів розвитку суспільства. Це свого роду хвороба, пов'язана із соціальними потрясіннями. Люди відчувають безпорадність, тривогу, страх, невпевненість у завтрашньому дні. У цей час слабшають соціальні зв'язки між індивідами та групами. Аномія перемагається відтворенням минулої системи цінностей або встановленням нової. Праці Е. Дюркгейма зіграли помітну роль у становленні і розвитку соціології і продовжують залишатися актуальними дотепер. Георг Зіммель. Німецький філософ та соціолог Георг Зіммель (1858 – 1918) сформулював оригінальне для свого часу бачення предмета, методу і завдань соціологічної науки. Вона, на його думку, повинна конститудіюватися не традиційно для соціальних наук (зосереджуючись на одному предметі дослідження), а як метод, що застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного життя. Завдання соціології – виділити та охопити закономірності, які неможливо проаналізувати засобами кожної з цих наук. Специфічною щодо пізнання соціальних явищ у Зіммеля є теорія історичного розуміння. Згідно з нею будь-який вид діяльності можна вважати зрозумілим, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту саму реакцію, що й у самого діяча. Таке розуміння – розуміння «об’єктивної» дії, а не діючої особи – перший етап процесу. Наступний – розуміння мотивів і відчуттів діючого індивіда. Будь-яке соціологічне судження повинно бути сформульоване в межах загальновизнаних цінностей. Результатом розуміння є при цьому не усвідомлення причини чи наслідку, а усвідомлення сутності дії, тобто логіки зв’язку цієї дії з уявленнями, потребами, інтересами людей. Ця теорія, на думку Зіммеля, мала стати інструментом критики: вона піддавала сумніву те, що в соціологічних дослідженнях сприймалось як очевидне. Одночасно розуміння повинно було служити засобом контролю за суб’єктивним компонентом пізнання. Теоретична спадщина Зіммеля містить ґрунтові дослідження рольової теорії, динаміки соціальних груп, соціології влади, соціології конфлікту. Макс Вебер. Видатним класиком соціології вважається німецький мислитель Макс Вебер (1864 - 1920). Зараз його теорії переживають дійсне відродження. М. Вебер розробив методологію соціального пізнання («розуміння»), концепції ідеальних типів і соціальної дії, вчення про культуру, етику, політику, релігію. М. Вебер був першим крупним соціологом-антипозитивістом. Він вважав, що суспільство необхідно вивчати не «ззовні» (позитивізм), а «зсередини», тобто виходячи з внутрішнього світу людини. Ключовим елементом творчості М. Вебера була розробка «розуміючої» соціології. Він відокремив предмет її дослідження не тільки від природничих наук, але й від психології. «Розуміння» в соціології, на думку вченого, відрізняється від «розуміння» в психології. У першому випадку особистість пов'язує зі своєю поведінкою певний зміст, в другому - це не є обов'язковим. Крім того, соціологія включає пізнання причинно-наслідкових зв'язків. Виділяється два види розуміння: 1) безпосереднє; 2) пояснююче. Перший вид - це сприйняття, що не потребує напруженого мислення. Другий вид - це пізнання контексту, встановлення сутності елементів об'єкту, логічних зв'язків між ними і т. ін. За М. Вебером, розуміння - мета пізнання. Досягнення мети здійснюється за допомогою логічної конструкції (ідеального типу). Ідеальний тип зображує такі дії людей, які могли б відбуватись в ідеальних умовах, незалежно від місця і часу. Вони є продуктом фантазії, «створеним нами самими, чисто мисленим утворенням». Цей своєрідний еталон пізнання можна використовувати у будь-якій суспільній науці для визначення, чи ефективними є рішення, для прогнозування майбутнього розвитку процесу. Для дослідження суспільних явищ, розуміння феномену поведінки людей М. Вебер розробив принципово новий підхід, який одержав назву «концепції соціальної дії». Автор вважає, що соціальна дія - це така, що має суб'єктивний зміст, незалежно від ступеня його виразу. Соціальна дія - це поведінка людини, співвіднесена з поведінкою інших людей, зміст якої може бути пояснено. Соціальна дія також передбачає свідому орієнтацію одного індивіда на відповідну реакцію другого і «очікування» її. Враховуючи ці ознаки, М. Вебер виділяє такі види соціальних дій: 1) традиційна («як всі»); 2) афективна (ґрунтується на емоціях і не завжди усвідомлюється); 3) ціннісно-раціональна (ґрунтується на вірі в ідеали, цінності і т. ін.); 4) цілераціональна (ґрунтується на усвідомленні мети та шляхів її досягнення). У цій класифікації виділені не всі можливі види соціальних дій, а найбільш типові. Ступінь усвідомленості в них зростає від афективної і традиційної до ціннісно-раціональної і цілераціональної дії. Кожна з них має свою характеристику, зокрема, мотивацію. Концепція соціальної дії дозволяє розкрити механізм людської поведінки, проте вона має деякі недоліки: не враховує фактор випадковості у житті людей, пояснює тільки безпосередні дії і т. ін. У реальному житті звичайно використовують всі види ідеальних дій. Причому М. Вебер стверджував, що у процесі історичного розвитку суспільства зростає ступінь раціональності соціальних дій. Особливо яскраво це видно на прикладі розвитку капіталістичної формації: раціоналізується спосіб ведення господарства; раціоналізується управління як в економіці, так і у сфері політики, науки, культури; раціоналізується спосіб мислення людей і образ їх життя в цілому. Все це супроводжується колосальним посиленням соціальної ролі науки, що є, за М. Вебером, найбільш чистим втіленням принципу раціональності. Використання цілераціональних і цінністно-раціональних дій керівниками і підлеглими дозволяє побудувати ідеальний тип держави - правової держави, її функціонування передбачає раціональну взаємодію інтересів громадян, підпорядкування всіх єдиним законам, а також загальнозначущим політичним цілям і моральним цінностям. Така конструкція держави не завжди відповідає реальній дійсності, але, безсумнівно, представляє великий теоретичний інтерес. Принцип раціоналізму знайшов втілення у протестантській релігії, яка, в свою чергу, забезпечила ідеологічні засади для раціонального способу господарювання. У межах цього способу наука стала безпосередньою виробничою силою. В результаті в Європі виник новий тип суспільства - індустріальний. М. Вебер вважав: за значної схожості в країнах Заходу і Сходу виникли принципово різні суспільства у зв'язку з тим, що в останніх відсутня формально-раціональна ознака. Як бачимо, М. Вебер у своїй творчості торкався широкого кола питань в області теорії і методології соціології. Його вчення не тільки не втратило свого значення, але переживає дійсний ренесанс. Знову осмислюються і переосмислюються його філософсько-соціологічні ідеї в країнах Заходу і Сходу. Вони використовуються його послідовниками як методологічні засади соціального пізнання і вирішення проблем у різних сферах життя. Проте слід зазначити, що в XX ст. помітними стали недоліки раціоналізації: мета і засоби її досягнення часто змішуються (розвиток особистості - престиж, освіта - гроші); формальна раціоналізація позбавлена духовності; переоцінюється поняття «зміст життя»; провокуються війни і т. ін. 3.Сучасний етап у розвитку соціології прийнято визначати, починаючи з другої половини XX століття. Він характеризується створенням академічної соціології, орієнтованої на рішення пізнавальних і практичних проблем, і базується на емпіричних фактах. Сучасна західна соціологія включає безліч наукових напрямків. Шведський соціолог П. Монсон зробив спробу класифікувати існуючі теорії і виділив три основних підходи до вирішення питання про взаємозв'язок особистості і суспільства. Перший підхід акцентує увагу на проблемах суспільства (вивченні закономірностей «високого» порядку) і відсуває на другий план особистість з її суб'єктивними мотивами поведінки. Цей напрямок бере свій початок від О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма і проявляється в школі структурно-функціонального аналізу Толкотта Парсонса і теорії конфлікту Ральфа Дарендорфа, психоаналітичній теоріїЕріха Фромма. Другий підхід звертає більшу увагу на особистість, ніж на суспільство (без вивчення внутрішнього світу людини, мотивів її поведінки не можна створити теорію про суспільство). Цей напрямок бере свій початок від М. Вебера і проявляється в символічному інтракціонізмі Джорджа Міда, феноменології Альфреда Шюца і етнометодології Гарольда Гарфінкеля (1917 р. нар.). Третій підхід полягає у вивченні механізму взаємодії суспільства і індивіда. Він бере початок від П. Сорокіна і проявляється у теорії обміну Джорджа Хоманса. Питирим Сорокін. Соціологічні традиції, закладені О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, М. Вебером та іншими вченими, знайшли своє гідне продовження в працях американського соціолога (росіянина за походженням) Питирима Сорокіна (1889 - 1968). Автор теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності представляв інтеграційний напрямок розвитку сучасної соціології. Він зробив значний внесок у дослідження проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем. П. Сорокіну вдалось об'єднати всі аспекти соціального вивчення суспільного життя і створити «інтеграційну» соціологію.Саме з ним і пов’язують початок сучасної соціології. Толкотт Парсонс. Автором структурно-функціонального аналізу як теорії суспільства є Толкотт Парсонс. Він вважав одним з ключових завдань соціології аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов'язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу — це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему Парсонс розумів як сталий комплекс повторюваних і взаємопов'язаних дій (теорія соціальної дії), а потреби особистості — як змінні у соціальній системі. Т. Парсонс та інші дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь-якої системи, а й визначити сукупність необхідних умов або «функціональних передумов» для всіх соціальних систем. Ці універсальні умови стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна володіти і певними способами розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соціалізації людей, даючи їм змогу сформувати або суб'єктивні мотивації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності та інституційні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І нарешті, суспільні інститути мають бути відносно сумісні один з одним. У кожному суспільстві, крім соціальних норм, існують властиві тільки йому цінності. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно використати потреби підпорядкування нормам. Фундаментальні цінності мають стати частиною особистості. Теоретичну схему Парсонса об'єднує та організовує проблема соціального порядку. Поняття «соціальний порядок» охоплює існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті, а також певних взаємин у ньому: наявність елемента передбачуваності й повторюваності (люди можуть діяти тільки в тому разі, коли знають, чого чекати один від одного); більш-менш тривалу сталість у збереженні форм соціального життя. Різні аспекти соціального порядку відображені у багатьох поняттях, основні з яких — «система» і «структура». Вони вживаються як щодо емпіричних об'єктів і відношень, так і щодо абстрактних об'єктів. Поняття «структура» охоплює сталі елементи будови соціальної системи, відносно незалежні від незначних і короткочасних коливань у відносинах системи із зовнішнім оточенням. У зв'язку зі змінюваністю цих відносин вводиться система динамічних процесів і механізмів між вимогами, що випливають з умов сталості структури, і вимогами даної зовнішньої ситуації. Цей динамічний аспект бере на себе функціональну частину аналізу. На найзагальнішому абстрактному рівні соціальний порядок у Парсонса є продуктом двох процесів: тенденції соціальної системи до самозбереження і тенденції до збереження певних меж постійності щодо середовища (гомеостатична рівновага). Дії в середовищі системи, яка складається з багатьох підсистем, аналізуються на основі функціональних передумов, вимог щодо її вживання і рівноваги системи. Види діяльності всередині системи постають як наслідок її структурних реакцій на вимоги, що виявляють її зв'язок із середовищем. Тому при аналізі соціальної системи важливо досліджувати її взаємообмін з іншими системами. А різні елементи системи, за Парсонсом, є похідними від умов соціальної дії та взаємодії. Т. Парсонс вважав, що будь-яка соціальна система повинна забезпечувати: раціональну організацію і розподіл своїх матеріальних (природних), людських (персонал) і культурних ресурсів для досягнення своїх цілей; визначення основних цілей і підтримання процесу їх досягнення; збереження солідарності (проблема інтеграції); підтримання мотивації індивідів при виконанні ними соціальних ролей і усунення прихованих напружень у системі особистісної мотивації. Другу і третю вимоги висуває культурна система, головним завданням якої є легітимізація нормативного порядку соціальної системи. Проблема визначення основних цілей та їх досягнення задовольняється політичною практикою. Проблему інтеграції допомагає вирішити релігійна діяльність або її функціональні альтернативи — різні секулярні (світські) ідеології тощо. Четверту проблему вирішує сім'я, яка здійснює первинну соціалізацію, «вбудовуючи» в особистісну структуру людини вимоги соціальної системи і підтримуючи емоційну задоволеність своїх членів. Усі чотири функціональні вимоги мають сенс тільки в сукупності, структурній взаємопов'язаності. Роберт Мертон. Засновником структурно-функціонального аналізу як методу соціального дослідження є Роберт Мертон. У парадигмі (системі форм) структурно-функціонального аналізу сформульовані такі основні поняття: «функції» — наслідки діяльності, що сприяють адаптації системи; «дисфункції» — несприятливі наслідки; «явні функції» — усвідомлені наслідки; «латентні функції» — неусвідомлені наслідки; «функціональні вимоги» — вимоги, виконання яких необхідне для нормальної життєдіяльності системи; «функціональні альтернативи» — еквівалентні структури, здатні виконувати однакові функції. У структурно-функціональному аналізі розрізняють два основних підходи: 1)структурний, що здійснюється від аналізу різних структур до виявлення виконуваних ним функцій; 2)функціональний, який застосовується за умов формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здійснюють ці функції. У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім'ї, вивченні соціальної стратифікації. Наприкінці 50— 60-х років функціональний підхід зазнав критики за застосування біологічних понять до соціальних систем, де вони втрачають однозначність; за позаісторичний (статичний) розгляд суспільства; за надто абстрактний категоріальний апарат. Опоненти також відзначали нездатність функціонального аналізу адекватно описати і проаналізувати конфлікти. Згодом теоретичні підходи структурно-функціонального аналізу синтезувалися з іншими соціологічними течіями. Джордж Хоманс. Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса, втілює спроби встановити зв'язки між макро- і мікрорівнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соціології, соціальній психології, політології, економіці. Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань. Існують дві передумови теорії соціального обміну. Перша виходить з припущення, що у поведінці людини переважає раціональне начало, яке націлює її на одержання певних вигод (гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, кохання та ін.). Типи вигод концептуалізуються по-різному: «цінність» — у соціології; «корисність» — в економіці; «нагорода», «плата» — у соціальній психології. Друга розкриває зміст назви цієї концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми різними вигодами. «Обмінні угоди» розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а дедалі складніші структурні утворення (соціальні інститути та організації) вважаються такими, що виростають з обмінних відносин. Еріх Фромм. Помітною постаттю в соціології XX ст. став німецько-американський соціолог і психолог Еріх Фромм, який є одним із представників психоаналітичної теорії у сучасній соціології. У 50—80-х роках він створив оригінальну соціологічну теорію, використовуючи і критично оцінюючи при цьому різні соціологічні течії. Фромм вважав, що ідеологія і культура ґрунтуються на соціальному характері, який є сукупністю рис, властивих більшості учасникам даної соціальної групи; формується способом життя даного суспільства. Домінантні риси цього характеру стають творчими силами, що формують соціальний процес. Розглядаючи з цієї точки зору проблему протестантства і капіталізму, Фромм показав, що розпад середньовічного суспільства загрожував середньому класу. Ця загроза спричинила почуття ізоляції, безсилля і сумніву. Психологічна зміна зумовила принадність доктрини Лютера і Кальвіна. Вони посилили і закріпили зміни в структурі особистості, а нові її риси стали ефективними силами розвитку капіталізму, що постав як наслідок економічних і політичних змін. Такий підхід Фромм застосував і щодо фашизму. Низи середнього класу реагували на економічні зміни (зростаюча міць монополій і повоєнна інфляція) посиленням певних рис характеру, а саме: садистських і мазохістських устремлінь. Нацистська ідеологія ще більше посилила їх, а відтак ці нові риси характеру стали силами, що служили експансії німецького імперіалізму. В обох випадках, доводив Фромм, коли певному класові загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на цю загрозу психологічно та ідеологічно. Причому психологічні зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку економічних тенденцій всупереч економічним інтересам цього класу. Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економічних, психологічних та ідеологічних чинників: людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологічні чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб і тривог. Ці нові потреби породжують нові ідеї, водночас готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміцнюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську діяльність в нове русло. Інакше кажучи, соціальні умови впливають на ідеологічні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов. Соціальний характер — це наслідок динамічної адаптації на основі невід'ємних властивостей людської природи, закладених біологічно або сформованих у ході історії. Багато теоретиків вважали і вважають, що спочатку необхідно радикально змінити політичну та економічну структуру суспільства, а вже потім людську психіку. Інші дотримуються думки, що спочатку слід змінити природу людини і лише після цього починати будувати нове суспільство. Фромм обидва підходи вважає помилковими. На його думку, у першому випадку мотивації нової еліти нічим не відрізняються від мотивацій попередніх еліт. Ця еліта обов'язково спробує в середині нових соціально-політичних інститутів, створених революцією, відновити деякі елементи старого суспільства. Тому перемога революції означатиме її поразку, що ілюструють революції у Франції і Росії. У другому випадку зміни суто психічного характеру не виходять за межі індивіда та його найближчого оточення і, врешті, не мають істотного значення. Тому Фромм дотримується думки, що структура особистості середнього індивіда і соціально-економічна структура взаємозумовлені. Е. Фроммові належить авторство теорії радикального гуманізму, яка спирається на «типологію соціальних характерів» і на вивчення відносин між особистістю та суспільством. її основні положення: виробництво повинно служити людині, а не економіці; відносини між людиною і природою мають будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми повинні бути замінені відносинами солідарності; вищою метою всіх соціальних заходів мають бути людське благо і запобігання людським стражданням; не максимальне, а тільки розумне споживання служить здоров'ю та добробуту людини; кожна людина повинна бути зацікавлена в активній діяльності на благо інших людей і залучена до неї. Джордж-Герберт Мід. Головною особливістю символічного інтеракціонізму є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої-конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії — мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення індивідом своїх дій із соціальними нормами і зразками поведінки. Пізнавши соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості. Засновник символічного інтеракціонізму — американський соціолог Джордж-Герберт Мід, хоча сам термін був запроваджений у науковий обіг його учнем — Гербертом Блумером. Дж.-Г. Мід вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль відіграє «символічне оточення» завдяки двом своїм головним засобам — жестам і мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу. Послідовники Дж.-Г. Міда — Г. Блумер, Т. Шибутані, Т. Партленд та інші — представляють дві школи символічного інтеракціонізму — чиказьку та айовську. Прихильники першої, вивчаючи взаємодію, роблять акценти на процесуальній його стороні, представники іншої — на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення і зміна соціальних значень, які не мають суворої причинної зумовленості, залежні більше від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин. Із символічним інтеракціонізмом пов'язаний так званий соціодраматичний підхід, який тлумачить соціальне життя як реалізацію «драматичної» метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: «актор», «маска», «сцена», «сценарій» тощо. Читайте також:
|
||||||||
|