• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема:Відчуття та сприймання

План.

Характер. Здібності

1. Характер: структура, зміст, властивості.

2. Класифікація характерів за Т. Рібо.

3. Акцентуації характеру і особливості спілкування залежно від типу акцентуацій.

4. Здібності: їх структура та різновиди.

5. Інтелект: види і структура.

На відміну від темпераменту, який залежить в основному від природженого типу вищої нервової діяльності, характер більше визначається умовами навчання, виховання, стосунками в сім'ї, колективі тощо. Основні риси характеру розвиваються передусім під впливом соціального середовища, в якому перебуває особистість, тобто в процесі засвоєння соціального досвіду.

Тому в психологічній науці відбихарактер (від грецьк. character - риса, вияток, чеканка, печатка) розглядається як сукупність істотних, стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей, що вляються в діяльності, спілкуванні та поведінці.

В характері виявляються найбільш типові і суттєві особливості людини, знання яких дозволяє в якійсь мірі передбачати, як людина буде діяти в тих чи інших обставинах і чи можна покластись на неї в тяжку хвилину життя.

Характер - комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе. Як і світогляд, характер є стрижнем особистості, головним показником її індивідуальності.

Характер є не просто сумою різних психічних властивостей людини. Він представляє собою своєрідне поєднання індивідуальних рис людини, які виробляються в процесі її розвитку під впливом життєвих умов і проявляються в її поведінці.

Своєрідні особливості психічного складу людини, які становлять її характер, завжди виявляються в її вчинках та діяльності. З того, як діє і;мислить людина, як вона поводить себе в тих чи інших обставинах якої вона думки про інших людей і про себе саму, які манери їй властиві, можна судити і про її характер.

У характері повніше, ніж у темпераменті, виявляється індивідуальність людини. Кожна особистість має свій особливий психічний склад, свою манеру поведінки, свій звичний спосіб діяння, життя, тобто свій певний характер.

За І.П. Павловим. фізіологічною основою характеру є "сплав" типологічних характеристик вищої нервової діяльності, з тими складними стійкими системами тимчасових нервових зв'язків, які утворилися в процесі життя внаслідок формуючого впливу суспільного середовища.

Характер багатогранний і різноманітний в своїх проявах. Разом з тим характер цілісний. Всі риси характеру знаходяться у визначеному відношенні один до одного і взаємопов'язані між собою.

Своєрідно поєднуючись, у характері виступають всі сторони особистості: її спрямованість, розум, почуття, воля, темперамент .За даними фізіологічних досліджень фізіологічну основу характеру становить сума стійких тимчасових нервових зв'язків, які утворилися в корі великих півкуль головного мозку процесі набуття життєвого досвіду, а також тип вищої нервової діяльності людини. Безумовно, тимчасові нервові зв'язки піддаються змінам залежно від різноманітності життєвих ситуацій та умов діяльності людини. При цьому інформація, яка надходить до кори великих півкуль мозку людини, змінює нервові зв'язки і разом з цим риси характеру. Формуючи характер, ми впливаємо і на деякі властивості темпераменту.

Темперамент при цьому є динамічною стороною характеру людини. Наприклад, такі характерологічні особливості, як урівноваженість і неврівноваженість, стриманість і нестриманість у поведінці, рухливість, активність, легкість пристосування до нових умов, перебувають у прямій залежності від властивостей темпераменту. Риси характеру можуть як послаблювати прояви негативних властивостей темпераменту залежно від умов життєдіяльності, маскувати їх (наприклад, надмірну рухливість у холерика), так і підсилювати позитивні властивості. Формуючи характер, людина певною мірою змінює і свій темперамент. При цьому вона не завжди оцінює об'єктивно свій характер. І не випадково В.Гюго вважав, що у кожної людини три характери: той, який вона сама собі приписує, той, що їй приписують інші, і, нарешті, той, який має в дійсності.

У структурі характеру виділяють дві великі групи характерологічних рис. До першої групи належать риси, що відображають моральну спрямованість особистості. – патріотизм, принциповість, правдивість, працьовитість, дисциплінованість, вимогливість до себе та до інших і т.п.; другу групу складають характерологічні особливості людини в яких виражені емоційно-вольові та інтелектуальні риси - мужність, сміливість, рішучість, наполегливість, пристрасність, імпульсивність, вдумливість, розсудливість тощо.

Класифікація рис характеру ( симптомокомплекси ):

ставлення до праці(працелюбність, стараність);

ставлення до інших людей(гумазім, товаристськість, повага);

ставлення до речей(бережливість, акуратність);

ставлення до самої себе(самоповага, самокритичність)

Існує типологія характерів Е. Кречмера (за конституцією тіла): ектоморфний - високі та дебелі - це люди боязкі, загальмовані, схильні до самотності та розумової діяльності; мезоморфний - сильні, мускулисті - це люди, які відрізняються динамічністю та прагненням до домінування; ендоморфний - огрядні, товсті - це люди веселі, комунікабельні, спокійні, типи.

Згідно з типологією К. Юнга (за особистісною орієнтацією) виділяють: екстравертований тип - рухливі, комунікабельні люди, відкриті для оточуючих, схильні до авантюр; інтровертований тип -сором'язливі, люди, які прагнуть усамітнення, не ризикують, уникають соціальних контактів.

Характер людини не є природженою її властивістю. Він не визначається її фізичною організацією. Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом його суспільних умов.

Формування характеру особистості проходить довгий шлях. Воно пов'язане з формуванням її розуму, почуттів, волі та інших властивостей.

Характер виробляється в процесі активної діяльності людини. З усіх видів діяльності людини вирішальне значення у формуванні характеру має її праця, громадська діяльність.

Отже, характер - це своєрідне індивідуально-типологічне поєднання властивостей особистості, яке є реальним фактором її розвитку і яке треба враховувати при виховних і терапевтичних впливах на неї.

У лікаря, який має успіх у хворих, виражені такі риси характеру, як поміркованість, принциповість, рішучість, мужність, сміливість, скромність, доброзичливість, суворість і особливо емпатія (грецьк. empatheia—співпереживання). Для медичного працівника емпатія — це показник професійної придатності. Практика свідчить, що лікар має враховувати психічний стан хворого, надаючи необхідну допомогу.

Характер особистості є індивідуальним для кожної людини. Пізнання характеру людини дозволяє прогнозувати досить точно її поведінку, можливі вчинки та дії. При цьому дуже важливо виявити і такі негативні риси характеру, як брехливість, лицемірство, лінощі, грубість, жадібність, зарозумілість, неохайність, бездушність, заздрість, егоїзм. Остання риса може бути показником особистості в цілому, яка полягає у надмірній зосередженості та замкнутості людини на своєму "Я".

Характер важко піддається класифікації, ряд їх побудовано на принципі перерахування найважливіших якостей і особливостей, що стосуються формального боку психічного життя. Так, Азам поділяв характери на: гарні (лагідні, запальні, жваві, скромні) і погані (ревниві, заздрісні, лицемірні, злі, егоїстичні). Аналогічно побудовані і класифікації П.Ф.Лесгафта, Полана, Н.О.Лоського, О.Ф.Лазурського.

Інші автори кладуть в основу своїх класифікацій більш загальні ознаки і тому їхні класифікації виглядають стрункіше.Установлено, що існує кілька типів характеру. Так, одні люди схильні більше до міркувань, переживань, поривань, інші-до активної, цілеспрямованої діяльності. Тут може виявлятися зосередженість людини на своєму внутрішньому (інтроверсія) або на зовнішньому (екстраверсія) світі. Екстраверсія - властивість людської особистості, яка виявляється у спрямованості відчуттів, переживань, інтересів до зовнішнього світу.

Інтроверсія - переважна скерованість психічних процесів людини (уваги, сприймання, мислення тощо) на свій власний внутрішній світ.

Одні люди уникають самостійно приймати рішення, погоджуються з оточуючими (конформні), інші ж не втрачають голову затяжких обставин (самостійні), беруть на себе відповідальність. Експансивні особистості схильні до зовнішнього виявлення своїх переживань, імпресивні більше переживають у собі. Всі ці особливості характеру лікарю треба не лише навчитися визначити, а й свідомо враховувати в процесі практичної діяльності. Навіть однакові хвороби в різних людей перебігають по-різному, індивідуально, що відбивається і на виявленні характеру.

Т.Рібо в основу класифікації характерів кладе ступінь розвитку почуттів і волі, вважаючи інтелектуальний елемент менш істотним в характеристиці того чи іншого типу. В той же час він виключає із своєї класифікації аморфних і нестійких (хоч ці групи осіб досить поширені).

Т.Рібо розрізняє характери:

чутливі з підвидами:

а)сильне почуття і слабкі розум і воля - в житті вони пасивні, другорядні особи;

б)сильні почуття і розум при слабкій волі - споглядачі;

в)сильні почуття і розум, добре розвинута воля, але діяльність поривчаста, нерівномірна;

активні з підвидами:

а)невисокий розум і посередні інтереси (активні) - особи буденної, повсякденної праці;

б)сильні воля і розум - видатні діячі;

апатичні:

а)слабкі воля і розум, мало діяльні;

б)розважливі - слабкі воля і почуття, добрий розум Риси характеру та їх прояв мають велике значення для успішної професійної діяльності. Авторитет у хворих мають ті медичні працівники, в яких висока професійна підготовка поєднується з розвиненим почуттям обов'язку, моральними і позитивними характерологічними якостями.

Практично всі хворі, оцінюючи особистість лікаря, надають перевагу таким якостям, як співпереживання, чесність, уважність, принциповість, співчуття, товариськість. Не всі хворі розуміють доцільність тих чи інших лікувальних процедур, але всі вони відчувають потребу в позитивному емоційному контакті, теплих словах, відповідній підтримці.

Надмірне вираження окремих рис характеру( межа норми )називається акцентуацією.

Акцентуації характеру формуються, як правило, під впливом виховання, навчання, професійної діяльності. Наприклад, деякі спеціальності вимагають розвитку в людини дисциплінованості, відповідальності та акуратності. У процесі трудової діяльності людина набуває їх. Ці якості можуть бути яскраво виявленими, а іноді виходити за загальнолюдські норми, тобто бути акцентуаціями характеру (дисциплінованість може перетворитися в педантизм).

Розрізняють такі акцентуації характеру, як демонстративність, педантизм, застрявання, підвищена збудливість, дистимічність, тривожність, емотивність, демонстративність, екзальтованість, емотивність .

ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ В ЗАЛЕЖНОСТІ

ВІД ТИПУ АКЦЕНТУАЦІЇ ХАРАКТЕРУ

Формуючи високоморальну особистість, ми повинні створити певну організацію навколишнього середовища, здійснити відповідні виховні заходи, які впливають на людину та її особисте бажання чи прагнення до самовдосконалення. Особливе значення має суб'єктивний компонент, тобто бажання людини, осмислення сприймання зовнішніх впливів та активні дії, спрямовані на самовдосконалення.

На відміну від виховання і відповідного навчання, що проводяться практично з моменту народження, самовиховання починається значно пізніше. Разом з тим самовиховання має вирішальне значення в житті людини. Самовиховання - це усвідомлена діяльність людини, яка спрямована на удосконалення самої себе, на вироблення у себе позитивних якостей особистостей характеру, звичок. Воно потребує від індивіда вольових зусиль та здатності аналізувати свої особливості, вчинки, дії. Крім цього, для формування особистості лікаря, наприклад, слід чітко уявляти професійно значущі для діяльності лікаря якості, тобто знання психограми і професіограми.

Сім'я має особливе значення в становленні та розвитку особистості. Звичайно це дуже складний і суперечливий процес, що відбувається при активній взаємодії особистості дитини з батьками. Добрі стосунки між батьками є запорукою успішного виховання дітей. Відсутність взаєморозуміння, поваги, доброзичливості в сім'ї, розрив шлюбних стосунків спричиняє до різних відхилень у розвитку дітей, а іноді й до асоціальних вчинків підлітків. На жаль, окремі подружжя, особливо на початку спільного життя, не знаходять взаєморозуміння. Причини в кожному випадку різні, але найчастіше це різні устої сімей, де виховувалися майбутні чоловік і жінка; прагнення лідерства; невміння вести спільно домашнє господарство; відсутність сексуальної гармонії; наявність шкідливих звичок; прояв психопатичних рис характеру, психологічна несумісність.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують успіх у діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею.

Предметом спеціального психологічного вивчення здібності стали в XIX ст., коли працями Ф. Ральтона було покладено початок експериментальному і статистичному вивченню людей (диференційна психологія). Деякі психологи, зокрема Ф.Галль, помилково вважали, що здібності відповідають обмеженим ділянкам кори мозку - мозковим центрам.

Здібність виявляється у процесі оволодіння діяльністю, наскільки людина за інших однакових умов швидко та ґрунтовно, легко й міцно засвоює способи організації та виконання її.

Кожна людина має певні здібності, але різні види здібностей у різних людей розвинені неоднаково. Це залежить як від природних задатків (їхня різноманітність визначена генетично), типу вищої нервової діяльності (художній, мислительний, проміжний), так і від того, які задатки конкретна людина розвила в себе.

У людей художнього типу, наприклад, особливо добре розвинені здібності, пов'язані з уявою і почуттями; у мислительного більш розвинені розумові здібності, а в людей проміжного типу приблизно однаково розвинені і ті й інші.

За широтою і спрямованістю здібності поділяють на загальні і спеціальні.

Загальні здібності виявляються у всіх видах людської діяльності. Людина, що має ці здібності, може досягати успіхів у навчанні, праці, розумовій діяльності.

Спеціальні здібності - це психічні особливості індивіда, які сприяють успішному виконанню ним певного виду діяльності (технічної, організаторської, спортивної, музичної, літературної тощо).

Велике значення для розвитку спеціальних здібностей мають відповідні задатки.

Задатки - це природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини. Вони є природною основою розвитку здібностей. Задатки переходять у спеціальні здібності лише в результаті їхнього розвитку в процесі активної діяльності людини, навчання і виховання. Задатки залишаються невикористаними, не проявляються реально у здібностях, якщо людина живе в несприятливих умовах або якщо вона не працює над удосконаленням своїх здібностей. Навіть за наявності геніальних задатків вирішальну роль відіграє праця. Видатний американський винахідник Едіссон говорив: "Геній - це на 1 % натхнення, а на 99% потіння". Здібності можуть виявлятися в різному віці. Так, Ф.Гайдн у 4 роки, Мендельсон у 5, К.Лінней, В.А.Франклін, П.Кюрі, Д.Уатт, С.Морзе, Т.Едіссон, П.О.Герцен, Г.Спенсер, В.С.Бєлінський, Д.Байрон, В.Скотт, Е.По, В.М.Гоголь, І.Ньютон, Ч.Дарвін, М.І.Лобачевський і багато інших визначних людей вважалися у школі зовсім нездібними учнями, а Шаляпіна "як нездібного" не прийняли в хористи. Існують різні методи вдосконалення здібностей, та головне в усіх цих методах - систематичне тренування.

Розвиненню здібностей сприяють знання. Чим глибші і ширші знання, тим більше можливостей для розвитку здібностей, для творчого підходу до роботи. Лікар, який не підвищує свій теоретичний і практичний рівень, не вдосконалює свої вміння і навички, не стежить за новинами в своїй галузі, відстає в розвиткові як спеціаліст.

Важливою умовою розвитку здібностей є інтерес до тієї роботи, до якої в людини виявляються здібності. Інтерес, що виступає як мотив діяльності, спонукає людину наполегливо працювати в обраній галузі, сприяє розвитку та вияву здібностей.

Вибір професії має здійснюватися з урахуванням своїх здібностей, бо робота, до якої у людини немає здібностей, не може приносити їй задоволення і бути продуктивною.

Особливе значення для професійного успіху лікаря має наявність у нього комунікативних здібностей, які виявляються в умінні встановлювати правильні взаємини з колегами, пацієнтом і його рідними, відчувати настрій колективу, розуміти кожного хворого.

Людина індивідуальна в своїх здібностях не лише в плані якісному (одні здатні до музики, інші - до математики), а й кількісному. Так, якщо людина показує в якомусь виді діяльності кращі результати, ніж інші, то кажуть, що вона здібна. Коли ж ці результати дуже високі, тоді мова йде про талановитість, а особливо талановитих, видатних діячів називають геніями.

Талант- це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності. При цьому йдеться не тільки про високий рівень розвитку здібностей, а й про їхні особливості та своєрідність. Талант надає діяльності людини оригінального та своєрідного стилю і виявляється в різних сферах людської пращ. Розвиток таланту передбачає наявність, з одного боку, здібностей, а з іншого - схильності до певного виду діяльності, великого інтересу, бажання і напруженої праці. Схильність і здібності до праці - найважливіші складові справжнього таланту.

Найвищий рівень обдарованості, таланту - геніальність. Вона виявляється у творчій діяльності, результати якої мають суспільну значущість. Геніальність може мати місце у медицині, техніці, мистецтві, організації. Рівень геніальності можуть досягти люди, які мають особливу анатомо-фізіологічну та біохімічну будову мозку і неабиякі вольові зусилля, організацію психічних процесів, особливо уваги. Ш.Павлов стверджував, що геній - це надзвичайно високий рівень уміння концентрувати увагу на предметі чи явищі.

Інтелект (від лат. intelectus - розуміння) - відносно стійка структура розумових здібностей людини. Він включає в себе досвід, набуті знання і здатність швидко й доцільно використовувати їх у нових ситуаціях, які досі не зустрічалися, а також у процесі розв'язання складних завдань. Інтелект не слід ідентифікувати з поняттям "інтелігентність". Хоч у практичному житті високий інтелект частіше супроводить інтелігентну людину, проте ці поняття різні. Якщо інтелект розкриває адаптаційні здібності людини, то інтелігентність, частіше зовні виражена, свідчить про культуру лише розуму, а поведінки.

Структура інтелекту

(за Терстоуном)

1) здатність оперувати числами та виконувати арифметичні дії;

2) вербальна гнучкість, за допомогою якої люди здатні порозумітися, використовуючи найбільш вдалі слова;

3) вербальне сприйняття, тобто здатність розуміти усне та писемне мовлення;

4) просторова орієнтація або здатність уявляти різноманітні предмети та форми у просторі;

5) пам'ять;

здатність до міркування;

швидкість визначення спільних або відмінних рис між предметами або зображеннями.

Інтелект може піддаватися тим або іншим патологічним порушенням, як природженим,

так і набутим (олігофренія, слабоумство).

Олігофренія - це затримка розвитку інтелектуальної сфери, що виникає під впливом спадкових, внутрішньоутробних несприятливих факторів або перенесених в дитинстві захворювань. Вона характеризується передусім різним ступенем розумової недорозвиненості. Враховуючи порушення психічного розвитку, олігофренію поділяють на три форми: дебільність, імбецильність, ідіотію.

Дебільність - легкий ступінь олігофренії, характеризується примітивністю суджень і умовиводів, недостатньою диференціацією емоцій. У поведінці хворі нестійкі й безініціативні, не здібні до творчості, мають підвищену навіюваність, схильні до наслідування оточуючих. Оскільки засвоїти програму середньої школи вони не можуть, їх навчають у спеціальних школах, де вони оволодівають певним запасом знань і набувають навичок трудової діяльності.

Імбецильність - форма олігофренії, яка посідає середнє місце між дебільністю та ідіотією, характеризується сповільненим і непослідовним мисленням.

Навчити хворих рахувати, писати і читати можна лише в дуже невеликих межах. Так, вони можуть писати окремі слова, а речення скласти їм не під силу. Рахують у межах двох десятків. Рухова сфера у них іноді відповідає нормі. Шляхом наполегливого навчання хворих можна навчити простих дій, охайності, виробити в них елементарні трудові навички. Але їхня трудова діяльність має перебувати під постійним контролем.

Ідіотія - найтяжча форма олігофренії, характеризується практичною відсутністю психічних реакцій і мовлення. Особи, які страждають на ідіотію, не піддаються навчанню, не здатні обходити себе, бо не відрізняють їстівне від неїстівного, їх не можна пристосувати навіть до найелементарнішої трудової діяльності, тому вони постійно перебувають у спеціальних інтернатах або відповідних відділеннях психіатричних лікарень.

Слабоумство (деменція) на відміну від олігофренії є стійким збідненням і спрощенням психічної діяльності, що характеризується зниженням пізнавальних процесів, збідненням емоцій і порушенням поведінки; виникає у більш пізньому періоді життя під впливом патогенних факторів (енцефаліт, атеросклероз судин головного мозку та інші органічні ураження). Слабоумство залежно від клінічних виявів поділяють на тотальне (глобальне, або дифузне) і парціальне (лакунарне).

Тотальне слабоумство виявляється у порушенні психічної діяльності, стиранні індивідуальних якостей особистості. Хворі стають нетактовними, некритичними до своїх вчинків, втрачають основні морально-етичні властивості особистості. Спостерігається найчастіше при прогресивному паралічі і старечому слабоумстві.

Парціальне слабоумство - слабоумство з невираженими симптомами випадіння пам’яті, інтелекту, емоцій при наявності усвідомлення захворювання, а в ряді випадків із збереженням критичного ставлення до свого стану. У хворого ускладнюється процес утворення понять. Парціальне слабоумство породжується порушеннями мозкового кровообігу, сифілісом, черепно-мозковими травмами.

Рівень слабоумства залежить не тільки від ступеня і локалізації ураження мозку, а й від особистісних властивостей людини, типу нервової системи та умов навколишнього середовища.

Читайте також:

1. IV. Повідомлення теми та мети уроку V. Сприймання і засвоєння нових знань, умінь та навичок.
2. Вибірковість сприймання – це зміна діяльності органів чуття під впливом попереднього досвіду, установок та інтересів людини.
3. Види сприймання
4. Види сприймання
5. Відчуття і сприймання.
6. Властивості сприймання
7. Динаміка розвитку сприймання у немовлят
8. Етапи сприймання товару-новинки
9. ІІІ. Труднощі, пов’язані зі сприйманням виду мовлення.
10. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати
11. Механізми відчуттів та сприймання, їх властивості та закономірності. Відчуття та сприймання як активні процеси пошуку та обробки інформації. Природа сприймання.
12. Перше читання твору і перевірка сприймання прочитаного

Переглядів: 1564